Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

В.І. Вернадський і вчення про ноосферу

Процес самоорганізації матерії привів до появи дуже стабільних форм ЇЇ існування, здатних не тільки підтримувати власне існування, але й відтворювати самих себе. Здатність до відтворення — це не єдина особливість живої матерії. Кожна жива істота здатна самостійно забезпечувати власну стабільність (гомеостаз). Останнє означає, що будь-який живий організм наділений здатністю до негативного зворотного зв'язку, завдяки якому він може зменшувати ризик свого руйнування, переборювати шкідливі зовнішні впливи, компенсувати їх негативний вплив на життєздатність, підтримуючи її в стабільному стані.

Більше того, жива речовина здатна не тільки створювати зворотні зв'язки. Важливою обставиною є той факт, що надмірна стабільність для організму є «шкідливою», вона затримує революційні процеси. Живі організми повинні вміти швидко змінюватися, еволюціонувати все більшою мірою і з більшою ефективністю використовувати зовнішню енергію. Але для цього необхідно, щоб жива речовина могла створювати й позитивні зворотні зв'язки. Виникнення зворотних зв'язків — одне із найдивовижніших явищ життя, земної еволюції в цілому. І одна із найбільших таємниць розвитку матеріального світу.

Слід виділити ще одну особливість земної еволюції: найбільш швидко прогресуючі види — види, яким удається вижити в екстремальних ситуаціях, — зовсім не ті, які добре пристосувалися й процвітають за даних умов, у даний момент. Так, динозаври, які панували на суходолі і у водному середовищі протягом сотень мільйонів років, поступилися своїм місцем ссавцям, які за всіма параметрами були гірше пристосованими до умов, які склалися на Землі наприкінці мезозою. Ще більш яскравим прикладом є історія антропогенезу. На початку четвертинного періоду внаслідок похолодання й різкого зростання посушливості клімату на значних територіях величезні простори вологих тропічних лісів поступилися місцем посушливим саванам і степам, які були майже позбавлені деревної рослинності. Таким чином, примати й інші ссавці, серед яких були і наші далекі предки, втратили свій колишній притулок. Коли лісів стало менше, то їх у першу чергу повинні були залишити більш «слабкі», менш пристосовані до умов життя в тропічному лісі види. Наш далекий предок був змушений залишити звичний притулок, витіснений звідти більш пристосованими видами.

Вигнаний у савану, він був змушений зіп'ястися на ноги, щоб мати можливість уже здалеку бачити небезпеку. У нього звільнилися руки, які повинні були навчитися володіти палицею або каменем для того, щоб забезпечити свою безпеку та існування. Він повинен був використовувати й розвивати власний мозок — єдиний надійний захист у важкому й небезпечному бутті, на яке він був приречений, і в результаті... перетворитися на людину.

Із того часу, як рід Homo sapiens відокремився від інших живих організмів, людство освоїло всю планету. Це явище не можна назвати випадковим, його корені лежать глибоко, і підготовлені вони всім ходом природно-історичного процесу, пов'язаного, на думку Вернадського, з удосконаленням людського мозку. Якщо виокремлення людини з усіх живих організмів є тривалим природним процесом, то цей процес набуває при цьому геологічного значення завдяки тому, що він створив нову геологічну силу — працю й мислення людини. Розум — це результат розвитку центральної нервової системи людини. Становлення розумової діяльності — найважливіший процес антропогенезу. Необхідність використовувати штучні знаряддя в поєднанні з найжорстокішим добором привела на першому етапі антропогенезу до надзвичайно швидкого розвитку розумових здібностей, які стали відтепер основним гарантом розвитку людини. Розвиток розумових здібностей, у свою чергу, спричинив ускладнення характеру й знарядь праці. Виник позитивний зворотний зв'язок, який привів до небачених до цього часу швидкостей еволюційного процесу.

Таким чином, поява Розуму і його носія — Людини — це настільки ж природний процес розвитку космічного тіла Земля, як і поява земного життя. Із цим фактом пов'язане ще одне стрибкоподібне прискорення всіх еволюційних процесів. Насамперед, саме перетворення нашого мавпоподібного предка на людину відбулося за земними масштабами майже миттєво. На весь процес антропогенезу природа відвела якихось 1,5-2 мільйони років, протягом яких не тільки кардинально змінилася морфологія нашого предка, але й виник Розум. І не тільки це. Еволюція немовби змінила русло свого плину.

У результаті дії еволюційних законів відбувалося поступове удосконалення організмів — і в тому числі мозку наших предків. На початку цього процесу навіть незначна перевага в «інтелекті» давала, очевидно, дуже відчутні переваги, а природний добір був дуже жорстким — вижити нашому предку в умовах, які панували на Землі 1-1,5 мільйона років тому, було зовсім непросто. Саме ці два чинники сприяли дуже швидкому індивідуальному удосконаленню. Пізніше індивідуальний розвиток нашого предка сповільнився, а згодом і зовсім припинився: десятки тисяч років людина практично не змінюється. Людство вступило в епоху свого суспільного розвитку.

І це теж був цілком природний етап еволюції — у нашого предка були досить вагомі причини відмовитися від індивідуального розвитку. Цією причиною була та ж праця, завдяки якій кволий австралопітек перетворився на Homo sapiens. Знання й праця — от що поступово ставало гарантом життя первісних племен. Знання й трудові навички треба було не тільки набувати, а зберігати й передавати наступним поколінням.

Треба було створити нову форму пам'яті й насамперед навчитися оберігати «вчителя» — члена стада, який володіє знаннями й навичками. А носій знань, умілець, який володіє таємницями ремесла, був, звичайно, далеко не найсміливішим і найдужчим. І навряд чи він був здатний відстояти себе в тій жорстокій боротьбі за їжу, за дах, за самку — у боротьбі, яка називається внутрішньовидовою боротьбою і визначає темпи індивідуальної еволюції. Але саме він, цей первісний «очкарик», найбільшою мірою сприяв процвітанню первісного стада. І воно повинно було брати його під свою опіку.

Потреба в знаннях і трудових навичках була одним із найважливіших чинників, що зумовили появу зачатків моралі, яка сприяла зміцненню первісних суспільних структур. Принцип «не убий» стає поступово загальною забороною для всіх тих первісних племен, чиї нащадки в наш час населяють планету. А ті, котрі його не прийняли, були безжалісно стерті історією з лиця Землі.

Як показала історія становлення людини, саме відмова від подальшого індивідуального удосконалення (яке передбачало внутрішньовидову боротьбу й агресивність, як у тварин) на користь розвитку суспільних форм, заснованих на кооперативних началах, стала визначальним напрямком еволюції людства. Завершення цієї грандіозної перебудови — переходу від індивідуальної еволюції до розвитку суспільних відносин — відбулося, імовірно, ще в період останнього міжльодовиків'я, хоч, очевидно, окремі види неандертальців, які не сприйняли цієї перебудови, могли дожити до останнього льодовикового періоду.

У період піку голоцену (6-8 тисяч років тому) людське суспільство явило дивовижні зразки цивілізації. Становлення суспільних відносин супроводжувалося новим прискоренням еволюції і різким зростанням впливу людини на навколишній світ.

Але людина не могла стати відразу дбайливим господарем усього того багатства, яке тримала тепер у своїх руках. Навпаки, вона почала сміливо й бездумно використовувати Розум і ту гігантську силу, яку поступово здобувала завдяки Розуму, щоб «підкорювати природу». Уже на зорі своєї історії людина знищила всіх великих ссавців, чим поставила себе перед загрозою екологічної катастрофи — позбавивши себе тієї їжі, яка протягом десятків тисяч років була джерелом для її розвитку. Людина була змушена переходити від мисливського способу життя й збиральництва до осілого землеробства. Очевидно, у ту епоху населення земної кулі різко скоротилося.

Це була і перша екологічна революція, і перша екологічна катастрофа в історії людського суспільства.

Причиною екологічних криз на зорі становлення людини був не розум, а стандарти мислення. Розум людини вже був настільки досконалим, що вона потенційно була здатна засвоювати будь-які істини, якими б важкими вони не були. Але зрозуміти й оцінити, що відбувається, побачити реальні контури майбутнього їй заважали трафарети «печерного» мислення. І, як не дивно, — накопичений досвід. Фетишизація досвіду, нездатність піднятися над ним — це була одна із найсуттєвіших перешкод на шляху до «свободи людини». Подолання «печерності» у своїх уявленнях про навколишній світ, невпинне розширення власних обріїв мають особливе значення в переломні моменти історії.

Продуктивність людської праці, а, отже, і добробут різко зростає разом з появою землеробства. Одночасно почався процес, який і сьогодні інтенсивно триває: відбувається швидка заміна природних біоценозів на агроценозі! і як наслідок — невпинне збіднення флори й фауни. Створення високоврожайних сортів рослинного царства неминуче порушує стійкість біоти — живої складової біосфери -і може стати джерелом небаченої екологічної кризи. Історія людства наповнена локальними екологічними кризами. У тих районах світу, які людина зіпсувала через невміле господарювання, світло цивілізації поступово згасало. Зате воно з новою силою і новою яскравістю спалахувало в нових, ще незайманих районах земної кулі.

Але разом із зростанням могутності цивілізація поширювалася по всій планеті, і на Землі залишалося все менше вільних просторів, не скалічених людиною. І настав час, коли Ойкуменою стала практично вся планета — іти тепер нікуди. Той імпульс, який сотні тисяч років тому одержав наш предок, почавши перехід до суспільної форми життя, певною мірою вичерпав себе. Наближається нова криза вже глобального, загальнопланетарного характеру. І вона вимагає нової організації світового еволюційного процесу, корінної перебудови відносин між Людиною і Природою, а, отже, і суспільства. До розуміння цього факту людство прийшло далеко не відразу.

Поступово й по-різному люди почали нарешті усвідомлювати, що подальше збереження усталеного ходу подій загрожує катастрофою всьому людству.

Так, наприклад, представники течії вітчизняної думки, яка відома під назвою «російський космізм», привертали увагу до цієї проблеми, починаючи із середини XIX століття. Вони шукали можливість виходу із кризи, що насувається. Шукали по-різному, виходячи з різних філософських концепцій. Але вже тоді вони поставили питання про необхідність створення нової моралі і моральності в сучасних умовах, які були б засновані на якісно нових стосунках між людиною і природою та між людьми. Найбільш яскравим носієм цих поглядів був тодішній директор Рум'янцевського музею М. Ф. Федоров.

Дещо іншими були вихідні позиції натуралістів, однак вони також неминуче приводять до необхідності утвердження нового поняття моральності. Мешкаючи у 20-х роках XX сторіччя в Парижі, В.І. Вернадський прочитав там цикл лекцій, у яких виклав свою концепцію розвитку біосфери. Але сам термін «ноосфера» В. І. Вернадському не належить.

Уперше це слово й поняття пролунало в стінах відомого навчального закладу Парижа — у Коледжі де Франс — на лекціях 1927-1928 навчального року з вуст філософа й математика Едуарда Леруа. При цьому співавтором ноосферної концепції було оголошено його друга й однодумця П'єра Тайяр де Шардена, палеонтолога й філософа.

Обидва французи обгрунтували свою ідею, спираючись на поняття біосфери й живої речовини в тому розумінні, як їх розвинув Вернадський у своїх знаменитих лекціях у Сорбонні в 1922-1923 роках. У книзі «Походження людини й еволюція розуму» (1928), яка є записом лекційного курсу Вернадського, Леруа прямо відсилає читача до біосферних уявлень російського вченого.

На думку Леруа і Тайяра де Шардена, поява людини в ряді висхідних форм означає, що «еволюція переходить до застосування нових засобів чисто психічного порядку». Справді, еволюція в особі людині створила принципово нове знаряддя для свого подальшого розвитку, підготовлене тривалим процесом удосконалення нервової системи. Це особлива духовно-психічна здатність, якої до цього в природі не існувало: розум рефлективного типу, який володіє самосвідомістю, здатністю до глубинного пізнання самого себе й світу. Це вже «не проста зміна ступеня, а зміна стану», яка відбулася як внутрішньо закономірне, природне явище.

У більш пізній роботі «Місце людини в природі» Тайяр де Шарден поставив питання про походження й сутність життя, а потім і людини в загальному космічному процесі ускладнення матерії (тенденція до ускладнення хімічних сполук: атоми, молекули, клітини, багатоклітинні й т.д.). Життя на Землі — вищий і найбільш виразний прояв цієї універсальної тенденції. Там, де матерія здається нам «мертвою», вона насправді лише «дожиттєва», у ній світиться потенція стати живою. У цьому розумінні життя — космічне явище, оскільки його нитка міститься в самих надрах матерії. Явище олюднення (гомінізації) життя для Леруа й Тайяра де Шардена — наступний, такий же великий стрибок у планетарному й космічному розвитку, як і оживотворення (віталізація) матерії. Інакше кажучи, поява людини — подальше якісно нове розгортання «завдань» самої біосфери, а за нею і космічного процесу. Пов'язана наступництвом із усім еволюційним ланцюгом життя, людина, проте, є у світі таким оригінальним об'єктом, що творці ноосфери схильні вважати її не окремим видом або навіть царством природи, а «новим порядком реальності», таким же широким і самостійним, як саме життя перед лицем неживої матерії. Людина стає і стосовно природи, і стосовно біосфери, навіть за всієї своєї фізичної заглибленості в них, якимось рівнозначним до них щодо «економії речей» явищем, новою «оболонкою» планети, новою «сферою». Виникає «вища», ніж тваринна, біосфера, така, що йде за нею, — людська сфера, сфера рефлексії, свідомого й вільного винаходу, коротше кажучи, думки: власне, сфера розуму, або ноосфера («ноас» — грецькою означає розум, дух). У ній, як висловився Тайяр де Шарден, «завершується біосферне зусилля церебралізації, яке тривало більш як шістсот мільйонів років».

Розвивається трудова, соціальна, творча активність людини, вона розселяється по всій планеті, удосконалюються засоби спілкування, способи збереження й передавання найрізноманітнішої інформації — і людська специфічність усе більше виражається в цій особливій «сфері розуму», новій «оболонці» Землі, яка ніби накладається на біосферу, але не зливається з нею, а все більше змінює її. Через спадкове, з покоління в покоління поширення знань і вмінь, через філософський, моральний пошук, мистецтво, науку вже відбувається свого роду колективна церебралізація, що збільшує об'єм загальноземного мозку. Напрямок еволюційного розвитку єдиний: до все більш складного «ноосферного мозку», органу вселюдської свідомості. Але не тільки єдність, яка стає все більше планетарною, і здатність до колективної творчої потуги включає Тайяр де Шарден в еволюційні перспективи ноосфери — у них є місце і для удосконалення природи кожної окремої особистості, розвитку ресурсів її мозку й розширення свідомості.

В. І. Вернадський не був ознайомлений із наступним розвитком ідей Тайяра де Шардена (його «феномен людини» з'явився після смерті російського вченого). Він знав лише ту ще мало розвинуту ідею ноосфери, яку висунули Леруа і Тайяр де Шарден наприкінці 20-х років XX століття. Сам Володимир Іванович так розглядав духовну послідовність виникнення вчення про ноосферу: біогеохімічний підхід до біосфери, який він запропонував паризькій аудиторії, запліднює думку французьких філософів, які роблять наступний крок, котрий він, у свою чергу, уже сприйняв сам, сприйняв і обміркував далі. «Я приймаю ідею Леруа про ноосферу. Він розвинув глибше мою біосферу», — стверджував Вернадський. Обґрунтувавши у своїй «Біогеохімії» загальну схему еволюції верхньої оболонки нашої планети, В.І. Вернадський неминуче прийшов одного разу до необхідності аналізу ролі Людини в цих глобальних процесах. У результаті народжується вчення, яке пізніше одержало назву вчення про ноосферу.

Зміст учення В. І. Вернадського полягає в тому, що поява на Землі людини започаткувала якісно новий етап в еволюції планети. Активність людини багаторазово прискорює всі еволюційні процеси, темпи яких швидко зростають з розвитком продуктивних сил, зростанням технічної озброєності цивілізації. Подальший неконтрольований, некерований розвиток людської діяльності таїть у собі небезпеки, які нам важко передбачити. Саме тому незабаром повинен наступити час, коли подальшу еволюцію планети, а отже, і людського суспільства, повинен буде спрямовувати Розум. Біосфера поступово перетворюватиметься на сферу Розуму. Визначальною ідеєю вчення В. І. Вернадського про ноосферу є обгрунтування єдності людства й біосфери.

Однією із ключових ідей, що лежать в основі теорії Вернадського про ноосферу, є ідея, що людина не є самодостатньою живою істотою, яка живе за своїми особливими законами: вона співіснує усередині природи і є частиною її. Вернадський як біогеохімік намагався довести, що ця єдність зумовлена насамперед функціональною відокремленістю людини від навколишнього середовища. Людство саме по собі є природним явищем й очевидно, що вплив біосфери відображається не тільки на середовищі життя, але й на ході думок людини.

Але не тільки природа впливає на людину, існує і зворотний зв'язок. Причому він не поверхневий, що відбивало б лише фізичний вплив людини на навколишнє середовище, він набагато глибший. Це доводить той факт, що останнім часом помітно активізувалися планетарні геологічні сили. У «Філософських думках натураліста» Вернадський писав: «... ми все більше та яскравіше бачимо в дії навколишні геологічні сили. Це збіглося, навряд чи випадково, із проникненням у наукову свідомість переконання про геологічне значення Homo sapiens, з виявленням нового стану біосфери — ноосфери — і є однією із форм її вираження. Це пов'язано, звичайно, насамперед з уточненням місця природної наукової праці й думки в межах біосфери, де жива речовина відіграє основну роль. Так, останнім часом різко змінюється ступінь впливу живих істот на навколишню природу. Завдяки цьому процес еволюції переноситься у сферу мінералів. Різко змінюються ґрунти, води й повітря. Тобто еволюція видів сама перетворилася на геологічний процес, тому що в процесі еволюції з'явилася нова геологічна сила. Вернадський писав: «Еволюція видів перетворюється на еволюцію біосфери».

Геологічною силою є, власне, зовсім не Homo sapiens, а його розум, наукова думка соціального людства. У «Філософських думках натураліста» Вернадський зауважив: «Ми саме переживаємо її яскраве входження в геологічну історію планети. В останні тисячоліття спостерігається інтенсивне зростання впливу однієї видової живої речовини — цивілізованого людства — на зміну біосфери. Під впливом наукової думки й людської праці біосфера переходить у новий стан — у ноосферу».

Перебудова навколишнього середовища завдяки науковій людській думці за допомогою організованої праці навряд чи є стихійним процесом. Корені цього процесу — у самій Природі і були закладені ще мільйони років тому в ході природного процесу еволюції. «Людина... є неминучим проявом великого природного процесу, що закономірно триває протягом, принаймні, двох мільярдів років».

Заселяючи всі куточки планети, спираючись на державно організовану наукову думку і на її породження — техніку — людина створила в біосфері нову біогенну силу, що підтримує розмноження й подальше заселення різних частин біосфери. Разом із розширенням ареалу проживання людство починає перетворюватися на все більше згуртовану масу, тому що існуючі засоби зв'язку — засоби передавання думки — охоплюють усю земну кулю. «Цей процес — процес повного заселення біосфери людиною — зумовлений ходом історії наукової думки, нерозривно пов'язаний зі швидкістю зносин, з успіхами техніки пересування, з можливістю миттєвого передавання думки, її одночасного обговорення всюди на планеті». При цьому людина вперше реально зрозуміла, що вона як житель планети може й повинна мислити й діяти в новому аспекті, не тільки в аспекті окремої особистості, родини або роду, держав або союзів, а в планетарному аспекті. Вона, як і все живе, може мислити й діяти в планетарному аспекті тільки у сфері життя — у біосфері, у певній земній оболонці, з якою вона нерозривно, закономірно пов'язана й піти з якої вона не може, її існування є її функцією.

Вона несе її із собою всюди. І вона її неминуче, закономірно, невпинно змінює і з кожним днем соціальна, наукова й культурна єдність людства лише посилюється й збільшується. «Збільшення всеспільності, єдності всіх людських суспільств безупинно зростає і стає помітним протягом деяких періодів ледве не щорічно». Схоже, що ми вперше опинилися в умовах єдиного геологічного історичного процесу, який охопив одночасно всю планету. Вернадський бачив неминучість утвердження ноосфери, яка була підготовлена як еволюцією біосфери, так і історичним розвитком людства.

Усі перераховані вище зміни в біосфері планети дали підставу французькому геологу Тайяру де Шардену стверджувати, що біосфера в даний момент в геологічному аспекті швидко переходить у новий стан — у ноосферу, тобто такий стан, коли людський розум і робота, яку він спрямовує, перетворюються на нову могутню геологічну силу.

Вернадський, аналізуючи геологічну історію Землі, стверджує, що відбувається перехід біосфери в новий стан — у ноосферу — під дією нової геологічної сили — наукової думки людства. Однак у працях Вернадського немає завершеного й несуперечливого тлумачення сутності матеріальної ноосфери як перетвореної біосфери. В одних випадках він писав про ноосферу в майбутньому часі (вона ще не наступила), в інших — у теперішньому (ми входимо в неї), а іноді пов'язував формування ноосфери з появою людини розумної або з виникненням промислового виробництва. Про формування на Землі ноосфери він найбільш докладно писав, але переважно з погляду історії науки, у незавершеній роботі «Наукова думка як планетне явище».

У XX столітті, на думку й переконання вченого, дозріли значні матеріальні передумови для переходу в ноосферу, для здійснення ідеалу свідомо активної еволюції. Праці Вернадського дозволяють більш обґрунтовано відповісти на запитання про перехід біосфери в ноосферу, оскільки в них розглянуто ряд конкретних умов, необхідних для становлення й існування ноосфери.

1. Освоєння всієї планети. Ця умова виконана — досягнуто повсюдності розселення людства, тобто відбулося «повне захоплення людиною біосфери для життя»: уся Земля не просто аж до найбільш важкодоступних і несприятливих місць перетворена й заселена, але людина проникла в усі її стихії: землю, воду, повітря. На Землі не залишилося місць, де не ступала б нога людини. Вона обжилася навіть в Антарктиді, а зараз, як ми знаємо, може тривалий час жити в навколоземному космічному просторі.

2. Єдність людства. Друга, можливо, вирішальна передумова створення ноосфери — необхідно досягти єдності людства. Багато хто звик ставитися до ідеї єдності, рівноправності й братерства всіх людей як до шляхетної моральної ідеї, що почала завойовувати серця у відносно недавній історії, прийшовши зі світових релігій, великих філософських систем, літературних творів та утопічних побудов. Вернадський укорінює цю ідею значно глибше, трактуючи її як природний фактор. Як учений, Володимир Іванович висловився в цьому розумінні однозначно: «Геологічний еволюційний процес відповідає біологічній єдності й рівності всіх людей — Homo sapiens — і його геологічних предків. Не можна безкарно йти проти принципу єдності всіх людей як закону природи. Біологічно це виражається у виявленні в геологічному процесі всіх людей як єдиного цілого стосовно іншого живого населення планети». Його погляд ученого-натураліста на історію вражає повагою до найдавніших наших предків, пам'ять про яких губиться в глибинах століть становлення людини, аж до інших відгалужень виду Homo. «Очевидно, усі морфологічно різні типи людини, різні роди й види спілкувалися між собою, були із самого початку відмінними від основної маси живої речовини, мали творчу здатність зовсім іншого характеру, ніж навколишнє життя, і могли між собою кровно змішуватися. Стихійно цим шляхом створювалася єдність людства». Ця єдність людства одержала ідейне усвідомлення значно пізніше, але в наш час, вважає Вернадський, вона багато в чому стала «двигуном життя й побуту народних мас і завданням державних утворень». Будучи ще дуже «далекою від свого здійснення», ця єдність як стихійне, природне явище пробиває собі шлях, незважаючи на всі об'єктивні соціальні й міжнаціональні протиріччя й конфлікти. Учений бачить це в усвідомленні загальнолюдської культури, у подібних формах наукової, технічної, побутової цивілізації, в об'єднанні всіх найвіддаленіших куточків Землі за допомогою найшвидших засобів пересування, ефективних ліній сполучення та обміну інформацією.

3. Значні зміни у сфері засобів зв'язку та обміну між країнами. Ця умова виконується з величезним успіхом. За допомогою радіо й телебачення ми миттєво довідуємося про події в будь-якій точці земної кулі. Засоби комунікації постійно удосконалюються, прискорюються, з'являються такі можливості, про які недавно важко було навіть мріяти. І тут не можна не згадати пророчих слів Вернадського: «Цей процес — повного заселення біосфери людиною — зумовлений ходом історії наукової думки, нерозривно пов'язаний зі швидкістю зносин, з успіхами техніки пересування, з можливістю миттєвої передачі думки, її одночасного обговорення на всій планеті». Донедавна засоби телекомунікації обмежувалися телеграфом, телефоном, радіо й телебаченням, про які писав ще Вернадський. Була можливість передавати дані від одного комп'ютера до іншого за допомогою модему, підключеного до телефонної лінії, документи на папері передавалися за допомогою факсимільних апаратів. Тільки останнім часом розвиток глобальної телекомунікаційної комп'ютерної мережі Internet започаткував справжню революцію в людській цивілізації, яка вступає в інформаційну еру. Розширення й розвиток мережі Internet, удосконалення обчислювальної і комунікаційної техніки відбувається в даний момент подібно до того, як іде розмноження й еволюція живих організмів. На це у свій час звернув увагу Вернадський:

«... Хід наукової думки, наприклад, при створенні машин, як давно помічено, цілком аналогічний ходу розмноження організмів». Якщо раніш мережею користувалися тільки дослідники в галузі інформатики, державні службовці й підрядчики, то тепер практично кожен бажаючий може одержати доступ до неї. І тут ми бачимо втілення мрії Вернадського про сприятливе середовище для розвитку наукової праці, популяризації наукового знання, інтернаціоналізації науки. Якщо раніше людей розділяли кордони й величезні відстані, то тепер, можливо, тільки мовний бар'єр. «Усякий науковий факт, усяке наукове спостереження, — писав Вернадський, — де б і ким би вони не були зроблені, надходять до єдиного наукового апарату, у ньому класифікуються й приводяться до єдиної форми, відразу стають загальним надбанням для критики, міркувань і наукової праці». Якщо раніше для того, щоб вийшла у світ наукова праця, щоб наукова думка стала відома світу, були потрібні роки, то зараз будь-який учений, який має. доступ до мережі Internet, може представити свою працю на огляд усім користувачам мережі, причому не тільки текст статті й малюнки, але і рухливі ілюстрації, а іноді й звуковий супровід. У наш час мережа Internet — це світове співтовариство кількох десятків тисяч комп'ютерних мереж, які взаємодіють між собою. Населення Internet становить більш як 30 мільйонів користувачів і понад 10 мільйонів комп'ютерів, причому кількість вузлів кожні півтора року подвоюється. Вернадський • писав: «Незабаром можна буде зробити видимими для всіх події, що відбуваються за тисячі кілометрів». Можна вважати, що це пророкування Вернадського збулося.

4. Посилення зв'язків, у тому числі політичних, між усіма країнами Землі. Цю умову можна вважати якщо не виконаною, то такою, що виконується. Організація Об'єднаних Націй (ООН), яка виникла після Другої світової війни, виявилася набагато більш стійкою і дієвою, ніж Ліга націй, яка існувала в Женеві з 1919 р. по 1946 р. Слід, однак, зауважити, що на початку XXI століття ООН зазнає кризових потрясінь, про що, наприклад, свідчить слабкий її вплив на іракську кризу у зв'язку з посиленням тиску США на всю світову політику. У той же час спостерігається істотне просування НАТО на схід Європи, у т.ч. і на території пострадянських держав.

5. Людська діяльність як провідний геологічний чинник, його визначальна роль серед інших геологічних процесів, що протікають у біосфері. Цю умову також можна вважати виконаною, хоч саме переважання геологічної ролі людини в ряді випадків призвело до важких екологічних наслідків. Об'єм гірських порід, які видобуваються з глибин Землі у всіх шахтах і кар'єрах світу, у наш час майже у два рази перевищує середній об'єм лав і попелу, які викидають щороку всі вулкани Землі.

6. Розширення границь біосфери й вихід у космос. У своїх останніх роботах Вернадський не вважав границі біосфери постійними. Він підкреслював тенденцію до їх розширення в минулому внаслідок виходу живої речовини на суходіл, появи високостовбурної рослинності, літаючих комах, а пізніше — літаючих ящерів і птахів. У процесі перетворення на ноосферу межі біосфери повинні розширюватися, а людина повинна врешті-решт вийти в космос. Ці пророкування збуваються.

7. Енергетичне забезпечення переходу в ноосферу. Висуваючи ідею ноосфери, попередники Вернадського розуміли, які колосальні зміни в порядок речей вносить вторгнення людини в природу. Цьому положенню Вернадський надає точне наукове обгрунтування, увівши поняття культурної біогеохімічної енергії. У цілому біогеохімічна енергія — це вільна енергія, яка створена в процесі життєдіяльності природних організмів (живої речовини). Вона спричинює міграцію (переміщення) хімічних елементів біосфери й таким чином формує саму її історію. Із виникненням людини розумної жива речовина виявила небачений щодо складності й сили вид енергії, який зумовив незрівнянну з іншими формами міграцію хімічних елементів. «Ця нова форма біогеохімічної енергії, яку можна назвати енергією людської культури або культурною біогеохімічною енергією, є тією формою біогеохімічної енергії, яка створює в даний час ноосферу». Вона пов'язана з психічною діяльністю, з розвитком мозку, з появою розуму, але в такій формі, що вже відбувається перетворення біосфери на ноосферу. Звичайна біогеохімічна енергія живої речовини продукується, насамперед, шляхом розмноження (що властиво і людині), але її відмітною «видовою ознакою» стала форма енергії, «пов'язана з розумом»; вона настільки нестримно росте й настільки ефективна, що, на думку вченого, незважаючи на своє щодо земних епох колискове, можна сказати, «дитинство», уже «є основним чинником у її (усієї планети) геологічній історії». За влучним висловленням Вернадського, виникла, «нова форма влади живого організму над біосферою», що дає можливість «цілком переробити всю навколишню природу», переробити — у розумінні перетворити й одухотворити». Але, на жаль, відкриття нових джерел енергії несуть в собі загрозу руйнівного впливу на біосферу. Питання про використання різних видів енергії глибоко хвилювало Вернадського ще більш як півстоліття назад. У передмові до книги «Нариси й промови» він пророче писав: «Недалекий час, коли людина матиме у своїх руках атомну енергію — таке джерело сили, що дасть їй можливість будувати своє життя, як вона захоче. Чи зуміє людина скористатися цією силою, спрямувати її на добро, а не на самознищення? Чи доросла вона до вміння використовувати ту силу, яку неминуче повинна їй дати наука?»

8. Атомна енергія давно освоєна як у мирних, так і у військових цілях. Людство (а точніше політики) явно не готове обмежитися мирними цілями, більше того — атомна (ядерна) сила ввійшла в минуле століття насамперед як військовий засіб і засіб усунення конфронтуючих ядерних держав. Величезний ядерний потенціал підтримується почуттям взаємного страху й прагненням однієї зі сторін до хиткої переваги. Могутність нового джерела енергії виявилася сумнівною, воно з'явилося невчасно й потрапило не в ті руки. З метою розвитку міжнародного співробітництва в галузі мирного використання атомної енергії в 1957 році створено Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ).

9. Рівність людей усіх рас і релігій. Ця умова якщо не досягнута, то, в усякому випадку, досягається. Рішучим кроком для встановлення рівності людей різних рас і віросповідань було руйнування наприкінці XIX століття колоніальних імперій.

Зростання ролі народних мас у вирішенні питань зовнішньої і внутрішньої політики. Цієї умови дотримуються у всіх країнах з парламентською формою правління.

Свобода наукової думки й наукового пошуку від тиску релігійних, філософських і політичних побудов. Важко говорити про виконання цих вимог у країнах, де ще зовсім недавно наука перебувала під колосальним гнітом певних філософських і політичних побудов. У даний момент наука звільнилася від такого тиску, однак через важке економічне становище в науці пострадянських країн багато вчених змушені заробляти собі на життя ненауковою працею, інші їдуть за кордон. Для підтримки науки цих країн створено міжнародні фонди.

У розвинутих країнах, а також у деяких країнах, що розвиваються, наприклад, в Індії, державний і суспільний лад створюють режим максимального сприяння для розвитку вільної наукової думки.

10. Розумне перетворення первинної природи Землі. Такого роду перетворення природи Землі необхідні для того, щоб задовольнити всі матеріальні, естетичні й духовні потреби чисельно зростаючого населення. Ця умова, особливо в нашій країні, не може вважатися виконаною, однак перші кроки в напрямку розумного перетворення природи в другій половині XX століття, безсумнівно, почали здійснюватися. У сучасному світі відбувається інтеграція наук на базі екологічних ідей. Уся система наукового знання створює фундамент для екологічних завдань. Про це також говорив Вернадський, маючи на меті створення єдиної науки про біосферу. Екологізація західної свідомості почалася із 70-х років XX століття, створюючи таким чином умови для виникнення екофільної цивілізації. У наш час екстремістські форми зеленого руху виявилися там уже непотрібними, оскільки працюють державні механізми регулювання екологічних проблем. У СРСР до 80-х років вважали, що соціалістичне господарювання несумісне з екологічною кризою. У період перебудови цей міф було розвінчано, активізувався рух зелених. На даному етапі політичне керівництво перенесло центр ваги в основному на вирішення економічних проблем, відсунувши проблеми екології на задній план. У світовому масштабі для вирішення екологічних проблем в умовах зростання населення планети необхідна консолідація зусиль світового співтовариства для вирішення глобальних проблем, що в умовах роз'єднаності держав у багатьох регіонах світу видається сумнівним.

11. Добре налагоджена система народної освіти й поліпшення добробуту трудящих. Виконання умови недопущення недоїдання й голоду, злиднів і поширення хвороб важко оцінити об'єктивно, коли йдеться про велику країну, що стоїть на порозі голоду й убогості, як про це пишуть усі газети. Однак Вернадський попереджав, що процес переходу біосфери в ноосферу не може відбуватися поступово й односпрямовано, що на цьому шляху тимчасові відступи є неминучими. І становище, яке склалося у даний момент у нашій країні, можна розглядати як явище тимчасове й минуще.

12. Відвернення воєнної загрози із життя суспільства. Цю умову Вернадський вважав надзвичайно важливою для створення й існування ноосфери. Але вона не виконана й поки що не зрозуміло, чи може вона бути виконаною взагалі. Світове співтовариство докладає зусилля, щоб не допустити світової війни, хоч локальні війни все ще забирають багато життів.

Таким чином, ми бачимо, що наявні всі ті конкретні ознаки, усі чи майже всі умови, на які вказував Вернадський, для того, щоб відрізнити ноосферу від станів біосфери, що існували раніше. Процес утворення ноосфери поступовий, і, імовірно, ніколи не можна буде точно вказати рік чи навіть десятиліття, коли перехід біосфери в ноосферу можна буде вважати завершеним.

В. І. Вернадський розглядав науку як геологічну й історичну силу, яка змінює біосферу й життя людства. Вона є тією основною ланкою, за допомогою якої поглиблюється єдність між біосферою і людством.

Наукова думка — таке ж закономірно неминуче, природне явище, що виникло в процесі еволюції живої речовини, як і людський розум. Розвивається вона все в тому ж полярному векторі часу і не може, на глибоке переконання Володимира Івановича, ні повернути назад, ні зовсім зупинитися, приховуючи в собі потенцію фактично безмежного розвитку. Віра Вернадського в науку також, власне кажучи, безмежна. На його думку, і релігія, і філософія виявили свою історичну неспроможність стати духовною силою єднання. Такою силою може бути тільки наука з тільки їй властивими якостями «логічної обов'язковості й логічної незаперечності її основних досягнень і формою всеосяжності, в охопленні нею всієї біосфери, усього людства, з її глибоко демократичним характером. Більше того, учений переконує нас, що «наукове знання, яке виявляється як геологічна сила, що створює ноосферу, не може приводити до результатів, що суперечать тому процесу, творінням якого вона є».

У другій половині XIX ст. почався принципово новий етап у розвитку провідних галузей наукового природознавства — астрономії, фізики, хімії та біології. Саме в природознавстві того часу — уже дисциплінарне й професійно організованому — були започатковані сучасні форми інтеграції і синтезу знань. Але з усією гостротою питання про інтеграцію і синтез знання постало лише у XIX столітті — в епоху, коли внаслідок ряду об'єктивних причин наука переросла свої первісні рамки й набула значно більшого значення, ніж раніше.

Науці XX століття Вернадський відводить особливе місце. Вона не тільки значно розширила обрії емпірично пізнаної частини Всесвіту, але й розкрила небачену картину взаємозумовленості й взаємопов'язаності матеріального світу. У прямому зв'язку із цим фундаментальним відкриттям у світоглядних засадах природознавства останньої чверті XX ст. відбуваються глибокі зрушення. Мова йде про зміну самого підходу природничих наук до пізнання природи, що тепер виражається в тенденціях до багатовимірного бачення досліджуваних наукою явищ, до розуміння місця свого предмета дослідження в органічній єдності системи наукових знань.

У системі сучасної наукової думки з'явився зовсім новий елемент — усвідомлення цілісності фізичного універсуму, зокрема, розуміння того, що поведінка матерії «у малому» (на рівні мікрокорпускул), у принципі, може бути обумовлена особливостями поведінки її «у великому» (на рівні астрономічного Всесвіту), тобто локально-фізичні рівні організації матерії можуть бути нерозривно пов'язані з глобально-космічними. Для духовного розвитку останньої чверті XX в. характерне усвідомлення необхідності органічного поєднання традиційних норм та ідеалів наукового дослідження з гуманістичними цінностями культури в найширшому значенні цього слова.

Вернадський привернув увагу до гуманістичного змісту науки, до її ролі в розв'язанні завдань людства, до відповідальності вчених за використання наукових відкриттів. Ці та багато інших ідей Вернадського про роль науки у розвитку людства, у переході біосфери в ноосферу мають актуальне значення для нашого часу.

Вернадський розглядав науку як засіб розвитку людства. Тому дуже важливо, щоб наука не набувала абстрактних форм, що існують незалежно від потреб суспільства. Наука — свідомість людства і повинна служити на благо людства, «її зміст не обмежується науковими теоріями, гіпотезами, моделями, створюваною ними картиною світу: в основі вона головним чином складається з наукових факторів і їх емпіричних узагальнень, і головним — живим змістом — є в ній наукова праця живих людей». Так що наука — соціальний, вселюдський продукт, в основі якого лежить сила факторів, узагальнень і, звичайно, людського розуму.

Ми спостерігаємо, як наука все сильніше і глибше починає змінювати біосферу Землі, і сама наукова думка є провідним природним явищем. У наш час — час створення нової геологічної сили, наукової думки — різко зростає вплив живої речовини на еволюцію біосфери. Біосфера, змінена науковою думкою Homo sapiens, переходить у свій новий стан — ноосферу.

Уся історія наукової думки є історією створення в біосфері нової геологічної сили — наукової думки, якої раніше не було. І цей процес не випадковий, він закономірний, як і всі природні явища. «Біосфера XX століття перетворюється на ноосферу, яку створює насамперед наука, що розвивається, наукове розуміння і заснована на них соціальна праця людства». Необхідно підкреслити нерозривний зв'язок процесу формування ноосфери зі зростанням ролі наукової думки, що є першою необхідною передумовою цього процесу. Ноосфера може розвиватися лише за цієї умови.

Значення змін, що відбуваються на планеті на початку XXI століття, настільки велике, що відповідні за значенням процеси можна знайти хіба що тільки в далекому минулому. У даний момент навряд чи можна оцінити всю наукову й соціальну важливість цього явища, тому що науково зрозуміти — значить поставити явище в рамки існуючої космічної реальності. Ми бачимо, як наука перебудовується на наших очах. Біогенний ефект роботи наукової думки реально зможуть побачити тільки віддалені нащадки: він виявиться яскраво й очевидно тільки через сотні років.

Виникнення розуму й науки як результату його діяльності — найважливіший факт у розвитку планети, який, можливо, є навіть вищим за все інше, що спостерігалося дотепер. Наукова діяльність у наш час набула таких рис, як швидкі темпи, охоплення великих територій, глибинність досліджень, грандіозність упроваджуваних перетворень. Це дозволяє розглядати науковий рух як явище такого розмаху, якого в біосфері ще не було.

Але ще помітніші зміни відбуваються в основній методиці науки. Нові масштабні відкриття спричинили зміну самих основ нашого наукового пізнання та розуміння навколишнього світу. Такими зовсім несподіваними й новими сферами нагромадження наукових фактів є неоднорідності Космосу, усього реального світу та неоднорідність нашого пізнання. Вернадський писав, що треба розрізняти три реальності: реальність у сфері життя людини, тобто реальність, яку ми спостерігаємо; мікроскопічну реальність атомних явищ, що не спостерігається людським оком; реальність у глобальному космічному масштабі. «Розрізнення трьох реальностей має неоціненне значення як для розуміння зв'язку людства з біосферою, так і для аналізу закономірностей розвитку науки».

Людина невіддільна від біосфери, вона у ній живе і лише ЇЇ саму та її об'єкти може досліджувати безпосередньо своїми органами чуття. «За межі біосфери вона може вийти лише завдяки своїм умовиводам...» Таким чином, наукова думка людства, працюючи та виявляючи себе тільки в біосфері, зрештою перетворює її в ноосферу, геологічно охоплює її розумом. Тільки тепер стало можливим виділення біосфери як об'єкта наукового дослідження , який є основною галуззю пізнання навколишньої дійсності.

Виникнення геохімії і біогеохімії відповідало потребам цілісного, синтетичного розгляду явищ складно організованої біосфери, вивчення взаємозв'язків живої і неживої речовини. Ці науки мають також першорядне значення для дослідження єдності біосфери і людства. Тим самим геохімія і біогеохімія з'єднують науки про природу з науками про людину. Ядром такої інтегрованої науки, на думку Вернадського, є вчення про біосферу.

Перехід біосфери в ноосферу означає не тільки якісно новий етап розвитку людського суспільства, але й нову епоху в еволюції нашого космічного дому. В. І. Вернадський вважав, що неминуче настане час, коли Людина стане основним чинником еволюції біосфери. І тоді, коли це трапиться, властивості навколишнього середовища стануть змінюватися настільки швидко, що людству доведеться виробляти єдину спільну стратегію розвитку біосфери, а також нові стандарти організації суспільства, свого способу життя.

Процес переходу від біосфери до ноосфери неминуче містить у собі риси свідомої, цілеспрямованої діяльності й творчої роботи. Вернадський вважав, що перед людством стоїть завдання величезної ваги — творення ноосфери. Учений обгрунтував безпідставність суджень про можливу катастрофу цивілізації. Його впевненість у майбутньому випливає із розуміння зростаючої ролі спільних загальнолюдських дій у розвитку людства. Вернадський, звичайно, не міг передбачити всієї гостроти сучасних глобальних проблем світового розвитку. Але це лише вкотре підкреслює необхідність спільного вирішення проблеми організованості ноосфери, що потребує свідомого управління нею на глобальному рівні.

Однією з найважливіших проблем формування організованої ноосфери є проблема місця й ролі науки в житті суспільства, впливу держави на розвиток наукових досліджень. Вернадський висловлювався за формування єдиної (на державному рівні) наукової людської думки, яка б стала вирішальним чинником становлення ноосфери, створення кращих умов життя для найближчих поколінь . Першочерговими завданнями, які необхідно вирішити на цьому шляху, є «питання про планову, погоджену діяльність для оволодіння природою і для правильного розподілу багатств, для утвердження єдності й рівності всіх людей, єдності ноосфери»; ідея про об'єднання зусиль людства на рівні держав. Постановка завдання свідомого регулювання процесу творення ноосфери надзвичайно актуальна в наш час. До завдань першочергової ваги Вернадський відносив викорінення воєн із життя людства. Велику увагу він приділяв утвердженню демократичних форм організації наукової праці, освіті та поширенню наукових знань серед народних мас.

Звичайно, погляди Вернадського значною мірою були умоглядними, абстрактними. Однак його велика заслуга в тому, що до проблем розвитку матерії він підійшов саме як природник, насамперед як геохімік. У цьому — запорука успіху його справи, велич і значення його наукового подвигу для майбутньої долі науки. Він першим у світовій науці усвідомив і почав систематично вивчати роль життя в геологічній історії Землі, побачивши в тонкій плівці живої матерії, що вкриває поверхню планети, чинник, який багаторазово прискорює поглинання космічної енергії та трансформацію неживої матерії. В. І. Вернадський якісно переосмислив увесь характер розвитку планети, її верхньої оболонки, завдяки якій виникла атмосфера, усталився сучасний хімізм океану, виникли товщі осадових порід і т.д. Проблема, над якою працював В. І. Вернадський, сповнена невизначеностей, адже наші знання ще дуже неповні, ми погано уявляємо наші можливості в критичних ситуаціях. На нас чекають нові наукові відкриття й технічні новації. Величезні труднощі пов'язані також із об'єктивно існуючою неоднорідністю соціально-економічних умов, суперечливістю прагнень, відмінностями в оцінювальних установках людей, що живуть у різних політичних, соціальних і природних умовах і т.д. А проте доводиться вже сьогодні шукати й приймати рішення, які диктує життя. Усі ці обставини вимагають поступового перетворення вчення про ноосферу на теорію ноосфери, оснащену досконалим апаратом аналізу й оцінювання прийнятих рішень.

Звичайно, створити струнку теорію розвитку матеріального світу, що веде до епохи ноосфери, В. І. Вернадський не міг — тогочасна наука просто не була ще готова до цього. Власне, і сьогодні для створення подібної теорії в нас немає ще ні достатніх знань, ні сучасної методології і, звичайно, інструментарію, що дозволяє формувати кількісні оцінки. Тому створення такої теорії — справа майбутнього.

Така синтетична теорія повинна об'єднати в собі безліч наук як природничих, так і гуманітарних, розглянувши їх досягнення й методи в новому й незвичайному для цих дисциплін ракурсі. Але саме тут В.І. Вернадському вдалося випередити час, адже він зумів побачити досліджуваний предмет принципово по-новому, як колись це зуміли зробити Галілей, Ньютон, Дарвін.

У подібних ситуаціях, як показує досвід, не слід шукати відразу «однозначно краще» чи «оптимальне» рішення, розробляти оптимальну стратегію. Треба насамперед вивчити особливості ситуації і визначити дії, які є неприпустимими за жодних обставин. Створення теорії розвитку ноосфери практично вже почалося, причому одночасно в багатьох країнах — тому що це є веління часу.

Із цього приводу М. Моісєєв («Екологія людства очима математика») пише: проблема екології Людини, «глобальне моделювання», вивчення біосфери як єдиного цілого і, звичайно, тепер уже численні роботи, які вивчають у глобальному розрізі соціальні, політичні й економічні проблеми людства і самої Людини, — усе це вже починає зв'язуватися в єдину дисципліну, яку, на мою думку, одного разу назвуть «Теорією розвитку ноосфери».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Найважливіші відомості про будову і розвиток Всесвіту	\|	Відкриття Музею – лабораторії загальної та регіональної геології ім. В.І. Вернадського увічнює пам’ять видатних учених і створює базу для подальшого розвитку їх спадщини.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.