Стан свободи

Поділ на вільних і рабів — основний поділ римського суспільства. Рабство складало основу рабовласницького способу виробництва, і, відповідно протиріччя між вільними та рабами виражали класову суть рабовласницького суспільства. Римські юристи, далекі від розуміння соціально-економічних коренів рабства, всі; ж визнавали поділ на вільних і рабів основним поділом сучасного їм суспільства: "summa... divisio de jure personarum haec est, quo omnes homines aut liberi sunt aut servi" (вищий правовий поділ суб'єктів полягає в тому, що всі люди або вільні, або раби).

Вільні були суб'єктами, а раби - об'єктами права, "поряд з худобою або як додаток до землі" і за своїм правовим станом прирівнювалися до речей. Давнім римлянам приписується вислів "servi res sunt" (раби суть речі). Надто характерна в цьому відношенні позиція Варона (І ст. до н. є.), на думку якого всі знаряддя праці можуть бути віднесені до однієї з трьох груп:

1) неживі;

2) живі іті, що подають нечленороздільні звуки (худоба);

3) живі і наділені мовою (раби). Раб у Давньому Римі не більш, ніж instrumentum vocale (знаряддя, що говорить).

Підстави для виникнення рабства. Найдавнішим засобом обернення в рабство було захоплення в полон воїнів ворожої Риму країни. В рабство могли бути обернуті будь-які інші іноземці, які опинилися в Римській державі і не користувалися на території Риму жодними правами, якщо тільки Рим не уклав з відповідною державою особливого договору.

Рабом ставала також дитина, народжена рабинею, навіть якщо батько був вільною людиною. Справа в тому, що правовий статус батька набували тільки діти, народжені в законному шлюбі. Але вступ у шлюб з рабинею був виключений, отже, ^:ї дитина вважалася народженою поза шлюбом. А такі діти набували статус матері. Йдеться про статус матері у момент пологів, бо попередній її статус до уваги не брався. І якщо навіть до цього моменту жінка була вільною, дитина все ж оголошувалася рабом. Лише в післякласичну епоху дитина народжувалася вільною, якщо мати була вільною в період вагітності, | незалежно від того, :ш довго вона володіла свободою.

Разом з тим за певних умов у рабство міг бути обернутий і вільнонароджений підданий Римської держави. Так, у найдавніший час глава сім’ї (paterfamilias) міг продати в рабство підвладного члена сім'ї за непослух. Позичальник, який не повернув борг, узятий ним "під заставу" власної особи, міг бути проданий у рабство кредитором. Аналогічне право належало потерпілому стосовно злодія, захопленого на місці злочину. У перелічених випадках названі особи продавалися в рабство за кордон (trans Tiberim), оскільки за давньоримськими переконаннями вільна людина не могла бути рабом на території своєї батьківщини. Політична основа цієї концепції полягала в тому, що скупчення в межах Римської держави великої кількості людей, позбавлених свободи, якою вони раніше володіли, створювало б підвищену небезпеку соціальних заворушень.

І лише з розвитком товарно-грошових відносин, коли центр ваги в боргових

зобов’язаннях поступово переміщався з особи боржника на його майно, «самозаклад» боржника змінився заставою речей, а тому перестав бути джерелом рабства. Подібним чином і крадіжка, що традиційно вважалася приватним правопорушенням, з часом замість заходів, спрямованих проти особи викрадача, |стала тягти за собою штрафні санкції. Влада глави сім’ї над іншими членами мало-помалу поступалася місцем визнанню їхньої майнової самостійності. І хоча ця влада, незважаючи на звуження її меж, залишалася в римському праві до самого кінця, на останніх етапах існування Римської держави вона вже не була такою необмеженою. Завдяки цьому відпав і такий спосіб обернення в рабство.

Особи, які вчинили тяжкі злочини і були засуджені до смертної кари або довічних каторжних робіт, ставали рабами держави (servi poenae). В рабство обертали вільну жінку, яка вступила у зв'язок з рабом всупереч забороні рабовласника. Вільновідпущеник (раб, відпущений на свободу), якщо він поводився невдячно щодо свого колишнього господаря (патрона), міг бути на вимогу останнього повернутий у рабство (revocatio in servitutem).

Нарешті, визнавався рабом той, хто, дозволивши фіктивно продати себе як раба, насправді мав на меті отримати частину покупної ціни (pretii participandi рніін) після того, як буде підтверджений його вільний стан.

Правовий стан рабів.

Будучи об'єктами права, раби не могли мати правосуб'єктності. За Ульпіаном, "quod attinet ad jus civile servi pro nullius lulieiitiir" (з точки зору цивільного права раби є ніщо). Тому у них не могло бути ні власного майна, ні власних прав, ні власної сім'ї. Навпаки, вони самі були об’єктами купівлі-продажу, обміну, дарування тощо. Раб, навіть покинутий господарем напризволяще, зберігав свій рабський стан, стаючи "нічийним", і його, як будь-яку нічийну річ, міг захопити у власність будь-хто.

Експлуатація рабів, що ставала в міру зростання їхньої кількості, а у зв'язку з цим і дешевизни, все більш нестримною, оберталася численними повстаннями, що розхитували економічні основи римського суспільства. Ось чому державна влада в інтересах панівного класу в цілому починає вживати певних заходів, спрямованих на визнання за рабами чогось подібного до правоздатності.

Так, місце поховання раба з найдавніших часів проголошувалося locus religiosus(таким, що знаходилося під охороною нарівні з могилою вільної особи). Хоча взагалі власнику щодо раба належало право життя і смерті (jus vitae ас tiecis),у післякласичну епоху здійснення цього права ставилося вже у певні рамки:

1) безпідставне вбивство свого раба тягнуло для господаря таке саме покарання, як і вбивство чужого раба;

2) віддати раба в гладіатори його власник міг тільки з особливого дозволу магістрата;

3) раб, який став безпомічним через старість або хворобу, набував свободу, якщо був покинутий господарем;

4) якщо жорстокість власника ставала для раба нестерпною, йому дозволялося шукати притулок у храмі або біля скульптури імператора, імагістрат, переконавшись у тому, що жорстокість була справді надмірною, зобов'язував власника провести відчуження раба іншій особі. Згадані норми були, зумовлені зовсім не милосердям римських імператорів, а потребами панівного класу, задля забезпечення яких держава була змушена стримувати окремих його представників, які своєю жорстокою поведінкою з рабами ставили під загрозу безпеку рабовласницького суспільного ладу.

Інтересами панівного класу було продиктоване також поступове надання рабам своєрідного сурогату правового статусу і в майновій сфері. Послідовне проведення в життя принципу "servi pro nullius habentur"означало, що дії раба взагалі позбавлені будь-якого юридичного ефекту. Але це далеко не завжди було вигідно самим рабовласникам, бо не дозволяло, наприклад, укладати договори через посередництво рабів і тим самим звужувало можливості їхньої експлуатації. Ось чому згадуваний принцип застосовувався поряд із винятками.

Передусім, через раба як instrumentum vocaleможна було придбати майно шляхом укладання договорів з урахуванням того, що всі права на майно в момент його придбання одержував безпосередньо господар. Однак обов'язки, що виникали з укладеного рабом договору, попервах господаря не обтяжували, бо, за давньоримськими переконаннями, дії рабів могли призводити лише до поліпшення, а не до погіршення майнового становища пана (melior conditio j nostra per servumfi(!ii potest, deterior non potest).

Покладання цих обов'язків на самого раба було тим більше неможливо: не володіючи правосуб'єктністю, раб не міг ні приймати на себе зобов'язань, ні відповідати за їх виконання. Зважаючи на це, подання до нього позовів не допускалося (сіип servo nulla actio est - у ниносинах з рабом немає позову).

Згодом раб, відпущений на свободу, став визнаватися носієм зобов'язань, що виникали з договорів, укладених ним ще в рабському стані. Щоправда, подання до нього позовів про примусове виконання таких зобов'язань було виключене. Але якщо він робив це добровільно, то вже не міг вимагати виконаного назад на тій підставі, що виконане ним зобов'язання не мало позовного захисту.

Інколи зобов'язання, пов'язані з діями раба, виникали саме в особі господаря і при цьому забезпечувалися позовним захистом. Так, господар ніс відповідальність за шкоду, завдану рабом іншій особі, і за спеціальним позовом потерпілого (actio noxalis, а коли шкода завдавалася тваринами - actio de |шпрегіае) повинен був компенсувати збитки (похіат sacrire) або передати потерпілому самого раба - причинителя (похае dadere). Згадуване зобов'язання зберігало силу при відчуженні раба, переходячи разом з останнім до його нового хазяїна, а у випадку, коли раб одержував свободу, відповідний позов міг бути поданий до нього самого.

Розвиток товарного виробництва, а з ним і торгового обороту все більше спонукав рабовласників використовувати рабів при укладанні договорів. Однак така можливість практично зводилася нанівець через те, що господар не відповідав за договорами, укладеними рабом, а треті особи, не впевнені в реальному здійсненні своїх прав за такими договорами, природно, остерігалися укладати. Виходом із цього стало передбачене для ряду випадків покладення на

господаря відповідальності за договорами, укладеними рабом.

Наприклад, господар міг поставити раба на чолі якогось підприємства, і тоді повну відповідальність за договорами, укладеними цим рабом (він називався lnslitor), ніс господар, проти якого контрагент раба міг подати особливий позов (actio institoria). Раб міг бути призначений і капітаном торгового судна (agister iiiivis). За його договорами також повністю відповідав господар-судновласник d'xercitor) за позовом actio exercitoria. Повна відповідальність господаря наставала і у випадку, коли раб укладав угоду згідно з попередньою домовленістю, досягнутою між його паном і контрагентом (наприклад, господар домовився з якоюсь особою про надання рабу позики, якщо раб попросить про це). У таких випадках раб вважався таким, що діяв за наказом господаря (jussus ilomini), до якого і міг бути поданий відповідний позов (actio quodjussu). Окрім цього, повну відповідальність господаря передбачав будь-який укладений рабом договір, що призводив до збільшення майна господаря. Останній, однак, відповідав лише у межах приросту власного майна (за позовом actio de in rent verso).

З часом частішають випадки, коли господар, даючи рабу певне майно (наприклад, земельну ділянку з інвентарем тощо), дозволяв йому мати прибутки від експлуатації цього майна і зобов'язував певну їх частку передавати собі. Таке майно в Давньому Римі було відоме під назвою "пекулій"(peciilium). Але експлуатація пекулія і отримання прибутків були б неможливі без вступу раба у правовідносини з іншими особами. А оскільки пекулій юридично залишався майном господаря, то саме він у межах пекулія ніс відповідальність за цими договорами. Забезпеченням такої відповідальності служив позов, який називався "actio depeculio".

Історії відомі факти такого збагачення раба, який отримав пекулій, коли він сам ставав володарем рабів (servi viciarii).

Накопичивши певну суму грошей, він міг купити собі свободу. З цією метою раб вступав у спеціальні домовленості з іншою особою. За такою угодою особа, яка отримала від раба певну суму, зобов'язувалася викупити раба у пана і після цього звільнити його. Формально подібні угоди юридичної сили не набували. Але у післякласичну епоху вони отримали захист з боку магістратів, які за скаргою раба могли наказати особі виконати прийняту ним на себе обіцянку.

З економічного боку інститут пекулія був ні чим іншим, як попередником колонату- нової, вже феодальної форми експлуатації людей - особисто вільних, але прикріплених до землі. Тим самим пекулій служив показником розпаду рабовласницького і зародження в його надрах феодального суспільного ладу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Правовий стан особи, його види	\|	Правовий стан громадян, латинів, перегринів.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.