• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Політична система сучасної України: становлення, розвиток та особливості трансформації

Таблиця 3.3. Класифікація політичної системи

Типи політичних систем

У сучасній політичній науці наявні різні критерії визначення типів політичних систем. Наприклад, за ступенем централізації влади, типом цінностей політичні системи кваліфікуються як тоталітарні, ліберально-демократичні, демократичні, конституційні.

Найпоширенішим критерієм класифікації політичних систем є відповідність ідеалів і цінностей суспільства тим формам, у які воно організоване. Отже, розрізняють чотири типи політичних систем (табл. 3.3).

Насамперед, це англо-американська політична система. Громадяни країн, які мають цю політичну систему (СІЛА, Англія, Канада, Австралія), ставлять над усе свободу особи, добробут і безпеку. Для цієї політичної системи характерні чітко структурована багатопартійність, поділ влади і високий ступінь стабільності.

До політичних систем континентально-європейського типу можна віднести, Францію, Німеччину, Італію. Для них характерні розмаїтість політичної культури, співіснування нових і старих культур. Наприклад, Франції, поряд з прихильністю до представницької влади, властиві плебісцитарна традиція, схильність до популізму. Історії відомі звернення Наполеона Бонапарта, Шарля де Голя до форм прямої демократії. У такій політичній системі зазвичай багато політичних партій з різними ідеологіями і традиціями, до того ж вони мають неабиякий вплив у суспільстві.

Доіндустріальна, або частково індустріальна, політична система характерна для країн Азії, Африки та Латинської Америки. Тут поєднуються західні цінності, етнічні та релігійні традиції. Ці системи мають невиразний поділ влади. Армія та бюрократичний апарат часто беруть на себе законодавчі функції, владні органи втручаються в судові процедури. Зазвичай у таких системах поширені особистий авторитаризм, влада однієї партії, високий потенціал насильства. Політична участь громадян у державних справах обмежена місцевим рівнем.

І, нарешті, політична система тоталітарного типу. Прикладом є фашистська Італія, нацистська Німеччина. У такій політичній системі немає незалежних груп інтересів. Політична участь суто декоративна. Діяльність засобів масової інформації суворо контролює влада. Для тоталітарних суспільств характерні надзвичайна централізація влади й високий ступінь насильства. Звідси — функціональна нестабільність, засилля бюрократії. Партії, армії, службі безпеки доводиться часто виконувати нехарактерні для них завдання.

Однією з найважливіших характеристик держави є характеристика існуючого політичного режиму. Політичні режими класифікуються за різними ознаками - від формально-юридичних до географічних, але найпоширенішою (і водночас найпростішою) класифікацією є їх поділ на тоталітарні, авторитарні і демократичні. Тоталітарні режими у свою чергу поділяються на правототалітарні (фашизм, нацизм) та лівототалітарні (сталінізм, маоїзм, тітоїзм тощо), так само існує багато варіантів авторитарного і демократичного устрою. Місце політичного режиму України дослідники визначають саме серед авторитарних та демократичних устроїв.

Політична система — це цілісна, упорядкована система відносин, дій, ідей, цілей, методів і інститутів, пов’язаних з політикою, з її розробкою та практичним здійсненням. Політична система суспільства — це складна, багатогранна система відносин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для захисту інтересів певних класів та соціальних груп. Аналізуючи цю проблему, американський політолог Р. Даль уважає, що політична система включає такі головні компоненти, як влада, керівництво або авторитет.

Сутність політичної системи, на його думку, полягає в регламентації поведінки людей. А ця регламентація реалізується за допомогою політичної влади. Ось чому «центральним елементом, стрижнем політичної системи є політична влада, подібно до того, як у економічній системі таким елементом є власність».

За роки незалежності Україна пройшла складний шлях становлення. Його основними аспектами стала ліквідація політико-державного моноцентризму, уособлюваного КПРС, а також визнання на конституційному рівні свободи політичної діяльності. В Конституції України проголошено основні засади організації та діяльності політичних партій, принципи політичної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя.

З постанням незалежної України вітчизняними науковцями розпочаті ґрунтовні дослідження процесу сучасного державотворення. В цьому контексті заслуговує на особливу увагу праця В. С. Журавського [1]. Дослідник сформулював модерне поняття політичної системи, проаналізувавши різноманітні тлумачення сутності досліджуваного феномена. На основі аналізу існуючих поглядів на сутність проблеми він визначив складові структури політичної системи суспільства. До них належать політичні партії й громадські організації, держава з її загальними характеристиками (державно-територіальний устрій, форми правління, окремі державні структури — інститут глави держави, парламент, уряд, органи місцевого самоврядування), виборча система, інститут засобів масової інформації. Науковець проаналізував політико-правові аспекти становлення політичної системи сучасної України, суперечності й труднощі, пов'язані з утвердженням української державності.

Крім зазначеної праці, слід відзначити цілу низку досліджень, присвячених становленню і розвитку окремих елементів політичної системи. Серед них розвідки І. О. Костецької [2], авторського колективу в складі В. М. Паламарчука, О. В. Литвиненка, С. О. Янішевського [3], праці В. В. Сухоноса [4] і А. І. Некряч [5].

Разом із тим, у суспільстві триває напружений пошук оптимальної, адекватної сучасним реаліям політичної системи. Особливої гостроти досліджувана проблема набула під час президентських виборів 2004 р. Виходячи з існуючого доробку вітчизняних дослідників, ми ставимо за мету проаналізувати особливості й характерні риси процесу становлення політичної системи сучасної України і сформулювати найоптимальніші, на наш погляд, шляхи її трансформації.

Поштовхом до активної боротьби проти радянської імперії і, перш за все, її політичної системи, стали криваві події 1990 р. у Вільнюсі. Якщо керівництво КПУ сприйняло їх як закономірний крок, спрямований на збереження радянського режиму, і всіляко підтримувало дії союзного керівництва, то демократичні сили виступили з різкою критикою дій центральної влади. Чотири народні депутати СРСР від України та 19 народних депутатів У РСР надіслали на адресу М. Горбачова телеграму, у якій зазначалося: «Розцінюємо введення військ і намір встановити президентське правління в Литві як грубе порушення її суверенітету, неприховану спробу задушити демократичні сили і зігнорувати законно обрані органи. Протестуємо проти цієї ганебної акції і закликаємо Вас відмовитися від політики ескалації сили» [6].

Надзвичайно активна підтримка населення України, особливо молоді, дала можливість Верховній Раді України прийняти 16.07.1990 р. Декларацію про державний суверенітет України, а 03.08.1990 р. — Закон України «Про економічну самостійність Української РСР». Ці акти фактично задекларували незалежність України. Згодом Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України і затвердила державну символіку: прапор України, Малий Герб України і мелодію Державного Гімну, а також прийняла Постанову «Про проголошення незалежності України» від 24.08.1991 p., де передбачено проведення республіканського референдуму, що мав визначити ставлення населення України щодо акта проголошення незалежності. Референдум 01.12.1991 р. ствердив незалежність України і став свідченням того, що держава відбулася.

Паралельно з подіями, спрямованими на ліквідацію командно-адміністративної політичної системи, розгортався і дедалі поглиблювався новітній конституційний процес, основним завданням якого було формування основоположних засад політичної системи незалежної України.

її суть полягала у становленні та розвитку правових відносин у державі відповідно до нових реалій, утвердженні законності та правопорядку у суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні юридичної та політичної культури населення, а зміст передбачав виконання значного обсягу законотворчих робіт: внесення змін, доповнень та поправок до чинної Конституції УРСР 1978 p.; розширення юридичного поля шляхом прийняття окремих законів у галузі конституційного законодавства; обговорення, підготовку та затвердження нової Конституції України [7].

Ще наприкінці жовтня 1990 р. Верховна Рада України внесла істотні поправки і доповнення до Конституції УРСР 1978 р. Зокрема скасовувалася ст. 6 про «керівну і спрямовуючу роль» КПРС у радянському суспільстві.

У цей самий період Верховна Рада УРСР утворила конституційну комісію, перед якою було поставлене завдання розробити проект концепції Основного Закону. У червні концепція нової Конституції України була затверджена парламентом.

Основний Закон становить значну соціальну цінність для людини, держави, суспільства. Будучи за своєю сутністю ліберальною, такою що ґрунтується на засадах природних і невідчужуваних прав людини, Конституція України відповідає основним цінностям світового конституціоналізму. Виходячи з пріоритету прав людини, Основний Закон закріплює верховенство права, принципи народовладдя, ідеологічну, економічну й політичну різноманітність. Конституція проводить ідею незалежного правосуддя й судового конституційного контролю за діяльністю законодавчої і виконавчої гілок влади. Вона виконує консолідуючу роль щодо суспільства [8].

Разом із тим, діяльність органів державної влади, інших структур політичної системи щодо впровадження в життя положень Конституції України 1996 р. не тільки розв'язала старі, а й поставила чимало нових як теоретичних, так і практичних проблем державотворення, суттєво вплинула на становлення конституціоналізму в нашій країні. Тому нам уявляється цілком закономірною думка вітчизняних правознавців про те, що: «Як у науковому, так і практичному аспекті важливо проаналізувати і позитивні, і негативні чинники, що впливають на реалізацію конституційних положень, визначитися з тим, як Конституція вплинула на становлення конституційного законодавства і правової системи України в цілому» [9].

Одним із найскладніших у контексті формування політичної системи сучасного українського суспільства є питання щодо відносин між законодавчою і виконавчою гілками влади. Відповідно до Конституції главі держави належить центральне місце в системі вищих органів державної влади. Статус Президента в концентрованій формі закріплено в ст. 102 Конституції України. Президент є главою держави, а стосовно конкретних конституційних повноважень він є, по суті, і главою виконавчої влади, оскільки вона (в тому числі й уряд) — у повному його підпорядкуванні [10].

Відповідно до Конституції (п. 28 ст. 106) Президент «створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби» [11]. В процесі здійснення подальших конституційних повноважень при главі держави утворений Секретаріат Президента України.

Сьогодні ми говоримо про те, що не прийнято новий закон про державно-територіальний устрій України. В результаті, до цього часу маємо стару радянську адміністративну систему то великих, то дуже дрібних 25 областей з нечітко розділеними функціями державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. Разом із тим, у процесі становлення сучасної політичної системи необхідно враховувати особливості історичного розвитку й становлення частин території України. Ми повинні бути свідомі того, що історична територія України формувалась із трьох частин: Наддніпрянщини і Західної України як двох етнографічних центрів українства, та третього ареалу — широкої зони пізнішої колонізації, яка охоплює схід та південь країни. В свою чергу, Західна Україна формувалась як складова трьох частин: Буковини, Галичини й Волині та Закарпаття. В Східній Україні як специфічний регіон ми можемо виділити Слобожанщину. На цей географічний у своїй основі поділ накладається той, базою якого є соціально-політичні чинники і особливості правового становища зазначених частин, тобто історичний розвиток першого і третього ареалів у складі Російської держави та СРСР, а другого — у складі центрально- і східноєвропейських держав. Нарешті, не можна не брати до уваги і третю «лінію розлому», пов'язану з дією конфесійного чинника: по цій «лінії» діють, насамперед, розбіжності між православною та греко-католицькою традиціями в українському християнстві [12].

Таким чином, формування території сучасної України відбувалося протягом тривалого історичного періоду. Тому поєднання регіональних відмінностей залишається надзвичайно актуальним. Вирішення існуючих суперечностей можливе лише за умов урахування об'єктивних чинників розвитку і становлення територіального устрою України. На нашу думку, Україна може бути федерацією окремих регіонів (земель). Це, в свою чергу, дозволить визначити оптимальні форми державної влади. За такої умови Україна повинна мати двопалатний парламент.

Удосконалення політичної системи українського суспільства справедливо пов'язується з політичною реформою. Початком зазначеного процесу можна вважати «протестне» голосування у ході президентських виборів 1999 p., яке призвело до перемоги представника комуністів у десяти областях України і АР Крим. Надалі ініціативу підтримав Президент України, який виявив бажання приступити до рішучого розв'язання існуючих проблем.

Феномену політичної трансформації суспільства була присвячена ціла низка «круглих столів», проведених з ініціативи Національного інституту стратегічних досліджень, в яких брали участь як науковці, так і політики. Зокрема, в 2003 р. обговорювалися питання, пов'язані з проведенням політичної реформи. Так, на думку одного з учасників «круглого столу», заступника директора Інституту держави і права імені В. М. Корецького, В. Ф. Погорілка, існуюча політична система не набула завершеного вигляду через відсутність основоположного елемента — правлячої політичної партії або правлячого блоку партій. Тому формування політичної системи повинно відбуватися шляхом пропорційності у виборчому процесі. Завдяки цьому в парламенті буде створена більшість, яка необхідна «для формування відповідального уряду, для того щоб за уряд, за його діяльність несли відповідальність одна чи кілька партій» [13].

Поступово, у ході постійних напрацювань політиків, науковців, представників влади, були вирішені питання про пряму законодавчу дію Всеукраїнського референдуму (Рішення Конституційного Суду України у справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою від 27.03.2000 р. № 3-рп/2000), двопалатного парламенту, скорочення на третину депутатського корпусу та одночасне проведення виборів до органів державної влади та місцевого самоврядування. Була озвучена, але не зібрала значного кола прихильників ідея обрання президента парламентом.

Наступним кроком до політичної реформи став прийнятий 25.03.2004 р. новий виборчий закон. Відповідно до Закону встановлювалася пропорційна система виборів за партійними списками і виборчим бар'єром у 3%.

Існуючі нововведення і напрацювання знайшли своє відображення у Законі «Про внесення змін до Конституції України», прийнятому 08.12.2004 р.

Згідно із Законом у країні встановлена парламентсько-президентська форма правління. Свідченням цього є розширення повноважень Верховної Ради у площині відносин з урядом (призначення за поданням Президента прем'єр-міністра та за поданням прем'єр-міністра — складу кабінету, відповідальність Кабінету Міністрів перед Верховною Радою, прерогатива парламенту на розпуск Кабінету Міністрів). До цього додається розширення права Президента на достроковий розпуск парламенту, що повністю узгоджується із принципом стримувань і противаг гілок влади. Також визначено п'ятирічний термін повноважень Верховної Ради, несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності та про імперативний мандат [14].

2. Сутність політичного режиму України

Очевидно, розв'язання цього питання потребує аналізу не лише загальних, властивих всім країнам Центральної та Східної Європи рис, а й специфічних, характерних для політичного процесу в нашій державі. За другу половину 1990-х років вітчизняна політична наука накопичила певний масив інформації щодо специфічних рис і феноменів політичного режиму України. До них належать:

1. Непублічність влади. Тобто можна чітко ідентифікувати лише вимоги до влади та її реакцію у вигляді прийнятих рішень. Все, що відбувається навколо прийняття рішень, є "чорним ящиком" для дослідника.

2. Неможливість, внаслідок цього, конкретної інституційної ідентифікації влади.

3. Неповноцінність виборів. Вони не є механізмом формування волі більшості та цивілізованого розв'язання конфліктів і слабко виконують функцію рекрутування нової політичної еліти.

4. Наявність елементів клієнтелізму у стосунках виборець-депутат, виборець-партія, всередині самих партій.

5. Невиконання українськими партіями властивих партіям функцій і, навпаки, їх виконання іншими інститутами.

6. Існування кланових угруповань довкола державних та регіональних лідерів.

7. Чужорідність, ізольованість існуючих інститутів громадянського суспільства.

8. Протиріччя між конституційним і реальним механізмом владних відносин, тобто декларативний характер Конституції.

9. Існування державної політичної цензури.

10. Функціонування держави виключно як апарату насильства.

11. Гіпертрофована, авторитарно налаштована президентська влада.

12. Антипарламентаризм.

13. Централізм, антирегіоналізм.

14. Відсутність передумов для європейської ідентифікації.

Неважко помітити, що всі перераховані специфічні риси не є характерними для демократичного політичного устрою. Водночас більшість із них не характерні й для зрілого тоталітаризму. Практично, всі вони притаманні авторитарним політичним режимам. Таким чином, мова має йти про існування цілого "пласта" ознак авторитарного режиму в Україні.

Наявність більшості перерахованих характеристик не можна заперечити, пославшись на заангажованість вчених, чиї висновки наводились вище. У реальному соціальному житті їхні прояви помітні неозброєним оком не лише політологам, соціологам та філософам. Питання постає не щодо самої наявності вищезазначеної специфіки - проблема полягає в тому, яку роль вона відіграє для сутнісної характеристики політичного режиму України. Іншими словами, як складається співвідношення загального й особливого в політичному процесі і що це співвідношення означає для характеристики політичного режиму. Саме тут серед українських науковців немає єдності.

Якщо ми визнаємо специфічні риси значущими, такими, що доповнюють одна одну і складають певну систему, то можна зробити два можливих висновки:

1. Політичний режим України в цілому вже сформувався. Консолідація влади відбулася, за марксистським законом заперечення, на основі повернення до звичної політичної практики недавнього минулого з прищепленням ряду демократичних інститутів (партії, вибори, місцеве самоврядування, вільна преса тощо). Сутність їх вихолощено, і вони відіграють суто інструментальну роль, фактом свого віртуального існування дозволяючи Україні претендувати на місце серед цивілізованих країн. Такий політичний режим є завершеним типом, його характеристики не випадкові і він може існувати без серйозних змін як завгодно довго. Таким чином, постає питання його адекватного розміщення в типологічному ряді політичних режимів. Судячи з низки важливих характеристик, це авторитаризм з елементами тоталітаризму, або "посткомуністичний неототалітаризм". Цей термін введено в науковий обіг В.Полохалом та О.Дергачовим. На сьогоднішній день концепція посткомуністичного неототалітаризму, що починалась у 1995-1996 роках з низки систематизованих спостережень і здогадок, набула завершеності, системності і навіть певної інтелектуальної вишуканості.

Стисло вона полягає в такому: класична концепція тоталітаризму (З.Бжезинський, Ф.Хайєк, Х.Арендт, Р.Арон та ін.) акцентувала увагу на формах тотального контролю над суспільством. Концепція посткомуністичного неототалітаризму пропонує звернути увагу не на форми, а на ефективність контролю і доходить висновку, що хоча форми контролю змінились (немає однопартійності, обов'язкової ідеології, масових убивств державою своїх громадян), його ефективність не зменшилась. Вона досягається через комплекс більш витончених засобів: організоване правове, психологічне, економічне насильство над громадянами, нехтування їхньою волею; відсутність реальної системи захисту декларованих прав і свобод; залежність судової влади; загальне безправ'я; використання демократії як технічного прийому. Як наслідок, людина в Україні залишається тим же "гвинтиком", безправним об'єктом державного маніпулювання. Ця концепція поступово завойовує прихильників серед дослідників.

2. Політичний режим України ще не сформувався остаточно. Де-факто в Україні існують дві конкуруючі системи політичних інститутів, цінностей, культури, поведінки: авторитарна (див. перераховані на початку статті специфічні риси) та демократична (система безперечно демократичних надбань, як-от: вільні вибори, багатопартійність, відносний економічний та політичний плюралізм, відповідна законодавча база). Незважаючи на неоднозначність, кризовість такої ситуації, майбутнє (щоправда, не найближче) виглядає оптимістично. Апріорі зрозуміло, що яким би важким і повільним не був шлях до демократії, більш загальна тенденція врешті-решт остаточно переможе. Щодо адекватної дефініції нинішнього моменту, то, як правило, використовується "перехідна" термінологія: "перехідний період", "перехідне суспільство", "демократичний транзит" тощо. Подібні дефініції, з одного боку, фактом свого існування підкреслюють окремішність і значущість описуваного ними явища; з іншого боку - наголошують на його історично несамостійному, проміжному характері.

На думку представників цього підходу, стара тоталітарна система продовжує латентно існувати. Водночас, з нею співіснує конституйована демократична система, яка поширюється на правові норми, певний ареал ідеології і представлена окремими новоствореними інститутами та процесами. При цьому тоталітарна система дуже повільно, але розмивається, йде безперервний однонаправлений процес демократизації. На думку В.Журавського, Україна як "перехідне суспільство" здійснює еволюційну трансформацію від одного якісного стану до іншого. Як підсумовують автори поважної колективної монографії, "становлення політичних структур і проведення економічних реформ - процес надзвичайно складний, але альтернативи йому немає". До цього підходу схиляється офіційна наука, і, виходячи з нього, планується державна стратегія.

Нарешті, можлива й інша позиція щодо оцінки значення перерахованих на початку статті специфічних рис. Вона є найменш поширеною і полягає в тому, що перераховані риси не мають системного зв'язку між собою; це - рудименти колишньої політичної системи, які збереглися суто випадково і остаточний демонтаж яких - справа уже найближчого майбутнього. З огляду на незаперечні докази зворотного, ця точка зору трапляється як виняток і, очевидно, є одним з останніх відгомонів уявлень про остаточну перемогу демократії у світі, про кінцеву перемогу західних моделей розвитку, що спалахнули в західній політичній науці у 1991-1992 роках. Такі відлуння, повторення західних висновків кількарічної давнини не лише щодо даної проблеми, а й щодо політичної проблематики в цілому інколи трапляються в Україні з огляду на молодість вітчизняної політичної науки. Однак, інколи можна натрапити і на такий підхід щодо сутності політичного режиму України (третій у нашому списку).

3. У 1991 році в Україні відбулася така ж сама мирна демократична революція, як і в усій Східній Європі 1989 року. Політичні процеси в Україні йдуть за тією ж схемою, що і в Польщі чи Угорщині, але з дворічним відставанням. Специфікою можна знехтувати через незначущість, і ...цілком очевидно, що реалії суспільно-політичного розвитку країн Центрально-Східної Європи слугують своєрідним дзеркалом найближчого майбутнього України". Таким чином, тут питання про характеристику політичного режиму не стоїть зовсім. Вважається, що політичний режим західного зразка у своїх основних рисах вже існує в Україні.

Отже, серед українських науковців немає єдності в розумінні сутності політичного режиму нашої держави. Разом з тим, більшість з них вважає, що він має значну специфіку, стоїть осібно серед інших типів політичних режимів. Відтак очевидно, що саме дослідження його специфічних рис і може привести до вироблення адекватної загальноприйнятної концепції.

Висновки

Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем: постіндустріальні (посткапіталістичні), перехідні, постколоніальні тощо. Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення, спадання напруженості класової боротьби, утвердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав людини.

Отже, політична система є складною підсистемою суспільства. Її оптимальне функціонування має винятково важливе значення для життєдіяльності й нормального розвитку як суспільства в цілому, так і соціальних груп та індивідів, що складають це суспільство.

Створення політичної системи розпочинається з поділу суспільства на класи та з виникненням держави. З розвитком суспільства та зростанням ролі держави політична система стає все більш складною та розгалуженою. Її структура та механізм функціонування визначаються рівнем економічного, соціального, духовно-морального розвитку суспільства, а також різними факторами міжнародного та іншого характеру.

Як висновок зазначимо, що без прийняття законів про державно-територіальний устрій, про Адміністрацію Президента України, Кабінет Міністрів неможливо встановити стабільну політичну систему. Політична модернізація в Україні можлива лише за умови подолання політичної кризи, коли політична еліта отримає підтримку «знизу» і «ззовні» на кардинальні політичні реформи.

1. Політичні партії та їх класифікація.

Політична партія - це найбільш активна та організована частина населення, якогось класу, класів, соціальної верст-ви, верств, яка виражає їхні інтереси.

Політичні партії іноді виражають не лише класові, а й інші інтереси, приміром, національні. Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії - здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої про-грамні цілі - економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляю-чи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Статус та особливості діяльності політичних партій регла-ментовано Конституцією України та Законом України "Про об'єднання громадян". Для визначення особливостей функ-ціонування партій у суспільстві та їх впливу на формування органів державної влади і місцевого самоврядування перед-бачено ухвалити Закон "Про політичні партії".

Згідно зі ст. 36 Конституції України, громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та гро-мадські організації для здійснення і захисту своїх прав і сво-бод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, вста-новлених законом в інтересах національної безпеки та гро-мадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вира-женню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і законами Укра-їни.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про об'єднання гро-мадян", політичною партією називається об'єднання грома-дян - прихильників певної загальнонаціональної програми громадського розвитку, для яких головною ціллю є участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоуправління і представництво в їх складі.

У сучасних суспільствах політичні партії виконують важ-ливі соціально значущі функції:

- виявлення, формулювання та обгрунтування (політич-не відображення) інтересів суспільних груп;

- активізація та об'єднання великих суспільних груп;

- формування ідеології та політичних доктрин;

- участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів;

- участь у боротьбі за владу в державі й формування програм її діяльності;

- участь у здійсненні державної влади;

- формування громадської думки;

- політичне виховання всього суспільства або його частини;

- рекрутування й соціалізація нових членів партії;

- підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок.

Існують різні класифікації політичних партій, а оскільки в сучасному світі діє велика кількість різноманітних партій, то й класифікувати їх можна за різними підставами.

Такий поділ певною мірою умовний, одначе можна вирізнити декілька найбільш значних груп партій. За класовою визначеніс-тю: буржуазні, селянські, робітничі, зокрема комуністичні, соціа-лістичні та соціал-демократичні, причому до кожного типу нале-жать і відповідні прошарки інтелігенції. За ставленням до сус-пільного прогресу: радикальні (у тому числі революційні), рефор-містські, консервативні, реакційні, контрреволюційні. За ставлен-ням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій у полі-тиці не існує). За формами і методами правління: ліберальні, де-мократичні, диктаторські. За принципами організації та членст-ва: кадрові та масові За місцем у системі влади: легальні та неле-гальні За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналіс-тичні, анархістські та ін. За віросповіданням: християнські, му-сульманські. Називають іще партії прагматичні (виборчі), парла-ментські, харизматично-вождистські та ін.

За певними критеріями можна класифікувати і політичні партії, в Україні. Такими критеріями можуть бути: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спряму-ванням в Україні можна вирізнити такі типи партій: націо-нально-радикальні, національно-демократичні, загальнодемок-ратичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

Залежно від багатьох обставин, а надто від характеру на-явного політичного режиму, в кожній країні складається певна партійна система. Враховуючи підходи різних авторів, можна виокремити типи партійних систем:

- однопартійна, коли в країні е одна правляча партія, а діяльність інших не допускається;

- домінантна, тобто з переважаючою партією, яка за під-сумками виборів незмінне залишається при владі протягом десятків років;

- двопартійна (біпартизм), коли дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінне внаслідок виборів самостій-но здійснюють владу;

- трипартійна, яку ще називають двохзполовинною (2, 5) партійною системою і яка характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформува-ти уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в пар-ламенті;

- чотирипартійна, або двоблокова, партійна система, яка відзначається наявністю блоку правих та блоку лівих партій, що змагаються між собою за владу, навперемін здобуваючи її;

- партійна система обмеженого, чи поміркованого, плю-ралізму, якій притаманні відсутність антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованість на участь в уряді, в коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між пар-тіями;

- партійна система крайнього, або поляризованого, плю-ралізму, якій властиві наявність антисистемних партій, дво-сторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного кон-флікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне роз-межування між ними;

- атомізована партійна система, про яку говорять як про систему, коли зникає необхідність у точному підрахунку чис-ла партій. Тут виникає поріг, за яким кількість партій - де-сять, двадцять чи більше вже не має великого значення. Кож-на з названих партійних систем відображає конкретний стан і особливості того чи іншого суспільства.

Ще донедавна партійну систему України можна було б ква-ліфікувати як типово атомізовану. І справді, політичних партій нараховувалось чотири десятки, але жодна з них не ма-ла ані того рівня чисельності, що дозволив би утворити дієві партійні організації на місцях, ані того рівня популярності, що давав можливість бодай половині потенційних виборців знати партії і розрізняти їх між собою, ані того рівня впливовості, що дозволяв би партійним фракціям у парламенті чи у місцевих представницьких органах впливати на формування уряду чи ви-конавчих структур на місцях.

Атомізована система ніколи не буває стабільною і ніколи не залишається сталою протягом тривалого часу. Вона з часом трансформується у стабільніші системи. Прогресивним варіантом такої трансформації є еволюція атомізованої партійної системи до системи поляризованого плюра-лізму або інших стабільніших систем. А регресивним варіантом є скочування атомізованої анархії до однопартійних чи гегемоністських систем, або встановлення військових диктатур.

Який варіант найвірогідніший? Сьогодні є не тільки надія, але й підстави стверджувати, що стабілізація партійної системи України пішла прогресивним шляхом трансформації атомізованої системи в систему поляризованого плюралізму. Сучасна партійна система країни є, фактично, перехідною від атомізованоїсисте-ми до системи поляризованого плюралізму, навіть ближчою до останньої.

Аргументуємо цю гіпотезу.

Сьогодні в Україні практично склалася ліва опозиція до влади, репрезентована Компартією, Соцпартією та частково Селянською партією. Ця опозиція майже не репрезентована у вико-навчих структурах, проте має вагоме представництво у Верховній Раді та практично в усіх місцевих радах.

Права опозиція сьогодні значно слабкіша, ніж ліва. Вона передусім репрезентована УНА, яка була знята Міністерством юстиції з державної реєстрації і, частково, УРП та КУНом. Пра-ві опоненти, як і ліві, педалюють «антикорупційну» тему. Але, на відміну від лівих, звинувачують владу не в «розвалі єдиного економічного простору», а у «зраді національних інтересів України».

Політичний центр залишається досить аморфним. Його ядро все ще складає позапартійна владна номенклатура, яка не поспі-шає ділитися важелями влади з політичними партіями. Але і Рух, і НДП, хоч і є поки ще «партіями ілюзії влади», цементують своєю присутністю політичний центр.

2. Історія становлення багатопартійності в Україні.

Історія становлення української багатопартійності має свої особ-ливості та специфіку. А тому сучасну партійну систему в Україні доцільно розглядати за певними періодами її становлення.

Перший період української багатопартійності, опозиційно-переддержавний, хронологічно охоплює відрізок часу од утворення перших сучасних українських партій (осінь 1989 року) до юридичного виз-нання статусу самостійності України (1 грудня 1991 року). Натодіси-стема ідеологічного забезпечення всіх партій та їхнє ідейне кредо бу-ли значною мірою уніфіковані. Самоідентифікація партійних структур у політичному спектрі йшла за периферійними позиціями. Дала себе знати схожість різних політичних сил у підході до проблем державо-творення, соціально-економічного устрою суспільства, релігійних, культурологічних, екологічних тощо. Програми партій мали загально-декларативні гасла, апелювали до всього народу України, аби не зменшити зону ідеологічного впливу. Якраз цим пояснюється на-явність у документах різних партій та угруповань великої кількості за-гальнодемократичних догм.

Якщо спробувати класифікувати загальноукраїнські партії озна-ченого вище періоду, можна зробити такий висновок: з 11 партій усі, за винятком Комуністичної партії України, вистоювали ідеї парла-ментської демократії і приватної власності. Щодо державного статусу України, ті ж 10'партій (за винятком КПУ) прямували до суверенітету України - або в системі співдружності, або із самостійницьким стату-сом. Демократична партія України, Ліберально-демократична партія України, Народна партія України, Об'єднана соціал-демократична партія. Партія демократичного виродження України, Партія Зелених України, Соціально-демократична партія України, Українська респу-бліканська, Селянсько-демократична та Християнсько-демократична партії були одностайними у боротьбі за суверенітет, демократію, ри-нок, плюралізм і проти комуністичної ідеології. Саме це, попри різні негативні тенденції, стало головною передумовою спільної діяльності, яка призвела до проголошення незалежної демократичної України. Нові партії були малочисельні, політично наївні, не залучені до ме-ханізмів державної політики. Між ними почалися розмежування, тер-тя, протиборство лідерів.

Од часу проголошення самостійної Української держави офор-млюється якісно нова ситуація в суспільстві. Відтак партійні структури, маючи тільки попередні програми без механізмів їх реалізації, стають неповноцінними суб'єктами політичної системи. У такому стані розпо-чали свою діяльність політичні партії України на наступному етапі української багатопартійності, який можемо умовно назвати "лояльнодержавним " Хронологічно цей період можна окреслити від грудня 1991 до початку 1993 року.

Після Всеукраїнського референдуму та виборів Президента вия-вилося, що цільові установки, на основі яких блокувалися провідні політичні сили, і власна політика Президента збіглися. Почався процес "оксамитового" одержавлення партій. Такий процес, з одного боку, спричинив розкол опозиції.

У цей же період формувався тип партійної системи, який мав еле-ментимультипартійносгі (значна кількість партій) та крайньої поляризованості (представлені крайні полгтичні теології: ліва - соціалістами і комуністами та права - національно-радикальними організаціями, що формувалися в 1992-93 роках).

Наступний етап - передвиборчий - видатний перенесенням центру ваги на підготовку до виборчої кампанії. Це визначило го-ловні завдання партій: впливати на ухвалення Верховною Радою України оптимального виборчого закону та шукати прийнятні гасла виборчої програми.

Результатом цього стало ухвалення Закону про вибори на мажо-ритарній основі із застереженням прав політичних партій як суб'єктів виборчої системи (однак за більш складною процедурою висування кандидата у депутати, ніж від груп виборців).

За умов відсутності розгалуженої організаційної структури та до-статньої кількості підготовлених кандидатів у депутати політичні партії опинилися у досить скрутному становищі напередодні виборів, що проводилися за мажоритарною системою. За результатами виборів (із застереженням щодо значної кількості порушень виборчого зако-нодавства) можна зробити низку висновків:

- виборці віддали перевагу кандидатові в депутати від політич-ної партії або політичної команди;

- втім, регіональний характер впливу політичних партій, незбалансованість передвиборчих програм та дій кандидатів не дали змо-гу створити структуровану правлячу та опозиційну коаліції партій у Верховній Раді України.

Нині Україна заступила на етап "партійної трансформації", що його визначає об'єднавчий процес малочисельних політичних партій у таких ідеологічних та політико-економічних концепціях: комуніс-тичній та соціалістичній; соціал-демократичній; ліберальній; консер-вативній.

Остання в силу історичних причин репрезентована до певної міри націонал-демократичною, християнсько-демократичною та різнотиповими концепціями націоналізму (інтегрального націоналізму).

3. Провідні принципи у партійній політиці.

Існує потреба переглянути правове регулювання діяльності політичних партій. Сучасна дискусія щодо закону "Про політичні партії" досі триває дещо в замкненому колі. Автори проектів крити-кують закон "Про об'єднання громадян" і водночас переносять головні принципи цього закону у власні проекти закону "Про політичні партії". Як відомо, розроблені два його проекти: перший - підготовлений фахівцями під керівництвом Міністерства юстиції; другий - представниками ХДПУ. Останню редакцію проекту Міністерства юстиції не оприлюднено, «а проект ХДПУ має низку вад. Зокрема в ньому пропонується закріпити:

- принцип реєстрації-дозволу замість визнаної інформаційної реєстрації;

- контроль за партією через програмні документи, а не через її діяльність;

- детальний опис внутріпартійних норм, що традиційно є про-блемою самої партії;

- регламентація місця партії в інформаційному просторі через новостворену державну структуру, що порушує загальні принципи свободи, інформації тощо.

Тому актуальні проблеми визначення цивілізованого правового поля на те, щоби ефективно реалізувати партійну політику, зали-шаються відкриті.

Отже, провідними у партійній політиці є такі принципи:

- реальне перетворення українських партій у партії, які за виз-наченням є політичною силою, котра представляє та реалізує волю народу через участь у виборах і парламентській діяльності;

- нереєстраційний тип створення політичної партії;

- втрата правового статусу партії за умов порушення Консти-туції чи законів держави у своїй діяльності та за неучасть у виборах протягом виборчого періоду (5 років);

- державна фінансова підтримка політичних партій, що зале-жить від їхньої участі (кількість депутатських місць) у парламентській діяльності.

Визнання головних принципів партійної політики має гарантуватися Конституцією, а проблема правового статусу та особливостей функціонування політичних партій - законом "Про по-літичні партії". У деяких країнах положення про статус політичних партій не внесене до Конституції. У США, наприклад, відсутність цієї норми пояснюється історичним несприйняттям терміну політична пар-тія в сучасному контексті. Реалізація цих принципів дала б змогу ре-ально перетворити українські партії на парламентські партії сучасно-го взірця, котрі виконували б функції важливих інституцій політичної системи, та закласти основи дієвої системи політичного плюралізму як основи демократичного громадянського суспільства.

Сутність політичної культури. Рівні політичної культури

Політична культура виступає структурним елементом політичної системи. Вона розкриває взаємовідносини суб'єктів політики, ступінь їхньої свідомості, активності і готовності до тих чи інших політичних дій. В політологічній теорії існують різноманітні визначення політичної культури, що пояснюється широким спектром думок стосовно того, що є культура взагалі. Одні автори розуміють політичну культуру як суб'єктивну сферу, що лежить в основі політичної діяльності. Її зводять до орієнтацій, системи цінностей, символів, віруванням і установкам індивідів на політичні дії. Інші трактують її як спосіб духовно-практичної діяльності, наприклад, як реалізацію політичних знань, ціннісних орієнтацій і моделей поведінки. В цьому випадку культура розуміється як політична свідомість і політична поведінка. Відповідно у структурі політичної культури виділяються компоненти пізнавального, емоційного, оцінного та поведінкового характеру.

Більш широкі трактування включають в культуру політичні інститути. Вважається, що якщо на індивідуальному та груповому рівнях культура виступає як єдність політичної свідомості і поведінки, то на рівні соцієнтальному вона повинна бути доповнена культурою функціонування інститутів, що складають політичну систему суспільства.

Виходячи зі сказаного, політичну культуру можна визначити як сукупність відносно стійких і типових для будь-якої спільноти або індивідів орієнтацій та моделей поведінки, що історично склалися, стосовно політичної системи, а також типових моделей функціонування інститутів, які складають цю систему.

Політична культура - явище неоднорідне. Вона функціонує на загальному (політична культура суспільства), груповому та індивідуальному рівнях.

Політичну культуру суспільства слід розглядати як органічну частину більш широкої загальнонаціональної культури, її специфіка детермінована особливостями історичного досвіду і національного характеру, комплексом соціально-політичних і економічних факторів, особливостями геополітичного становища країни, природними факторами. В якості її складових елементів виступають політичні традиції, ідеї, концепції, діючі норми політичної практики, що формувалися протягом багатьох поколінь.

Політична культура характеризує конкретне суспільство (англійське, німецьке, українське), тому, враховуючи специфіку національного характеру, ментальність народу, можна говорити про самобутність політичних культур різних країн. Так, головні риси політичної культури США включають у себе індивідуалізм, розрахунок на власні сили, уявлення про демократію як рівність можливостей, розуміння свободи як відсутність зовнішнього примусу, в тому числі і від уряду, захист ідей свободи. Дослідники зазначають такий факт: американці ніколи не захищають землю - вони борються за свободу. Ідея захисту свободи і вибраності американського народу прослідковується і у зовнішньополітичній доктрині США. Навпаки, у політичній культурі України домінує ідея захисту землі та її територіальної цілісності, ідеали справедливості в облаштуванні світу, пошук "правди". Можна сказати, що українська людина шукає правди, яку мислить то релігійно, то морально, то соціально. Іншими словами, політична культура того чи іншого народу тісно пов'язана з його ментальністю, є похідною від неї. Тому досліджуючи взаємозв'язок і взаємодію ментальності і політичної культури, слід мати на увазі такі особливості першої.

1. Ментальність нації як специфічний спосіб сприйняття (апперцепції) і розуміння (інтерпретації) етносом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин, виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природнокліматичних та інших чинників. Їх зміна детермінує і певну еволюцію ментальних властивостей. Однак саме ментальність долає історичні епохи, зберігає код нації. Вона не може змінитися протягом життя одного або кількох поколінь. Соціальні катаклізми можуть істотно впливати на форми вияву і навіть деформувати окремі ментальні риси.

2. Цей феномен має перш за все практичне спрямування: перевірений поколіннями досвід орієнтує людей на те, що треба використовувати й розвивати, а чого уникати, як вижити й утвердити себе в довколишньому світі. У цивілізованому суспільстві існує особливо тісний взаємозв'язок ментальності з політичною сферою, яка несе відповідальність за організацію та цілеспрямований розвиток народу.

3. Ментальність не має внутрішньої диференціації на моральну, політичну та інші складові частини, виступає як цілісне духовне утворення. Тому її часто визначають як "душу народу", те, що пронизує всі сфери життєдіяльності людей.

4. Ментальність нації виявляється в домінуючих життєвих настроях, у характерних особливостях світосприйняття, у системі моральних вимог, норм, цінностей і принципів виховання; у формах взаємин між людьми та родинних засадах; у ставленні до природи і праці; в національному характері та темпераменті; в різних компонентах культури етносу, в тому числі й політичної.

Ментальність особи, соціальної групи чи нації можна уявити як сукупність певних ментальних настанов. За своєю спрямованістю вони бувають предметними (спрямованими на зовнішній світ) і рефлексивними (орієнтованими на внутрішній світ людини). Як перші, так і другі світосприйманні настанови диференціюються на споглядальні (пасивні) й активні, спрямовані на зміну або перетворення сприйнятого.

Етнічна ментальність є продуктом взаємодії різноманітних чинників на історичному шляху нації. Відомий за рубежем український психолог Олександр Кульчицький виділяв такі основні фактори філогенези української нації: расовий, геопсихічний, історичний, культуроморфічний, соціопсихічний, а також колективне підсвідоме. Якщо розглядати онтогенез ментальності (індивідуальний розвиток будь-якого організму від зародження до кінця життя), то можна виділити зовнішні та внутрішні фактори-умови: внутрішні - філогенетична спадковість, обсяг і глибина життєвого досвіду, рівень самоактуалізації та особливості розвитку окремих психічних функцій; зовнішні - традиції родини, зміст і форми взаємодії з референтною групою, первинним колективом, педагогічним колективом, засобами масової інформації та ін. Отже, формування ментальності особи може коригуватися різними чинниками. Певною мірою це стосується і великих суспільних груп, суспільства в цілому.

Які ж основні риси української ментальності? В цілому можна погодитися з думкою академіка О.В.Киричука, що ментальності українського народу властиві чотири системотворчі ознаки:

інтроверсивність вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності, що виявляється в зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу;

кордоцентричність, що проявляється в сентименталізмі, чутливості, емпатії, любові до природи, в пісенному фольклорі, яскравій обрядовості, естетизмі народного життя, культуротворчості;

анархічний індивідуалізм, що виявляється в різних формах відцентрового, партикулярного прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, достатньої стійкості, дисципліни й організованості;

перевага емоційного, почуттєвого над волею та інтелектом, перевага морального буття над інтелектуальним у відношенні до екзистенціального значення.

Політична культура, як і ментальність, має діяльнісну природу. Політичні ідеали, традиції, стереотипи мислення і поведінки формуються в процесі політичної діяльності, є її результатами. З іншого боку, соціальне призначення політичної культури, її функції проявляються саме в процесі політичної діяльності. Справа в тому, що ефективна політична діяльність і політичний процес у цілому можуть відбуватися лише на основі певної сукупності досягнень культурного освоєння політичних відносин. Як немає політичної культури без політичної діяльності, так не може бути політичної діяльності без політичної культури. Ці міркування допомагають обгрунтувати відповідь на запитання, коли зародилася, з якого часу функціонує українська політична культура.

Якщо існувала давня українська держава Київська Русь, то її народ, "державні мужі", які жили і творили в політичне організованому суспільстві, повинні були мати певні уявлення про систему державного управління, про права і обов'язки громадян, про традиції і цінності політичного життя. Втрата українським народом своєї державності не означала втрати набутої ним політичної культури В умовах іноземного поневолення вона виконувала нові функції - служила національно-визвольній боротьбі й будівництву майбутніх українських держав. Кожного разу нові державні утворення базувалися на традиційних для української політичної культури демократичних засадах.

Серцевиною політичної культури будь-якої нації є усвідомлення потреби власної держави, ідеал цієї держави, тобто найкращі з національної точки зору форми державного правління й устрою, функції держави в суспільстві. У цілому політична культура виступає складним системним утвором, в якому функціонують світоглядні, нормативно-ціннісні, практично-поведінкові та інституційні компоненти. Певною мірою вони близькі за змістом до ментальних настанов нації, є їх конкретним втіленням і проявом у політичному житті суспільства.

Історія показує, що ментальність українців має визначальний вплив на такі основні риси їх політичної культури: волелюбність, демократизм, миролюбність, толерантність, а також зверхність особистих інтересів над загальнонародними, політичний конформізм, схильність до анархізму, міжусобної боротьби. Однак виникають запитання: що в ментальності української нації є головним, визначальним? Які з особливостей українського світосприйняття породжують позитивні, а які - негативні риси української політичної культури?

Відомий український вчений Володимир Янів у своїх дослідженнях зробив висновок, що українці за своїм психологічним складом є народом західного, європейського типу, тоді як росіяни - східного, азійського. Для європейських народів, стверджує він, характерний гармонійний розвиток усіх основних духовних функцій людини: розуму, почуттів і волі. Вони перебувають у постійному напруженні, активному впливові один на другий, у динаміці, але й одночасно в рівновазі. Це породжує постійну активність, рухливість і динамізм європейця.

Для пояснення особливостей українського індивідуалізму, його "вибуялого характеру", В.Янів звертає увагу на геополітичну, культурну та психологічну "межовість" України. Україна найбільше з європейських народів віддалена від Західної Європи і перебуває на межі двох світів - Східного і Західного. Тому вона відчуває постійний вплив східної культури. А для Сходу властива перевага почуттів над розумом і волею. Ось чому український індивідуалізм, не контрольований розумом, не опанований волею, надто керований почуттями, закономірно веде до згубних наслідків.

Причину українських невдач, як зазначає вчений, можна сформулювати парадоксом: "в неволі ми опинилися тому, що надто любили волю. Ми боялися свого власного тирана і послаблювали себе внутрішньою боротьбою, не виявляючи одночасно досить активності назовні, так довго, аж запанували над нами чужинці".

Вельми цікавим і продуктивним є ще один підхід до розкриття суті і особливостей української психіки та пояснення її впливу на різні сфери суспільного життя. О.Кульчицький підкреслював, що в історії українського народу притягують особливу увагу "межові ситуації" (в екзистенціальному розумінні) - "загрози смерті", "випадковості", "терпіння", що витворила геополітична ситуація України... багатої межової смуги поміж Заходом і Сходом. У цій екзистенціально-межовій ситуації можливі були два види реакції: "авантюрно-козацький", героїчний стиль і стиль "притаєного існування", який вів до пристосовницького і пасивного ставлення до довколишнього світу. При такому підході до пояснення сутності української ментальності формується своєрідна біполярна модель, яка поєднує лицарсько-козацький і пасивно-споглядальний типи ставлення до довкілля; ці типи або чергуються в часі, або (з часом усе більше) проявляються паралельно. У політичній сфері ці ментальні настанови матеріалізуються в бунтарстві, героїчній боротьбі за національні цінності та державну самостійність України, і разом з тим - в егоцентризмі, байдужості до долі власного народу і власної держави.

Розвиваючи підхід О.Кульчицького, А.Бичко показує, як межовість, що тривалий час була пов'язана з відсутністю власної держави, породжує комплекс національної "меншовартості" українця, а останній продукує комплекс "кривди", образи. Ця кривда може проявитися "або в орієнтації на реактивну агресію щодо дійсної чи уявних причин меншовартості.., або в напрямку сублімації в стражданнях, або в соціально-утопічному мрійництві".

Ряд характерних рис української душі зумовлює соціопсихічний фактор. Суть його в тому, що для українців, які споконвіку були хліборобською нацією, властива селянська психологічна настанова, яка проявляється, зокрема, в схильності до творення малих інтимних груп-спільнот, що характеризуються почуттєвою близькістю, симпатіями, співчуттями, а не національне обґрунтованими прагненнями до спільної мети. "Групи типу спільнот, - пише О.Кульчичький, - не вимагали і не розвивали активних настанов, навпаки, давали радше почин настановам рефлексивним, зверненим у власне нутро..." У політичному житті цей соціопсихічний селянський фактор, підсилений крайнім індивідуалізмом, проявлявся в схильності українців до малих форм організації і самоуправління (громадоцентризмі), в розколах і доробленні політичних партій та інших масових об'єднань, у невмінні і небажанні виробляти і реалізувати загальнонаціональні політичні програми.

З оригінальним підходом до пояснення специфіки української ментальності та її впливу на політичний процес виступив Володимир Кизима. Поділяючи нації та їх ментальності на класичні та некласичні, вчений доходить висновку, що Україну слід віднести до некласичних, маргінальних суспільств. Для останніх характерним є те, що соціально-економічні та інші процеси розвиваються в них під дією не внутрішніх, а зовнішніх чинників. "Некласичність української ментальності, - пише В.Кизима, - випливає з історичної маргінальності українського суспільства". Особливість України полягає в тому, що вона, як правило, не була ні центром, ні периферією і майже постійно знаходилась між різними державно-політичними полюсами, на лінії їх протистояння, в центрі їх боротьби, включаючись до складу то однієї, то іншої держави. Тому для України характерний нестійкий стан, постійне маневрування і балансування на межі ризику. Це, на думку дослідника, істотно вплинуло на психологію народу, його духовні, політичні та інші форми життєдіяльності. Так, "у політиці маргінальний стан України виявився в наявності різних інтересів, устремлінь, ідеологій, в структурах влади, в основі яких були орієнтації на різних сусідів (підкресл. нами - О.P.). Це вело до регіональних розбіжностей і непорозумінь, а то й до тяжких наслідків, одним з яких була руїна..." Отже, впливом маргінального складника ментальності українського народу пояснюється наявність у його політичній культурі субкультур, орієнтованих на цінності тих чи інших сусідніх націй та держав.

Концепція ця пояснює також існування феномену так званих "двох орієнтацій". Це - "боротьба двох позицій, представники яких у складних суспільно-політичних ситуаціях схильні надавати вирішального значення або власному народу, його енергії, здібностям, або зовнішнім силам".

Маргінальний стан України позначився і на змісті національної ідеї. Українці впродовж віків мріяли про те, як би вирватися з обіймів своїх "доброзичливих" сусідів. Тому, як резонно зауважує В.Кизима, специфіка національної ідеї українського народу полягає в тому, що це ідея не творчості, а свободи, яка досить часто розуміється як стихія вільності і руйнування. Орієнтація на "незалежність від" є стійкою ментальною настановою, яка спрямовує активність українців головним чином у напрямку долання, руйнації існуючого стану речей і значно менше стимулює державотворення.

Нація, яка довго перебувала під іноземним гнітом і культура якої піддавалась тотальному нищенню, починає набувати нових ментальних рис. У неї розвивається мімікрія, тобто здатність пристосуватись до чужих порядків, формальне сприйняття суспільних ідеалів і норм, консерватизм як спосіб захисту й збереження власних етнічних рис, комплекс "меншовартості". Досвід України показує, що політична культура поневоленої нації дедалі більше характеризується конформізмом, забуттям власних традицій і символів, насиченням суспільної свідомості та суспільних відносин чужоземними цінностями і нормами, посиленням аморальних проявів та рабської психології. У цілому можна зробити такий висновок: ментальність нації, яка тривалий час не мала власної державності і перебувала в неволі, серйозно деформується. На глибинному рівні психіки продовжують функціонувати власні ментальні риси, але на них починають нашаровуватись набуті в умовах неволі ментальні настанови. Останні все більше блокують, деформують і витісняють компоненти національної ментальності. Аналогічній трансформації піддається і політична культура. Тому не дивно, що в нинішній українській політичній культурі функціонує стійкий компонент проросійської субкультури, який часто успішно конкурує з власне українськими політичними цінностями.

Якщо поневолена нація стає об'єктом тривалого політичного панування кількох держав або під іноземний вплив попадає певна її територія, то різні частини одного етносу виробляють особливі риси ментальності. На цій основі формується і специфіка політичної культури різних національних регіонів, що стає серйозною перепоною на шляху побудови соборної держави.

Класифікація ментальних настанов за їх позитивним чи негативним характером є складною і неоднозначною проблемою. По-перше, і дослідникам, і практикам слід усвідомити, що всі ментальні настанови, які сформувались у народі, відігравали певну позитивну роль у його житті. Так, інтроверсивність, "відступ у себе", стиль прихованості сприяли фізичному і духовному виживанню українців у складних геополітичних обставинах. Інша річ, що ці та низка інших світоглядних настанов не посилювали консолідації української нації, її цілеспрямованої боротьби за суверенну державу.

Читайте також:

1. Active-HDL як сучасна система автоматизованого проектування ВІС.
2. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
3. II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)
4. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
5. IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО
6. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
7. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
8. V. Систематизація і узагальнення нових знань, умінь і навичок
9. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
10. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
11. VI. Узагальнення та систематизація знань
12. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці

Переглядів: 5322