Національна та міжнародна безпека

У комплексі функцій, які притаманні будь-якій державі, забезпечення національної безпеки завжди мало пріоритетне значення. Але у новому столітті будь-яка країна може залишитися поза межами магістрального цивілізаційного розвитку, якщо не враховуватимуться нові вимоги та правила поведінки, що формуються у міжнародному безпековому просторі. Важливість безпекової функції держави зростає перед комплексом нових глобальних викликів, які загрожують існуванню світового суспільства. Пошуки відповідей на ці виклики та загрози тривалий час впливатимуть на визначення головних напрямів розвитку людства, оскільки на вирішення питань безпеки завжди відволікається значна частина світових ресурсів та ресурсів окремих держав.

Політична глобалізація, базуючись на економічних та культурно-ідеологічних процесах, дійшла після розпаду СРСР до нового рівня, коли вже будь-які прояви нападу на основи існування загальнолюдської цивілізації не можуть залишатися поза межами політичного та військово-політичного реагування, а отже потребують відповідних механізмів забезпечення безпеки.

Є реальна можливість формування такого світового порядку, в якому домінуватиме система міжнародного права (відповідним чином оновлена й розвинена), котра має ефективну силову підтримку з боку міжнародних структур безпеки. В глобальному вимірі це крок до створення більш ефективної ніж Рада Безпеки ООН, форми "світового уряду", який міг би надійно забезпечувати новий світовий порядок. Важливо тільки, щоб оновлена структура міжнародної безпеки не перетворилася б на клуб кількох великих держав, що прагнуть забезпечити власну домінацію у світі, а створювалася на демократичних засадах, віддзеркалювала спільні інтереси й цінності людства, сприяла захисту прав людини у будь-якій точці Земної кулі.

Національна безпека сьогодні не може бути гарантована без тісної співпраці з впливовими міжнародними структурами безпеки субрегіонального, регіонального та глобального рівнів. Ефективність функціонування міжнародних структур безпеки значною мірою стримується недосконалістю існуючих механізмів міжнародного правопорядку, що ставить під знак питання досконалість міжнародно-правової системи загалом.

Якщо реалії національної безпеки впливають на стан безпеки інших країн та міжнародної спільноти в цілому, якщо захист демократії, прав і свобод громадян перетворюється на міжнародну проблему, а боротьба з міжнародним тероризмом, організованою злочинністю, нелегальною торгівлею зброєю та наркотиками потребує верховенства міжнародних норм права над національними, то для цього необхідно напрацьовувати відповідну законодавчу базу, створювати цілком прозорі правила гри, які мають бути однаковими для всіх міжнародних гравців. Ці правила мають знайти відображення і на рівні національного законодавства. Тільки у цьому випадку можна говорити про єдиний простір міжнародної безпеки. Якщо міжнародна практика висунула на порядок денний операції з підтримання миру, гуманітарні інтервенції або дії антитерористичної коаліції, то слід чітко визначити умови, обмеження, функції силових структур, які задіяні у подоланні нових загроз.

На порядку денному виникає питання про демократизацію механізмів прийняття політичних рішень на глобальному рівні. У рамках національних територіальних держав цю проблему було вирішено за допомогою механізмів колективного вибору та демократичного прийняття рішень. Європейські держави-нації сформувалися як демократичні та правові, а отже проблема поширення демократичних інститутів на світову систему міжнародних відносин або, принаймні, на розвинену його частину повинна стояти у більш чіткій формі. Навіть досвід створення Євросоюзу та формування механізмів прийняття рішення у рамках ЄС цю проблему не розв’язав.

Принцип «одна людина — один голос» може існувати тільки у рамках суспільства, що сформувалося у результаті економічної та політичної рівності всіх громадян перед владою, законами і т. д. Але яким чином проблема рівності може вирішуватися у міжнародній спільноті, коли одна країна або група країн може отримати явне домінування за своїм економічним та культурним потенціалом. Це питання у найближчій перспективі, очевидно, не може бути вирішеним на взаємоприйнятних, демократичних засадах. Основною дилемою міжнародних відносин є розрив між фінансовою та культурною глобалізацією і механізмами демократичного прийняття рішень.

Міжнародна спільнота – це складно побудований соціум, суб’єкти якого встановлюють правила взаємодії між собою й у відношенні до інших елементів реальності. В правовому розумінні взаємини між елементами цієї спільноти – це насамперед міждержавні взаємини. Прийнято вважати, що лише держава є повноправним суб’єктом міжнародного життя, вона презентує інтереси власних громадян в міжнародній спільноті і захищає їх від можливих загроз, що можуть виникнути зовні. Міжнародне право є пріоритетним щодо внутрішнього, національного, а отже, будь-які зазіхання з боку держави на суверенність міжнародної сфери є безпідставними.

Міжнародне право за природою є конвенційним, тобто його норми й закони встановлюються шляхом домовленостей між діючими суб’єктами міжнародного життя. Цим воно відрізняється від прав людини, які є природними за походженням й визнаються такими, що невід’ємні від самої особи. Водночас права нації мають як природне, так і конвенційне походження. Нації складаються природно-історичним шляхом, визначають і утверджують себе через міжнародно-правові механізми. Нація визнається суб’єктом міжнародного права з утворенням державності і якщо вона визнана міжнародною спільнотою.

Вже ситуація навколо Косова та акції НАТО в Югославії показали, що суверенітет країни не може бути в очах світової громадськості чинником, який сприяє геноциду та масштабному порушенню прав людини в окремо взятій країні. З огляду на сучасну ситуацію суверенітет Афганістану та ряду інших країн, що підтримують міжнародний тероризм, також не може вважатися недоторканим, оскільки з цих територій походить глобальна загроза, яка ставить під сумнів міжнародну стабільність і безпеку людства.

З початком бомбових атак НАТО на Югославію формально-правові засади міжнародних взаємин, як вони склалися після Другої світової війни, зазнали атак не меншої сили. Ситуація була ще більш поглиблена також і у звґязку з операціями в Іраку. Таким чином, намітилася провідна тенденція в розвитку міжнародних безпекових відносин. Фактично під сумнів поставлено право уряду суверенної держави чинити щодо власного населення будь-які дії, які воно вважає потрібними, тобто сумнівним стає базовий принцип невтручання у внутрішні справи, який завжди був однією з найважливіших засад міжнародних взаємин.

Югославська, а пізніше Іракська криза виявила недосконалість механізмів та засобів вирішення конфліктних ситуацій на принциповому рівні, оцінки ситуації та загроз, що з неї випливають. Розробку цих проблем, як й уточнення принципів, що відповідають сучасним викликам міжнародній безпеці, насамперед у контексті застосування воєнної сили, вважається ключовим завданням для всієї міжнародної спільноти. У світлі югославських подій особливої актуальності набувають внутрішньополітичні чинники безпеки. Насамперед це стосується проблем міжетнічної, міжконфесійної злагоди, як і політичної та суспільної консолідації. У цьому зв'язку реальну практичну цінність має пошук раціональних шляхів врегулювання різного роду суперечностей.

Разом з тим найпрогресивніша частина людської цивілізації, що має ядром терени Європи, впродовж тисячолітнього розвиту дійшла висновку, що за будь-яких обставин пріоритетними є права людини, а не держави чи інших соціально-політичних конструкцій, які створені людськими спільнотами. Держава – це лише система влади, що контролює певну територію з її населенням з метою його захисту від різного типу зовнішніх і внутрішніх загроз. Якщо ця система влади не відповідає власному призначенню або, ще гірше, спрямовує свої зусилля на шкоду власному народу, вона має бути змінена.

В ієрархії правових систем найбільш фундаментальними виглядають права людини. Національне й міжнародне право в ідеалі мають бути побудованими так, щоб максимально захищати права людини. Така головна тенденція розвитку правових механізмів сучасної цивілізації. Але реальність виглядає трохи інакше. Базовим рівнем формування правових взаємин є рівень держави. Захист прав людини традиційно був функцією держави і складав переважно її внутрішню компетенцію. У випадку порушення прав людини міжнародна спільнота може лише піддати країну моральному осудові, в крайньому випадку – застосувати проти неї економічні або дипломатичні санкції, але реально захистити людину за допомогою силових механізмів міжнародна спільнота була нездатна.

Обидві системи права історично розвивалися паралельно та існували незалежно одна від одної. Й досі визнано, що міжнародне право не надає міжнародній спільноті прав накладати нові обов’язки на державу, якщо вона не схильна їх брати на себе або втручатися в його права, навіть якщо цього потребують нові умови розвитку людства. Так було завжди, але наприкінці ХХ ст. ситуація починає змінюватися внаслідок формування універсальних моделей, у межах яких міжнародне право значною мірою втрачало свою ефективність.

Слід зазначити, що не всі держави світової спільноти виявляють належне розуміння пріоритетності принципу захисту прав людини. Філософсько-правові концепції ряду країн, побудовані на місцевих традиціях, не схильні сприймати ідею природності прав людини, а виходять, скоріше, з релігійних та звичаєвих міркувань (Китай, країни Ісламу тощо). Саме це було одним із мотивів формування концепцій на взірець теорії С. Хантінгтона. Але якщо йдеться про розвиток людської цивілізації загалом, то навряд чи який-небудь інший принцип, окрім примату прав людини спроможний відіграти консолідуючу роль у формуванні нової системи міжнародного порядку, тобто сприяти справді гуманної моделі Єдиного світу, яка відповідала б також позитивному змісту процесів глобалізації.

Фактично через зіткнення різних принципів маємо розлад правових систем міжнародного рівня і в сфері забезпечення прав людини. Військові дії завжди пов’язані з правовим хаосом, тобто відновлення стану “війни всіх проти всіх”, що цілком справедливо може бути позначено як “гуманітарна катастрофа”. Отже питання полягає в тому, на яких засадах має будуватися сучасна система світового порядку?

Світовим порядком варто називати систему відносин та норм поведінки членів міжнародної спільноти в якій сила підпорядкована праву, тобто систему, де будь-які аспекти взаємин, включаючи силові, мають регулюватися певними, цілком прозорими й визначеними критеріями.

Великомасштабні військові дії проти суверенної держави не можуть не викликати засудження з боку міжнародної спільноти. Це справедливо, оскільки, якщо ламають систему, починається безладдя й сваволя, порушується усталений порядок і тоді будь-хто вважатиме можливим брати на себе право втручання на користь якої-небудь групи населення в тій або іншій країні.

Політика НАТО (передусім США ) свідчить, що Альянс усерйоз розглядає перспективу формування нового світового порядку за допомогою військово-політичних чинників, при якому чинні нині основні міжнародні інститути можуть бути скасовані або їхня роль слабшатиме. Ідеологи НАТО висловлюють думку, що не тільки НАТО й усі держави і міжнародні організації повинні адаптуватися до нових викликів безпеки, отже й міжнародне право має бути адаптуване до нових умов. Блок НАТО, таким чином, виявляє амбіції щодо світового лідерства як міжнародної інституції, значення якої має перевищувати вагу ООН і ОБСЄ. Питання полягає в тому, що або тут ми маємо справу з новою схемою силового нав’язування світові своїх інтересів, своїх цінностей і свого бачення, або ми зустрічаємося з принципово новим розумінням світового права й міжнародного порядку.

Жодна система національної чи міжнародної безпеки (система порядку) не може бути ефективною без силової підтримки. Право завжди має спиратися на Силу, оскільки в іншому випадку воно може порушуватися й врешті-решт буде зведено нанівець. Але коли Сила починає переважати над Правом виникає військовий конфлікт. Тоді все вирішується згідно з геополітичними законами співвідношення сил і потуг.

Суб’єкт геополітики (держава або блок держав) не може діяти зовсім поза правом. Для нього мають існувати правові обмеження, котрі, правда, для кожної історичної доби визначаються по-своєму. Питання полягає в тому, яка на цей час може бути сформована схема співвідношення силових і правових механізмів сучасної системи світового порядку, тобто яким чином може бути синтезовано два головних принципи міжнародного життя і спілкування – геополітичний, побудований на реальному балансі сил і національних інтересах та принцип міжнародного права, побудований на ідеалізмі та загальнолюдських цінностях? Враховуючи головні тенденції розвитку людської цивілізації, такий синтез має відбуватися на грунті звернення до найбільш фундаментального правового рівня – права людини. Це означає:

- еволюцію принципу державного суверенітету в бік обмеження можливостей держави щодо порушення прав людини, навіть якщо це здійснюється згідно з внутрішньою правовою системою і мотивується національними інтересами;

- створення дійових механізмів міжнародної спільноти щодо моніторингу загроз правам людини у різних регіонах світу та щодо можливого втручання у внутрішні справи країни з метою запобігання "гуманітарним катастрофам" та іншим порушенням прав людини (не обов’язково на грунті НАТО);

- вдосконалення системи міжнародного права відповідно до принципів ефективного захисту прав людини та "обмеженого суверенітету";

- розробка і впровадження системи норм і міжнародних угод, які унеможливлювали б використання акцій міжнародної спільноти ("гуманітарні інтервенції", санкції тощо) на користь тих або інших геополітичних сил та геоекономічних потуг.

Акції групи держав у вигляді “гуманітарної інтервенції” здійснювалися заради захисту прав людини, незважаючи на норми міжнародного права, згідно з яким держава має суверенні права у здійсненні внутрішньої політики. В світі досить розповсюджене явище, коли формально (де-юре) деякі держави продовжують існувати на політичній карті світу і залишаються повноправними членами міжнародного співтовариства, хоча реально (де-факто) контроль у країні (або її частині) здійснювало нелегітимне збройне формування або самопроголошений “уряд”.

Розколотий суверенітет – Придністровґя, Абхазія, Косов, та інше.

Якщо раніше захист території, кордонів, державного устрою, людських та матеріальних ресурсів суверенної держави стояв на першому місці у пріоритетах національної безпеки, а держава перебирала на себе виконання цих завдань шляхом створення та утримання силових структур, – то тепер удари терористів націлені на мирне населення та інфраструктуру, які в умовах глобальної економіки поширюють негативні наслідки на весь світ.

Отже, якщо міжнародне право, побудоване на традиційному принципі невтручання у внутрішні справи держави, не відповідає більш універсальному принципу захисту прав людини, його необхідно переглянути та вдосконалити. Закони в суспільстві, так само як і у міжнародних відносинах, розробляють і впроваджують люди і їх можна змінити, якщо в цьому є потреба. Але, зрозуміло, що такі важливі речі мають здійснюватися шляхом досягнення консенсусу в середовищі міжнародної спільноти. Важливо, щоб міжнародна спільнота виробила надійні та ефективні політико-правові механізми, котрі регламентують поведінку держав у подібних кризових обставинах.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Нові міжнародні загрози й можливість їх розвитку у ХХІ столітті	\|	Регіональна безпека в умовах глобальної нестабільності

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.