Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Українська художня культура XIV-XVI ст.

Відродження принципово змінило становище художньої творчості та митця в суспільстві. Під безпосереднім впливом Дж. Вазарі в Європі розпочався «академічний рух», що остаточно закріпив за митцями статус їхньої належності до елітарних верств суспільства. Мистецтво сприяло єдності духовного життя епохи, наближаючись до науки, філософії, політики; воно стало справжнім рушієм процесу творення нового ідеалу, який, у свою чергу, впливав на всю систему мистецтв ренесансної художньої культури. Її ядро складали ідеї єдності краси і правди, природного і божественного, ідеалу і реальності, античності і християнства. Ренесансний стиль намагався бути взірцем гармонії почуття та інтелекту, уявлення і дослідження, зрозумілих і відчутих у своїй нетотожності.

В українській художній культурі, як і країнах Західної Європи, ренесанс, передусім, стверджувався в літературі. Різноманітні за жанровими формами твори староукраїнською, слов’яноруською, польською та латинською мовами найповніше втілювали гуманістичний ідеал. Інтерес до світу почуттів, до земних, людських цінностей найбільш чітко виявися в поезії XV-XVI ст.

Перші українські друковані вірші належали літераторам острозького культурного центру, серед яких виділявся Г. Смотрицький. Поезією захоплювалися і студенти Київської колегії, основну увагу вони приділяли художній формі (наприклад, епіграми у формі овалу, кола, куба, келиха). Серед домінуючих віршованих жанрів того часу – поема та ода. Найчастіше то були панегірики до поважних осіб з різних нагод: поздоровлення з іменинами, шлюбом, оспівування родового герба тощо. Відомі вірші морально-навчальні, в яких уособлювались доброчинності чи пороки, а також релігійного змісту: різдвяні, про початок і кінець світу, перших людей, муки і смерть Ісуса Христа («Бог сотворив Адама», «Про правду і кривду»).

Найвідоміші українські поети Ю. Дрогобич, П. Русин, С. Оріховський, С. Кленович, С. Пекалід віддавали перевагу латинській мові, бо всіляко підносили античну поезію. П. Русин написав величальну під назвою «Похвала поезії», де назвав поетичне слово «світлим даром богів», «їхнім дитям», «гомінким й солодким».

Закономірно, що в літературу того часу владно входила козацька тематика. Поеми невідомих авторів «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512» та «Епіцедіон» уславляли героїзм козацтва у відсічі турецько-татарської агресії засобами саме ренесансної поезії.

Геній народної творчості досяг свого найвищого зльоту у фольклорних жанрах героїчного епосу – багатющій скарбниці духовних цінностей українського народу. У XV ст. зароджувалися нові епічні жанри – дума та історична пісня, створювані співцями-кобзарями. Виконувалися ці твори речитативом (мелодійною декламацією) під супровід бандури, кобзи чи ліри. У найдавніших зразках героїчного епосу замальовані події раннього періоду козаччини; серед основних сюжетів – турецько-татарська неволя, втеча з полону, трагедія жінки-невільниці.

Маруся, попівна Богуславка, Добре дбає, – До темниці приходжає, Темницю відмикає, Всіх козаків, Бідних невільників На волю випускає І словами промовляє: «Ой козаки, Ви, біднії невільники! Кажу я вам, добре дбайте, В городи християнські утікайте... (Маруся Богуславка)

Серед оригінальних пам’яток народної поезії др. пол. XVІ ст. – славнозвісна «Пісня про Байду», що розповідає про страту в Царгороді відважного борця проти турецько-татарського гніту.

Героїчний епос епохи Відродження знаходився під впливом не тільки музики, а й образотворчого мистецтва. Автори починали описувати світ таким, яким його можна побачити. Дума і пісня створювали жанрові картини, літературні портрети і пейзажі.

Правда, на козакові шапка-бирка,

Зверху дірка,

Травою пошита,

Вітром підбита,

Куди віє, туди й провіває,

Козака молодого прохолоджає.

(Про козака Голоту)

 

Тоді Кішка Самійло, гетьман

запорозький,

Чогось одгадав, сам на чердак

виступав.

Червонії, хрещатії давнії хорогви

із кишені винімав...

(Самійло Кішка)

З кінця XV ст. розвивався український ренесансний театр. Його витоки – у віршованих діалогах, які практикувалися в братських школах за зразками західноєвропейської драматургії того часу. Це були так звані містерії та міраклі – релігійні спектаклі, що ілюстрували біблійні сюжети, сценічно відображали житія святих, а також мораліте – театральні постанови, героями яких були алегоричні постаті, – Душа, Чеснота, Любов, Покора, Гнів, Заздрість, що вели розмови моралізаторського характеру. З XVІ ст. всі ці жанри релігійної драматургії стали складовими шкільної драми. Її актуальність в ренесансній культурі була обумовлена потребами освіти, передусім, вивченням латинської мови. У шкільний театральний репертуар увійшли не тільки класичні античні комедії Теренція і Плавта, а й твори самих освітян з міфологічними та історичними сюжетами. Постанови, що синтезували елементи драматичного і музичного театру, багаті, а іноді й розкішні сценічні декорації, аристократичні імена виконавців на афішах, присутність високих достойників, нерідко коронованих осіб – все це притягало публіку, надаючи блиску виставам.

Національною особливістю української шкільної драми було те, що поміж віршовані діалоги релігійного, міфологічного, алегоричного змісту виконавці вводили комедійні дійства у формі інтермедій або інтерлюдій. Спочатку це були веселі, насичені національним гумором побутові сценки, що вставлялися між актами драми для розваги глядачів, пізніше вони розвинулися у самостійні постанови.

Окремим театральним жанром була вертепна драма, у якій виступали ляльки (маріонетки). Вертепи –дерев’яні скриньки у виді хатини з двома поверхами – носили із собою учні, студенти та мандрівні дяки, переходячи з дому в дім на різдвяні свята. Спектакль складався з двох частин: релігійної (відбувалася у верхньому поверсі вертепу, що уявляв собою Віфлеєм) з чергуванням сцен народження Христа, поклону пастухів, вибухів гніву й люті Ірода, його смерті. В інтермедійній частині нижнього поверху виступали персонажі з народного буденного життя: козак, поляк, литвин, що розважали глядачів. У цілому розвиток української шкільної драми XVІ ст. свідчить про її взаємозв’язок з європейським літературним і театральним процесом.

Гуманістичний пафос епохи, її поривання до багатства життя, його духовних і чуттєвих радощів виявлявся і в просторових мистецтвах. Поступово змінювалась їх роль в художній культурі. Живопис, скульптура, графіка стали самостійними мистецтвами, відмежувавшись від архітектури, яка втрачала своє домінуюче становище в системі видів художньої творчості.

Радикальні зміни у принципах будівництва того часу були обумовлені актуальністю образотворчих мистецтв. Італієць Л. Б. Альберті в «Десяти книгах про архітектуру» писав: «Зодчий саме у живописця запозичив бази, капітелі, колони, фронтони і таке інше, і всі ремісники, різьбярі, кожна майстерня і кожний цех підкорюються правилу і мистецтву живописця». Якщо середньовічна архітектура базувалася на уніфікованому церковно-схоластичному світогляді й колективному досвіді майстрів, то в ренесансній на першому плані була індивідуальна творчість архітектора, який активно звертався до естетичних засад античної спадщини. Знов з’явилася півкругла арка, в руїнах давньоримських будівель були знайдені зразки для різноманітних архітектурних деталей – гіпсові вінки з квітів й плодів, листя аканту, голови левів і крилаті амури. Найдосконалішими вважалися будови, перекриті півсферичним куполом, за зразком давньоримського Пантеону.

Найактивніше у XIV-XVI ст. розвивалася оборонна архітектура, що використовувала найсучасніші досягнення європейського будівництва. Дерев’яні укріплення повністю змінювалися мурованими та цегляними. Були надбудовані стіни та вежі Луцького замку; збільшений і доповнений системою земляних валів з бастіонами Хотинський замок, повністю побудований в каменю Кременецький. Могутністю та неприступністю вражав Невицький замок в Закарпатті. А в XV ст. була завершена найбільш потужна українська оборонна споруда – фортеця у Білгород-Дністровському, що нараховувала 20 веж; довжина стін – 2 км при висоті до 7 м та товщині до 5 м. Ще більшим по довжині оборонних систем був Кам’янець-Подільський замок – 4,5 км. Ця неприступна фортеця досі вражає функціональністю і мистецькою довершеністю, гармонійним зв’язком з рельєфом місцевості. У др. пол. XVІ ст. фортеці будувалися майже в усіх тогочасних українських містах та магнатських маєтках. Саме в архітектурі оборонних споруд відбилася одна з найважливіших тенденцій художньої культури Відродження – поступовий перехід просторових мистецтв від готичного стилю до ренесансного (замок Любарта в Луцьку, Острозький замок, що споруджувалися у XIV ст. як готичні, перебудовувалися в ренесансні).

Виразний оборонний характер мали і культові споруди (Святогорський монастир на Волині, церква у Сутківцях та монастир-фортеця у Міжгір’ї). В їх будівництві брали участь іноземні майстри, які привносили не лише суто фортифікаційні новації, але й ренесансні архітектурні форми. Поступово з розвитком світської придворної культури споруди починали об’єднувати функції фортеці та палацу. Оборонні стіні зменшували свою суворість та неприступність, видозмінювалися стрільниці, на фасадах з’являлися елементи декору. Житлові будівлі на території замкових комплексів повністю втрачали оборонне значення, прикрашалися різьбою та орнаментами. Характерні приклади розкішних замків-палаців – Олеський, Жовківський, Золочівський, навколо яких розташовувалися парки з скульптурою.

З XVI ст. стиль ренесанс починав домінувати і в міській культовій та цивільній архітектурі. У 1527 р. велика пожежа знищила майже весь готичний Львів. Відбудовувався він вже по-новому архітекторами італійського походження – Петром Італійцем з Лугано, Петром Красовським, Павлом Римлянином, Петром Барбоном. Поряд з ними працювали німецькі, польські і місцеві майстри. Саме тому в архітектурі ренесансного Львова виразно простежуються дві тенденції. Одна з них представлена в будівлях патриціату, католицьких костелах, каплицях – це слідування інноваційним формам Рінашименто та Північного Відродження. Друга – синтез давньоруських та ренесансних архітектурних форм – помітна в православних храмах. Саме вона і започаткувала новий суто український стиль, який гармонійно поєднав традиції вітчизняної архітектури і досягнення західноєвропейської. Найбільш яскравий приклад – ансамбль Успенської церкви (1591-1629), до якого також входять каплиця Трьох святителів (1578-1579) і вежа К. Корнякта (1572-1580), що порушила давню традицію домінування в силуеті вітчизняного міста вертикалі собору як знака верховенства духовної влади.

Серед актуальних мистецтв епохи Відродження – скульптура, яка саме в цей час набувала особливої досконалості в різноманітних різновидах і жанрах. Більшість скульпторів походила з Італії, Нідерландів, Німеччини і Польщі. Західний вплив відігравав роль каталізатора, що прискорював розвиток місцевої школи, збагативши її художню практику новими засобами і технікою.

Розвитку декоративно-монументальної скульптури сприяли як різьблений, орнаментальний декор архітектурних споруд, так і традиції античності, готики. Площа Ринок у Львові являє собою не тільки музей ренесансної архітектури, а й скульптури. Декори фасадів будівель створюють величезний художній килим із гірлянд рослин і геометричних орнаментів, фігур атлантів і ветхозавітних пророків, античних масок і янгольських крилатих голівок – неповторне буяння життя в єдності прекрасного, піднесеного, трагічного і комічного.

Суто ренесансною ясністю та стриманістю відрізняються барельєфи на зовнішній стіні каплиці Кампіанів (кін. XVI – поч. XVII ст.), вбудованої в стіну Кафедрального собору. Всередині вівтар каплиці прикрашають зображення апостолів Петра і Павла – чудові зразки ренесансної культової скульптури, що належать Генріху Горсту і Себастьяну Чешеку. Спокійні постаті, мудрі та шляхетні вирази облич, гармонійні складки одягу – все спрямовано на створення образів, які поєднують духовну велич і фізичну досконалість.

Ще виразніше гуманістичні ідеї Відродження проявилися в багаточисельній надгробній скульптурі. На відміну від готичних, ренесансні надгробки зображували людину не в стані смерті, а в стані сну, прагнули донести до нащадків не лише зовнішні риси, але й характер людини, її гідність і неповторність. В костелі домініканців у Львові зберігся надгробок Свошовського роботи Яна Пфістера. Померлий в рицарських латах, ніби відпочиває, відкинувшись на подушки. В надгробку св. Яна з Дуклі скульптор Войтех Зичливий майстерно підкреслив величний спокій, приховану силу і енергію святого.

Поряд з надгробною поступово розвивалась і станкова скульптура: магнатські парки прикрашали статуями античних богів і героїв, з’явився скульптурний портрет, що наслідував найкращі риси давньоримського. Досконале знання анатомії, вміння передавати рух, висока майстерність в обробці каменю дозволяла скульпторам вільно втілювати в творах свої задуми.

Якщо архітектура і скульптура цієї доби були результатом творчості іноземних або місцевих майстрів, які пройшли навчання в мистецьких центрах Західної Європи і повністю сприйняли стильову мову ренесансу, вкорінюючи її на українському ґрунті, то живопис найбільше зберігав традиції художньої спадщини Київської Русі. Передусім це виявлялося в іконописі XIV-XV ст., де використовувалися давні православні канони – символічність кольорів, плоскість, застиглість постатей, зворотна перспектива. Це був не релігійний живопис, як в Італії чи Німеччині, а саме іконопис. Така вірність традиціям, навіть певний консерватизм стали засобом збереження самобутності національних духовних цінностей. Але поступово в київських і львівських церквах з’являлися ікони, в яких змінювалися пропорції тіла, обличчя святих набували більшої виразності, навіть елементів портретності, рухи ставали більш природними, порушуючи стабільність. При збереженні канону монументальний живопис набував певної витонченості, глибокої, стриманої емоційності. У фрескових розписах Кирилівської церкви в Києві («Різдво Христове», «Успіня Богородиці») та Вірменського собору у Львові («Ісус Христос», «Іван Богослов») замість золотого фону – пейзажі, види міських вулиць і площ, побутові сцени. Зворотна перспектива змінилася лінійною, композиція і постаті набували певної реалістичності. Митці прагнули надати сакральний вимір земному людському життю, наблизити до глядача Христа і святих, передавали ідеал жіночої тілесної і духовної краси в образі Богоматері.

У розвитку ренесансного іконопису проявилася ще одна важлива тенденція епохи – образотворче мистецтво поступово втрачало анонімність, воно ставало авторським. Одна з найвидатніших пам’яток монументального живопису XV ст. – розпис Троїцької замкової каплиці в Любліні підписаний 15 серпня 1418 р. українським майстром Андрієм. Цей «Джотто Півночі», за характеристикою дослідників, відважився поставити своє ім’я не у глухому куті, а під постаттю благословляючого Ісуса Христа. Всупереч середньовічним звичаям, майстер Федуско із Самбора підписався під «Благовіщенням» (1579), що зберігається в Харківському художньому музеї.

Оригінальністю і неповторністю відзначався і український станковий живопис, центром якого був Львів. У 1596 р. тут відкрився малярський цех, але до нього могли належати лише католики та уніати. Православні майстри, що залишалися поза цехом, де традиційно здобувався фах через роботу з матеріалом (фарбами, пензлем), освоювали професію через проникнення в теорію, розуміння своєрідності предмета мистецтва, тобто через засвоєння художнього методу. Поступовий відхід живопису від ремесла став початком професійної спеціалізації в образотворчому мистецтві, хоча самим художникам Відродження не можна дорікнути щодо професійної обмеженості. Самобутність майстрів відображала велич особистості кожного з них; водночас спільність їхнього загального високого звучання, єдність традиції і новаторства були основою розквіту цього виду мистецтва.

Станковий живопис XVI ст., представлений батальним і міфологічним жанрами, натюрмортом, але найцікавішим був портрет, що відображував внутрішньо суперечливе, психічно напружене життя людської особистості. Обмежуючи деталі, митці зосереджували увагу на обличчі, прагнули передати гідність, шляхетність, розум, силу волі чоловіків, а у жіночих портретах – красу, ніжність і в той же час своєрідність характеру, тобто підкреслювали ті риси портретованих, які наближали їх до суспільного ідеалу епохи.

Упродовж XVI ст. принципово змінилися стосунки між творцем і замовником-споживачем. Соціальна емансипація художника відбувалась і завдяки світському меценатству – митці отримували замовлення, їхніми послугами користувалися монархи і вельможі. Так, польські королі та магнати неодноразово запрошували українських майстрів для розписів костьолів та панських палат. До нашого часу збереглися фрески, зроблені на замовлення вітчизняними митцями в Любліні, Кракові, Сандомирі, Вроцлаві. Запрошували їх і до Пскова, що , зважаючи на високий рівень псковської школи, було значним визнанням. Щоправда, все це не виключало залежності художника, особливо від смаків замовників. Та коли взяти до уваги, що смаки формувалися під впливом робіт тих самих художників, то ідеться скоріше про взаємозалежність.

XIV–XVI ст. – епоха розквіту українського мініатюрного живопису. За ствердженням фахівців, навіть французький малюнок того часу поступався українському в досконалості, а головне – в композиції. «Лебединою піснею» тонкої й майстерної української мініатюри називають дослідники ілюстрації рукописного «Життя Бориса і Гліба» (XІV ст.). Серед видатних зразків ренесансної мініатюри – декоративні рамки славнозвісного «Пересопницького Євангелія» (1556-1561). Це одна з наших національних святинь: саме на цьому Євангелії складають присягу на вірність народу українські президенти.

Поширення книгодрукування сприяло розвитку такого виду образотворчого мистецтва, як графіка. Високим художнім рівнем відмічені дереворити (гравюри на дереві) «Апостола», «Острозької Біблії», інших книг друкарні І. Федорова. У Львові плідно працювала майстерня художників-граверів, які не просто виготовляли гравюри для книг, але й розробляли все їхнє художнє оздоблення (ініціали, комбіновані прикраси, заставки, рамки, кінцівки), що перетворювало друковану книгу в цілісний мистецький витвір.

Кінець XVI ст. – час розпаду ренесансної картини світу, що породив суперечливі тенденції в художній культурі; однак в них є і загальне – піднесення «внутрішнього бачення», суб’єктивного і фантастичного над авторитетом Природи і Античності. Перша, що прагнула зберегти в недоторканості гармонійний ідеал Відродження, схилялася до формального академізму. Друга, навпаки, характеризувалася глибоким творчим проникненням у нову реальність, завдяки чому народжувалось мистецтво, що поглиблювало гуманістичний ідеал, який набував більшої драматичності, напруженості, трагічності. Саме ця тенденція стала основою для неповторного українського бароко XVII–XVIII ст. Третя – це антикласичний бунт представників маньєризму з характерною для нього екзальтацією і піднесеністю, загостреною суб’єктивністю й манерністю художньої мови.


Читайте також:

  1. Антиукраїнська політика російського царизму. Посилення централізаторсько-шовіністичних тенденцій
  2. Архаїчні культури на території України. Трипільська культура та її здобутки.
  3. Бондарихінська культура
  4. В чому була провідна роль української шляхти як верхівки українського суспільства в політичному житті XIV-XVI ст.
  5. Варіанти акультураційних стратегій
  6. Визначення поняття «інноваційна культура» в літературних першоджерелах
  7. Витоки української культури. Культура Київської Русі.
  8. Власне українська лексика, її фонетичні та словотвірні ознаки
  9. Всемирная история: учебник для вузов / под ред. Г.Б. Поляка, – М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 2000. – 496 с.
  10. Всеукраїнська школа волонтерів
  11. Г. Культура.
  12. Господарство первісних племен на території Українських земель. Трипільська культура




Переглядів: 1233

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Початок книгодрукування. | Філософія Нового часу

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.012 сек.