• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

ТЕМА 6. ДЕРЖАВА ЯК СУБ’ЄКТ

1. Держава як суб’єкт майнових відносин

2. Імунітет держави та його види

1. Відносини держави з іншими державами, міжнародними організаціями, юридичними чи фізичними особами поділяються на 2 види:

1. такі, що регулюються нормами міжнародного публічного права, виникають між державами, державою та міжнародними організаціями у сфері міжнародного торговельного права, валютних відносин, промислового, сільськогосподарського, науково-технічного співробітництва, транспортних перевезень тощо;

2. це відносини, які регулюються нормами міжнародного приватного права і виникають за участю держави, з одного боку, та іноземних юридичних осіб, міжнародних господарських організацій, фізичних осіб – з іншого.

Як суб’єкт МПП держава може вступати у відносини з приводу отримання майна за договором дарування, у спадок за заповітом чи за законом; виступати стороною у правовідносинах, що виникають із продажу іноземцям з аукціону чи іншим чином цінних паперів; вона є стороною в концесійних договорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудження будівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна, їх оренди чи оренди земельної ділянки. Держава є власником майна, розміщеного за її межами. В свою чергу в Україні може розміщуватися майно іноземних суб’єктів права. Так, іноземні дипломатичні представництва, консульські установи, міжнародні урядові організації, можуть самостійно придбати, орендувати, використовувати на безоплатній основі споруди та приміщення, здійснювати перебудову, добудову приміщень. Згідно з Положенням „Про порядок розміщення дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних організацій та іноземних організацій в Україні”, затвердженим Постановою КМУ від 27.07.95 р., реалізуючи свої майнові права, Україна може бути учасником спільних підприємств, може бути стороною у правовідносинах з продажу іноземним громадянам майна, цінних паперів. Україна може успадковувати майно , розміщене за кордоном. Тому, згідно вимог Майнового кодексу України, через її митний кордон вільно переміщуються речі, які належать до спадщини України. Як спадкоємець, держава виступає в ролі носія будь-яких цивільних права, за винятком тих, що пов’язані з особистістю суб’єкта. Остання обставина виключає можливість переходу цих прав до інших осіб. Держава несе відповідальність за свої дії, як будь-який інший суб’єкт МПП.

Як суверен, держава вступає у міжнародні організації, які виникають на підставі міжнародних угод і формуються на засадах членства. У всіх правових відносинах від імені держави як суб’єкта МПП, діють уповноважені нею суб’єкти. Наприклад, уряд, закордонні представництва, окремі службовці чи посадові особи.

У вказаних відносинах держава є особливим суб’єктом права. Нема такого наддержавного органу, який би наділив її правами юридичної особи. Цей суверен сам наділяє інших суб’єктів такими правами, але не присвоює собі статусу юридичної особи.

Ряд зарубіжних вчених поділяє теорію розщеплення держави, відповідно до якої держава, як суб’єкт майнових відносин, розпадається на 2 особи:

· коли вона діє на підставі суверенітету як суб’єкт влади;

· укладаючи цивільно-правові угоди, вона втрачає властивості владного суб’єкта і прирівнюється до інших юридичних осіб.

Але, держава, укладаючи цивільно-правові угоди, тим самим не перестає бути сувереном, не підлягає волі інших держав, не підпорядковується праву без згоди, вираженої належним чином. Існує, таким чином, презумпція, що зобов’язує відносини іноземної держави підпорядковуватися тільки законам цієї держави. Тому правові відносини за договором держави з іноземною компанією чи іноземним громадянином регулюються внутрішнім законодавством держави, сторони в договорі, а не законодавством іншої держави чи міжнародного права, якщо в договорі не передбачено інше.

ІІ. Термін „імунітет” з латинської мови означає „звільнення від чогось”.

Імунітет держави, в широкому розумінні – це принцип, згідно якого до держави або її органів не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди.

В МПП під імунітетом розуміється непідлеглість однієї держави законам та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, який означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами і майном. Набуваючи власність на майно, яке знаходиться за кордоном, укладаючи угоди майнового характеру з іноземними громадянами, підприємствами і організаціями, держава тим самим не підпорядковує ці свої відносини ні іноземному законодавству, ні іноземній юрисдикції. Іноземна держава не може бути притягнена до суду в якості відповідача; відносно іноземної держави не можна вжити примусові заходи по попередньому забезпеченню позову чи виконанню судового рішення. Майно іноземного суверена, навіть якщо воно знаходиться в руках третіх осіб, не може бути предметом віндикації, на нього не може бути звернено стягнення.

Отже, імунітет походить із суверенітету. Коли двоє перебувають у рівному положенні, один не може здійснювати суверенітет або владу над іншим — «par in par em поп habet imperium».

Таким чином, імунітет держави у приватноправовій сфері є наслідок, прояв, грань суверенітету: рівний над рівним не має влади взагалі, у тому числі і юрисдикції— «par in par em поп habet juris dictionen».

Імунітети держави прийнято підрозділяти на різновиди:

Імунітет від дії законодавства іноземної держави— забезпечується такими складовими частинами суверенітету, як незалежність і рівність держав. Дійсно, якщо держава незалежна, то неможливо без ЇТ згоди підкорити ЇТ дії іноземному закону. Дії держави визначаються ІТ внутрішнім правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не законами іншої держави. Звідси випливає, що в цивільно-правових відносинах держава підкоряється тільки власному законодавству, якщо вона не погодилася на інше. Внаслідок цього при укладенні державою приватноправової угоди з іноземною фізичною або юридичною особою у випадку, якщо сторони не визначили застосування до їх відносин відповідного права (тобто була відсутня їх явно виражена воля), договір регулюватиметься нормами даної держави.

Держава може погодитися на застосування до відповідного приватноправового договору з її участю іншого правопорядку, ніж її власний, однак така згода повинна бути явно вираженою. При цьому мається на увазі, що автономія волі сторін у таких ситуаціях повинна трактуватися необмежено. Приватноправове зобов'язання суверена не може підпадати під чинність іноземного закону, якщо держава не погодилася на вибір такого іноземного правопорядку. За згодою держави в угоді (договорі) можуть бути сформульовані вилучення з принципу імунітету від підпорядкування

іноземному законодавству. У той самий час подібні виключення із загального правила не можуть трактуватися розширено, а повинні реалізовуватися в суворій відповідності із застереженнями, зробленими безпосередньо в самій угоді.

Деякі автори виділяють крім цього ще й податковий імунітет. Однак вважається, що податковий імунітет і є частковим проявом реалізації імунітету від підпорядкування держави дії іноземних законів (у даному разі податкового законодавства).

Показовою в цьому плані є судова практика США. 1812 p. Верховний суд прийняв рішення у справі з приводу належності шхуни «Іксчейндж». Суд, відмовляючи у позові американським громадянам, що вимагали відновити їх у правах власності на цю шхуну, яка раніше була реквізована Францією та стала частиною її морського флоту, у своєму рішенні вказав, що хоча всі суверени мають права територіальної юрисдикції, вони не поширюють дію цих прав на інших суверенів. Довгий час це рішення вважалося керівним для американських судів.

Постійна палата міжнародного правосуддя в Гаазі 12 червня 1929 p., розглядаючи справи про позики югославського і бразильського урядів («справи про сербські і бразильські позики»), які були розміщені серед французьких громадян, визнала, що питання про силу «золотого застереження» по цих позиках підпорядковується законам Югославії і Бразилії, а не французькому законодавству, тому що «до особливостей суверенної держави відноситься те, що вона не вважається підкорившою сутність і дійсність своїх зобов'язань іншому закону, ніж своєму власному».

Таким чином, жодна держава не може вимагати від іноземної держави підпорядкування «чужому» законодавству. У силу цього, при укладенні міжнародно-правових договорів держави особливо обговорюють подібного роду аспекти своїх відносин.

Наприклад, Угода між Урядом України і Урядом Сполучених Штатів Америки про сприяння капіталовкладенням від б травня 1992 р. визначає, що від імені США діятиме спеціальний уповноважений орган, іменований «емітентом», — Корпорація закордонних приватних інвестицій (ОПІК), та встановлює: «Емітент як некомерційне агентство Уряду Сполучених Штатів Америки не підпадатиме під дію законодавства України, що застосовується до комерційних організацій, які займаються страховою або фінансовою діяльністю» .

Судовий імунітет.У широкому розумінні цей вид імунітету містить:

— імунітет від пред'явлення позову в іноземному суді;

— імунітет від попередніх дій;

— імунітет від попереднього виконання рішення.

Тут необхідно зазначити, що сучасні закони про імунітет деяких держав, хоча і встановлюють обмеження імунітету, але все-таки розрізняють власне юрисдикційний імунітет (тобто судовий імунітет у вузькому розумінні) та імунітет від виконавчих дій. Наприклад, в актах Австралії, Великої Британії, Канади презюмується, що згода іноземної держави на підпорядкування місцевій юрисдикції не означає згоди щодо застосування заходів для попереднього забезпечення і примусового виконання судового рішення.

Імунітет від пред'явлення позовуприйнято іменувати судовим імунітетом у вузькому розумінні слова. Цей вид імунітету означає, насамперед, непідсудність держави іноземному суду. Кожна держава має право висунути вимогу в суді іноземної держави до фізичної або до юридичної особи. Однак заява позову до держави в іноземному суді, як правило, неможлива, якщо тільки сама держава не погодилася на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто має бути видано спеціальний акт стосовно даного випадку.

Правило про непред'явлення позову в суді до іноземної держави поширюється на всі категорії позовів, будь це позови, що заявляються безпосередньо державі (in personam — прямі позови), або непрямі позови (in rem), коли вимога пов'язана, наприклад, з майном, що належить державі. Типовим прикладом у цьому плані є вимоги з приводу державних морських або повітряних судів.

Імунітет від попередніх дій.Відповідно до імунітету суд, що розглядає приватноправовий спір за участю іноземної держави, не вправі застосовувати будь-які заходи для попереднього забезпечення позову, тому що такі міри носять примусовий характер. Часто заходи для забезпечення позову розглядаються і приймаються судом ще до порушення і слухання справи за участю держави. У будь-якому випадку, якщо такі міри стосуються держави та її власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис майна, обмеження права держави користуватися своїм майном і т. ін.), то з огляду імунітету вони недопустимі.

Імунітет від примусового виконання рішень іноземногосуду. Відносно держави та її власності не можуть бути застосовані будь-які примусові заходи для виконання іноземного (арбітражного) рішення органами цієї або будь-якої іншої іноземної держави.

У ході багаторічної практики вироблені окремі виключення з цього правила, що дозволяють у випадку відмови іноземної держави від виконання судового рішення застосовувати примусові засоби відносно власності останньої. Однак, за загальним правилом, навіть якщо держава добровільно взяла участь в іноземному судовому процесі, рішення може бути виконане нею тільки добровільно. Іншими словами, для застосування заходів на виконання або забезпечення судового рішення суд повинен отримати окрему згоду іноземної держави.

Імунітет власності державиозначає правовий режим недоторканності власності, що знаходиться на території іноземної держави. Юридичним змістом даного виду імунітету є заборона звернення стягнення і примусового вилучення майна, що належить державі. Власність користується імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користується імунітетом, навіть якщо знаходиться у володінні особи, що не має імунітету. Це зумовлює виділення питань власності як самостійного елементу змісту імунітету, що підтверджується судовою практикою. Наприклад, у рішенні англійського суду, що дістало визнання у світі, у справі судна «Cristina» (1938 p.) підкреслюється, що незалежно від того, чи є суверен стороною в процесі чи ні, суди не можуть виносити рішення про захоплення або затримку власності, що йому належить або перебуває у його володінні чи під його контролем . На такій позиції ґрунтуються і міжнародно-правові акти.

Проте якщо власність держави використовується в комерційних цілях, то на неї не поширюються положення про імунітет власності держави, що передбачається і в розробленому Комісією міжнародного права проекті статей про юрисдикційні імунітети держави і їхню власність, і в законах про імунітети іноземних держав, що діють у ряді держав.

У Великій Британії, Канаді, США, Австралії, Сінгапурі іноземній державі не надається імунітет від виконавчих дій відносно об'єктів права власності, які використовують в торговельних цілях.

Разом з тим, до деяких об'єктів права власності іноземної держави надається повний імунітет від попередніх заходів і виконавчих дій. Це дипломатичні і консульські приміщення та інша власність держави, яка використовується для ведення дипломатичної і консульської діяльності її представництв, консульств, спеціальних місій і т. ін., імунітет яких закріплений у «Віденській конвенції про дипломатичні зносини» від 18 квітня 1961 р. , «Віденській конвенції про консульські зносини» від 24 квітня 1963 р. , «Конвенції про спеціальні місії» від 16 грудня 1969 р. Застосування імунітету для цієї категорії власності, включаючи банківські рахунки передбачено і у статті 19(1) проекту Комісії міжнародного права (Велика Британія, Пакистан та ін.).

Імунітет від попередніх заходів і виконавчих дій застосовується також до об'єктів права власності, які використовуються чи призначені для використання у зв'язку з військовою діяльністю або є військовими за своєю природою, або контролюються військовою владою (Канада, СІЛА, Австралія).

На відміну від інших документів з імунітету держави, у проекті Комісії міжнародного права виділено ще дві категорії власності, до яких не можуть бути застосовані примусові заходи: власність, «яка являє собою частину культурного надбання іноземної держави або частину його архівів» й не виставлена на продаж, і власність, «яка складає частину виставки об'єктів наукового, культурного або історичного значення» та не виставлена на продаж .

Режим недоторканності державної власності тісно пов'язаний з міжнародно-правовою доктриною «акта держави», відповідно до якої суди однієї держави не повинні виносити рішення щодо актів уряду іншої країни, винесені на її території. Якщо держава придбала власність на підставі акта, прийнятого на своїй території, жоден іноземний суд не вправі обговорювати правомірність приналежності цієї власності. Імунітет власності виявляється в тому, що, якщо майном володіє держава, яка заявила, що воно їй належить, то ніякі органи іноземної держави не можуть перевіряти правомірність цього факту. У відомому рішенні англійського суду у справі «Лютер проти Сегора», пов'язаному з радянською націоналізацією (1921 p.), було записано: «Якщо Красин привіз із собою ці товари в Англію й оголосив від імені свого уряду, що вони належать російському урядові, то ... жоден англійський суд не може перевіряти, чи відповідає така заява дійсності. Подібне розслідування суперечило б міжнародній ввічливості у відносинах між незалежними суверенними державами».

Принцип імунітету власності іноземного суверена в літературі формулюється, наприклад, так: «суд ... не має юрисдикції стосовно розгляду позовів або прийняття інших процесуальних дій проти якого-небудь іноземного суверена. Ніяка позовна вимога або інша процесуальна дія не може мати місця в британському суді проти іноземного суверена, власність іноземного суверена не може бути піддана арешту або стягненню, навіть якщо йдеться про судно, що займається торгівлею. Розрізняють два випадки: а) власність іноземної держави знаходиться в руках представника цієї держави, і останній користується судовою недоторканністю; б) власність іноземної держави знаходиться в руках третьої особи, що не користується судовою недоторканністю (імунітетом). Навіть у другому випадку ця власність користується недоторканністю в самому повному обсязі, якщо тільки буде доведено, що вона належить суверенній державі .

Імунітет угод держави.Оскільки держава в силу імунітету вільна від примусових заходів для здійснення іноземних законів, адміністративних розпоряджень та ін., з цього випливає, що приватноправові відносини міжнародного характеру за участю держави, зокрема угоди, що укладаються державою з іноземними фізичними чи юридичними особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо тільки самі сторони не домовляться про застосування іноземного права. Це правило давно вже склалося в іноземній судовій практиці і знаходить закріплення в міжнародних договорах.

Найбільш важливим підтвердженням цього є Вашингтонська конвенція про порядок розгляду інвестиційних суперечок між державами й іноземними особами від 18 березня 1965 р. , яка ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами» від 16 березня 2000 р. № 1547-ІП . Згідно зі ст. 42, інвестиційна суперечка за участю держави розглядається на основі права, обраного сторонами; у разі відсутності такого вибору застосовується право держави, що виступає як сторона в суперечці.

У теорії та практиці розрізняють декілька видів імунітету держав:

· судовий;

· від попереднього забезпечення позову;

· від примусового виконання рішення (майновий імунітет).

Судовий імунітет – полягає в непідсудності держави, без її згоди, судам іншої держави. Причини притягнення до відповідальності значення не мають.

Імунітет від попереднього забезпечення позову – полягає в тому, що не можна, без згоди держави, застосувати будь-які примусові заходи до її майна.

Імунітет від примусового виконання рішення (майновий імунітет) – значить, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї судом іншої держави.

Застосування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави може бути заявлено у судах цієї ж держави. А в судах іншої держави – тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди.

Способи виразу згоди різні:

1. через уповноважених на це осіб;

2. через передбачені відповідні норми міжнародних договорів;

3. до контракту між фізичними чи юридичними особами - з одного боку, та іноземною державою – з іншого, включаючи застереження в якому виражена згода держави на розгляд спору, заявленого до неї в порядку арбітражу;

4. якщо такої згоди немає, то контрагент за договором може звернутися до власної держави з клопотанням про вступ з останньою в дипломатичні переговори з іноземною державою.

Застосування імунітету вважається загальновизнаним у сучасній міжнародно-правовій практиці, але до цього часу немає єдності в розумінні обсягу та сфери застосування цього принципу. Тому в доктрині і практиці різних правових систем відомі 2 теорії розуміння імунітету держави:

1. імунітет абсолютний;

2. імунітет функціональний (обмежений).

Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави, імунітет заснований на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права – суверенній рівності держав. Держава не втрачає властивість суверена (владної особи), а продовжує діяти в цій сфері як суверен, користуючись абсолютним імунітетом. Зазначена теорія поширюється в Болгарії, Китаї, Польщі. Зважаючи на спадщину минулого, вітчизняна теорія і практика визнає принцип абсолютного імунітету.

В більшості держав поширюється теорія функціонального імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, то в цих випадках вона імунітетом не володіє. На її засадах ґрунтується Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року. Вона містить перелік випадків у яких держава не користується імунітетом:

· спори з трудових контрактів;

· охорона патентів на товарні знаки;

· щодо нерухомості;

· відшкодування шкоди.

Не застосовується імунітет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суджу, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного характеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерційну установу в державі суду, який розглядає справу. Але імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна, хоча б одна з умов:

1. другою стороною у спорі є також держава;

2. сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету;

3. некомерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

Отже, прихильниками теорії обмеженого імунітету стверджується, що іноземна держава, яка виступає в якості комерсанта, може бути притягнена до суду на загальних підставах, її майно, з тих же підстав, може бути об’єктом стягнення, а її угоди не вилучаються з-під дії місцевого законодавства хоч би на це все і не було згоди з боку відповідного іноземного уряду.

Читайте також:

1. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
2. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
3. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
4. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
5. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
6. Адміністративне право як галузь права
7. Адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності
8. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
9. Акти застосування норм права в механізмі правового регулювання.
10. Аналіз доцільності фінансових інвестицій у корпоративні права.
11. Аналогія права - вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і значення законодавства.
12. Антропологія права в структурі філософсько-правового знання.

Переглядів: 913