Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Лекція 5. «Правовий статус держави-члена в ЄС.

Питання про суверенітет держав-членів ЄС»

(лектор Анакіна Т.М.)

З набуттям членства в ЄС змінюється правовий статус держави:

1. Зі вступом у ЄС держави-члени не втрачають свій суверенітет, а добровільно обмежують свої суверенні права (переважно в соціально-економічній сфері), делегуючи їх реалізацію Європейському Союзу. Це проявляється у тому, що:

- держави-члени можуть змінювати (збільшувати, зменшувати) обсяг делегованих прав, вносячи зміни до установчих договорів ЄС (з урахуванням вимог ст. 48 ДЄС), можуть вносити застереження до установчих договорів (згідно зі ст. 19-23 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.) шляхом неучасті у деяких політиках Союзу;

- держави можуть добровільно вийти зі складу ЄС (ст. 50 ДЄС);

- суверенні права держав у ЄС захищені у судовому порядку від порушень на основі принципів надання повноважень Союзу, субсидіарності та пропорційності (ст. 5 ДЄС), збереженням права вето у сфері спільної закордонної та безпекової політики (ст. 31 ДЄС), ускладненою процедурою застосування імпліцитних повноважень ЄС (ст. 352 ДФЄС);

- держави залишаються самостійними суб’єктами міжнародного права, однак зобов’язані узгоджувати засади своєї зовнішньої політики (ст. 34 ДЄС) та у сфері зовнішніх зносин зв’язані зобов’язаннями за ч. 2 ст. 3 ДФЄС;

- держава зберігає за собою право на застосування сили як у межах своєї території (ч. 2 ст. 4 ДЄС), так і щодо інших суверенних держав, які загрожують її суверенітету та територіальній цілісності. За нею зберігається право на самооборону та колективну оборону на основі Статуту ООН.

- держава зберігає усю повноту законодавчої, виконавчої та судової влади на своїй території. Європейський Союз не має права втручатися у процес прийняття рішень органами законодавчої влади держав-членів, а лише може впливати на зміст таких рішень через надані йому державами повноваження. Держави самостійно вирішують питання про доцільність зміни свого законодавства для приведення його у відповідність з правом ЄС. Відтак у разі колізії принцип верховенства права ЄС не означає автоматичної недійсності норм національного законодавства та неможливості їх застосування у правопорядку держави. Суд ЄС не має право скасовувати норму національного права, яка не відповідає нормі права ЄС. Крім того, між національними судами держав-членів і судами ЄС не встановлено субординації. Рішення національних судів не можуть переглядатися судами ЄС.

2. Ступінь обмеження суверенних повноважень держав-членів є різним і залежить від конкретної сфери суспільних відносин, що підпадає під певний вид предметної компетенції ЄС: від досить широкої, де ЄС по суті виконує функцію національного законодавця (наприклад, у торгівельній політиці), до незначного, що зводиться до вжиття рекомендаційних і заохочувальних заходів (приміром, у галузі культури). Крім того, навіть у межах певного кола правовідносин ступінь обмеження суверенних повноважень може змінюватися, оскільки в ДФЄС закладено механізм розширення повноважень (імпліцитні повноваження, ст. 352 ДФЄС).

У ст. 2 ДФЄС передбачені три основні види компетенції ЄС, що відображають особливості співвідношення повноважень Союзу та держав-членів:

· виключна;

· додаткова (допоміжна)

· спільна (конкуруюча).

Окрім того, за змістом установчих договорів визнається також «виключна компетенція держав-членів». Вона охоплює ті сфери регулювання, що за своєю природою є сферами внутрішньодержавного інтересу або значення, які держави-члени обмежили від втручання ЄС, закріпивши відповідну компетенцію за собою (наприклад, питання громадянства і кордонів, шлюбно-сімейні відносини тощо). Крім того, передбачається, що держави-члени самостійно визначають принципи системи соціального забезпечення, особливості оплати праці, реалізації права на об’єднання, страйк (ч. 4 та 5 ст. 153 ДФЄС). За ч. 2 ст. 4 ДЄС національна безпека залишається сферою виключної відповідальності держав-членів.

Максимальне обмеження самостійної реалізації суверенних прав відбувається в сферах виключної компетенції Союзу, в рамках якої ЄС наділяється державами правом здійснювати законодавчу діяльність й ухвалювати юридично обов’язкові для держав нормативні акти.

Частиною 1 ст. 3 ДФЄС встановлено вичерпний перелік сфер, де Союз має виключні повноваження:

- митний союз;

- встановлення правил конкуренції, необхідних для функціонування внутрішнього ринку;

- монетарна політика – тільки для держав-членів, валютою яких є євро;

- збереження морських біологічних ресурсів у рамках спільної політики у сфері рибальства;

- спільна торгівельна політика.

Отже, у цих сферах держави-члени добровільно відмовилися від усіх своїх повноважень, передавши їх в повному обсязі Європейському Союзу. Крім того, Союз має виключні повноваження укладати міжнародні угоди від імені держав-членів, якщо це передбачено законодавчим актом ЄС або є необхідним для надання Союзу можливості здійснювати свої внутрішні повноваження, або тією мірою, якою їх укладання може вплинути на спільні права або змінити їхній обсяг (ч. 2 ст. 3 ДФЄС).

Для захисту інтересів держав-членів від зловживань з боку ЄС його повноваження у сферах виключної компетенції обмежені принципами надання повноважень і пропорційності. Крім того, держави мають право в судовому порядку звертатися до Суду ЄС за захистом, якщо вони вважають, що такі принципи порушуються. Крім того, у будь-який час за взаємною згодою держави-члени можуть зменшити сфери суспільних відносин в рамках виключної компетенції ЄС або взагалі її скасувати шляхом внесення змін до установчих договорів.

Протилежною виключній є допоміжна (додаткова) компетенція, сфери що підпадають під її дію визначені ч. 5 ст. 2 ДФЄС(вичерпний перелік):

охорона та зміцнення здоров’я людини;

промисловість;

культура;

туризм;

освіта,

професійне навчання, молодь та спорт;

цивільний захист; адміністративне співробітництво.

В рамках цих сферСоюз має повноваження вживати заходів лише для підтримки, координації та доповнення повноважень держав-членів. Відповідно у сферах, де компетенція ЄС характеризується як допоміжна, обмеження суверенних прав держав є мінімальним. У вказаних сферах держави-члени зберігають усю повноту законодавчої влади. Роль Союзу зводиться виключно до підтримки і координації або доповнення законодавчих заходів держав-членів шляхом надання відповідних рекомендацій.

Решта сфер відання Союзу віднесена до конкуруючої або спільної компетенції ЄС та держав-членів. Спільні для Союзу та держав-членів повноваження стосуються таких сфер, як: внутрішній ринок; соціальна політика; економічна, соціальна та територіальна єдність; сільське господарство та рибальство, за винятком збереження морських біологічних ресурсів; довкілля; захист прав споживачів; транспорт; тренс’європейські мережі; енергетика; простір свободи, безпеки та справедливості; спільні проблеми безпеки у сфері охорони здоров’я. Цей перелік не є вичерпним. Союз також може провадити діяльність у сферах досліджень, технічного розвитку та космосу, зокрема визначати та реалізовувати програми; проте здійснення цих повноважень не повинне перешкоджати державам-членам здійснювати їхні повноваження. Крім того, він може здійснювати спільну політику у сферах співпраці з питань розвитку та гуманітарної допомоги; проте реалізація цих повноважень не повинна перешкоджати державам-членам здійснювати їхні повноваження (ст. 4 ДФЄС). Особливістю спільної компетенції є те, що в зазначених сферах або Союз, або держави-члени можуть здійснювати законодавчу діяльність і ухвалювати юридично обов’язкові акти, залежно від того, хто більш ефективно буде її здійснювати з урахуванням принципу субсидіарності (ч. 2 ст. 2 ДФЄС).

У сфері зовнішньої політики і політики безпеки на сьогодні обмеження суверенних прав держав є мінімальним (ст. 31 ДЄС). Установчими договорами визначено, що до спільної зовнішньої та безпекової політики застосовуються спеціальні правила та процедури, оскільки вона є досить делікатною з точки зору суверенітету держав. Прийняття законодавчих актів на рівні ЄС у цій сфері виключається. Вказана політика визначається та реалізовується рішеннями Європейською Радою та Радою ЄС, що приймаються, як правило, одностайно. Однак, відповідно до ч. 2 ст. 31 ДЄС Рада ЄС приймає рішення кваліфікованою більшістю, коли йдеться про дії та позицію Союзу, пов’язані з його стратегічними інтересами та цілями.Однак, у цьому разі держави не позбавлені гарантій щодо забезпечення захисту свого суверенітету. Так, голосування не проводиться, якщо член Ради заявляє, що має намір виступити проти ухвалення рішення, що приймається кваліфікованою більшістю на підставі «життєво важливих і визначених для національної політики міркувань». Крім того, механізм прийняття рішень кваліфікованою більшістю не застосовується до рішень військового або оборонного значення, які також ухвалюються одностайно (ч. 4 ст. 31 ДФЄС).

Лісабонський договір заклав підґрунтя до повільного звуження суверенних прав у сфері зовнішньої політики і політики безпеки, першими кроками чого є закріплення положень щодо поступового формування спільної оборонної політики Союзу (ст. 42 ДЄС). Однак, поки що Союз не має власних збройних сил, а для здійснення спільної безпекової та оборонної політики держави-члени надають у розпорядження ЄС цивільні та військові ресурси (ч. 3 ст. 42 ДЄС). Таким чином, у сфері закордонної та безпекової політики на сьогодні зберігається широке використання міжурядового методу співробітництва, що є характерним для «класичних» міжнародних організацій.

3.Важливою гарантією захисту суверенних прав держав-членів ЄС є принципи пропорційності і субсидіарності (ст. 5 ДЄС, Протокол № 2 «Про застосування принципів субсидіарності і пропорційності», що є складовою ДЄС і ДФЄС).

Вказані принципи визначають баланс повноважень ЄС та держав-членів у певний період функціонування Союзу. Співвідношення повноважень ЄС та держав-членів не є сталим!!! Співвідношення їх повноважень може змінюватися від конкретних об’єктивних чинників. Наприклад, за умови економічної кризи або появи інших негативних факторів, що можуть становити загрозу у досягненні цілей Союзу, через ці принципи можуть посилювати повноваження Союзу, оскільки за допомогою централізованого регулювання (на рівні ЄС) можна краще реалізовувати заходи із боротьби з кризовими явищами. Якщо ж не існує серйозної загрози у досягненні мети і цілей ЄС, застосовується метод децентралізованого регулювання відносин, і, відповідно посилюються регулятивні повноваження держав-членів.

Відповідно до принципу субсидіарності (ч. 3 ст. 5 ДЄС) у сферах, що не належать до виключної компетенції Союзу, він діє лише тоді та у такому обсязі, в якому держави-члени не можуть належним чином досягти цілей відповідного заходу на центральному, регіональному або місцевому рівнях, а натомість це краще здійснити на рівні Союзу з огляду на масштаби або результати запропонованих заходів.

Принцип субсидіарності застосовується тільки у сферах спільної компетенції держав-членів і ЄС. Цей принцип не застосовується у сферах виключної компетенції, в рамках якої нормативне регулювання здійснюється тільки ЄС, та у сферах допоміжної компетенції, оскільки в цих двох видах компетенції не виникає конкуренції повноважень ЄС та держав-членів.

Зміст цього принципу полягає у тому, що на рівень ЄС передаються лише ті повноваження, які не можуть бути ефективно реалізовані державою на національному рівні. Для того, щоб застосувати принцип субсидіарності інституції ЄС повинні перевірити:

1) чи можуть держави-члени самостійно впоратися з існуючою проблемою? Якщо так, то ЄС утримується від дій, зокрема, не має права здійснювати нормативне регулювання;

2) чи може ЄС досягти кращих результатів, ніж держави-члени? Якщо так, то ЄС здійснює нормативне регулювання і вживає заходів для реалізації прийнятих рішень.

Отже, пріоритет у вирішенні існуючої перед державами проблеми, надається державам-членам, і тільки тоді, коли вони не можуть впоратися з існуючою проблемою або не можуть ефективно їй протистояти, лише тоді регулювання здійснюється на рівні Союзу.

Національні парламенти держав-членів контролюють застосування принципу субсидіарності. Згідно з Лісабонським договором вони отримали право колективного вето на усі законопроекти, що приймаються Союзом в сферах спільної компетенції, якщо, на їх думку, цей принцип порушується. При цьому національні парламенти оцінюють законопроект тільки на предмет відповідності цьому принципу загалом, а не голосують по суті змісту законопроекту.

Для реалізації цього права кожному національному парламенту надається 2 голоси!У двопалатних парламентах – кожна з палат має по 1 голосу (голоси палат можуть не співпадати). Якщо парламент однопалатний – одразу має 2 голоси.

Перед голосуванням законопроекту він направляється для вивчення до національних парламентів, які упродовж 8 тижнів повинні зробити висновок про відповідність його принципу субсидіарності. Законопроект Союзу може бути заблокований, якщо висловлено щонайменше 1/3 голосів парламентів про невідповідність принципу субсидіарності. Ця межа становить 1/4, якщо предметом законопроекту є питання боротьби зі злочинністю, міграції, надання притулку, поліцейського співробітництва, судового співробітництва в цивільних і кримінальних справах, правової допомоги, транспортні перевезення (ст. 76 ДФЄС). ½ - якщо акт приймається за звичайною законодавчою процедурою.

Однак колективне вето національних парламентів не є абсолютним. Європейська комісія може обґрунтувати необхідність прийняття законопроекту і здійснення регулювання на рівні ЄС. У такому разі законодавчі інституції ЄС (Рада і Парламент) повинні додатково перевірити дотримання цього принципу. Їх негативна позиція буде підставою для відхилення законопроекту.

Однак і в такому разі національні парламенти не позбавлені гарантій щодо захисту суверенних прав своїх держав. Вони (навіть 1 з палат) мають право індивідуально подати позов до Суду ЄС про анулювання прийнятого нормативного акту (за ст. 263 ДФЄС).

Принцип пропорційності передбачений ч. 4 ст. 5 ДЄС і Протоколом № 2 (див. вище): заходи Союзу за змістом та формою не повинні виходити за межі того, що є необхідним для досягнення цілей установчих Договорів. На відміну від принципу субсидіарності принцип пропорційності застосовується як в сфері спільної компетенції, так і у виключній.

Суть цього принципу: діяльність Союзу (у т.ч. нормативне регулювання) повинна бути обумовленою необхідністю реалізувати цілі ЄС. Має бути співрозмірність між необхідністю реалізувати цілі і фактичними діями Союзу. Якщо реалізація мети може відбутися без вжиття відповідних заходів на рівні ЄС, потрібно утриматися від таких заходів. Відповідно, дії та рішення ЄС (їх зміст, інтенсивність регулювання) повинні бути своєчасними і необхідними, спрямованими на досягнення певної мети. Засоби при досягненні цілей не повинні бути надмірними. При виборі засобів досягнення цілей потрібно спочатку використовувати більш м’які, а лише потім переходити до більш жорстких заходів.

У кожному проекті нормативного акту повинно міститися обґрунтування принципу пропорційності (чому існує необхідність прийняття саме таких заходів). При цьому [на відміну від контролю за дотриманням принципу субсидіарності] національні парламенти не можуть блокувати законопроекти на стадії прийняття, якщо, на їх думку, порушується принцип пропорційності. Вони також не можуть подавати позови про анулювання таких нормативних актів. Однак з метою забезпечення контролю позови про анулювання нормативних актів з підстав порушення принципу пропорційності можуть подаватися будь-якою державою, у тому числі за поданням парламенту або його палат, як це передбачено національним законодавством відповідної держави.

4. Усі держави-члени ЄС є рівними(ст. 4 ДЄС), що проявляється в рівній можливості реалізовувати свої права та виконувати зобов’язання за установчими договорами. Однак оскільки Союз побудовано передусім як Союз народів, а не Союз держав, враховуючи більш густонаселені держави (Німеччина, Франція тощо), таким державам надається більше місць в деяких інституціях ЄС (Європейському парламенті: Німеччина 99 проти 6 у Кіпру, Естонії Мальти) або вони мають більше голосів (Рада ЄС: Німеччина 29 голосів проти 3 голосів міністра від Мальти). Така модель вважається більш легітимною, оскільки кількісно краще враховує інтереси громадян, що проживають в країнах з низькою чисельністю населення.

5. Ступінь інтегрованості держав-членів у ЄС є різним (модель «різношвидкісної інтеграції»)(компроміс між прихильниками комунітарного і міжурядового методів співробітництва):

- звичайна інтеграція, яка передбачає участь держави у всіх напрямках функціонування ЄС:

- посилена інтеграція, що передбачає розширення виключної компетенції ЄС за ініціативою певної групи держав (ст. 20 ДЄС, 326-334 ДФЄС);

- обмежена інтеграція, яка передбачає неучасть країни у певних політиках ЄС (не повинно бути заперечень від інших держав-членів ЄС):

Велика Британія та Ірландія входять до Шенгенської зони на умовах обмеженого членства (Протокол № 19 Про Шенгенське acquis, інтегроване до структури ЄС);
Велика Британія, Данія та Швеція не входять до зони євро, з чим погодилися інші держави.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Облік інших грошових коштів.	\|	ОБЛІК НЕОБОРОТНИХ АКТИВІВ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.