Сучасна українська літературна мова

Сучасна українська літературна мова є вищою формою вияву української національної мови. Нижчими її формами є територіальні та соціальні діалекти.

Літературна мова – це відшліфована мова, яка характеризується поліфункціональністю, унормованістю, стандартністю, уніфікованістю, розвиненою системою стилів.

Функціональне визнання літературної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні усіх сфер діяльності суспільства. Згідно з Конституцією та Законом про мови, який був прийнятий Верховною Радою України 1 січня 1990 р., українська офіційно визнана державною мовою, тому вона є мовою державного функціонування в Україні, спілкування людей у всіх сферах життя, мовою науки і освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Багатогранність суспільного функціонування української літературної мови в усній і писемній формах відображає в ній загальнонаціональне, що відрізняє літературну мову від територіально обмежених діалектів як форм побутового мовлення та соціальних діалектів, обмежених невеликими соціальними колективами людей.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного діалекту, увібравши в себе окремі риси північних и південно-західних діалектів. У становленні літературних норм мови важливу роль відіграла художня література. Засновником нової української літературної мови став І.П. Котляревський, який увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу народну мову

Засновником сучасної української літературної мови по праву вважають Т.Г.Шевченка, який з великою майстерністю розкрив красу і силу українського слова. Заслуга Т.Г.Шевченка полягає в тому, що він відібрав з народної мовної скарбниці багаті

лексико-фразеологічні шари, відточив орфоепічні і граматичні норми, вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов.

Подальший її розвиток нерозривно пов'язаний з творчістю І. Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, М.Коцюбинського та інших письменників. Мова художньої літератури вбирає в себе духовні цінності народу, в тому числі досягнення культури мовлення, і тим самим сприяє закріпленню багатовікової суспільної мовної практики українського народу, збагачує мову художніми засобами, відточує літературні норми.

Основною ознакою літературної мови є те, що вона з'являється унормованою формою загальнонародної мови.

Норма – це прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання слова, граматичної форми, побудови словосполучення, речення.

Літературні норми вимови звуків і звукосполучень (орфоепічні), слововживання (лексичні), запису звуків на письмі (графічні), написання слів та їх частин (орфографічні), вживання граматичних форм слів, побудови словосполучень і речень (граматичні), постановки розділових знаків (пунктуаційні), відбору мовних засобів відповідно до умов спілкування (стилістичні) характеризуються системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю. За ступенем стійкості літературні норми на різних рівнях мовної структури неоднакові. Найстабільнішими є граматичні норми, оскільки відношення системи і норми в граматиці спираються на установлені зразки і моделі парадигм, словосполучень, речень. орфографічні норми час від часу зазнають змін відповідно до потреб суспільства в кодифікації написання з урахуванням на нові підходи. Наприклад, змінам, що відбулися в українському правописі після 1990 р., підлягають написання слів іншомовного походження з метою наближення їх до української вимови, відновлюється вживання літери "ґ", та ін.

зміни літературної норми можуть бути викликані внутрішньомовними чинниками (явищами аналогії, взаємодією з діалектними формами) або позамовними (як данина часу, відновлення забутої норми).

Норми літературної мови закріплюють традиції, культурні здобутки минулого і водночас регулюють використання не тільки усталених правил, а й появу нових у процесі діяльності людей.

Дотримування літературних норм усіма, хто використовує українську мову як засіб спілкування, оберігання її від засмічення, суржикового викривлення є обов'язком кожної людини.

Територіальні діалекти як нижчі форми загальнонародної мови - це залишки попередніх мовних формувань, що виникли за часів феодалізму і не розвинулися до рівня мови народності чи нації.

У сучасній українській мови виділяють три основні групи діалектів:

- північну;

- південно-східну;

- південно-західну.

Кожна з них має свої фонетичні, морфологічні та лексичні особливості.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Компенсаційні стабілізатори напруги	\|	Зміни в українському правописі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.