• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Політична система: сутність, структура , функції

Реалізація політичної влади певними способами, у тих чи інших формах, з використанням різноманітних ресурсів, відбувається за допомогою політичної системи суспільства. У цьому спеціально для неї створеному просторі влада оптимально функціонує, утворюючи складну систему взаємозв'язків та залежностей. У табл. 3.2. подано основні принципи та функції ресурсів влади.

Таблиця 3.2. Ресурси влади

Термін "політична система" поширився після того, як американський політолог Девід Істон 1953 р. опублікував однойменну працю, в якій першим застосував приклад біологічних систем для теоретичного аналізу політичного життя. На думку цього вченого, політичні системи схожі на біологічні, наявні у навколишньому середовищі, що складається з безлічі інших систем — екологічної, економічної, духовно-ідеологічної тощо. Оскільки система — це певна цілість, яка підлягає впливові середовища, вона також активно впливає на нього для власного самозбереження і розвитку.

Вивчення проблематики політичної системи має специфічні особливості в кожній країні. Так, американська політична наука основну увагу зосереджує на встановленні внутрішніх ресурсів і зовнішніх чинників впливу на стан та ефективність політичної системи, виявлення характеру взаємозв'язків і взаємозалежностей між компонентами системи, внутрішньосистемних і міжсистемних відносин. Німецькі політологи традиційно концентрують увагу на питаннях місця і ролі держави в політичній системі, особливо виділяючи функції політичної системи, проблеми її відносної самостійності щодо інших підсистем суспільства. У Франції, де вивчення політичної системи розпочалося дещо пізніше, в 70-х роках XX ст., цей напрям розглядають як новий етап у розвитку національної школи політичної науки. Оригінальність підходу французьких колег, які запровадили в науковий обіг категорію "політичний інститут", полягає в широкому використанні інституційної концепції, особливо притаманної для цієї національної школи, яка акцентує увагу на методі порівняльного аналізу. Це дозволяє розглядати політичне життя через структуру політичних інститутів і чітко відмежувати французьку від англо-американської політологічної школи. Навпаки, молода українська політологія активно й усебічно досліджує функціональний бік системи, пов'язаний із політичною діяльністю та політичними технологіями.

Отже, в сучасній науковій літературі особливо поширеними були три методологічно визначені концепції політичної системи:

1) інституційна (структурна);

2)біхевіористично-функціональна;

3) власне системна.

Натомість, пізнати якусь політичну систему означає розкрити її ознаки, структуру й зв'язки з зовнішнім (міжнародним) середовищем, історію виникнення, розвитку й занепаду, вивчити інтегративні, системні чинники, які забезпечують її цілісність, стабільне функціонування і саморозвиток. Тому система — це впорядкована сукупність взаємодіючих компонентів, яка виникає і функціонує для досягнення певної мети й має інтегративні якості, не притаманні окремим компонентам, які її утворюють. Однією з найскладніших систем (або полісистемним комплексом) є політична система.

Суть політичної системи, різні аспекти П функціонування можна виразити через сукупність визначень. У найширшому розумінні, політична система — це цілісна впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, взаємин, процесів, політико-правових норм, політичної культури, за допомогою яких утверджується і відбувається функціонування політичної влади, забезпечується соціальна і політична стабільність. Водночас, для досягнення певних дослідницьких цілей можна використовувати і більш вузьке визначення, згідно з яким політична система суспільства є сукупністю політичних інституцій, взаємодія і взаємовідносини між якими забезпечують реалізацію політичної влади. Це той механізм, за допомогою якого здійснюється регулювання суспільної системи, управління нею.

Політична система має низку характерних ознак, які її вирізняють від інших елементів суспільної системи:

а)залежність від суспільного середовища;

б) панівне становище в суспільстві;

в) національний колорит;

г) певна незалежність від інших суспільних підсистем.

Залежність від суспільного середовища. Політична система виникає на певному етапі розвитку суспільства, внаслідок його поділу на класи, виникнення держави і політики як такої. Внутрішні й зовнішні впливи на систему вимагають від неї відповідного реагування — архаїчно-консервативного чи новаторсько-ліберального. Отже, система, пристосовуючись до об'єктивних обставин життя, які змінюються у просторі й часі, мусить захищатися, модифікуватися. У процесі еволюції політично організованого суспільства його політична система стає краще влаштованою і більш розгалуженою. Тому механізми функціонування системи завжди конкретно визначені, співвідносно з рівнем економічного і духовно-культурного розвитку суспільства. А всі відомі політичні системи пройшли довгий і непростий шлях свого історичного розвитку. Отже, поява політичної системи суспільства засвідчила наявність у суспільстві відчуження як політичного явища, а також спроб ввести його в правові рамки з метою певного регулювання соціальних відносин, які вийшли на рівень суперечливих інтересів і потребують спеціального регулювання на основі об'єктивної необхідності у системній упорядкованості соціальних відносин.

Панівне становище у суспільстві. Політична система здійснює найсуттєвіший вплив на суспільство, оскільки саме вона формує владу в суспільстві. Жодна інша суспільна підсистема не має засобів впливу, які б дорівнювали можливостям політичної.

Національний колорит. Політична система історично формується у специфічних природнокліматичних і матеріальних умовах. Кожна політична система має установи й організації, котрі утверджують вплив панівних соціальних груп та інститутів, а також виражають інтереси супротивних груп, які стають органами політичної боротьби проти установ і організацій, котрі панують у визначений проміжок часу.

Ось як це відбувалося, зокрема, на прикладі федералізму. Першу в історії задокументовану федеративну систему започаткували давньоізраїльські племена понад 3200 років тому. Приблизно такий самий вік мали конфедерації бедуїнських племен Африки та індіанських племен Північної Америки. Перші ліги давньогрецьких полісів на території сучасної Греції та Малої Азії формувалися на засадах розвитку демократичного суспільства, сприяння торгівлі та створення системи спільної безпеки. Римська республіка була асиметричною структурою, де Рим був центром федеральної влади, а слабші міста приєднувалися до нього як федеральні партнери.

У Середні віки на території сучасної північної Італії та Німеччини існували незалежні самоврядні міста, а у Швейцарії — кантони, об'єднані у вільні конфедерації з метою торгівлі та оборони. Швейцарська конфедерація, створена 1291 p., проіснувала з певними перервами до 1847 р. Наприкінці XVI ст., під час повстання проти Іспанії, було створено Незалежну Конфедерацію Об'єднаних Провінцій Нідерландів. Тоді ж з'явилася і перша письмова теоретична праця на тему федеративних відносин (Альтузій). Пізніше цю тему розвинули у працях німецькі теоретики, які намагалися обґрунтувати відновлення й модернізацію священної Римської імперії. Деякі з британських колоній у Північній Америці були побудовані на федеративних засадах.

Після революції в Америці нові незалежні штати 1781 р. об'єдналися в Конфедерацію. Вона мала певні недоліки. Але 1789 р. Конфедерацію незалежних штатів трансформовано в першу у світі федерацію модерного типу. Конфедерацію у Швейцарії після короткої громадянської війни 1848 р. було трансформовано у федерацію. Третьою конфедерацією сучасного типу стала 1867 р. Канада. 1871р. північнонімецька конфедерація, створена 1867 р., поширила свої володіння на держави південної Німеччини. 1901 р. повноцінною федерацією стала Австралія. Наприкінці XIX — початку XX ст. кілька республік Латинської Америки утворили федеративні структури на кшталт Сполучених Штатів.

Друга половина XX ст. ознаменувалася швидким зростанням кількості федерацій та інших федеративних форм об'єднання поліетнічних суспільств у колишніх колоніях, а також у Європі. Нові федерації та квазіфедерації, не всі з яких виявилися життєздатними, було створено в Азії: Індокитай (1945 p.),

Бірма (1948 p.), Індонезія (1949 p.), Індія (1950 p.), Пакистан (1956 p.), Малайя (1948 р.), а згодом — Малайзія (1963 р.); на Середньому Сході — Об'єднані Арабські Емірати (1971 р.); в Африці — Лівія (1951 p.), Ефіопія (1952 p.), Родезія та Ньясаленд (1953 p.), Нігерія (1954 p.), Малі (1959 p.), Конго (1960 p.), Камерун (1961 р.) та Коморо (1978 р.); у країнах Карибського басейну — Вест-Індська федерація (1958 p.). Серед новостворених та відновлених федерацій Центральної та Східної Європи можна назвати Австрію (1945 p.), Югославію (1946 p.), Німеччину (1949 р.) та Чехословаччину (1970 р.). У Південній Америці — Бразилія (1946 р.), Венесуела (1947 р.) та Аргентина (1949 р.) також прийняли нові федеральні конституції.

Певна незалежність політичної системи. У межах суспільства його політична система монопольно володіє механізмом здійснення влади на чолі з державою, і розв'язує при цьому завдання загального характеру: розподіл матеріальних цінностей і примус. На цій основі вона постає сумою інститутів і відносин, яка контролює здійснення процесів, життєво необхідних для існування всього суспільного організму.

Точно визначити структуру політичної системи неможливо, оскільки соціальна самоорганізація певного суспільства, яка відображає рівень його розвитку в часі й просторі, може бути настільки типовою, як і оригінальною. Все ж, як і будь-яка інша, політична система складається з певних елементів (суб'єктів), які формують її структуру, або внутрішню організацію, і відображають спосіб поєднання та взаємодії зазначених компонентів. До політичної системи входять: політична (державна) влада, політична організація, політичні відносини, політико-правові норми, політична свідомість і політична культура.

Політична влада об'єднує окремі частини політичної системи. Надзвичайно дієві засоби влади дають змогу суб'єктам політики впроваджувати в суспільне життя рішення, що виражають їхню волю та інтереси.

Політична організація — це соціальні інститути, групи (а не окремі особи), для яких політика, управління є суттєвою внутрішньою ознакою. Вони мають спеціальні органи, які відають справами політики, управління і постають як центри прийняття політичних рішень. Складові політичної організації мають своє призначення і функціонують у певній послідовності. їх поділяють на власне політичні (для яких політика є змістом існування), і неполітичні (для яких політика є лише одним із аспектів діяльності — не основним). До перших належить держава. Це основний політичний інститут, що за своєю природою може приймати й реалізувати владні рішення в масштабі всього суспільства. Державу уособлюють такі політичні інститути, як глава держави, законодавча, виконавча і судова влади. Політичні партії також створено з метою участі в політиці. Натомість громадські організації, товариства і рухи, громадська думка, засоби масової інформації виконують політичні функції лише епізодично, як один із аспектів своєї діяльності.

Політичні відносини — це відносини між політичними суб'єктами (націями, соціальними групами, індивідами, політичними інститутами) у зв'язку з виробленням і здійсненням політики. Перелік політичних суб'єктів і їхніх дій — це визначення різноманітних типів систем, які розвиваються (трансформуються, модернізуються в діапазоні: автократія — демократія).

Політичні й правові норми — це національне право (конституція, галузеві законодавства), статути політичних об'єднань і масових організацій, які формулюють обов'язкові правила поведінки, санкціоновані державою, з метою регулювання суспільних відносин у межах національних кордонів. Національне право країни й обов'язкові правила поведінки членів суспільно-політичних організацій і об'єднань активно впливають на політичну діяльність громадян, виступаючи як рівне спільне мірило щодо окремих осіб і суспільних інститутів.

Наявні також норми-звичаї, моральні норми, норми релігійної моралі, зведені в ранг правових, які мають співвідноситися з чинним законодавством.

Значну роль у формуванні політичної системи відіграють політична свідомість і політична культура. Це потреби й інтереси, ідеї, погляди, теорії, уявлення, доктрини, цінності, догми, традиції, які виправдовують наявність певного типу влади в суспільстві (суспільній групі).

Безумовною складовою політичної системи є й сама людина, свідомий учасник політичної діяльності, яка, залежно від свого статусу, постійно, або епізодично бере участь у здійсненні влади.

Система існує, доки вона виконує притаманні їй загальні функції: владно-політичну, національної інтеграції, стабілізації суспільно-політичного життя, соціально-політичної модернізації, управління, правову, політичного інформування, комунікації та соціалізації.

Владно-політична функція полягає у діяльності механізму розподілу та підтримки влади відповідно до інтересів суб'єктів політичного процесу. Так, у розвинутих країнах суспільство функціонує на засадах балансу конкуренції та співпраці у розподілі влади. Інші суспільства подають приклади недорозвинених форм конкуренції та співпраці або руйнівної боротьби за владу.

Функція національної інтеграції історично полягає в забезпеченні інтеграції племен у народність, а народностей — у націю. На цьому етапі політична система здійснювала національну інтеграцію в рамках імперії — примусом і насиллям. У рамках національної держави політична система здійснює національну інтеграцію об'єднанням етнічно спорідненого населення території довкола центральної влади.

Функція стабілізації соціально-політичного життя полягає у здатності політичної системи реагувати на причини різноманітних конфліктів, знаходити вихід з конфліктних ситуацій досягненням компромісів. Це забезпечується:

а) жорстким контролем (за допомогою чинних політичних інститутів);

б) погодженням соціальних інтересів.

Функція соціально-політичної модернізації полягає у тому, що політична система реформує застарілі традиції суспільного життя, застосовуючи

нетрадиційні варіанти розвитку, нових ідей, використання осіб та інституцій, котрі відповідатимуть потребі модернізації.

Функція управління передбачає застосування системи органів (державних, партійних, громадських), що становлять бюрократичний апарат управління суспільством.

Правова функція. Політична система формує право і функціонує в його рамках. Правотворча функція політичної системи залежить не лише від законодавчого органу держави, а й від здатності тієї чи іншої політичної організації впорядковувати свою діяльність у рамках чинних правових норм, а також спроможності пропонувати правотворчі ініціативи.

Функція політичного інформування, комунікації та соціалізації забезпечує орієнтацію людей у політичному житті, залучення їх до політичного спілкування і політичної діяльності, засвоєння ними відомих політичних цінностей і норм.

Водночас, політична система — це сукупність трьох взаємодіючих підсистем:

а) інституціональної;

б) інформаційно-комунікативної;

в) нормативно-регулятивної.

Інституціональна підсистема охоплює такі інститути, як держава, політичні партії, групи інтересів. Провідним інститутом, який зосереджує максимальну політичну владу, є держава. Маючи владу, матеріальні ресурси й апарат примусу, держава організовує політичне, економічне і духовне життя країни; встановлює статус соціальних інститутів, які здійснюють владу, та юридичні рамки їх діяльності; забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, професійних та інших соціальних спільнот; захищає інтереси суспільства на міжнародній арені. У демократичному суспільстві значну роль відіграють політичні партії та групи інтересів, які впливають на формування державних структур, політичний розвиток суспільства. Помітне, а в деяких країнах провідне місце в політичному житті суспільства, належить релігійним організаціям, церкві. В авторитарному і тоталітарному суспільстві функції цих інститутів деформовані.

Інформаційно-комунікативна підсистема встановлює зв'язок між інститутами політичної системи. Це — джерела передання інформації владі (звіти підвідомчих установ, консультації із зацікавленими групами), а також засоби масової інформації. Якщо в демократичних суспільствах останні відносно незалежні, то в авторитарних і тоталітарних — повністю залежні від правлячої еліти.

Нормативно-регулятивну підсистему створюють різноманітні норми, які визначають поведінку людей у політичному житті, а саме: їх участь у процесах висунення вимог, перетворення цих вимог на рішення, здійснення рішень.

Норми можна поділити на норми-закони і норми-звички. І норми-закони, і норми-звички сприяють політичній взаємодії, запобіганню конфліктів чи хаосу в суспільстві. Норми-закони зумовлюють процес законодавства, визначають (або не визначають, залежно від режиму) права: голосу, свободи слова, створення асоціацій тощо. Нормою-звичкою можна назвати участь громадян у політиці через політичні партії та групи.

Важливим компонентом політичної системи є її структура (рис. 3.1).

За визначенням американського вченого Г. Алмонда, структура — це доступна для спостереження діяльність, що формує політичну систему. З цією метою створюється механізм функціонування державної влади, яка є базовим елементом політичної системи, її організаційної структури. Цей механізм є складним комплексом спеціальних органів і установ, що виконують як внутрішні, так і зовнішні функції управління справами суспільства. Це — представницькі установи, або законодавча влада; виконавчо-розпорядчі органи; судові інституції; органи громадського порядку та служби безпеки; збройні сили. Основою діяльності держави є три "гілки" влади: законодавча, виконавча та судова. Поділ влади має відбуватися і по вертикалі: загальнодержавна, регіональна та місцева.

Щодо поділу влади, для ефективного функціонування вона має бути єдиною. Тому точніше говорити про поділ функцій різних гілок влади, їх завдань і повноважень.

Читайте також:

1. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
2. VІ. План та організаційна структура заняття
3. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
4. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
5. Акти з охорони праці, що діють в організації, їх склад і структура.
6. Алгоритм знаходження ДДНФ (ДКНФ) для даної булевої функції
7. Але відмінні від значення функції в точці або значення не існує, то точка називається точкою усувного розриву функції .
8. Аналіз коефіцієнтів цільової функції
9. Англійці Вільям Стенлі Джевонс (1835–1882) та Альфред Маршалл (1842–1924), замість терміна ”політична економія”, вводять нейтральний термін “economics“.
10. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
11. Асимптоти графіка функції
12. Атомно-кристалічна структура металів

Переглядів: 2174