• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Засади визначення міри покарання

Термін poena,яким позначалося покарання, був похідним від грецького punitio(очищення громади від злочинця і передача його на покарання богам). У ранньому римському праві карна відповідальність, що накладалася від імені народу, мала абстракт­не значення. Конкретна форма покарання визначалася окремо вищими магістратами. З розвитком карного права покарання по­чали відразу призначати конкретно з урахуванням виду, суб'єк­ту й обставин злочину.

У пізньому римському праві було вироблено певні загальні критерії визначення форми покарання відповідно до загальних принципів публічного правопорядку і мети встановлення кар­ної відповідальності.

Загальні засади призначення покарання виглядали таким чином:

1) покарання має правовий характер. Це означає, що воно прямо передбачене правовою нормою, як санкція за вчинений злочин, і являє собою конкретну оцінку громадою дій злочин­ця – «Покарання накладається лише за законом чи за іншим правовим розпорядженням відповідно до делікту»;

2) покарання є конкретним у юридичному сенсі, тобто во­но пов'язане з оцінкою саме цього злочину – «Скільки деліктів, стільки і покарань». Отже, не може бути покарання, адресова­ного злочинцю взагалі або за злочинну діяльність в цілому без точної правової кваліфікації їхніх властивостей. Поширюваль­не тлумачення злочину і покарання за нього неприпустиме;

3) покарання повинно мати превентивний сенс. У цьому його соціальна мета і призначення – «Покарання має виправляти людей», а також «...не залишати злочинця безкарним... для того, щоб інший не думав вчиняти таке». Невідворотність покарання римська юриспруденція трактувала саме у сенсі необхідності за­безпечення публічного правопорядку, а не абстрактної правової справедливості, що виступає як відплата за вчинений злочин – «Іноді покарання підсилюється в інтересах громади...». Крім то­го, покарання іноді могло накладатись і винятково з міркувань правової доцільності. Римська юриспруденція обґрунтовує такі заходи посиланням на те, що «хоча покарання іноді накладаєть­ся ніби без вини, однак ніколи без причини»;

4) покарання має бути адекватним злочину. Це означає, що покарання має відповідати вчиненому делікту з урахуванням соціального, правового, матеріального змісту останнього. Рим­ська юриспруденція цю вимогу трактувала, передусім, у вузько практичному розумінні, розглядаючи її як забезпечення відпо­відності заходів покарання рівню суспільної небезпечності зло­чинної дії. Це знайшло відображення у сентенції: «Покарання за кожен злочин має бути адекватним».

Визнання принципу адекватності покарання мало наслід­ки теоретичного і практичного характеру. По-перше, це тягло визнання нерозривного зв'язку між покаранням і злочином – ibi esse poenam, ubi et nox est –де злочин, там і покарання. По-друге, покарання і злочин мали бути зв'язані місцем і часом. Іншими словами, йшлося про додержання принципу територіальності дії карного закону і невизнання зворотної дії такого закону. По-третє, захід покарання мав відповідати характеру зло­чину. По-четверте, не може застосовуватися як покарання міра, що є лише тимчасовим превентивним засобом захисту публіч­них прав. Зокрема, серед можливих покарань за римським пра­вом не було тюремного ув'язнення, оскільки «завдання в'язниць не в тім, щоб карати, а щоб утримувати під вартою».

З урахуванням вказаних засад карної відповідальності у рим­ському праві також мали місце спроби сформувати ієрархічну систему покарань за публічні делікти. Це зумовлювалося, на­самперед, практичною потребою у загальному виді визначити принципи накладення покарання за різноманітні злочини. По­карання, що має особистий, тим більше тілесний характер, ви­знавалося у кожному разі більш тяжким, ніж будь-які майнові стягнення. Отже, у системі карних покарань найлегше тілесне покарання тяжче будь-якого грошового. Наслідком врахування ієрархії покарань було встановлення правила, згідно з яким тяж­чі покарання мають поглинати легші. Це допомогло вирішити проблему, що виникла у зв'язку з існуванням загального пра­вила про те, що за кожний вчинений злочин має призначатися окреме покарання. Адже при застосуванні цього правила часто виникали ситуації, коли покарань призначалося багато, причо­му вони у підсумку могли бути неадекватними реальній значи­мості злочину і наслідкам для злочинця. Згідно з новим підхо­дом вважалося, що більш суворе покарання включає і поглинає більш помірне. Тому, наприклад, засудженого на смерть не слід додатково карати продажем у рабство або майновим штрафом.

Читайте також:

1. I визначення впливу окремих факторів
2. II. Визначення мети запровадження конкретної ВЕЗ з ураху­ванням її виду.
3. II. Мотивація навчальної діяльності. Визначення теми і мети уроку
4. Ocнoвнi визначення здоров'я
5. Алгебраїчний спосіб визначення точки беззбитковості
6. Амністія являє собою повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочину.
7. Аналіз службового призначення деталей та конструктивних елементів обладнання харчових виробництві, визначення технічних вимог і норм точності при їх виготовленні
8. Аналіз стратегічних альтернатив та визначення оптимальної стратегії формування фінансових ресурсів
9. Аналіз ступеня вільності механізму. Наведемо визначення механізму, враховуючи нові поняття.
10. Базові засади менеджменту
11. Балансова теорія визначення статі. Диференціація статі і роль гормонів у цьому процесі.
12. Безробітні можуть відбувати це покарання і в нічний час.

Переглядів: 902