• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Історія формування та діяльності громадських, культурологічних та політичних організацій в українському суспільстві.

Поєднання історичного і сучасного.

Соціальні структури і соціальні відносини в українському суспільстві в історичному контексті, їх роль в створенні оригінальної форми державності (до ХІХ ст.)

Суспільство кіммерійців, скіфів, сарматів, його соціальне розшарування та диференційованість. Грецькі міста-поліси, Боспорське царство. Рабовласницькі системи на території Північного Причорномор’я.

Київська Русь – ранньофеодальна держава, її соціальна структура та соціальні відносини. Суспільна організація Галицько-Волинського князівства, його соціальна структура.

Входження українських земель до складу Литовської держави та особливості її соціальної структури і соціальних відносин. Польсько-литовські унії та їх наслідки для соціального розвитку України. Закабалення українського селянства, денаціоналізація української шляхти, зміни у статусі українського міщанства у зв’язку з наданням ряду міст Магдебурзького права.

Причини і джерела виникнення козацтва, його соціальна база і організаційна структура першого періоду існування. Реєстрові та нереєстрові козаки. Запорозька Січ – антипод феодально-станової Речі Посполитої.

Українська національна революція середини XVII століття. Роль і місце у визвольній боротьбі козацтва, селянства, міщанства, української еліти. Досягнення влітку 1652р. де-факто селянами і міщанами визнання з боку українського уряду головніших соціально-економічних завоювань, зокрема, ліквідації всіх різновидностей феодальної залежності й існуючих форм експлуатації. Створення козацької держави і становлення української соціальної структури, її стан з 1648 р. до кінця ХVIII ст. Зростання феодального, старшинського та монастирського землеволодіння. Подальше закріпачення селян. Селянські повстання на Лівобережжі та Слобожанщині. Гайдамацький рух, Коліївщина, рух опришків. Церква та суспільно-політичне життя в Україні XVIII-XIXст. Діяльність церковно-релігійних конфесій: української православної, римо-католицької й греко-католицької як факторів впливу на перебіг суспільно-політичного життя завдяки їх духовному авторитету та економічній могутності.

Соціальна модернізація України у складі Російської та Австрійської імперій. Політика заохочень та покарань як метод соціальної стандартизації в імперіях в кінці XVIII-XIXст.

Завершення промислової революції, перехід до індустріалізації. Якісні зміни структури господарства, соціальної сфери, науки, культури.

Початок українського національного відродження. І.Котляревський. Кирило-Мефодіївське братство. Т.Шевченко. “Руська трійця”. Український культурно-національний рух. Москвофіли. Народовці. Діяльність громад.

Активізація національного руху в Україні. Діяльність загальноукраїнських організацій, В.Антонович, М.Драгоманов, П.Житецький, М.Русов, Є.Чикаленко. Виникнення українських політичних товариств і партій. І.Франко, М.Павлик. Утворення РУП, перша Програма партії. Національне і соціально-політичне спрямування в революційному русі: визначення пріоритетів Українські партії і громадські організації у подіях революції 1905-1907рр. в Росії. Необхідність об’єднання української соціал-демократії в революційний міжпартійний блок. Національне питання в програмах політичних партій і рухів. Період столипінської реакції. Товариство українських поступовців. Українська думська громада у І і ІІ Державних думах. Намагання використати ідеї парламентаризму в розвитку українського питання. Стратегія і тактика політичних організацій в Першій світовій війні. “Союз визволення України”. Головна українська Рада.

Об’єктивні умови і суб’єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя народу в радянський період.

Політичне та духовне життя українського народу у 1920-1930-х роках, становлення радянської форми управління, формування однопартійної політичної системи, політичні новації у зв’язку з утворенням СРСР. Культурне будівництво, Л.Курбас, М.Хвильовий, політика українізації, О. Шумський, М.Скрипник, державна політика щодо релігії. Становлення тоталітарного режиму, політичні процеси в кінці 20-х-30-ті роки, масові репресії.

Політичне і культурне життя в роки Другої світової війни. Дві течії руху Опору в Україні як спосіб національного, етнокультурного виживання.

Політико-ідеологічні і культурні процеси в Україні в перші післявоєнні десятиріччя (1945-1964рр.), ідеологічний наступ тоталітарного режиму в кінці 40-х – на початку 50-х років, “ждановщина”, ліквідація УГКЦ, А.Шептицький, Й.Сліпий. Лібералізація політичного і культурного життя в період “хрущовської відлиги”, шестидесятники.

Політичний і духовний розвиток українського суспільства в період загострення кризових явищ радянської системи (1965-1985рр.). Посилення тоталітарних тенденцій управління та надмірна ідеологізація суспільної свідомості. П.Шелест, В.Щербицький. Три основні течії дисидентства: правозахисна, релігійна, національно орієнтована. Репресії проти інакомислячих. Стан української культури. Видатні досягнення в галузі театру, кіно, спорту. Народна творчість.

Демократизація суспільного життя в період “перебудови” (1985-1991рр.): спроби політичних реформ, зростання політичної активності і національної свідомості суспільства. Виникнення неформальних організацій, НРУ, утворення інших політичних партій. Національно-культурне та релігійне відродження. Декларація про державний суверенітет України як основа подальшого гуманітарного поступу і духовного розвитку українського народу.

Україна на шляху суверенного розвитку: суспільно-політичні трансформації.

Формування політичних партій. “Партія влади” та опозиція, їх вплив на громадсько-політичне життя в Україні. Соціальна політика в контексті нових реалій. Культура, освіта та наука в умовах функціонування суверенної держави. Українська церква та проблеми духовного відродження нації.

Партійне життя. Формування багатопартійної системи. Заборона КПРС і відродження на її основі партій лівого та крайнього лівого спрямування. Поява партій демократично-центристської та правої орієнтації.

Діяльність партії влади. Популістські заяви та реальні дії. Необхідність формування політично структурованого громадянського суспільства.

Соціальна політика. Розшарування суспільства за майновим станом. Корупція та заходи щодо подолання цього явища. Формування середнього класу. Занепад державної системи медичного забезпечення. Спроби переходу до страхової медицини. Пенсійна політика. Профспілки.

Культура і спорт в Україні. Свобода творчості і матеріально-фінансові проблеми культурологічних галузей. Мовна ситуація. Труднощі утвердження української мови в усіх сферах суспільного життя. Преса і книговидавнича справа. Кіно, телебачення, радіо, театр. Народна освіта та вища школа, їх реформування. Наука, українська і світова культура. Співпраця в галузі культури з українською діаспорою.

Фізична культура і спорт. Участь українських спортивних команд в Олімпійських іграх, в європейських та світових чемпіонатах. Професіоналізація спортивного руху.

Духовне життя в Україні. Свобода віросповідання. Наявність різних релігійних конфесій та їх співіснування. Проблеми в українській православній церкві. Участь церкви в громадському житті держави.

Модуль IV Історія формування та визначальні тенденції

в розвитку освіти, науки, техніки як фундаментальних

основ життя українського народу.

Історичні аспекти виникнення і функціонування освітніх систем в Україні. Становлення системи вищої освіти в Україні.

Грецька колонізація Північного Причорномор’я та зародження шкільної освіти в грецьких полісах в другій половині І тис. до н.е.

Прийняття християнства у Київській Русі та розвиток під його впливом освіти.

Входження українських земель до складу Литви та Польщі. Стан освіти у другій половині ХІІІ – першій половині XVІІст. Люблінська та Берестейська унії та їх вплив на стан освіти. Діяльність Острозької школи. Братські та єзуїтські школи. Утворення та діяльність Київського колегіуму. Педагогічні погляди просвітителів.

Освіта в Україні у другій половині XVII-XVIIIст. Початкове навчання. Середня та вища освіта. Наукова думка, книгодрукування та їх вплив на формування історичних знань, поширення природничих та точних наук. Загальний стан освіти у ХІХст. Приходські школи, повітові училища, приватні пансіони. Професійні училища і школи. Середня освіта. Вища освіта. Ліцеї. Університети. Освіта в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. Культурно-освітні установи.

Діяльність Генерального секретарства (Народного міністерства) освіти за доби Центральної Ради. Розвиток системи освіти за часи Української Держави та Директорії УНР. Освіта в радянській Україні в часи “воєнного комунізму” та НЕПу. Ліквідація неписьменності. Освіта в період здійснення політики коренізації. Школа, заклади середньої та вищої освіти України у 1930-ті рр.

Освітні заклади України в роки Другої світової війни. Внесок науковців, педагогів вищої школи УРСР у перемогу над фашизмом.

Підвищення ролі загальноосвітньої школи у повоєнні роки. Запровадження системи загальної середньої освіти. Розвиток професійно-технічної освіти, середньої спеціальної та вищої школи. Освітня реформа 1983р. “Закон про мови в Українській РСР” 1989р. Прийняття Верховною Радою України закону “Про освіту” (1991р.). Відкриття нових українських шкіл та україномовних класів. Поява ліцеїв, коледжів, гімназій. Гуманізація системи освіти. Реалізація Національної програми “Освіта” (“Україна – ХХІ століття”).

Утворення Міністерства освіти і науки України. Реорганізація структури вищої і середньої спеціальної освіти. Триступенева підготовка. Створення недержавних навчальних закладів. Акредитація вузів на першому етапі створення і розвитку суверенної України.

Наука, техніка України як невід’ємні частини світової

науково-технічної еволюції та революції

Формування основ та історичний поступ науки в українській дійсності періоду І-ХVІІІ століть. Виробництво, ремесла та їх технічна видозміна. Науково-технічний бум ХІХ століття.

Формування науки як соціального інституту, організаційних підрозділів та наукових шкіл.

Новітні відкриття у природознавстві на початку ХХ ст. Розвиток науки і техніки в Україні.

Створення Національної академії наук України та розвиток науки у довоєнний період. В.І.Вернадський. Формування наукових шкіл у галузі фундаментальної науки. Вирішення проблеми розщеплення атомного ядра.

Витоки сучасної науково-технічної революції, її етапи та сутність. Істотні зміни у соціальній структурі під впливом НТР.

Взаємодія фундаментальних, прикладних і технічних складових національної науки. Пріоритетні напрямки досліджень науковців АН УРСР у 60-80-х роках та їх внесок у розвиток світової науково-технічної думки.

Досягнення і недоліки науково-технічного розвитку СРСР у 60-80-х роках. Загострення проблеми впровадження наукових досягнень у виробництво. Спроби переведення економіки країни на шлях інтенсивного розвитку. Проблеми формування і здійснення єдиної науково-технічної політики. Посилення мілітаризації економіки в умовах гонки озброєнь.

Перспективи переходу людства до постіндустріальної цивілізації як однієї з можливих моделей суспільного прогресу. Політика суверенної України стосовно поєднання науково-технічного прогресу з інтересами соціально-економічного і духовного розвитку суспільства

Пріоритетні напрямки освітньої, наукової і техніко-промислової політики України після проголошення її незалежності.

Освіта Україні на рубежі ХХ-ХХІст. Реформа освіти (середньої, професійної, вищої). Закон про освіту 1996 р. Запровадження нової моделі освіти в Україні. Виникнення та розвиток приватної системи освіти. Прийняття ряду освітніх програм та спроба їх реалізації. Новації і стандарти у вищій, середній і професійній освіті, ефективність їх діяльності. Освітнє співробітництво в рамках СНД.

Стан науки. Діяльність Національної академії наук України. Акценти держави на посилення вузівської науки, її реалії, проблеми та перспективи. Намагання поєднати зусилля українських та зарубіжних наукових шкіл. Відтік наукової еліти за кордон. Розвиток фундаментальних наук як пріоритетний напрямок. Розвиток прикладної науки. Співвідношення розвитку прикладної та фундаментальної науки. Стан та розвиток гуманітарних наук.

Проблеми розвитку техніки. Співвідношення потреб господарського комплексу України і реального технічного, технологічного потенціалу держави в обслуговуванні інтересів суспільства. Визначальний розвиток промислово-технічної технології (комп’ютеризація, електроніка, обчислювальна техніка, авіакосмічна, інформаційна техніка тощо) в Україні після проголошення її незалежності. Техніко-економічна система як реальний аспект поступового зупинення виробничої кризи і відродження економічного потенціалу України.

Висновки та узагальнення по курсу.

Історія України.

Соціально-політичні аспекти.

Теми лекцій, семінарів, проблеми СРС, кількість годин та види роботи студентів.

Модуль ІІІ.

Зародження історично української соціальної системи, наявність в ній ознак міжнародного впливу, поєднання історичного і сучасного.

Лекція І.Соціальні структури і соціальні відносини в українському суспільстві в історичному контексті, їх роль в створенні оригінальної форми державності (до ХІХст.)

План:

1. Соціальна структура і соціальні відносини в українському суспільстві в період княжої доби, великолитовського панування.

2. Виникнення козацтва і становлення нової української соціальної структури (ІІ пол. XVI – кінець XVIIIст.)

3. Соціальна модернізація України в складі Російської та Австро-Угорської імперій в кінці XVIII – ХІХст.

Вивчення історії соціальної системи України сприяє більш грунтовному оволодінню загальноісторичним здобутком нашого народу, дає можливість студентам грунтовніше аналізувати різноманітні процеси минулого, розуміти закономірний поступ предків в майбутнє. Вивчаючи проблеми ІІІ модулю, ми повинні простежити розвиток соціальної системи на різних етапах вітчизняної історії. Це, зокрема, дасть нам можливість зрозуміти також вагомість внеску нашого народу в євроатлантичну цивілізацію.

Відомо, що поділ праці, поява приватної власності, подальше зростання національно-етнічних, поселенських відмінностей призвели до процесів соціальної диференціації суспільства. Під її впливом інститут влади реорганізується в систему політичного планування, провідною силою якої є держава. Ці процеси і обумовили появу в ІХст. на етнічних українських землях такої держави, як Київська Русь.

Аналіз її соціальної структури, яка була досить різноманітною, показує певну відмінність від структури суспільства західноєвропейських держав. Своєрідність соціального організму Давньоруської держави полягала в тому, що в ній формувалися основні класи феодального суспільства – феодали та залежні селяни – поруч із існуванням багатьох перехідних категорій населення.

Історики логічно відносять Київську Русь до ранньофеодальних держав. В ній до класу феодалів належав великий князь київський, удільні князі, духовенство, бояри. До залежних від феодалів людей відносились “люди”, смерди, закупи, рядовичи, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Великий князь київський був главою держави, розпоряджався общинними землями, формував військо – дружину, був воєначальником, адміністратором, суддею, мав вплив на церковні справи. Влада князя була спадковою й необмеженою. Удільні князі мали свої дружини, але були підручними, бо київський князь мобілізував залоги, полки від підвладних племен. Князь збирав зі своєю дружиною данину, прибутки йому надходили і від суду.

Чисельну категорію класу феодалів становили бояри – знатні, багаті люди, що належали до верхівки суспільства. Цей стан склався із місцевої родоплемінної знаті, дружинників князя, що осідали на землях, дарованих князем за вірну службу. Вже в ІХст. має місце соціальна диференціація серед бояр – вони поділяються на “великих”, “менших” і “земських”. “Великі” бояри ставали воєводами, канцлерами, тисяцькими; “менші” або “дрібні” бояри з’являлися як землевласники внаслідок того, що великий боярин наділяв їх селом. Вони знаходилися на нижчому шаблі князівської адміністрації – десяцькі, дворецькі та ін. Найбільш привілейованою, впливовою верствою були земські бояри. Це члени боярської ради (думи) – радники князя, “княжі мужі” – верхівка князівської військової дружини. Слід зазначити, що бояри на Русі не були закритою соціальною верствою, як шляхта на Заході. Боярином могла стати особа не боярського походження, яка здобула значні заслуги перед князем (а по суті перед державою).

Із запровадженням християнства з’явилась нова верства суспільства – духовенство. На чолі церкви стояв митрополит Київський, у великих містах були єпископи, які вирішували справи своїх єпархій. Ці служителі культу володіли землями, містами й селами. Церква мала власне військо, суд і законодавство. Отже, теж була великим феодальним власником. Духовенство, що поділялось на “чорне” і “біле”, формувалося з різних верств населення. “Чорне” духовенство – це ченці і черниці, складалося із представників вищої верстви населення – князів, членів їх родин, бояр. Серед “білого” духовенства особливе місце займали митрополит, єпископи, архімандрити.

Величезну більшість населення в Давньоруській державі становили селяни – смерди. Вони володіли власним сільським господарством: полем, двором, худобою, проживали в князівських селах. Смерди сплачували певні податки на користь держави, відбували військову повинність із власною зброєю і кіньми. Але вже в ХІІст. вони поступово потрапляють в залежність від феодалів внаслідок активного поширення боярського землеволодіння. Смерди почали відбувати і відробіткову та натуральну земельну ренту.

Існувала на Русі досить чисельна група напіввільних людей – “закупів”, які попали в залежність від феодала через неповернення позики. Тимчасова залежність для них часто ставала постійною, хоч давньоруське право це забороняло. Те ж траплялося з рядовичами, неспроможними виконати певні угоди – ряди. Невільні люди називалися челяддю, або холопами. За “Руською Правдою” Ярослава Мудрого челядь або холопство – це категорія населення, яка перебували в повній залежності від свого господаря. До неї належали селяни, які втратили своє майно, були продані феодалові при свідках, полонені на війні, втікачі – закупи. Холоп не мав власності, ні двора, ні майна, був бесправним.

Окрему групу становили ізгої, які в силу різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не прилаштувалися до іншої.

Питання щодо існування на Русів рабів є суперечливим. Рабів-військовополонених відпускали за викуп, інших полонених продавали на невільничих ринках за межами держави, як прибутковий товар, а часто робили їх членами сім’ї. В цілому ж рабство не набуло поширення в Давньоруській державі.

Окрему категорію складало населення міст. В Київській Русі їх нараховувалось до 300 і в них мешкало близько 15% всієї людності держави. В містах проживали заможні громадяни (міська аристократія), міські низи та чернь. Аристократію представляли князі, вище духовенство, бояри, які, здаючи свою землю в найм селянам, мешкали в містах. Домінуюче становище в громадському житті міста займали великі купці, що вели міжнародну торгівлю і вступали в родинні зв’язки з боярами, а також реміснича, фінансова та чиновницька еліта – міський патриціат, який потупово прибрав до своїх рук економічні важелі. До міських низів або “молодших людей” належало рядове духовенство, дрібні купці, крамарі, висококваліфіковані ремісники. На найнижчому щаблі соціальної ієрархії міст стояла “чернь” – люди, які не мали засобів до існування й наймалися на будь-яку чорну роботу.

Міське населення в абсолютній більшості було вільним. “Молодші люди” сплачували податки до скарбниці, а звільнені від податків повинні були певну кількість днів відпрацьовувати на будівництві або відбудові міських укріплень. Громадські будівлі, мости, дороги, тротуари, церкви споруджувалися на кошти городян.

В розвитку соціальних відносин князівської єпохи характерною рисою є те, що сила бояр найбільше зростала за рахунок решти населення. До їх рук потрапляло все більше землі, посилювався їх вплив в торгівлі, вони мали главенство у війську і адміністрації. Зменшувалось число вільних селян, а зростала маса закупів, ізгоїв та інших категорій залежних людей. Вже у другій половині ХІст. починаються масові нарікання на економічний тиск з боку боярства. Повстання 1068 і 1113 років в Києві були проявами невдоволення селян і інших представників соціальних низів, які намагалися скинути з себе наростаючий боярський гніт.

Отже, на основі аналізу соціальної структури і суспільних відносин можна виокремити у складі населення Київської Русі певні суспільні верстви, класи. Вільні громадяни поділялись на 3 головні категорії: бояр, городян, смердів (селяни). Була ще і четверта – люди церковні, або духовенство. Поруч з вільними людьми існували напіввільні закупи, рядовичі, і невільні – челядь, холопи. Всі ці категорії не були цілком замкненими, мала місце можливість переходу з однієї верстви населення до іншої.

Суттєву роль в житті українського народу відіграло Галицько-Волинське князівство (1199 – 1340рр.). Розглянемо коротко його суспільну організацію, соціальну структуру.

В князівстві збереглась ієрархічна піраміда Київської Русі, але вона мала і ряд відмінностей. Особливістю політичного життя був значний вплив боярства, яке формувалося не з представників князівської дружини, а з місцевої родоплемінної знаті. Саме старе боярство – “мужі галицькі” – було могутньою економічною та політичною верствою класу феодалів, оскільки мало величезні землеволодіння, що формувалися переважно за рахунок захоплення більшості общинних земель. В боротьбі за свої владні інтереси князі залучали на свій бік місцеву боярську верхівку, надаючи їй посади, а головне, маєтки, які стали основою зміцненні боярських родів. У багатьох бояр були власні військові дружини, тому вони негативно сприймали втручання у їх внутрішні справи князівської влади, міст. Склад боярства поповнювали регіональні збіднілі князі, дружинники, вихідці з інших верств суспільства.

Часто великі бояри вважали вигідним для себе іноземне покровительство, виходячи з того, що правителям-чужинцям важче буде домагатися підтримки більшості населення і це змушуватиме їх надавати привілеї боярам, як головній своїй опорі. Роль покровителів бояри відводили угорським чи польським королям. Саме тому боротьба князів Данила і Василька проти бояр за об’єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної війни за державну незалежність.

Перемогу обом Романовичам забезпечили міські купці, ремісники, селяни-общинники, іноземні поселенці таких великих міст, як Галич, Володимир, Луцьк, Львів, Брест, Холм, Перемишль (німці, вірмени та ін.), які були прихильниками міцної князівської влади, а не боярського свавілля. Підтримала Романовичів і частина дрібніших бояр, яка розраховувала на покровительство “служебних князів”, залежала чи від великого князя, чи від впливових бояр. Їхні маєтки формувались саме із князівсько-великобоярських пожалувань, а також конфіскованих та перерозподільних феодальних угідь. “Служебні князі” нерідко і самочинно відбирали общинні землі, а також часто отримували земельні наділи як винагороду за службу під час успішних військових походів. Саме вони поставляли великому князеві феодальне ополчення, що складалися з їхніх залежних селян – смердів. Тому ця найчисельніша селянська маса була головною опорою бояр у протистоянні князеві, постійно перебуваючи під впливом і в економічній залежності від боярства.

Становище смердів у Галицько-Волинській державі нічим не відрізнялось від їх становища у Київській Русі, а ось холопство не набуло тут значного поширення, бо на відміну від общинних господарств на Русі, у галицького-волинських землях переважав індивідуальний характер господарювання. Тому холопа вигідніше було садити на клаптик поля, ніж використовувати на примусовій роботі в господарстві феодала.

Розвиток ремесел і торгівлі вносить деякі зміни в соціальну структуру міського населення. Торгівельно-реміснича верхівка складала міський патриціат. Виникли купецькі об’єднання, ремісничі корпорації – “ряди”, “сотні”, “братства”, основані на цехових інтересах. Міські низи – робітні люди, підмайстри, обслуга – перебували на найнижчому щаблі соціальної структури міста.

Верховним правителем був великий князь. Рамки його влади і компетенції були чітко окреслені, залежали від його авторитету та реальної можливості диктувати свою волю. Однак через те, що галицько-волинські князі не мали сильної соціальної опори і широкої економічної бази, вплив боярства поширювався навіть на князівський престол. Мали місце випадки, коли бояри запрошували чи усували князів, не зупиняючись і перед їх фізичним знищенням.

Суттєво відрізнялось за своїм ладом від Київської Русі Велике Литовське князівство, яке, поставши в середині XІІІ ст., приєднало до себе протягом ХІV ст. половину території Київської держави.

На першому етапі експансії литовські правителі – князі декларували непорушність ладу, збереження місцевих установ і звичаїв людності, керівного місця руської знаті. “Старого не змінювати, а нового не впроваджувати” – під таким гаслом вони завойовували руські землі.

Місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. З ХVІ ст. на українських землях діяли Литовські статути – кодекси середньовічного права. Не зважаючи на те, що власне литовські землі становили 1/10 всієї держави, литовці не асимілювалися у східно-слов’янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

Починаючи з ІІ пол. ХV ст. на українських землях було усунуто залишки старого удільного ладу, князівства очолили не українські князі, а литовські намісники. Всі важелі управління, як зовнішньої, так і внутрішньої політики, сходилися в руках Великого князя Литовського. При Великому князеві поступово сформувався постійний орган – Пани-Рада, куди входили князі, намісники, двірцеві урядовці, земські достойники, католицькі служителі. Особливе місце в державі належало військовій службі, бо одним з основних зовнішньополітичних завдань Великого князівства Литовського була боротьба з Золтою Ордою, турками та татарами.

Негативні наслідки для соціального розвитку українських земель мали Польсько-Литовські унії: 1385р. – Кревська унія, після якої католицтво стає єдиною релігією для населення Литви за розпорядженням князя Ягайла; 1413р. – Городельська унія, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежною Литвою, литовські феодали-католики зрівнювалися у правах з польською шляхтою, дістали право брати участь у великокняжій раді, а православне населення обмежувалось в участі у державному управлінні, українські землі роздавалися католицькій церкві, а на території Литви вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу: воєводства, повіти. Воєвод призначав Великий князь, а намісників повітів – старост обирала шляхта, князь лише затверджував їх. Отже, у другій пол. ХV ст. зникають залишки удільного ладу.

Великий вплив на цей процес мала Люблінська унія 1569р., результатом якої стало утворення єдиної держави шляхом об’єднання Литви і Польщі у Річ Посполиту. Українські землі отримали нового володаря в особі польських магнатів і шляхти. Який же був вплив Люблінської унії на становище українського народу? Після її прийняття все життя українців, як писав М.Грушевський, ополячено, надламано на полський лад. Князі й бояри, що мали великий вплив і тримали в руках всю владу на місцях, були зрівняні в правах з польською шляхтою. Шляхетський стан у Польщі у ІІ пол. ХVІ ст. зайняв провідне становище у державі, у своїх руках тримав законодавство, обмежував владу короля.

Українська шляхта, хоч формально мала ті ж самі права, як і польська, однак не отримувала високих посад, терпіла релігійні переслідування. Саме тому в боротьбі проти магнатів вона виступала на боці українських селян і козаків. Шляхта не була однорідною: вищий щабель в її ієрархічній структурі займали князі, наступний – пани, далі йшла середня і дрібна шляхта.

Отже, родова українська знать, аристократія склали українську шляхту, еліту, верхівку суспільства, яка протягом тривалого часу була виразником і захисником національних інтересів українського люду. До неї належали князі, бояри – лицарі, представники яких здійснювали державне керівництво, сприяли розвиткові культури та освіти, підтримували церкву і національну самобутність українців.

Найбільшу владу мали князі, навіть коли вже долю України вирішувала Литва чи Польша. Відомі українські княжі роди Острозьких, Вишневецьких, Корецьких, Чорторийських, Збаразьких та ін. залишали за собою право місцевого врядування, мали реальну владу на місцях. В їх маєтностях діяло княже право з власними податками і судом, була митна система і військо, на них покладалась відповідальність за людність, яка там проживала.

Пани – це теж вища верства українського суспільства. Слово “пан” означало своєрідний титул. Головною ознакою пана було те, що він володів власною, хоч і не великою, з діда-прадіда вотчинною землею. Спадковість їм було гарантовано. Численною була і верства лицарів – бояр, що мали маєтки, надані Великим князем за військову службу ще від часу Київської Русі.

Дрібну і середню шляхту складали військові, які були на службі у князів, куди потрапляли вихідці з різних верств населення (селяни, городяни), які виконували військові обоав’язки.

Вся шляхта прагнула виділитися в суспільстві, мати власні станові права і привілеї. Три редакції Литовського статуту (1529, 1566 та 1588рр.) відобразили це в гарантіях шляхті: її не можна карати без суду, не можна в неї забирати землю “без вини”, гарантувалося зрівняння в правах боярства – шляхти з аристократичною князівсько-магнатською верхівко.

Польські магнати і шляхта, разом з польським духовенством і, головне, з ієзуїтами, намагалася розкласти провідні класи українського народу – денаціоналізувати і ополячити українських панів, ослабити городян та православну церкву.

Польська влада особливо дбала про те, щоб перетягти на свій бік аристократичну верхівку – українських панів. Патріотизм аристократії був тісно пов’язаний із державною службою, а коли велика Литва стала частиною Речі Посполитої, то нові покоління української аристократії швидко забули її традиції і почали прихилятися до нової держави, яка обіцяла знатність і гідність. Особливо велику роль в полонізації відігравала католицька церква. Навіть рід Острозьких, що були захисниками православ’я, не зміг їй протистояти: син і наступник князя Костянтина Януш відрікся від своєї церкви, а онука Анна в Острозі заснувала ієзуїтську колегію. Таким же шляхом ренегатства пішли майже всі панські роди України – руські князі Слуцькі, Заславські, Вишневецькі, Чорторийські, Семашки, Гулевичі, Калиновські та ін. Таким чином, український народ фактично втратив свою провідну верству і вже пізніше, в часи Гетьманщини, змушений був наново творити собі свій авангард.

Нищівній хвилі польських впливів чинила опір дрібна незаможна шляхта, яка знаходилася в регіонах, віддалених від осередків польської культури. Саме цей прошарок українського народу заступався і за свою релігію, свої соціальні права, подаючи голос в сеймах і перед королем, інколи виступаючи в опозиції до влади.

Слід відзначити і опозицію українського духовенства в цей період. Під владою Польщі були втрачені його привілеї і нависла небезпека повного знищення, хоч грамотами 1569 року православному духовенству були обіцяні рівні з католиками права. Тому церква змушена була наблизитись до народу і зайнятися не лише духовним життям, а й світськими потребами. Під її опікою стали гуртуватися братства, школи, шпиталі, розвивалось писемництво і мистецтво.

Однак дезорганізація католиками православної церкви, деградація її церковних ієрархів не давали можливості православній церкві бути гарантом збереження національних традицій. Саме тому перед православними постала дилема: або зберегти церкву і втратити національні традиції, або реформувати її і врятувати самобутність. Берестейська унія 1596 року “вирішила” це питання – з’явилась греко-католицька церква, яка об’єднала українську православну та католицьку церкви. Католицька верхівка розглядала нову церкву як засіб посилення власного впливу. Більшість вищої православної ієрархії – митрополит і єпископи – перейшли до греко-католицької церкви. Проте більшість українського населення залишилась вірною православній вірі. Це і обумовило розгортання боротьби за відновлення прав утискуваної церкви. Вже в 1620р. за сприяння запорозького козацтва була поновлена православна церковна ієрархія: під захистом козаків Єрусалимський патріарх Феофан прибув до України, де висвятив Київського митрополита і кількох єпископів. Велика роль у відродженні української православної церкви належала Петру Могилі – відомому церковному і громадському діячеві, який домігся від королівської влади визнання права православних мати свого митрополита і єпископів, обмеження прав магнатів втручатися в церковні справи на території своїх маєтків, запровадження у богослужінні української мови, повернення майна й земель православній церкві, відновлення освіти духовенства – з 1632р. почала діяти Києво-Братська колегія, яку в 1701р. гетьман Іван Мазепа перетворив на Києво-Могилянську акалемію.

Поруч із шляхтою формується і міщанство як окрема верства населення, якої не знала Київська Русь, хоч міське життя в ній було досить розвиненим. Ще за часів Галицько-Волинського князівства влада розуміла значення міст для розвитку промисловості й торгівлі, тож сприяла залюдненню їх чужоземними колоністами, серед яких переважали німці. В XV-XVI ст. українські міста стали самостійними чинниками соціально-економічного життя завдяки самоврядуванню, яке дало їм так зване німецьке або Магдебурзьке право. Володимир-Волинський, Львів, Кам’янець, Берестя отримали це право ще у ХІVст. Литовські князі і надалі продовжували надавати його українським містам, які ставали незалежними від державної адміністрації, самі вирішували свої внутрішні справи.

Менші міста і містечка підлягали своїм панам, але міщани самі обирали старшин. Центральною постаттю в містах були виборні бургомістри і ратмани, які стояли на чолі міської управи, а на чолі суду – війт і лавники. Великі князі Литовські зобов’язували міста тримати в порядку укріплення й відбувати сторожову службу.

В Речі Посполитій владу в містах захоплював міський патриціат, міські багатії. Вільне виборче право майже скрізь було скасоване. Купці – багатії шляхом кооптації потрапляли до органів міської влади і суду. На міста було накладено великі податки.

Зазнало еволюції і українське селянство. Із тих його категорій, які були на Русі, саме невільники і наближалися до становища вільних селян протягом XIVст. В 1588р. було здійснено переведення всієї челяді на селянські землі.

Вільні селяни ділились на 3 групи:

1) люди тяглі або робітні, що сиділи на панській землі, платили “обробок”, виконували різні роботи в полі, а також державні повинності – ремонт доріг, мостів, охорона, підвідна повинність.

2) данники або чиншові селяни, які платили натурою певну данину з свого господарства – “дворища” – медом, шкірами дичі, худобою, прядивом, воском.

3) службові селяни або слуги ратні, які відбували службу, пов’язану з охороною кордонів держави або замків, різні сільські ремісники – конюхи, пастухи, пасічники тощо.

Всі ці групи згодом взаємно зблизилися, бо польські пани почали вимагати від усіх селян рівної данини, робіт, служби. Закон 1573р. встановив повну владу панів над селянами. З’явився єдиний клас – кріпаки, а обов’язкові селянські роботи називали панщиною. В XVст. панщина сягала 14 днів на рік, в ІІ пол. XVIст. вже 2 дні на тиждень, а в деяких містах і 3 дні або щоденно до півдня. Селяни втратили право державного суду (це право мав тепер лише пан), право на землю, бо польське право (1557р.) визначало землеволодіння лише за князями, шляхтою та церквою. Заборонялося селянам (з 1505р.) і переселятися, щоб панські землі не пустіли. Це була втрата селянами особистої свободи. З’явився уже і сільський пролетаріат – так звані гільтаї, що наймалися на різні роботи та на промисли.

Таким чином, шляхта, панство збагачувались за рахунок селянства, яке вже перестало бути однорідною верствою населення, в основному вільною, а перетворилося на клас поневолених і само себе повинно було боронити від експлуататорів.

В протистоянні польському поневоленню, а також турецько-татарськими набігами на українській землі постало нове соціальне явище – козацтво.

Поява та формування козацької верстви – історично об’єктивний процес, зумовлений і певними ключовими факторами: посиленням феодальної експлуатації і юридичним оформленням кріпосної залежності (за третім Литовським статутом), господарським освоєнням та колонізацією земель Дикого поля; наростанням релігійного та національного гніту; нагальною потребою захисту від турків і татар.

Колискою козацтва стали землі Поділля та Південної Київщини, які вражали сучасників своїми природними багатствами, але містили і смерельну загрозу через щорічні вторгнення татарських орд.

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні було селянство, а також міщанство. Степ інколи приваблював і бояр, і навіть князів-магнатів, які шукали пригод у його стихії. Початок козацтва як окремої верстви населення, за даними зарубіжних авторів, припадає на ХІVст., коли енергійні і сміливі люди вирушали в степ, “на уходи”, об’єднувалися у групи, спільно полювали, часто стаючи загрозою для татар. З часом вони почали осідати на постійне життя в Дикому полі. Багата здобич, а головне вільне життя мали для них особливу привабливість. Слід відзначити, що на початку свого існування, з кінця ХVст. до середини ХVІст., українське козацтво не становило окремої організованої суспільної групи населення. В ХVІст. починається об’єднання їх у нову суспільну організацію – козацьку громаду.

Козацькі села та хутори відрізнялись значним благополуччям в порівнянні з убогими селами панських підданих: вільні люди значно більше зацікавлені в розвитку свого господарства. Козаки мужньо відстоювали свою свободу і право на землю, однак витримати натиск польського панства не змогли. Магнатсько-шляхетська колонізація поширювалась і швидко досягла Канева та Черкас, де сформувався козацький устрій.

Як окрема нова верства, козацтво виробило власну організацію, яка найповніше відповідала національному характеру українців і потребам часу. Козаки об’єднувались у громади і всі важливі питання обговорювали та розв’язували на козацькій раді. Тут же обирали старшину, отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Але поступово влада почала переходити до рук заможних козаків – гніздюків, які зосереджували в своїх руках землі, пасіки, хутори – “зимівники”, худобу, використовуючи працю бідних козаків – голоти, полонених.

В ХVІст. починається формування козацької військової організації. Одним з перших у 1540-х рр. князь Дмитро Вишневецький об’єднав розпорошені групи козаків і на о.Хортиця почав будувати фортецю. З його смертю козацька організація не розпалась, а на Дніпровських порогах ця фортеця започаткувала Запорозьку Січ. За часів її існування (1556-1775рр.) Січ руйнувалась та відроджувалась 8 разів. Там були люди з усіх станів населення, різних націй, але всі християни з рівними правами і знанням української мови. З політичної точки зору Запорозька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Але специфічні історичні умови зумовили її своєрідність.

Ведучи боротьбу з чужоземними загарбниками, Січ мала струнку військову організацію, в якій діяла залізна дисципліна. Внутрішнє життя на Січі будувалося на основі демократичних відносин: кожен козак офіційно називався “товариш Війська Запорозького”. Загалом Військо Запорозьке можна поділити на січових козаків – нежонатих, загартованих боях, саме вони становили цвіт Війська Запорозького і називалися товариством або лицарством, і волосних – сімейних козаків, які жили більший час за межами Січі, займалися також землеробством, промислами, торгівлею. Запорозьке козацтво очолював кошовий отамин. Під час походу він мав необмежену владу. Разом із військовим писарем, суддею і обозним кошовий отаман утворював уряд – кіш Запорозької Січі. На основі загального виборчого права козаки обирали полковників, сотників, осавулів і кошового отамана. Спільним у козаків було господарство, самі себе вони забезпечували їжею, зброєю, мали свій власний флот.

Своєрідною була правова система Січі. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський Статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади, козаки мали своє власне, неписане козацьке право, яке складалось із суми правових звичаїв, що сформувалися у сфері спільних козацьких стосунків. Це право визначало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань та ін. Запорожці вважали себе самостійною військово-політичною силою і вели незалежну від Польші політику, формували власні зовнішні відносини: укладали договори з Москвою, Кримом, Туреччиною, Молдавією, здійснювали вдалі походи в Молдавію, Туреччину, Крим, що викликало скарги та погрози з боку турків і татар на адресу польського короля, а також ширило славу козаків у Європі.

Усвідомлюючи, що на Запорожжі зростає антипод Речі Посполитій, польські власті вирішили розчленити єдину козацьку організацію і використати в своїх цілях її військову майстерність. У 1572 році з’явився “реєстр” – найманий загін з 300 козаків, які перебували на службі у польського уряду і знаходилися на державному утриманні. Згодом це число досягло 1000 осіб, зростали їх права та привілеї. Реєстрові козаки звільнялись від податків і різних поборів, отримували землю на правах рангового володіння, ставали незалежними від місцевої адміністрації, мали судовий імунітет, платню отримували з польської казни, мали свого “старшого”, призаченого урядом. Козацька старшина отримала знаки влади – клейноди, була визначена і територія перебування: від Чигирина до Трахтемирова. На самій Січі була постійна залога реєстрового війська. Реєстр поглибив козацьку диференціацію, адже на цей час з’явились заможні козаки, що володіли човнами, знаряддями виробництва.

Реєстрові козаки все частіше заявляли про своє право на участь в управлінні краєм, їхніми руками польський уряд придушував виступи запорожців. Однак під час повстань реєстрові козаки, які зазнавали утисків від шляхти, нерідко приєднувалися до нереєстровців та народних мас.

На початку ХVІІ ст. козаки жили під керівництвом виборної старшини, ігноруючи польську владу. “Ані магістратів по містах, ані старост, ані гетьманів не слухають, самі собі права встановлюють, урядовців… не визнають, в державі другу державу заводять”, – писав польський король у своєму посланні – інструкції для сейму. Це свідчить, що польським властям не вдавалось підкорити Запорожжя, яке протягом свого існування виступало активним учасником національно-визвольної боротьби і оборонцем свого народу від гніту Речі Посполитої, посягань турків і татар. Саме на основі Запорізької Січі під час загальнонародної боротьби з панською Польщею у 1648-1654рр. Богдан Хмельницький зміг розбудувати українську гетьманську державу, яка проіснувала до 1764 р. під назвою Військо Запорозьке або Гетьманщина.

На її території населення ділилось на кілька станів, які мали своє самоуправління. Так, селяни виковали господарську повинність, тобто були підданими власника землі, але мали свою управу і свій суд – т. зв. копний суд. Міщани розділялись на дві частини: одна проживала в містах, на які поширювалася дія Магдебурзького права і мала навіть свій магістрат і суд, друга частина не підпадала під це право і підлягала козацькій, тобто державній юрисдикції. Селяни і міщяни платили податки державі. Існувало право переходу селян і міщан в козаки і навпаки. Окремим станом було духовенство, яке мало самоуправління і суд. Шляхта переважно злилася із старшинською козацькою верствою. Всі разом ці стани підлягали уряду на чолі з гетьманом, який у військовий час був головнокомандуючим армією, а в мирний – повновладним главою держави.

Основною суспільною верствою, якій належала влада в Гетьманщині, були козаки – військовий стан, члени якого в мирний час займались землеробством, були землевласниками, інколи їх цікавили промисли.

Всі посади в гетьманській державі були виборні: селяни вибирали своїх старшин і членів копного суду, те ж саме стосувалося міщанства і козацтва. Духовенство також обиралося, зокрема священники приходів. Виборними були посади сотників, полковників, гетьмана, а також ті, що належали до генеральної старшини. Генеральна старшина складалася із перших осіб при гетьмані – генерального обозного, судді, писаря (фактично міністр-канцлера), хорунжого, осавула та інш.

Держава Б.Хмельницького жила у відповідності з Литовським статутом. За ним судилися козаки, а міщани – за Магдебурзьким правом. Разом з тим існувало звичаєве право.

На зразок віче для вирішення загальнодержавних питань збиралась козацька рада, яка була 2-х різновидів: старшинська та чорна. Чорна рада вирішувала стратегічні загальні питання, а старшинська – більш локальні, а згодом почала брати на себе і функції чорної ради. Так, чорна рада мала право обирати гетьмана, але вже І.Виговського, Я.Сомка обирала старшинська рада і тому частина козаків вважала цих гетьманів незаконними.

Старшинська рада могла мати вужчий чи ширший склад залежно від того, чи брали в ній участь полковники та сотники разом із генеральною старшиною. З часом козацька старшина перетворюється, як правляча еліта, на окремий суспільний стан: має рангові маєтності, вирішує основні державні питання, виконує адміністративну і судову функції. До цього стану входила шляхта. Саме в часи І.Виговського з’явилась тенденція переростання козацької старшини у шляхту, проти чого протестував козацький загал: в його окремих колах висувалась ідея перетворення на шляхетство всього козацького стану. Наприкінці існування Гетьманщини в складі Російської імперії, за К.Розумовського, процес переходу козацької старшини у російське дворянство набув масового характеру.

Отже, національно-визвольна війна середини XVIIст. спричинила суттєві зміни в соціально-національній структурі населення України. Створювалось фактично нове українське суспільство. Місце польських панів і шляхти намагались зайняти козацька старшина, дрібна українська шляхта, православне духовенство. Соціальною опорою в державі стала козацька старшина, яка поступово перетворилася на окремий стан. Вона формувалася з різних верств населення, але головним її джерелом було козацтво. Саме з цього стану походила більшість полковників, сотників, осавулів.

Загальна кількість старшини в Гетьманщині становила понад 500 осіб. Це хоч і невелика, але мобільна політична сила, яка прагнула юридично виділятися з маси населення. Цей процес мав місце вже після смерті Б.Хмельницького, був суперечливим, досить повільним, але прогресуючим. Так, в Березневих статтях 1654р. право володіння маєтностями надавалося лише гетьманові, а в наступних угодах – усій старшині. До 80-х рр. ХVІІст. звільнення своїх маєтностей від державних податків отримували окремі полковники і генеральні старшини, а в 1687р. в Коломацьких статтях, укладених між Петром І і гетьманом І.Мазепою, був записаний пункт про звільнення від податків всієї вищої козацької старшини. Поступово вона дістала широку можливість для подальшого економічного відособлення від основної маси населення, а в політично-адміністративному праві та судочинстві домагалася зрівняння в правах з російським дворянством, що було остаточно досягнуто в часи правління Катерини ІІ, яка остаточно знищила Гетьманщину.

Існувала в Гетьманській державі і українська шляхта, яка взяла участь у боротьбі з Польщею на боці сил Б.Хмельницького, прагнучи зайняти провідне місце в Україні. Але цього не сталося, бо козацька старщина, прибравши владу до своїх рук, не збиралася ні з ким її ділити. Мала місце спроба шляхти за спиною Б.Хмельницького через російського посла Бутурліна домогтися собі особливих прав – “бути знатною між козаками і судитись за своїми правами”, і щоб лише з неї призначались вищі урядовці. Отримавши відмову, українська шляхта почала завойовувати привілейоване становище в суспільстві через старшинські посади. З шляхти походили Павло Тетеря, Антон Жданович, Григорій Гуляницький і інші полковники. Поступово шляхта розчинилася в масі козацької старшини і заможного козацтва, складаючи панівну верству населення. Старшинська адміністрація почала поступово звільняти маєтки шляхти від сплати державних податків, а їх підданих залучати до виконання різних повинностей.

Привілейованим станом в суспільстві стало і православне духовенство, яке раніше жорстоко переслідувалось польською владою. Саме гетьманська адміністрація, враховуючи необхідність соціального спокою та потребу в ідеологічній силі, яка б обгрунтувала право держави на існування і вела боротьбу з впливом католицизму, активно підтримувала намагання духовенства зайняти провідне місце в суспільстві. Спочатку влада захищала інтереси монастирів, а згодом надала привілеї і загалом духовенству, як визнаному стану. Зміцнення власного становища в суспільстві дало можливість духовенству протистояти тривалий час (до 1687р.) спробам Московського патріархату підкорити собі Київську митрополію, яка з давніх часів підлягала Константинопольському патріархові (з часу прийняття християнства на Русі).

Селянство в ході війни з поляками позбулося панщини, платило лише податки, завоювало особисту свободу й право земельної власності. Гетьмансько-старшинська адміністрація визнала право селян вільно розпоряджатися землею. Селяни в козацькій державі мали право брати землю в оренду, що дало змогу закласти фермерську систему господарювання. Зникли магнатські латифундії, головне місце зайняло дрібне козацьке землеволодіння. Зростання хліборобства, скотарства, дрібної промисловості і торгівлі забезпечили населенню значний добробут. Тривалий час селянство залишалось вільним станом завдяки здобутій в боях свободі і самовільно покозачувалось – переходило до стану козаків. Починаючи з 90-х рр. ХVІІст. під тиском особистих інтересів козацької старшини, шляхти й монастирів, селянський стан знову почав збільшуватись. Поверталися старі порядки, багато вільного населення ставало залежним, хоч не існувало юридичних документів, де б запроваджувалась кріпосна залежність селян. Ще за Глухівськими статтями 1669р. обмежувалась особиста свобода селян, вони потрапляли в судову залежність від власників, які отримували маєтності від царського уряду (монастирі і козацька старшина). Особливістю соціальних відносин ставало переростання особистої залежності селянина на залежність кріпосницького характеру або так зване повторне закріпачення селянства. Заборона продавати наділи стороннім особам без згоди власника села, конфіскація у порушників врожаю, землі, заборона продавати залишені землі призвели до запровадження в кінці ХVІІст. одно-дводенної панщини. Це і започаткувало тенденцію переростання соціальної залежності селян в залежність кріпацьку. Але через збереження здобутків визвольної війни, складність політичної обстановки, розгортання процесу формування великого землеволодіння козацької старшини, шляхти, монастирів законодавчо кріпацтво не було утверджене.

Чисельним станом було козацтво. Його права і вольності були узаконені ще в перші роки національно-визвольної війни. Козаки несли військову службу, за що мали право власності на землю, звільнялись від загальних повинностей і поборів, їм були надані пільги в торгівельно-промисловій діяльності. Судити їх могли лише козацькі суди різних рівнів. Права козаків передавались у спадок.

Спочатку доступ до війська Гетьманської держави був вільним для всіх, але згодом заможні козаки зажадали створити привілейований козацький клас на зразок шляхти в Польщі, взяти керівництво в Гетьманщині в свої руки. Б.Хмельницький, який належав до заможних козаків, стримував надмірні апетити старшини, цінував приплив до війська народних мас.

Починаючи з 90-х років ХVІІст., коли влада козацької старшини зміцніла, кількість козаків почала різко зменшуватись. В 1698р. спеціальним універсалом гетьманський уряд наказав полковникам поділити усіх козаків на тих, хто ніс військову службу – виборних і підпомічників, які допомагали першим при спорядженні на службу. Почалось оподаткування тієї частини козаків, яка не могла відбувати військову повинність. Слід сказати, що у 1699р. польський уряд ліквідував як стан правобережне козацтво, а ліквідацію лівобережного здійснила Катерина ІІ в останній чверті ХVІІст.

Чисельним було і міщанство. В Наддніпрянщині здавна існувало багато укріплених містечок і до цього стану приставав кожний, хто не хотів йти у військо, а бажав бути вільним громадянином. Міщани звільнялись з-під влади магнатів і шляхти, послабився податковий тиск на них, підтверджувалися колишні права і привілеї міщан. Це був важливий мотив переходу селянства до стану міщан.

Долаючи натиск козацької старшини, міщани зберегли за собою політичні права, економічні привілеї і своє самоуправління, однак їм довелось брати участь в утриманні гетьманської та міської адміністрації, сплачувати торгівельне мито тощо. В залежності від майнового становища міщани поділялись на 3 соціальні групи: міська верхівка (багаті купці й власники майстерень), середні кола (дрібні ремісники і торгівці), міські низи (незаможні ремісники і торгівці). Між ними не існувало бар’єрів, кожен міг переходити з однієї в іншу групу.

Еволюція соціальної структури України у ХVІІІст. привела до зростання напруги в суспільстві, народні маси, у свідомості яких жили традиції козацької волі, не бажали терпіти нову панщину, а панами-гнобителями вважали не лише магнатів, орендарів, а уніатське духовенство, яке в Речі Посполитій все активніше намагалося повернути православних на унію за допомогою польських військ.

Виявом протесту трудового люду – незаможних селян-втікачів, найманих робітників з гуралень, фільварків, а також міщан, дрібної шляхти та нижчого духовенства, – стала гайдамаччина. Повстання, яке почалося на Київщині, а далі перекинулося на Поділля, частину Волині в 1734, 1750 і 1768р., набуло підтримки широких верств українського населення. Найвищою точкою цього руху була Коліївщина, коли в 1768р. повстанці, здобувши м.Умань, запровадили на Уманщині козацький лад, поділивши її на сотні. Своїх ватажків – запорожця Максима Залізняка та сотника Івана Гонту обрали на керівні посади: першого гетьманом, другого – уманським полковником. Однак за допомогою регулярного російського війська, яке прийшло з Лівобережжя, поляки жорстоко розправилися з повстанцями.

Гайдамаччина, як форма активного протесту проти несправедливих умов суспільного ладу, мала місце і в Галичині та на Буковині. Незадоволення народних мас своїм соціально-економічним становищем і пошук якогось виходу вилились тут у рух опришків під проводом одного з найвідоміших революційних ватажків – Олекси Довбуша (загинув 1745р.). Боротьба опришків тривала до самого переходу Галичини під владу Австрії.

Відомо, що ні гайдамаччина, ні опришківство не мали вирішального впливу на зміни в долі українського народу під владою Польщі. Ця держава почала занепадати через внутрішню анархію вже в середині ХVІІІст. Її долю вирішили держави-сусіди: Прусія, Австрія і Росія, скориставшись переслідуванням польськими властями протестантів і правослаівних. В результаті трьох поділів Річ Посполита як держава перестала існувати. Кримське ханство у 80-х роках ХVІІІст. також увійшло до складу Російської імперії.

Отже, дві імперії, Російська та Австрійська, захопили всі етнічні українські землі, що опинилися у новій політичній конфігурації. Україна знову входила у смугу бездержавності і повинна була пристосовуватись до тих життєвих норм, які накинули їй імперії. А це відбилося на соціальній структурі і на соціальних відносинах.

Сподівання селянства, що перехід під владу православної Росії принесе йому полегшення в політичному і соціально-економічному становищі, виявилися марними. Крім ліквідації загрози навернення до католицизму чи греко-католицизму, давнішні порядки не змінювалися, російський уряд підтвердив права польських панів і навіть розширив їх.

Втрата національної державності призвела до встановлення на українських землях соціального устрою тих імперій, у складі яких вони опинились. Самобутній соціальний устрій, якій чітко окреслився в часи Гетьманщини, не мав перспектив для розвитку через свою специфіку, несумісну з імперськими владними традиціями, тож неминуче повинен був еволюціонувати в тому ж напрямку, що й російське та австрійське суспільства.

Верхівка козацької старшини, щоб утриматися при владі та зберегти нажите багатство, почала масово відмовлятися від національної культури і русифікуватися. На кінець ХVІІІст. старшина фактично витіснила рядових козаків з вищих посад і відсторонила їх від участі в урядуванні, бажаючи домогтися у царя особливих првілеїв для себе. І це їй вдалося. У 1785 році Катерина ІІ видала “Жалувану грамоту дворянству”, за якою давня шляхта і козацька старшина отримували дворянські права та привілеї, звільнялися від обов’язкової державної служби, мали різні соціально-екномічні вигоди, а також право з’їжджатись на збори під проводом виборних маршалів.

Невпинно погіршувалось становище рядових козаків і селян. Справжнім лихом став обов’язок козацтва виконувати важкі роботи далеко від батьківщини – копати канали, зводити фортеці, будувати нову імперську столицю. Десятки тисяч козаків і селян не повернулися додому, гинули через неприйнятні умови життя і праці. Козацькі загони влада відправляла на війни за інтереси інших держав, у козацькі військові частини призначалися російські офіцери, які знущалися над рядовими. У 1781 році було скасовано полково-адміністративну систему, а козацьке військо у 1783 році було перетворене на регулярні полки карабінерів за взірцем російської армії. Відбувався і примусовий процес перетворення вільних козаків на залежних селян, що викликало опір з їх боку. Прикладом може служити повстання 1789-1798рр. у селі Турбаях, яке раніше входило до Миргородського полку. У 1783 році козаки були переведені у категорію державних селян.

Дедалі більше обмежувалася свобода і права селян. Новоявлене Лівобережне й Слобідське панство – поміщики хотіли запровадження кріпацтва в Україні, щоб утриматись на плаву в умовах ринкових відносин і збільшити прибутки своїх маєтків. Задовольняючи інтереси землевласників, Катерина ІІ спеціальним указом 3 травня 1783р. ввела кріпацтво на Лівобережній та Слобідській Україні, заборонивши селянам переходити на нові місця.

За активну підтримку козаками гайдамацького руху і через втрату ними ролі військового форпосту проти агресії турків і татар, в 1775р. було зруйновано Запорозьку Січ. Її козацька старшина в рамках превентивної компенцсації від царизму отримала офіцерські звання та дворянські титули.

Отже, наприкінці ХVІІІст. в Україні утвердився суспільно-політичний устрій, притаманний всій Російській імперії. Українська держава була знищена остаточно, а її соціальна структура приведена у відповідність до російської: основні верстви суспільства складали дворяни, поміщики, кріпаки тощо.

Нове коригування соціальних відносин на українських землях принесло ХІХст., коли почала швидко занепадати феодально-кріпосницька система. Найбільш яскраво це виявилося в розвитку товарно-грошових відносин, проникненні капіталізму у сільське господарство, занепаді кріпосницької мануфактури і появі промислових підпрємств.

Прагнучи уніфікувати Україну у відповідності до загальноросійського стандарту, царський уряд усіляко намагався звести вільні верстви сільського населення до стану державних селян. До останніх належали козаки, військові, обивателі, однодвірці, кіннозаводські, частково старостинські, еко

Читайте також:

1. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
2. I. Соціалістична течія в українському визвольному русі
3. II. Мотивація навчальної діяльності. Визначення теми і мети уроку
4. IІI. Формулювання мети і завдань уроку. Мотивація учбової діяльності
5. V. Питання туристично-спортивної діяльності
6. VІ. План та організаційна структура заняття
7. Абсолютні та відності показники результатів діяльності підприємства.
8. Автоматизація банківської діяльності в Україні
9. Автоматизація метрологічної діяльності
10. АДАПТАЦІЯ ОБМІНУ РЕЧОВИН ДО М'ЯЗОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
11. Адаптивні організаційні структури управління.
12. АДАПТОВАНА ДО РИНКУ СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ (НАБОРУ) ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ПЕРСОНАЛУ. ВІДБІР ТА НАЙМАННЯ НА РОБОТУ ПРАЦІВНИКІВ ФІРМИ

Переглядів: 1188