Соціокультурна парадигма періоду

Завдання.

План

ТЕМА: Література зрілого феодалізму

МЕТА:дати студентам уявлення про основні явища літератури зрілого Середньовіччя, розглянути вузлові проблеми літературного життя в загальному контексті суспільно-духовної ситуації, розкрити закономірності існування і специфіки розвитку естетичних явищ.

ОБЛАДНАННЯ:репродукції,книжковий вернісаж, аудіазаписи.

1. Соціокультурна парадигма періоду

2. Класичні героїчні епоси.

· Французький героїчний епос «Пісня про Роланда».

· Іспанський героїчний епос «Пісня про мого Сіда».

· Німецький героїчний епос «Пісня про нібелунгів».

· Південнослов’янський героїчний епос.

3. Лицарська лірика.

4. Література латинською мовою. Поезія вагантів.

5. Міська література

1. Творчим групам підготувати повідомлення:

«Романський і готичний стилі в середньовічній архітектурі»

«Середньовічний живопис»

2. Поясніть слова П’єра Абеляра:

“Вагаючись, ми приходимо до дослідження, досліджуючи, досягаємо істини”

Література:

1. Шаповалова М.С., Рубанова Г.А., Моторний В.А. Історія зарубіжної літератури. - Львів, 1993р.

2. Куцевол О.М. Світло й темрява дванадцяти століть // Відродження. - 1995. -№1. - С.36-39

Ґрунтовні перетворення в галузі соціального, економічного та духовного життя в XI–XIII століттях склали підвалини для умовного виокремлення періоду зрілого Середньовіччя. Протистояння церкви й держави та спровоковані цим інтриги й міжусобиці заважали створенню міцної політичної основи нового життя. Папство піднеслося й стало могутньою силою, а світська влада ще не мала достатньої опори в суспільстві. Держави дробилися на невеликі феодальні володіння, окремі стани, общини і цехи. Разом із цим, в економічному плані період зрілого Середньовіччя характеризувався розбудовою міст, розвитком ремесел і торгівлі. На житті простого народу позначилася правова нерівність різних верств населення. Законність і право зневажалися безліччю привілеїв. Стихійний протест селян проти жорстокого гноблення виливався в криваві бунти, селянські війни (Жакерія у Франції (1358 р.), повстання Уота Тайлера в Англії (1381 р.).

Церква підпорядкувала собі науку й філософську думку. Провідними напрямами розвитку наукової думки були схоластика й містика.Філософи-схоласти не шукали нових істин, а турбувалися про мотивацію й систематизацію відомого. При цьому наукові пошуки носили переважно умоглядний характер, заперечували емпіричний шлях. Істина подавалася в готовому вигляді. Перед дослідниками стояла мета обґрунтування головних положень віровчення. Центральною науковою проблемою була дискусія про природу універсалій (загальних понять). Схоластика спиралася на авторитети (богослов апелював не до Євангеліє, а до його трактування; медик не спостерігав за хворим, а цитував видатних лікарів; юрист вивчав прецеденти тощо), головним її методом була формально-логічна робота. Визначними схоластами-ортодоксами були: німецький вчений богослов Альберт Великий (1193–1280 рр.), його учень Фома Аквінський (1225–1274 рр.), англійський схоласт Ансельм Кентерберійський (1033–1109 рр.), видатний французький філософ, теолог і письменник, талановитий педагог П’єр Абеляр (1079–1142 рр.).

Середні віки створили й інший шлях пізнання Бога та дійсності – містику. Так, Бернар Клервоський (1091–1153 рр.), що був організатором Другого хрестового походу, заперечував необхідність вивчення праць Арістотеля, логічного доказу основ віри. На його думку, релігійні положення засвоюються виключно шляхом споглядання (через молитви та благочестиві роздуми), без допомоги будь-якої «язичницької науки».

Період позначився розвитком освіти та шкільної справи. У ХІІ столітті засновано перший європейський університет, що виник на базі Болонської юридичної школи. Уже в ХІІІ столітті чисельність його студентів дорівнювала 10000.

Болонський університет мав свій статут, визнаний міською владою. Навчальний заклад був автономним утворенням, правопорядок у якому підтримувався урядом, відповідним зводом правил і судом.

Установчою грамотою Філіппа ІІ Августа в 1200 році засновано Паризький університет, який отримав назву Сорбонна.

У другій половині ХІІ століття розпочав діяльність Оксфордський університет (Англія).

Крім того, в цю ж епоху утворено ряд інших європейських університетів, зокрема Саламанський в Іспанії, Неаполітанський та Падуанський в Італії, навчальні заклади в Празі, Кракові, Гейдельберзі, Кельні.

Середньовіччя – це період злету архітектурного мистецтва. Панівними в архітектурі були романський (Х–ХІ століття) та готичний (середина ХІ–ХV століття) стилі.

Романський стиль виник у результаті синтезу залишків архітектурної традиції Риму та будівничих надбань варварських народів. Зразком його стали масивні захисні споруди численних монастирів, «орлині гнізда» на скелях, похмурі храми, що більше нагадували фортеці.

В устаткованому суспільстві сформувався готичний стиль (від gotico – варварський, від назви німецького племені готів). Започаткувавшись у архітектурі, цей стиль поступово поширився на інші види мистецтва – живопис, графіку, скульптуру тощо. На відміну від монолітних романських споруд, готичні будівлі – стрункі, спрямовані у височінь, прикрашені витонченим декором. Шедеврами готичного мистецтва вважаються Нотр-Дам де Парі, Рейнський, Кельнський собори.

У Середньовіччі виник унікальний суспільний інститут, що отримав назву лицарство. Він значною мірою вплинув на розвиток європейської культури (ХІ–ХІІ століття). Христове воїнство, створене церквою для свого захисту, мало стати озброєною силою в розпорядженні беззбройної істини. Історія не має документів, що засвідчували б місце й дату започаткування лицарства.

Лицарське звання не було спадковим. Представниками низового дворянства переважно ставали нащадки вільних селян. Посвячення в лицарі відбувалося шляхом особливої церемонії. Серед головних обітниць були зароки охороняти церкву, зберігати вірність своєму сеньйору, захищати вдів і сиріт, любити батьківщину, боротися проти зла тощо. Поступово лицарство з рівня життєвого амплуа переросло в субкультуру західноєвропейської військово-феодальної знаті, яку характеризувала жорстка вертикаль сеньйоро-васальних взаємин. Ця зміна відбувалася протягом ХІІІ – початку XIV століть. Із цього часу, як зазначено Жаном Флорі, «слово «лицар» позначає дворянське звання, не втрачаючи разом із тим свого первинного значення; тепер воно означає воїна-професіонала, але не будь-якого, а лише такого, який виконує свою військову функцію в складі елітарного підрозділу, що має аристократичний характер».

Цей культурно-естетичний феномен мав орієнтацію на світськість і салонну естетизацію життя. Посутньою деталлю лицарського антропологічного взірця була куртуазія (франц. «cour» – двір) – характерний комплекс аристократичних достоїнств, витонченого стилю поведінки тощо. На формування романтичного культу прекрасної дами в ХІ–ХІІ століттях вплинули арабський світ, християнське бачення Богородиці та догмат про непорочне зачаття, утвердження канонічного образу Мадонни в сакральному живописі (який започаткував візуальні уявлення про красу жінки). Любов почала сприйматися лицарями як високе почуття з болем серця, а жіночість – як ідеалізована недосяжність, споглядання якої несло й катування, і страдницьке щастя.

Специфіка культурної епохи полягала у відсутності чітких граней між національними літературами, які не були остаточно сформованими. Відповідно класифікація літератури цього періоду здійснюється переважно за жанровими та типологічними ознаками. До ХІІІ століття в літературі домінували релігійна, народна (класичний епос) та феодально-лицарська (куртуазна поезія й епос) тенденції. А з ХІІІ століття розпочалося формування міської літератури.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Загальна характеристика кодифікації Юстиніана	\|	Класичні героїчні епоси

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.