Українсько-польські відносини в 1920 р. Ризький мирний договір.

Нова Польща виникла восени 1918 р. Диктаторську владу ''начальника держави'' дістав Ю. Пілсудський. У польських керівних колах постало питання відновлення історичних кордонів Польщі. Було зрозуміло, що відновити їх можна було лише через військову експансію на Сході.

Бажання порозумітися з Польщею посилилось восени 1919, коли українська армія почала зазнавати поразок на всіх фронтах. 22 вересні на засідання Директорії, уряду УНР та керівництва ЗОУНР, було прийнято рішення надіслати до Варшави спільну Дипломатичну місію на чолі з МЗС Лівицьким.

За таких умов С.Петлюра проводив переговори з польським урядом, що завершилися укладенням 21 квітня 1920 р. у Варшаві договору, який підписали від УНР Міністр закордонних справ Андрій Лівицький, від Польщі - Міністр закордонних справ Ян Домбський.

Договір містив такі умови:

1. Польський уряд визнавав право Української Народної Республіки на відповідну територію, межі якої будуть визначені договорами УНР з її сусідами. Польща визнавала Директорію і головного отамана С. Петлюру найвищою владою УНР.

2. Кордони між УНР та Польщею встановлювалися вздовж річки Збруч, а далі - вздовж колишнього кордону між Австро-Угорщиною та Росією, потім - східним адміністративним кордоном Рівненського повіту до річки Прип'яті, Прип'яттю -до її гирла.

3. За Польщею визнавали територію від нині визначених кордонів до кордонів Польщі перед першим поділом 1772 р.

4. Польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних договорів, спрямованих на шкоду УНР, відповідно уряд УНР мав такі ж зобов'язання.

5. Взаємне забезпечення культурно-національних прав обох національностей.

6. Аграрне питання в Україні буде вирішено конституцією.

24 квітня політична угода була доповнена військовою конвенцією, згідно з якою Польща зобов’язувалась надавати УНР військову допомогу.

Отже, за визнання права на незалежність України Польща діставала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя і Полісся. Згідно з підписаною 24 квітня 1920 р. військовою конвенцією, перевага також залишалася за Польщею. Воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням. Польщі була підпорядкована економіка, введено спільну валюту, під управління Польщі передано залізниці. Уряд УНР зобов'язувався забезпечувати польську армію, розташовану в Україні, харчуванням та гужовим транспортом.

Обидві конвенції були таємні і не друкувались та не ратифікувались, проте загальний зміст договору був відомий і викликав вкрай неоднозначну реакцію Петлюра потрапив під вогонь нищівної критики, його звинувачували в зраді інтересів, в тому, що він узалежнив УНР від Варшави тощо.

Незадоволені договором були члени Директорії. У негативному ставленні до нього об'єдналися члени українських політичних партій та угруповань їх закордонних груп, що врешті вплинуло на їхню прорадянську орієнтацію. На знак протесту подав у відставку соціалістичний уряд, очолюваний І.Мазепою. Це призвело до урядової кризи.

Об'єднаний похід на Україну військ Польщі й УНР розпочався 25 квітня 1920 р.Наступ спочатку був успішним, і вже 6 червня 1920 р. польські війська вступили у Київ. Здійснюючи похід, Польща сподівалася, що цей наступ підтримає антибільшовицьки налаштоване селянство, однак помилилася. Селянство не підтримало Польщі, по-перше, тому, що на Правобережній Україні традиційно панувала неприязнь до польських панів, а по-друге, з початку 1920 р. більшовики змінили тактику в ставленні до селянства.

У червні 1920 р. Червона армія розпочала контрнаступ проти польсько-українських військ. Маючи істотну перевагу в силах, 5 червня війська Західного фронту під командуванням М.Тухачевського прорвали оборону противника і стали просуватися до Варшави, а-війська Південно-Західного фронту, під командуванням О. Єгорова - у напрямку Львова.

В цих умовах польське керівництво звернулося за допомогою до конференції країн Антанти, що відбувалася в бельгійському курортному містечку Спа. Англія і Франція пішли назустріч Польщі. 11 липня 1920 р. Міністр закордонних справ Британії лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до радянського уряду. У ній висувалась вимога, щоб війська радянської Росії зупинилися на відстані 5 км на схід від лінії, визначеної Верховною Радою Антанти 8 грудня 1919 р. Отже, ця лінія, що з літа 1920 р. отримала назву ''лінія Керзона'', вперше з'явилася не як абстрактне поняття, а як політична реальність. У Східній Галичині воюючі країни мали зупинитися на лінії фактичного контролю території в день підписання перемир'я. У переговорах, які планували провести в Лондоні, пропонували посередництво Англії. Якщо уряд РРФСР не згоджувався на перемир'я, Антанта залишала за собою право негайно надати Польщі допомогу.

У ноті-відповіді від 17 липня 1920 p. нарком закордонних справ Г.Чичерін висловився за прямі переговори з Польщею про припинення воєнних дій і запевнив Керзона, що радянський уряд ''виявляє готовність'' погодитися на вигідніший польському народові територіальний кордон, ніж той, який був створений у грудні минулого року.

За таких умов у липні 1920 р. розпочалися польсько-радянські переговори, які відбувалися спочатку під Мінськом, а потім були перенесені до Риги. У переговорах брала участь делегація радянської України, яку очолював Д.Мануїльський. Як згодом виявилося, ніхто, крім Д.Мануїльського, з української делегації не знав української мови. Російську делегацію очолював Адольф Іоффе, головою польської делегації був Ян Домбський.

УНР теж послала в Ригу на переговори делегацію, яку очолював С.Шелухін. Однак проти її участі в переговорах виступили і радянська Росія, і Польща. Нарком закордонних справ РРФСР заявив, що існує тільки незалежна Українська радянська республіка. Ця заява засвідчила, які наслідки для України матимуть переговори у Ризі. Відмовляючись від умов Варшавського договору, Польща теж визнавала радянський уряд України, намагаючись цим виторгувати для себе якнайбільше українських земель. Делегація УНР до переговорів не була допущена.

У Ризі 18 березня 1921р. був підписаний мирний договір між Польщею та радянською Росією. Польща визнавала УСРР. До Польщі відійшли українські землі, обіцяні їй С.Петлюрою у Варшавському договорі, - Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Доля Галичини не була вирішена. Польща також зобов'язувалася надати повні національно-культурні права українцям і білорусам, що проживатимуть на її території, а Росія - полякам на своїй території. У договорі було зумовлено заборону перебування на території Польщі антирадянських організацій. Отже, Директорія та уряд УНР, усі їх організації втратили право легального існування в Польщі.

Висновок до питання:

Після повалення влади гетьмана і з приходом до влади Директорії, Україна опинилась в складній геополітичній ситуації. Дискредитувавши себе співпрацею з Центральними державами, українська влада намагалась повернути довіру Антанти і схилити її на свій бік. Але Антанта робила ставку на інші країни – а УНР до цього списку не входила. В такій ситуації становище України виглядало майже безвихідним. Опинившись між трьома вогнями (денікінцями, червоною армією, Польщею), Петлюрі нічого не залишалось як пожертвувати західноукраїнськими землями, зберегти державність хоча б частини України. Варшавський договір остаточно перекреслив і так ледве жевріючу злуку УНР та ЗУНР.

Поразка директорії була спричинена не тільки зовнішніми факторами, але й внутрішніми протиріччями (Винниченко – за співробітництво з радянською росією, петлюра – за Антанту), крім того в знаки дались і різні зовнішньополітичні цілі УНР та ЗУНР.

Таким чином, Україна знову не змогла втримати свою державність. Її вкотре розчленували на окремі частини, що опинилися під владою сусідніх держав. Чимало українських земель увійшли до складу радянської УСРР, діяльність якої на міжнародній арені провадилася чітко у фарватері зовнішньополітичної діяльності Раднаркому Росії.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Дипломатична діяльність ЗУНР

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.