• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Дипломатична діяльність ЗУНР

Водночас, коли на Наддніпрянській Україні замість влади гетьмана встановилася влада Директорії, у Східній Галичині розгорнулася боротьба за українську державність. Австро-Угорсь-ка імперія, до складу якої входили українські землі Галичини, зазнала нищівної поразки у війні, а в жовтні 1918 р. почала розпадатися. У боротьбі за державність українці Східної Галичини опинилися у становищі, подібному до своїх єдинокровних братів на сході. Як і треба було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину. Виник конфлікт між двома народами за територію;

1 листопада 1918 р. до влади в Галичині внаслідок збройного повстання прийшла Національна Рада. Вона прийняла 13 листопада Тимчасовий Основний Закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття) й утворення на цих землях Західноукраїнської Народної Республіки. Одночасно було визначено склад уряду - Державного секретаріату. Його очолив К.Левицький (президент Ради державних секретарів). Державний секретаріат закордонних справ очолив В.Панейко, його заступником став Л. Цегельський.

Міжнародне становище новоутвореної держави ускладнювалось одразу кількома чинниками:

· По-перше, територія ЗУНР одразу стала об’єктом агресії та зазіхання сусідніх держав. У листопаді почалась українсько-польська боротьба, яка невдовзі переросла у масштабну війну за Східну Галичину. В першій декаді листопада румунські війська окупували Північну Буковину. Закарпаття потрапило під контроль Угорщини.

· По-друге, ЗУНР опинилась у фактичній міжнародній ізоляції. Оскільки під час війни галицькі лідери орієнтувались виключно на Німеччину та Австро-Угорщину, то це призвело до відсутності контактів з державами Антанти. Факт утворення західноукраїнської держави був сприйнятий Антантою з прохолодою.

Розв'язуючи внутрішні питання державного будівництва, уряд ЗУНР надавав виняткового значення зовнішньополітичній діяльності. Вона зводилася до двох основних напрямів:

1) відносини з Наддніпрянською Українською Народною Республікою:

2) визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою.

Головною метою ЗУНР було досягти державного об'єднання, по-перше, як втілення в життя віковічного прагнення українського народу до державної єдності, а по-друге, як засіб об'єднати сили в боротьбі проти експансії Польщі на українські землі. Такі устремління збігалися з інтересами УНР, бо Директорія теж розраховувала на допомогу у розв'язанні політичних і державних проблем.

Дипломатичні відносини з УНР завершилися підписанням 1 грудня 1918 р. у Фастові передвступного договору. Він був схвалений 3 січня 1919 р. Українською Національною Радою у Станіславі, а 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві делегати ЗУНР привселюдно і в присутності представників інших країн обмінялися відповідними грамотами з керівництвом УНР про злуку УНР і ЗУНР. Уряд УНР почав надавати матеріальну (хоч і обмежену) допомогу Державному Секретаріату.

Значно вагомішим для ЗУНР було завдання домогтися визнання на міжнародній арені. З формального боку, справи були не такі вже й погані. ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Однак реальне завдання полягало у визнанні ЗУНР на Паризькій мирній конференції, що мала вирішальний вплив на формування кордонів Європи після Першої світової війни і на якій домінували, передусім, інтереси Великобританії та Франції.

Задля досягнення своїх зовнішньополітичних цілей ЗУНР почала процес розбудови закордонних представництв та місій. Уряд ЗУНР почав з того, що забезпечив свої інтереси в країнах, які постали на теренах колишньої Австро-Угорської імперії. Першим було засновано представництво у Відні на чолі з М. Васильком. У грудні 1918 р. Президент УНР відвідав Прагу та Будапешт і тоді ж було засновано дипломатичні місії у Чехословаччині (Смаль-Стоцький) та Угорщині (Біберович)

Відень став фактичним центром міжнародної діяльності ЗУНР. Австрія була єдиною державою, яка визнала легітимність галицького представництва на своїй території.

Розуміючи, від кого реально залежить повоєнний устрій Європи, галицьке керівництво почало вживати інтенсивних заходів для встановлення контактів з представниками Антанти. Робилося це через нейтральні країни. Наприкінці листопада уряд ЗУНР передав через англійське та американське посольства у Швейцарії та Швеції ноти до урядів Великобританії та США. В нотах повідомлялося про створення ЗУНР та українсько-польський конфлікт. Уряд ЗУНР відкидав польські зазіхання Східну Галичину і просив допомоги, апелюючи до 14 пунктів президента США Вільсона, що проголошували право націй на самовизначення.

Безперечно, про справедливе ставлення великих європейських держав до ЗУНР і УНР взагалі говорити не доводиться: домінували геополітичні розрахунки та стратегічні інтереси. В.Винниченко зазначав, що Антанта на той час робила ставку на дві сили: російську контрреволюцію (О.Колчак, А.Денікін) та новостворену буржуазно-поміщицьку Польщу. Якщо у громадянській війні в Росії переможуть білогвардійці, тоді відновлюється єдина і неподільна Російська імперія, до складу якої увійде, звичайно, Наддніпрянщина, а Галичина буде для неї винагородою у війні. Якщо ні, то Східну Галичину отримає Польща як заохочення для майбутньої ролі жандарма Східної Європи. Зрештою, про ігнорування інтересів ЗУНР і УНР засвідчує факт, що Антанта без них узгоджувала питання про анексію Закарпаття Чехословаччиною, Буковини і Бессарабії Румунією, минала українську проблему у взаємовідносинах із Колчаком.

Проте, якщо в зовнішньополітичних планах Франції домінувала ідея утворення “Великої Польщі”, яка мала стати єдиним стабілізуючим фактором в регіоні, то британський уряд декларував свою підтримку “малим народам”, а США виступали за демократизацію Східної Європи із збереженням неподільності Росії. При такій відсутності єдності в поглядах на майбутнє цих земель, великі держави все ж були одностайними в засудженні українсько-польської війни, що знецінювала обидві сторони як антибільшовицьку силу і перешкоджала експлуатації природних багатств краю. Тому воюючим сторонам регулярно надсилалися пропозиції сісти за стіл переговорів.

Треба сказати, що після злуки УНР та ЗУНР, відбулось об’єднання дипломатичних місій за кордоном, а також було вирішено відправити спільну делегацію на ПМК. Проте, між урядами українських республік були серйозні суперечності:

· По-перше, галичани вважали представників Директорії надто лівими та соціалістичними, а представники Директорії звинувачували галичан у буржуазності

· По-друге, різне міжнародне становище та зовнішньополітичні пріоритети. Якщо для ЗУНР головною загрозою була Польща, то Директорія в першу чергу боролась з більшовиками та Денікінцями.

Такі розбіжності не могли не повпливати на зовнішню політику, оскільки уряди переслідували різні зовнішньополітичні цілі.

Для ЗОУНР важливим питанням була війна з Польщею. Англія, Франція та США вислали своїх представників до Галичини з метою схилити уряди Польщі та ЗОУНР до переговорів. До Львова прибув французький офіцер Віллем. У січні 1919 у Варшаві та Львові перебувала британська військова місія на чолі з полковником Вейдом та капітаном Джонсоном.

У січні 1919 р. почала роботу Паризька мирна конференція. Обєднана делегація УНР та ЗОУНР відбула до Парижу з метою добитись підтримки великих держав.

Слід відзначити, що між делегаціями УНР та ЗУНР в Парижі не було досягнуто повного розуміння і хоча 22 січня відбулось урочисте підписання акту злуки, Є. Петрушевич зберігав свій галицький уряд і формував свою зовнішню політику, яка не завжди збігалась з курсом УНР.

Пізніше міністр закордонних справ УНР Темницький заявляв, що це обєднання відбулось похапцем, маса справ було неврегульовано, залишилось 2 армії і 2 закордонні політики.

Отож, зацікавлення ПМК галицькою проблемою вилилось у створення 19 січня 1919 р. спеціальної комісії у польських справах під головуванням Ж. Камбона та місії у справах українсько-польського конфлікту на чолі з Ю. Бартелемі.

Треба визнати, що польська дипломатія розгорнула набагато ширшу інформаційну діяльність, ніж дипломатія ЗОУНР. Варшава трактувала утворення ЗУНР як айстро-угорську інтригу.

В лютому роль посередника в конфлікті перебрала на себе міжсоюзна комісія на чолі з французьким генералом Бертелемі. Вона примусила обидві сторони розпочати переговори і запропонувала свою демаркаційну лінію (лінія Бертелемі), яка залишала полякам понад третину Східної Галичини з нафтовими районами. Уряд ЗОУНР відмовився від такої пропозиції. Військові дії було відновлено.

Ця відмова значно ускладнила ситуацію делегації ЗОУНР на ПМК. Один з її керівників – С. Томашівський вважав нерозумним сперечатись з керівництвом конференції і вважав доцільним визнати лінію Баретлемі, що могло привести до визнання ЗОУНР. Але невиправданий максималізм української дипломатії привів до негативних наслідків.

Найвища Рада конференції 8 травня 1919 р. розглядала питання про перемир'я між Польщею і Західною Україною. В.Вільсон і Л.Джордж заявили, що ''українське питання'' є частиною загальноросійського. І хоча згодом ще тричі на порядок денний засідань Найвищої Ради виносили справу Західної України у зв'язку з нападом на неї Польщі, проте питань про загальноукраїнські проблеми не торкнулися.

Справа Галичини була єдиною, з приводу якої конференція офіційно вела переговори з делегацією УНР. Розв’язання Східногалицької проблеми мало 2 аспекти:

· Припинення польсько-української війни

· Вирішення статусу Східної Галичини та питання про проходження українсько-польського кордону

Стосовно першого, то всі держави виступили за припинення війни. Друге ж питання викликало суперечки між великими державами.

Постанови найвищих органів конференції від 25 червня 1919 санкціонували вступ польських військ у Східну Галичину. Водночас, питання про остаточний статус Галичини відкладалось, Польща отримала лише право на тимчасову військову окупацію.

15 липня Є Петрушевич надіслав ноту протесту найвищій раді конференції, в якій наголосив, що український народ і його армія до останньої людини вестимуть боротьбу за свою державу проти польських наїзників.

Після довгих переговорів 21 листопада 1919 було вирішено, що Польща отримує мандат Ліги Націй на володіння Сх. Галичиною на 25 років. Після закінчення цього терміну, в Сх. Галичині потрібно провести плебісцит. Галичині обіцяли надати автономію. Проте, це рішення так і не було втілено в життя. Рішення 21 листопада було скасовано, а вирішення східногалицького питання відклалось.

Стосовно приналежності української Буковини до Румунії, а Закарпаття до Чехословаччини, то дане питання було закріплено у Сен-Жерменському мирному договорі з Австрією від 10 вересня 1919. Положення, які стосувались Закарпаття були підтверджені у Тріанонському мирному договорі з Угорщиною від 4 червня 1920 р.

28 жовтня 1920 р. великі держави визнали, що Південна Бесарабія є частиною Румунії.

На цьому діяльність делегації ЗОУНР на ПМК завершилась, галицькі дипломати робили все можливе, щоб вберегти Галичину від польської агресії.

Треба зазначити, що під час вирішення галицького питання на ПМК сталась ще одна непересічна подія. У зв’язку з просуванням Добровольчої армії в Україні у середині вересня 1919 р. провід ЗОУНР постав перед дилемою: війна або угода з Денікінцями. Реальність була невтішна. Знесилена в постійних боях, охоплена епідеміями галицька армія, втрачала боєздатність. Вище галицьке командування, нав’язавши контакти з представниками Денікіна, намагались схилити до цього політичний провід ЗОУНР. 6 листопада 1919 р. представники УГА підписали угоду про перехід галицького війська на бік Добровольчої армії. Наддніпрянське керівництво розцінило це як зраду.

13 листопада прийшла телеграма з Одеси, в якій йшлося, що денікінці вестимуть переговори виключно з галичанами. Коли стало зрозуміло, що катастрофа неминуча, 15 листопада Є. Петрушевич санкціонував перехід УГА на бік Денікіна. На противагу уряду УНР, який запропонував польським частинам зайняти Камянецький регіон, Є. Петрушевич дав вказівку своїй місії домогтися, аби командування Добровольчої армії не допустило просування польських військ за лінію Збруча.

В середині листопада Петрушевич переїжджає до Відня. З цього часу починається діяльність уряду ЗОУНР в екзилі. Після того, як 2 грудня мзс УНР Лівицький у Варшаві передав полякам декларацію, в якій уряд УНР погоджувався на передачу Східної Волині для Польщі, представники ЗОУНР вийшли зі складу спільних делегацій. З протестом виступив Петрушевич. Злука закінчилась повним провалом.

Натомість Петрушевич зі своїм урядом всіма силами намагалися активізувати світову увагу до українського питанння. На відміну від ідеалістичної віри в справедливість Антанти 1919–1920 рр., тепер головна ставка робилася на суперечності між великими державами. Уряд Є. Петрушевича не скупився на обіцянки західним лідерам, розраховуючи використати їх лобістські можливості.

Значну активність на міжнародній арені виявив митрополит А. Шептицький. У різний час він відвідав Англію, Ватикан, Францію, Швейцарію, Австрію, Бразилію, Аргентину, Канаду,Бельгію, Голландію.

Уперше з домаганням визнання незалежності ЗУНР Є. Петрушевич звернувся 15 липня 1920 р. у ноті “До Президента Найвищої Ради Мирової Конференції М. Мільєрона”. 15 серпня він звернувся до прем’єра Англії Л.Джорджа з проханням позитивно вплинути на союзні держави у справі Східної Галичини.

Згодом виникла концепція так званої Швейцарії зі Сходу, згідно з якою нейтральна Східна Галичина мала відігравати в Східній Європі роль Швейцарії. 30 квітня 1921 р. Є. Петрушевич запропонував країнам Антанти проєкт “Основ державного устрою Галицької Республіки”. Але аналогії з Швейцарією не знаходили відгуків на Заході.

Дипломатична діяльність уряду ЗУНР особливо активізувалася з листопада 1920 р., коли в Женеві розпочалася сесія Ліги Націй. 28 листопада українська делегація подала її президії матеріал з викладом вимог своїх домагань: признати Східній Галичині право національного самовизначення, усунути польську окупацію краю тощо.

У вересні 1921 р. питання щодо Східної Галичини знову обговорювалося

на засіданнях Ліги Націй в Женеві, де з доповіддю виступив канадський міністр

Дотерті, але вирішення його вкотре відкладалося. Подібним результатом закінчилось обговорення західноукраїнської проблеми на ІІІ сесії Ліги Націй у вересні 1922 р.

Долю Галичини остаточно вирішила Рада послів держав Антанти. На засіданні в Парижі 14 березня 1923 р. вони передали Галичину під ''опіку'' Польщі на 25 років із умовою надання автономії. Ця умова чітко визначена у прийнятому на Раді послів ''Статуті Галичини''.

Висновок до питання:

У цілому в 1918-19 рр. уряд ЗОУНР не сформулював чіткої концепції своєї зовнішньої політики . На думку одного з провідних ЗОУНРівських дипломатів Цегельського, результати міжнародної діяльності ЗОУНР могли б бути кращими «якби президент Петрушевич і наша галицька влада рішилися на один ясний курс у своїй зовнішній політиці – чи то вибираючи шлях самостійної галицької політики, чи знову в цілості ідентифікуючи себе з Директорією та йдучи під її проводом».

Попри всю свою історичну значущість злука УНР та ЗУНР не перетворилася на тривалу реальність. Слабкість національного руху в Східній Україні та нерівна боротьба західної України з Польщею штовхали українських лідерів до пошуку зовнішніх союзів.

Висновок до теми:

Українська революція 1917-1920 pp. зазнала поразки. Важливе значення в цьому відіграв міжнародний чинник. Адже боротьба України за незалежність відбувалася за дуже несприятливих обставин, які характеризувалися агресивністю безпосередніх сусідів і байдужістю або й відвертою неприхильністю до України держав Антанти й США.

З одного боку, Росія не хотіла миритися з існуванням самостійної України, а більшовики розпочали проти неї загарбницьку війну. З іншого - на українські території претендували центрально-східноєвропейські країни (Польща, Румунія). Ставлення великих держав до України змінювалося відповідно до ситуації на фронтах Першої світової війни, а згодом - відповідно до розвитку подій в Росії та регіоні.
У тогочасних умовах Україна була радше об'єктом, ніж суб'єктом міжнародної політики. Вона стала певною мірою заручником інтересів великих і сусідніх держав. Фактично жодна з них не надала їй військової допомоги чи політичної підтримки на міжнародній арені.

Не розглядали Україну як самостійний чинник у повоєнній системі європейської безпеки західні держави. У країнах Антанти була поширеною настороженість і недовіра до українського руху та його лідерів, яких звинуватили у зв'язках з Німеччиною й Австрією і в соціалістичних або навіть пробільшовицьких симпатіях.

Ці підозри підтвердили підписання Україною сепаратного миру з державами Четвірного союзу, хоча Україна перебувала у безвихідному становищі й потребувала миру.
Міжнародна спільнота виявилася неготовою визнати право українців на національне самовизначення. Це право треба було доводити і виборювати власними військовими та дипломатичними засобами. Однак їх виявилося недостатньо. Всі українські уряди - Центральної Ради, гетьмана П.Скоропадського, Директорії УНР, ЗУНР - не змогли встояти перед зовнішньою агресією чи внутрішньою опозицією.

Винними за поразку в боротьбі за дипломатичне визнання України були й українські уряди. Недооцінювала значення зовнішньої політики Центральна Рада, а також на початках діяльності й Директорія. Українські уряди запізнювалися з визначенням міжнародних пріоритетів, не мали чіткої концепції міжнародної політики. Прагнення балансувати між Росією та Антантою, Росією та Німеччиною та намагання – вживаючи сучасну термінологію – проводити багатовекторну зовнішню політику виявилися хибними, адже це унеможливлювало придбання надійних союзників та ускладнювало вироблення оптимальної зовнішньополітичної стратегії в умовах збройних конфліктів

Читайте також:

1. Адвокатська діяльність
2. Актове діловодство. Діяльність судів. Ведення актових книг
3. Англійська система фізичного виховання. Діяльність Томаса Арнольда.
4. Антимонопольна діяльність держави
5. Антимонопольна діяльність держави.
6. Аудиторська фірма — юридична особа, створена відповідно до законодавства, яка здійснює виключно аудиторську діяльність.
7. Банківська діяльність
8. Банківська діяльність у сфері надання фінансових послуг
9. Банківська діяльність у сфері надання фінансових послуг.
10. Болота та їх геологічна діяльність
11. Валютні біржі та їх діяльність
12. Взаємодія органів слідства з підрозділами, уповноваженими здійснювати оперативно-розшукову діяльність, при розслідуванні злочинів

Переглядів: 3804