Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Правова держава– це держава, обмежена в своїх діях правом, що захищає свободу та інші права особи і підпорядковує владу волі суверенного народу.

Відносини між особою і владою визначаються в ній конституцією, яка є суспільним договором між народом і владою.

У відносинах між державою і громадянами пріоритет належить правам людини, які не можуть бути порушені законами держави та її діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу, необхідно здійснити розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.

По відношенню до громадян у правовій державі застосовується принцип «Дозволено все, що не заборонено законами, що відповідають конституції».

По відношенню до держави діє засіб дозволу, що обмежує діапазон її компетентності рамками права.

Концепція правової держави формувалася поступово, на базі відповідних ідей і елементів державності, деякі з яких з’явилися ще в глибокій давнині. Наприклад, про владу закону, однакового для всіх громадян, говорив ще в VІ ст. до н. е. давньогрецький архонт Солон, про співвідношення природних прав людини писали Аристотель і Цицерон. Остаточно концепція правової держави склалася в XVІІ – XІX ст. у працях Локка, Монтескьє, Канта, Джефферсона та ін.

Термін «правова держава» з’явився в XІX ст. у працях німецьких юристів К. Велькера, Р. фон Моля та ін.

Сучасні дослідники відзначають недостатність класичної концепції правової держави для забезпечення справжньої свободи особи і соціальної справедливості. Вони вважають, що ця теорія акцентує увагу на розподілі суспільства і держави і на захисті лише формальної свободи особи, життєвого простору, втручання держави до якого обмежено. Реальна свобода людини та її права можуть забезпечуватися тільки через взаємодію суспільства і держави.

Тому в політичних системах багатьох країн принцип правової держави сьогодні доповнюється принципами демократії, заохочення участі мас у політичному житті та соціальної держави.

Чи не найсерйознішою небезпекою в процесі реалізації політичного курсу на створення правової держави слід вважати реальну можливість зробити його лише формально-правовим. У зв’язку з цим загальні вимоги, яким має відповідати правова держава, такі:

· повна відповідність діяльності держави, всіх організацій і кожного громадянина не тільки букві, а й духу Основного Закону країни, що розуміється як керівна умова забезпечення практичної реалізації принципів функціонування суспільства;

· відповідність законодавства найважливішим інтересам усіх класів і соціальних верств, тенденціям соціально-економічного розвитку і морально-психологічної ситуації в суспільстві;

· обмежене включення законодавства в контекст практичного процесу вирішення нагальних проблем;

· сувора відповідність поточного законодавства конституційному, практичне забезпечення верховенства закону відносно підзаконних актів;

· поєднання стабільності і динамізму законодавства;

· наявність відпрацьованих демократичних процедур участі громадян у правотворчому процесі;

· єдність правотворчої організаційної, ідеологічної та правозастосовної діяльності держави;

· всебічна гарантованість основних прав громадян, наявність налагодженого, неважкого і легкодоступного юридичного механізму практичної реалізації конституційних прав і свобод особи та їхній захист;

· наявність юридичного механізму розв’язання спірних і конфліктних ситуацій між суб’єктами права на всіх рівнях політичної, державної та соціальної структури;

· професійна і моральна бездоганність працівників державного апарату та апарату суспільних організацій, їхня зацікавленість в якісному виконанні своїх професійних обов’язків;

· високий рівень правових знань і правової культури громадян країни.

Враховуючи вже існуючий досвід виникнення і розвитку різноманітних правових держав, можна виділити їхнізагальні ознаки:

· наявність розвиненого громадянського суспільства;

· розширення діяльності держави у сфері охорони прав і свобод особи, суспільного порядку, створення сприятливих правових умов для господарської діяльності, відповідальність кожного за власне благополуччя;

· правова рівність всіх громадян;

· загальність права, його поширення на всіх громадян, організації та органи державної влади;

· суверенітет народу, конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що народ є джерелом влади, державний же суверенітет має представницький характер;

· розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що не виключає єдності їхніх дій на основі процедур, передбачених конституцією і певного верховенства законодавчої влади, конституційні рішення якої обов’язкові для всіх;

· пріоритет у державному регулюванні громадянських відносин дозволу над забороною. У правовій державі діє принцип «Дозволено все, що не заборонено законом»;

· свобода і права інших людей – єдиний обмежувач свободи індивіда. Правова держава не означає абсолютної свободи особи. Свобода кожного закінчується там, де порушується свобода інших.

Правова держава – важливий етап у розширенні свободи людини і суспільства. Теоретики і засновники ідеї правової держави вважали, що забезпечення кожному свободи і заохочення конкуренції підуть на користь всім, зроблять індивідуальну власність доступною кожному, підвищать індивідуальну відповідальність, ініціативу та зрештою загальні добробут і благополуччя. Але цього не сталося.

Індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держави у справи громадянського товариства, проголошені у правових державах, не могли перешкодити монополізації економіки та її періодичним кризам, жорстокій експлуатації, загостренню соціальної нерівності і класової боротьби.

Фактична нерівність громадян знецінювала їхню рівноправність і сприяла використанню конституційних прав і привілеїв на користь заможних класів. Ані класична ліберальна теорія правової держави, ані спроба адміністративно-командного соціалізму не змогли забезпечити кожній людині матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність.

У відповідь на недосконалість цих концепцій ученими була створена теорія, на засадах якої здійснювалась практика соціальної держави.

Соціальна держава – це держава, що прагне забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності; а в ідеалі – приблизно однакових стартових можливостей для реалізації життєвої мети, розвитку особи.Діяльність такої держави спрямована на загальний добробут, утвердження в суспільстві принципу соціальної справедливості. Вона намагається згладжувати майнову та іншу соціальну нерівність, надає допомогу слабким, збіднілим і знедоленим, піклується про збереження миру в суспільстві.

Витоки соціальної держави можна знайти у соціальній практиці далекого минулого. Ще у давнині деякі правителі піклувались про найбідніших громадян. Але головне навантаження з соціального забезпечення слабких і знедолених у той час лежало на великих сім’ях і общинах.

Індустріалізація та урбанізація зруйнували традиційні форми соціального забезпечення, загострили соціальні проблеми і класову боротьбу в суспільстві. Розв’язання цього питання потребувало різкого розширення об’єктів соціальної політики та її перетворення на один з провідних напрямків діяльності держави.

У результаті цих процесів, приблизно в 60-х роках ХХ сторіччя виникли соціальні держави. Необхідною умовою їх виникнення став високий рівень економічного розвитку ряду країн Заходу, що дозволив їм забезпечувати прожитковий мінімум кожному.

Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна. Вона включає:

· перерозподіл суспільного доходу на користь менш забезпечених верств суспільства;

· політику зайнятості та забезпечення прав робітника на підприємстві;

· соціальне страхування;

· турбота про безробітних, молодь, інвалідів, старих;

· розвиток доступної для всіх освіти, охорони здоров’я, культури тощо.

Теорія соціальної держави виявилася конструктивною відповіддю на критику недосконалості правової держави в її класичному ліберальному варіанті, її неспроможності забезпечити реальні права і добробут усім громадянам.

Між правовим і соціальним типами держав існує як єдність, так і певні відмінності.

Єдність їх полягає в тому, що обидві вони покликані забезпечувати добробут і благополуччя індивіда. Правова держава – індивідуальну свободу і основоположні права особи за допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантій проти узурпації влади.

Соціальна держава – гідні умови існування кожного.

Протиріччя між ними виявляється в тому, що правова держава за своїм задумом не повинна втручатися в питання розподілу суспільного багатства, а соціальна держава безпосередньо займається вирішенням цих проблем, хоча і прагне не підривати такі основи ринкового господарства, як індивідуальна власність, конкуренція, індивідуальна відповідальність тощо.

На відміну від адміністративно-командного соціалізму, що намагався встановити загальний добробут усіх громадян за допомогою порівняльного розподілу матеріальних благ, соціальна держава орієнтується на забезпечення кожному гідних умов життя, насамперед, за рахунок розвитку виробництва, збільшення його ефективності, підвищення індивідуальної активності та відповідальності.

Правовий і соціальний етапи розвитку сучасної держави не завершують процес його розвитку. Сучасні держави вступають у нову екологічну стадію, для якої характерно висування на перший план проблеми виживання людства і забезпечення екологічних прав людини. В нових умовах існування держави спільно з громадськістю намагаються відвернути ядерну та екологічну катастрофи.

У житті сучасних держав спостерігається дві тенденції. Перша з них – активізація формування громадянського суспільства, розширення впливу політичних партій і груп інтересів, зміцнення системи місцевого самоврядування. Друга – виявляється у підвищенні ролі держави як регулюючого органу всього суспільства. Держава все активніше втручається в економічні, соціальні та інформаційні процеси, стимулює розвиток виробництва за допомогою інвестиційної, податкової та кредитної політики.

Безпосередньо до проблем становлення громадянського суспільства, правового і соціального типу держав примикає проблема громадянства.

Громадянство – це нормативно-правовий інститут, що встановлюється з метою упорядкування відношень особи і держави, надання їм законодавчо-юридичних форм, а також для захисту інтересів особи. Громадянство – це приналежність особи до певної держави, що означає поширення на неї прав і обов’язків, встановлених законодавством держави. У державах з монархічною формою правління замість «громадянство» вживається термін «підданство».

Українська держава гарантує охорону і захист прав, свобод та інтересів своїх громадян. Відповідно до законодавства України громадянами України є особи, що проживають в Україні, незалежно від їхнього соціального і майнового положення, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, виду і характеру занять; якщо вони не є громадянами інших держав і висловили бажання стати громадянами України.

Держава здійснює захист громадян України, що перебувають за кордоном. Дипломатичні представництва і консульства України, всі посадові особи зобов’язані вживати заходи для забезпечення громадянам можливості користуватися в повному обсязі правами, наданими законом країни перебування, міжнародними угодами, учасниками яких є Україна і держава перебування, а в разі необхідності вживати заходи для відновлення порушених прав громадян України.

Реально суспільна роль держави неухильно зростає разом з ускладненням матеріального і духовного життя суспільства і зростанням масштабів політики.

Світ об’єктивно все більше потребує організації й управління, але інстанції світової влади, що могла б його організувати, немає. Частково її функції виконують регіональні союзи держав – традиційна форма координації політики.

Реальним шляхом інтернаціонального розвитку держави стала її участь у системі міжнародних організацій, в інтернаціоналізації демократичного процесу, а також подолання ізоляціонізму, відсталості, політичного та ідеологічного захисту ідеї особливої історичної винятковості будь-якої країни.

4.5 Національна держава на початку XXI ст.

Об’єктивною реальністю сучасної цивілізації є глобалізація. Процес глобалізації у сфері політики стає домінуючою концепцією в політології на межі XX-XXI ст., породивши абсолютно різні оцінки перспектив подальшого розвитку національних держав. Поява нових суб’єктів світової політики – від громадської думки і неурядових організацій до транснаціональних рухів і наднаціональних структур, розвиток системи міждержавних інститутів, зникнення різноманітних кордонів у сфері інформаційного і культурного обміну, поширення уніфікованої масової культури й етики – знайшло відображення в ідеї «розмивання» або «ерозії» суверенітету. З одного боку, державний суверенітет зазнає могутнього впливу ззовні від транснаціональних компаній і великих міжнародних організацій і союзів держав. З іншого боку, державний суверенітет відчуває на собі сильний тиск зсередини, про що свідчить посилення тенденції до більшої автономії національних, релігійних та інших меншин, кількість яких у даний час збільшується.

Питання про долю суверенітету є одним із найбільш актуальних у політичній науці, оскільки від нього залежить парадигма політичного майбутнього. На суверенітет держави впливають такі виклики:

· формування єдиної глобальної економіки, в якій транснаціональні корпорації беруть на себе ряд повноважень національних держав;

· зміни в системі міжнародних відносин, постійне збільшення кількості та впливу міжнародних урядових і неурядових організацій, що претендують на створення нової системи транснаціональної влади;

· глобальні екологічні проблеми, розв’язання тільки яких у межах національної держави стає неможливим;

· культурна глобалізація, що змінює свідомість людей шляхом появи нового виміру самоідентифікації (не національної, а індивідуальної), – з одного боку, і космополітичної – з іншого.

Усі ці виклики, що отримує національна держава в умовах глобалізації, сприймаються дослідниками цих явищ неоднозначно. Умовно можна виділити такі дві позиції дослідників:

· під натиском глобалізації суверенні держави втрачають свої функції по керуванню соціальними і політичними процесами, що відбуваються як на їх території, так і за її межами (Д. Хелд, К. Омає, П. Друкер та ін.);

· глобалізація не вносить якісно нових змін у сформовану міжнародну структуру, де суверенні держави є головними суб’єктами (С. Краснер, Р. Кеохейн та ін.).

Першої позиції дотримуються учені, які прогнозують занепад національного суверенітету, зникнення національної держави та її політичних інститутів з міжнародної арени майбутнього. З їх точки зору, державний суверенітет зазнає часткової реструктуризації шляхом делегування частини своїх повноважень наднаціональним органам влади (хоча навіть сама можливість втрати державою частини своїх повноважень багатьма сприймається вкрай неоднозначно). Насамперед, це пов’язано з процесом економічної та фінансової глобалізації, коли значна частина фінансових потоків виходить з-під контролю національної влади і звужується сфера компетенції національних урядів при прийнятті рішень у зовнішньоекономічній сфері. Сьогодні виробництво може стати ефективним, тільки якщо воно орієнтується на глобальний ринок, а не обмежується рамками національної держави. Національна держава більше не відіграє ролі єдиного захисника економічних інтересів, а в регіонах уряд більше не розглядається як основний інструмент забезпечення національної безпеки.

Підсумовуючи позицію дослідників, що прогнозують неминучість занепаду державного суверенітету, можна аргументами відомого теоретика глобалізації Д. Хелда, що говорить про застарілість самого поняття суверенітету. Суверенітет сьогодні варто розуміти і вивчати як розподілену владу, розподілену між національними, регіональними і інтернаціональними суб’єктами і який є через цю іманентну множинність обмеженим.

Другої позиції дотримуються учені, які стверджують, що глобалізація дійсно звужує сферу діяльності національної влади, але не становить серйозної загрози для суверенітету держави як юридичної категорії. Глобалізація спонукає національні уряди розділяти з іншими інститутами свої повноваження верховного арбітра, зберігаючи головні правові та політичні функції. Глобалізація якісно змінює характер сформованої міжнародної системи. Слабкі держави змушені боротися не тільки за здійснення ефективного контролю за внутрішньою і міжнародною політикою, але й за те, щоб не допустити зовнішнього втручання у свої внутрішні справи. Різке збільшення обсягів міжнародних угод не є, на думку вчених, загрозою для здійснення реального контролю з боку національної влади над територією власної держави. Більше того, посилення інтеграції, що спостерігається протягом останніх 50 років, супроводжується не зменшенням, а, навпаки, посиленням активності держави. Посилення глобалізації і посилення активності держави відбуваються паралельно і, навіть, глобалізація посилює державний суверенітет.

Таким чином, суверенна держава на початку XXI ст. зберігає істотну роль, важелі і функції. Національна держава не зникає, а лишається, хоча і піддається при цьому суттєвим змінам. Незважаючи на те, що глобалізація робить світ все більш взаємозалежним і інтегрованим, наближаючи країни і народи, державний суверенітет продовжує зберігати свою значущість як необхідну умову для самовиживання і самовизначення на світовій арені.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА КАТЕГОРІЇ ТЕМИ

Політична система суспільства, системний аналіз у політиці, модель функціонування політичної системи, артикуляція інтересів, агрегація інтересів, політична комунікація, політична стабільність, політична стагнація, держава, ознаки держави, функції держави, форми правління у державі, форми територіального устрою держави, громадянське суспільство, правова держава, соціальна держава.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Контроль бокового зазору	\|	План лекції

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.