Загалом, характеризуючи період XIX – першої половини XX ст., варто виділити такі риси.

На початку XX ст. сталася справжня революція в сфері транспорту. Головним досягненням цієї революції було народження авіації. Повітряні апарати блискавично модернізувалися, авіація за чотири десятиліття від першого польоту братів Райт у 1903 р. до перших реактивних літаків 1943 р. пройшла величезний шлях.

Вже у 1919 р. була створена Міжнародна асоціація повітряних перевізників, засновниками якої стали Англія, Данія, Німеччина, Швеція і Норвегія. Одними з перших європейських авіакомпаній були відомі й сьогодні “Люфтганза”, “Ер Франс”.

У 1930-і рр. в Європі та США пасажирські авіаперевезення стали вже потужною індустрією. В одних лише внутрішніх авіаперевезеннях США в 1930 р. експлуатувалося близько 500 літаків.

Вдосконалення гідропланів (“летючих човнів”) підвищило безпеку і дальність польотів над морем, збільшуючи кількість авіа-церевезень над Атлантикою. У США такі літаки успішно проектував, наприклад, талановитий киянин І.Сікорський, який емігрував за океан внаслідок російської революції.

З літаками конкурували дирижаблі (різновид повітряної кулі з двигуном і стерновими пристроями, які дають можливість керувати польотом), або, як їх ще називали, цеппеліни (на честь винахідника – німця графа Цеппеліна). Дирижаблі здійснювали регулярні міжміські та міжнародні рейси, літали над Атлантикою з Європи до СІЛА і в зворотнім напрямку. Салони дирижаблів були більш просторими, ніж у тодішніх літаках, ці апарати цінували за комфорт. Багато хто вважав, що за дирижаблями майбутнє. Але рівень безпеки польотів дирижаблів виявився нижчим, ніж у літаків. Низка катастроф, головною з яких стала загибель розкішного трансатлантичного пасажирського повітряного судна “Гінденбург” (на очах численних свідків він розвалився, охоплений полум’ям), змусила відмовитися від застосування дирижаблів у перевезенні пасажирів.

Підвищення якості та надійності транспортних перевезень, в сукупності з їхнім здешевленням, а також поступове скорочення робочого часу обумовили істотне збільшення потоків людей, що подорожували. У зв’язку з цим, розвивався бізнес, що спеціалізувався на обслуговуванні тимчасових відвідувачів. Дедалі більше готелів приходило на зміну скромним пансіонам і «кімнатам для гостей», які в попередні роки влаштовувалися в будинках священнослужителів, у монастирях і релігійних місіях. Прочани та інші подорожуючі вже не могли розраховувати на безкоштовне розміщення при монастирях. Благодійність поступалась новим законам бізнесу в сфері гостинності.

У 1801 р. в Німеччині було відкрито першокласний готель “Бадиш Хоф” у Баден-Бадені, у 1859 р. в Швейцарії – гранд-готель “Швайцер-Хоф” в місті Інтерлаххені.

Що стосується формування готельної системи, то в XIX ст. тут з’явилось більше нововведень, ніж за всю історію цієї індустрії. В XIX ст. почалося будівництво фешенебельних готелів з ресторанами, де панувала вишукана французька кухня, було введено меню, або, інакше кажучи, список всього,

що може запропонувати кухня ресторану. Апогеєм розвитку розкішних ресторанів можна вважати ресторан “Савой”, який був складовою частиною однойменного готелю, відкритого в 1898 р. в Лондоні; його управляючим був Цезар Рітц,а шеф-поваром Огюст Ескоф’є, які зробили справжню революцію в організації ресторанів при готелях. Ескоф’є вважають одним із найвидатніших кулінарів свого часу. Широку популярність йому приніс “Довідник з кулінарії”. Ескоф’є, крім цього, започаткував бригадний метод роботи в ресторанах. Прізвище ж Рітц стало синонімом розкоші та назвою одного з популярних готельних ланцюгів. В період з 1870 р. по 1907 р. був сформований один із перших готельних ланцюгів, які були ліцензовані для подальшої діяльності під назвою Ritz.

Значні успіхи були і в готельній індустрії США, де почався справжній бум “гігантоманії”. У 1829 р. в Бостоні побудовали готель “Ремонт” на 170 номерів. В Америці не було власних монарших родин, але деякі американські готелі були справжніми палацами. Серед них виділялися Palmer House в Чикаго, St. Charles і St. Louis у Новому Орлеані, Planter’s Hotel в Сент-Луїсі. До 1852 р. кожен першокласний готель мав свого французького шеф-кухаря. Більшість таких готелів були справжніми архітектурними шедеврами з великими холами, залами, ресторанами, з чудесами сантехніки, а деякі навіть з ліфтами, перший з яких було змонтовано на П’ятій авеню в 1858 році. Першим готелем з електричним освітленням став Everett на Парк-роуд, теж у Нью-Йорку, який відкрився у 1859 році.

Бурхливий розвиток автотранспорту став причиною появи нової категорії готелів. Ці заклади для автомобілістів, розташовані біля автодоріг, стали називати мотелями (motel – скорочення від motor hotel). Перші мотелі були зазвичай купками будиночків-кабінок, які розташовувалися навколо будинку господаря закладу.

У 1925 р. в Каліфорнії був побудований перший великий мотель (в античному стилі, архітектором Артуром Хаинеманом в 200 милях від Лос-Анджелеса).

З 1939 р. до 1960 р. у США було побудовано 35 тис. мотелів. Значну частину клієнтів мотелів складали закохані пари та сім’ї, які проводили відпустку, подорожуючи на власному авто. Ще однією великою категорією клієнтів були подорожуючі торговці.

У 1927 р. Конрад Хілтон заснував знаменитий готельний ланцюг Hilton.

Америка вважається країною, яка зробила значний внесок у розвиток системи фешенебельних готелів. А сучасний готель вважається специфічно американським винаходом. Європейці також брали активну участь в розвитку готельних послуг. Наприклад, так званий “європейський план” – це організація оплати за послуги готелю, згідно якій гості (клієнти) оплачують по кімнату плюс харчування, а тільки розраховуються за кімнату, щоб мати можливість харчуватись там, де їм більше подобається або вигідніше.

З появою залізничного транспорту збільшилась мобільність населення, що спонукало до розвитку системи готелів та закладів харчування для подорожуючих на вокзалах та залізничних станціях.

У 1876 р. Фред Харвей відкрив свій перший ресторан на вокзалі м. Топіка (адміністративний центр штату Канзас), який відрізнявся від усіх закладів такого типу доброю, апетитною їжею, чистотою і ввічливим обслуговуванням. Адже в інших закладах харчування на вокзалах їх господарі вступали в зговір з машиністами потягів, щоб ті раніше давали сигнали відправлення, коли пасажири щойно починали їсти. Таким чином, одна й та ж їжа, підігріта, знову подавалась пасажирам декількох потягів. Ось чому бізнес Харвея мав успіх і зростав рік за роком. В період з 1880 р. по 1890 р. через колені 100 миль по залізничних дорогах Канзасу відкривалися нові “Будинки Харвея”.

В XIX ст. були винайдені засоби збереження їжі шляхом консервації та вакуумної упаковки, що дозволяло готувати різноманітні якісні страви незалежно від сезону і перевозити їх на далекі відстані, що було зручно використовувати під час подорожі.

До цього важливого винаходу має відношення Наполеон Бона-парт, який виплатив у 1809 р. Ніколя Арпету винагороду в сумі 12 тис. франків за даний спосіб зберігання продуктів, потрібний для військових походів.

В середині XIX ст. у Нью-Йорку вже існувала система пунктів громадського харчування. У самому низу цієї піраміди знаходились “шестипенсові обжиралівки” Даніеля Суїні, які в основному розміщувалися на Енн-стріт. Якість їжі в цих закладах була дуже сумнівною.

Вищий ранг займали заклади харчування Брауна, де були нормальні умови обслуговування, якість їжі, певний асортимент, там офіціанти пропонували клієнтам меню з назвами страв та цінами на них.

Престижними, з високим рівнем обслуговування, доброю якістю та асортиментом страв були ресторани, які належали сімейству Дельмоніко. Саме в цих ресторанах вперше було започатковано двомовне меню.

У 1921 р. Уолтер Ендерсон і Біллі Інгрем заснували у США мережу гамбургерних закусочних White Castle. А в 1927 р. Дж. Марріот відкрив першу придорожню закусочну швидкого обслуговування Drive-in, що поклало початок історії ресторанів швидкого обслуговування, і в подальшому ця система обслуговування стала традиційною для США.

У Швейцарії велике значення мали виникнення і діяльність фірми “Отельплан”, що в даний час є одним з найбільших виробників послуг у цій країні. В основі утворення фірми в 1935 р. лежала ідея її творця Г.Дуттвайлера про те, що залучення “маленької людини” до туризму зробило б неоціненну користь готельному господарству, збільшивши попит. “Варто звернутися до публіки, дотепер не залученої до туризму і не звиклої до подорожі”, – відзначав він. Масові дешеві турпоїздки стали основним продуктом фірми. “Народний туризм” мав успіх: вже в першому фінансовому році фірма реалізувала 52 648 туристичних поїздок.

В Німеччині імпульс розвитку масового туризму дав, як не дивно, націонал-соціалізм. Здійснюючи ідею “єдності нації”, керівництво країни стимулювало масовий організований туризм з метою відпочинку; цю діяльність спрямовувала спеціальна організація націонал-соціалістів “Сила через радість”. В 1933 р. був заснований Імперський комітет по туризму, що підпорядковувався міністру народного просвітництва та пропаганди. Загальну ідеологічну установку в цій області сформулював особисто Адольф Гітлер: “Я хочу, щоб робітнику була забезпечена достатня відпустка, і щоб ця відпустка, а також вільний час в цілому, стали дійсним відпочинком для нього. Я бажаю цього тому, що хочу мати народ із сильними нервами, тому що тільки з таким народом можна робити велику політику”.

Історія вже винесла обвинувачувальний вирок “великій політиці” Гітлера, а для нас в даному випадку цікавий той факт, що нацистський режим, приділяючи настільки велику увагу організації масового відпочинку трудящих і залучаючи до туризму все нові прошарки населення, тим самим розширював соціальну базу не лише своєї політики, але й туристичної індустрії. Німецька держава сприяла організації групових поїздок на відпочинок – круїзів, залізничних турів, туристичних походів. Помірні ціни сприяли першому “туристичному буму” в Німеччині: кількість туристичних поїздок зросла з 2,3 млн. у 1934 р. до 5 млн. у 1935 р., 9,6 млн. – у 1937, 10,3 млн. – у 1938 році. Туризм одинаків поступався місцем груповому туризму великих мас людей.

Для розширення географії туристичних подорожей важливе значення мало освоєння відкритих земель. Найбільшу цікавість викликала у мореплавців Антарктида, про існування якої знали, але на землю якої до XIX ст. ще не ступала нога так званої цивілізованої людини.

На початку 30-х рр. XIX ст. члени експедиції, яку очолював Джон Біско, бачили окремі ділянки узбережжя Антарктиди, але підійти до неї не вдавалося через шторм. Дж. Біско, не знаючи про відкриття росіянами у 1819-1822 рр. Антарктиди, “відкрив” острів Олександра І, назвавши його Аделейд. Джеймс Росе прославився своїми сімома полярними експедиціями у 1830-40-х рр., ним був відкритий найбільш зручний шлях до Антарктиди, яким стали користуватися мореплавці.

6 квітня 1909 р. на Північному полюсі Землі Робертом Пірі було встановлено американський прапор. Хоча його слава оскаржується іншим підкорювачем Північного полюса Фредеріком Куком, який стверджував, що він побував там ще 21 квітня 1908 року.

Першим, хто досяг Південного полюса Землі, був норвезький дослідник Руал Амундсен. Він мріяв досягти Північного полюса, але під час підготовки експедиції дізнався, що там вже побував Р.Пірі, тому Амундсен вирушив до Південного полюсу. 17 грудня 1911 р. на Південному полюсі Землі було встановлено норвезький прапор. У 1926 р. Амундсен здійснив політ на дирижаблі над Північним полюсом разом з італійським дослідником, конструктором дирижаблів Умберто Нобіле.

Досвід полярних дослідників XIX – першої половини XX ст. став у нагоді тисячам туристів-екстремалів у другій половині XX ст. і залишається актуальним у наш час.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні чинники та напрямки розвитку туризму і системи гостинності в світі в XIX – першій половині XX століття	\|	Створення перших туристичних об’єднань і міжнародних організацій

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.