• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 18. Операції із забезпечення фінансової стійкості банку

Лекція 18 (2 год)

1. Сутність фінансової стійкості комерційного банку та способи її забезпечення.

2. Економічні нормативи регулювання діяльності банків.

3. Ліквідність та платоспроможність банку.

4. Управління банківськими ризиками.

5.Формування резервів для покриття можливих втрат банку від активних операцій.

6. Фінансові звіти банку та оцінка його діяльності.

Рекомендована література: 15, 39, 49, 61, 62, 63, 73, 86, 87, 91

1. Сутність фінансової стійкості комерційного банку та способи її забезпечення.

Управління сучасним комерційним банком спрямоване передусім на формування та реалізацію довгострокового (стратегічного) плану розвитку банківської установи. Метою цього плану є досягнення довгострокових конкурентних переваг банку на основі його фінансових можливостей та з урахуванням ризиків конкурентного середовища. У межах такого плану структурні підрозділи комерційного банку розробляють плани на коротко- та середньострокову перспективу, деталізують основні показники діяльності. Стратегічний план банку — це його визначена місія, мета діяльності. У цьому плані не тільки окреслені кількісні та якісні параметри діяльності банку і засоби їх досягнення, а й передбачені виклики сьогоднішніх та майбутніх періодів, сформульовані ризики, що постають як перед власне банківською установою, так і перед іншими учасниками банківського ринку. Залежно від обраної стратегії комерційного банку визначаються його організаційна структура та кадрова політика, коло клієнтів і партнерів, вирішуються питання інфраструктури та філійної мережі, обсяги кредитно-інвестиційної та депозитної діяльності.

Комерційний банк — це суб'єкт господарювання, який здійснює свою діяльність щоденно. Він виконує клієнтські, міжбанківські й інші операції, залучає депозити та здійснює активні операції. Для ведення операційної діяльності банківській установі потрібно не тільки мати грошові кошти, а й забезпечувати необхідне співвідношення між групами активів і пасивів, тобто підтримувати оптимальний рівень ліквідності та платоспроможності. Результатом діяльності установи має бути прибуток як різниця між отриманими доходами та сплаченими видатками. Прибуток банку визначається за календарними періодами (місяць, квартал, рік), але при цьому заздалегідь розраховують прогнозні значення його ліквідних коштів та операційного прибутку.

Кожне управлінське рішення має забезпечити певний надлишок, позитивне сальдо: між вкладеними та залученими коштами, між отриманими доходами та сплаченими видатками. Тому процес управління охоплює різні напрями діяльності банку на відповідному рівні:

1. Управління ліквідністю,— це створення надлишків ліквідних коштів для розрахункової та fктивної діяльності банку.

2. Управління активами і пасивами спрямоване на досягнення необхідних пропорцій між групами активів і пасивів. Обережні банківські управлінці не будуть спрямовувати короткострокові депозитні вклади на довгострокові іпотечні кредити, оскільки такі кредити повернуться набагато пізніше, ніж настануть терміни повернення короткострокових депозитів. І хоча зміни у законодавстві стосовно іпотеки і дають змогу використовувати предмет застави у вигляді іпотечних цінних паперів, що мають ознаки ліквідності, дисбаланс, незбіг між термінами залучення та розміщення коштів — це явна загроза банківській ліквідності.

3. Оцінювання загроз у кожній банківській установі є складовою процесу управління ризиками. Банківській діяльності притаманні різноманітні ризики, зокрема ризики неповернення кредиту чи інвестиції, ризик знецінення вартості цінних паперів, валютний ризик, ризик неотримання прибутку. Усі види ризиків мають бути класифіковані та визначені кількісно. Між ризиками та прибутковістю існує тісний зв'язок. Як правило, чим вищий ризик, тим вищий і прибуток. Але треба розуміти, що ризик — це ймовірність негативної події в майбутньому, яка може відбутися, а може й не відбутися. Якщо негативна подія не відбудеться, банк отримає від операції прибуток, а якщо навпаки — втрати його будуть значними. Наприклад, неповернення кредиту у визначений термін означатиме, що потрібно покривати нестачу за рахунок інших залучених коштів, сплачуючи при цьому проценти. Якщо заборгованість стає безнадійною або коли неможливо реалізувати заставу, то сума цієї заборгованості взагалі списується з резервів банку.

4. Тому управління прибутковістю — це не тільки моніторинг складових банківських доходів та витрат, аналіз показників прибутковості, дотримання їх нормативних значень, а й орієнтир для таких складових процесу управління, як управління активами та пасивами я управління кредитним та інвестиційним портфелями банку.

5. Ще однією складовою процесу управління в банку є управління власним капіталом. Безперечно, акціонери насамперед зацікавлені в тому, щоб ринкова вартість акцій банку зростала. Але наскільки швидко має відбуватися це зростання? У країнах, де функціонує повноцінний фондовий ринок і акції банків вільно обертаються, їх курсова, ринкова вартість використовується як важливий чинник фінансової стійкості, міцності банку. Незначні коливання курсу, тенденція до його зростання — показник успішності установи, позитивний орієнтир для її вкладників та контрагентів. Ідеться навіть не про те, що вартість акцій має постійно зростати, адже операцій із цінними паперами банків відбувається не так уже й багато Акції західних банків зазвичай не є предметом біржових спекуляцій. Головне в іншому — банківська установа мусить одержувати прибутки, а курсова вартість її цінних паперів не повинна мати довгострокову негативну тенденцію. І за цим має стежити відповідна структура всередині банку, оскільки курсова вартість цінних паперів відображає врешті-решт прибутковість банку та його здатність розраховуватися з акціонерами, сплачувати дивіденди тощо.

В Україні вартість власного капіталу значною мірою використовували під час оцінювання банків, які потім купували Іноземні інвестори та міжнародні банківські групи. Тому банківську установу слід вважати фінансово стійкою тоді, коли вона відповідає зазначеним критеріям, а саме: проводить виважену прибуткову діяльність (із наявними надлишками ліквідності та створеними у потрібному обсязі резервами), дотримується необхідних співвідношень між обсягами і строками залучених коштів та, відповідно, обсягами і строками вкладень, проводить активні операції відповідно до норм та вимог Національного банку України.

Комерційні банки повинні певну частку своїх залучених коштів зберігати як обов'язкові резерви. Обсяг обов'язкових резервів установлюється НБУ і визначається у відсотковому відношенні до суми заїц^них коштів у національній та іноземній валютах.

Обов'язковому резервуванню не підлягають кошти, залучені від інших комерційних банків та іноземних інвестицій, отриманих від міжнародних фінансових установ.

Проценти за залишками коштів обов'язкових резервів, що перебувають на кореспондентському рахунку комерційного банку в НБУ, не нараховуються.

НБУ встановлені такі норми обов'язкового резервування коштів комерційними банками:

а) строкові кошти і вклади (депозити) юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валюті — 6 %,

б) кошти вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валюті на вимогу та кошти на поточних рахунках — 8 %.-уточніть

Недотримання нормативів обов'язкового резервування означає здійснення банком несанкціонованої кредитної емісії, за яку встановлюється відповідна плата Національному банку України та застосовуються заходи впливу у вигляді штрафу

Головна мета формування комерційними банками обов'язкових резервів полягає в забезпеченні своєчасного здійснення платежів клієнтів та підтриманні необхідного рівня ліквідності комерційного банку.

Виконання банками вимог із резервування частки залучених коштів сприяє передусім стабільності на вітчизняному грошово-кредитному та валютному ринках. Таке резервування використовується НБУ як інструмент регулювання співвідношення між пропозицією та попитом на грошові кошти, як елемент стримування або нарощування кредитних "Коштів в економіці.

2. Економічні нормативи регулювання діяльності банків.

З метою забезпечення стабільної діяльності банків та своєчасного виконання ними зобов’язань перед вкладниками, а також запобігання неправильному розподілу ресурсів і втраті капіталу через ризики, що притаманні банківській діяльності, НБУ, відповідно до інструкції “Про порядок регулювання діяльності банків в Україні”, затвердженої 28.082001 року, встановлює для комерційних банків порядок визначення регулятивного капіталу банку та такі економічні нормативи, що є обов’язковими до виконання всіма банками:

1) нормативи капіталу:

– мінімального розміру регулятивного капіталу;

– адекватність регулятивного капіталу;

– адекватність основного капіталу.

2) нормативи ліквідності:

– миттєвої;

– поточної;

– короткострокової;

3) нормативи кредитного ризику:

– мінімального розміру кредитного ризику на одного контрагента;

– великих кредитних ризиків;

– максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру;

– максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих всім інсайдерам;

4) нормативи інвестування:

– інвестування в цінні папери окремо за кожною установою;

– загальні суми інвестування;

5) нормативи ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції банку.

При встановленні економічних нормативів враховані також вимоги "Міжнародного наближення оцінки капіталу i стандартів капіталу" (Базель I), прийняті у 1988 році Базельським комітетом з банківського нагляду.

3 метою удосконалення регулятивного впливу як контролюючих органів на діяльність банків, так і внутрішньобанківського контролю, спрямованого на покращення практики управління ризиками банку, у червні 2004 року Базельський комітет з банківського нагляду прийняв остаточну редакцію документа щодо оцінки капіталу i стандартів капіталу (Базель П).

Основними цілями даного документа є покращення процесу оцінки капіталу з точки зору чутливості до ризику, сприяння кращій практиці управління ризиками у найбільших транснаціональних банках світу, підвищення прозорості банківських установ.

Нормативи капіталу:

Н1 – норматив мінімального розміру регулятивного капіталу. НБУ встановлює цей норматив залежно від масштабу діяльності банк.установи

Щорічне підвищення мінімального розміру регулятивного капіталу банків є необхідністю, оскільки piвень капіталізації банків України є низький порівняно з іноземними банками. Тому Національний банк залежно від економічного становища країни, стану світових фінансово-кредитних і валютних ринків та відповідно до змін курсу національної валюти може переглядати мінімальний розмір регулятивного капіталу. У разі значного підвищення значення нормативу мінімального розміру регулятивного капіталу для банків встановлюється перехідний період для нарощування капіталу згідно з розробленими банками програмами капіталізації

Н2 – Норматив адекватності регулятивного капіталу (платоспроможності) відображає здатність банку своєчасно i в повномуобсязі розрахуватися за своїми зобов'язаннями, що випливають ізторговельних, кредитних або інших операцій грошового характеру.

Чим вище значення показника адекватності регулятивного капіталу, тим більша частка ризику, що її приймають на себе власники банку; i навпаки: чим нижче значення показника, тим більша частка ризику, що її приймають на себе кредитора (вкладники) банку.

Значення показника адекватності регулятивного капіталу визначається як співвідношення регулятивного капіталу банку до сумарних активів і певних позабалансових інструментів, зважених за ступенем кредитного ризику та зменшених на суму створених відповідних резервів за активними операціями.

РК

Н2=----------------

СА- резерви

Для розрахунку адекватності регулятивного капіталу банку його активи поділяються на п'ять груп за ступенем ризику та підсумовуються з урахуванням відповідних коефіцієнтів зваження/

Нормативне значення нормативу Н2 діючих банків не може бути меншим, ніж 10 %. Для банків, що розпочинають операційну діяльність, цей норматив має становити:

• протягом перших 12 місяців діяльності (з дня отримання ліцензії) — не менше 15 %;

• протягом наступних 12 місяців — не менше 12 %;

• надалі — не менше 10 %.

Норматив адекватності основного капіталу (НЗ) встановлюється з метою визначення спроможності банку захистити кредиторів і вкладників від не передбачуваних збитків, яких може зазнати банк у процесі своєї діяльності залежно від розміру різноманітних ризиків.

Показник адекватності основного капіталу банку розраховується як співвідношення основного капіталу до загальних активів банку, зменшених на суму створених відповідних резервів за активними операціями банків. При розрахунку цього нормативу сума загальних активів відповідно зменшується на розрахункову суму резервів за всіма активними операціями банку, суму неамортизованого дисконту за цінними паперами та зносу основних засобів.

Нормативне значення нормативу НЗ має бути не меншим за 9 %. Співвідношення регулятивного капіталу до зобов’язань (Н3-1) (не менше 10%).

Ліквідність банку — це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов'язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати). Ліквідними активами є кошти в касі, які відкриті в Національному банку та інших банках, а також активи, що можуть бути швидко проконвертовані у готівкові чи безготівкові кошти.

Банківська діяльність піддається ризику ліквідності — ризику недостатності надходжень грошових коштів для покриття їх відтоку, тобто ризику того, що банк не зможе розрахуватися в строк за власними зобов'язаннями через неможливість за певних умов швидкої конверсії фінансових активів у платіжні засоби без суттєвих втрат. У зв'язку з цим банки повинні постійно управляти ліквідністю, підтримуючи її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх прийнятих на себе зобов'язань з урахуванням їх обсягів, строковості й валюти платежів, забезпечувати потрібне співвідношення між власними та залученими коштами, формувати оптимальну структуру активів зі збільшенням частки високоякісних активів з прийнятним рівнем кредитного ризику для виконання правомірних вимог вкладників, кредиторів і всіх інших клієнтів.

З метою контролю за станом ліквідності банків НБУ впроваджує такі нормативи ліквідності: миттєвої ліквідності (Н4), поточної ліквідності (Н5) та короткострокової ліквідності (Н6).

Норматив миттєвої ліквідності (Н4) встановлюється для контролю за здатністю банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань за рахунок високоліквідних активів (коштів у касі та на кореспондентських рахунках).

Норматив миттєвої ліквідності визначається як співвідношення суми коштів у касі та на кореспондентських рахунках до зобов'язань банку, що обліковуються за поточними рахунками.

Нормативне значення нормативу Н4 має бути не менше ніж 20 %.

Норматив поточної ліквідності (Н5) встановлюється для визначення збалансованості строків і сум ліквідних активів та зобов'язань банку, що обчислюється як співвідношення активів первинної та вторинної ліквідності до зобов'язань банку з відповідними строками виконання. Для розрахунку нормативу поточної ліквідності враховуються вимоги і зобов'язання банку з кінцевим строком погашення до 30 днів (включно).

До активів первинної та вторинної ліквідності при розрахунку нормативу поточної ліквідності належать: готівкові кошти; банківські метали; кошти на кореспондентських рахунках, відкриті в Національному банку та інших банках; строкові депозити, які розміщені в Національному банку та інших банках; боргові цінні папери, що рефінансуються та емітовані Національним банком, у портфелі банку на продаж та інвестиції; боргові цінні папери в портфелі банку на продаж та інвестиції; надані кредити.

До зобов'язань належать: кошти до запитання; короткострокові та довгострокові кредити, одержані від Національного банку та інших банків; кошти бюджету України; строкові депозити інших банків та клієнтів; цінні папери власного боргу, емітовані банком; субординований борг банку; зобов'язання і вимоги за всіма видами гарантій, поручительств, авалів; зобов'язання з кредитування, що надані клієнтам і банкам.

Нормативне значення нормативу Н5 має бути не менше ніж: на сьогодні — 40 %

Норматив короткострокової ліквідності (Н6) встановлюється для контролю за здатністю банку виконувати прийняті ним короткострокові зобов'язання за рахунок ліквідних активів. Він визначається як співвідношення ліквідних активів до короткострокових зобов'язань. До розрахунку нормативу короткострокової ліквідності включаються ліквідні активи та короткострокові зобов'язання з початковим строком погашення до одного року.

До ліквідних активів при розрахунку нормативу короткострокової ліквідності включаються: готівкові кошти; банківські метали; кошти на кореспондентських рахунках, що відкриті в Національному банку та інших банках; короткострокові депозити, розміщені в Національному банку та інших банках; короткострокові кредити, надані іншим банкам.

До короткострокових зобов'язань включаються: кошти до за питання; кошти бюджету України; короткострокові кредити, одержані від Національного банку та інших банків; короткострокові депозити інших банків і клієнтів; короткострокові цінні папери власного боргу, емітовані банком; зобов'язання за всіма видами гарантій, поручительств, авалів; зобов'язання з кредитування, надані банкам і клієнтам.

Нормативне значення нормативу Н6 має бути не менше ніж 60 %,

Норматив максимального розміру кредитного ризику ще одного контрагента (Н7) встановлюється з метою обмеження кредитного ризику, що виникає внаслідок невиконання окремими контрагентами своїх зобов'язань. Даний показник визначається як співвідношення суми всіх вимог банку до цього контрагент (за мінусом фактично сформованих резервів) та всіх позабалансових зобов'язань, виданих банком щодо цього контрагента, до капіталу банку.

Нормативне значення нормативу Н7 не має перевищувати 25 %.

Норматив великих кредитних ризиків (Н8) установлюється з метою обмеження концентрації кредитного ризику за окремим контрагентом або групою пов'язаних контрагентів.

Норматив великих кредитних ризиків визначається як співвідношення суми всіх зобов'язань одного контрагента або групи пов'язаних контрагентів перед банком (за мінусом фактично сформованих резервів) і всіх позабалансових зобов'язань, виданих банком щодо цього контрагента або групи пов'язаних контрагентів, до регулятивного капіталу банку.

Рішення про надання великого кредиту приймається згідно з відповідним висновком кредитного комітету (комісії) банку, затвердженим його правлінням (радою).

Нормативне значення нормативу Н8 не має перевищувати 8-кратний розмір регулятивного капіталу банку. Якщо норматив великих кредитних ризиків перевищує цей рівень, то вимоги до нормативу адекватності регулятивного капіталу (Н2) автоматично підвищуються:

– якщо перевищення становить не більше ніж 50%, вимоги до нормативу адекватності регулятивного капіталу (Н2) подвоюються.

– якщо перевищення перевищує 50%, вимоги до нормативу адекватності регулятивного капіталу (Н2) потроюються.

Норматив максимального розміру кредитів, гарантій і поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9), установлюється для обмеження ризику, який виникає під час здійснення операцій З інсайдерами, що може призвести до прямого та опосередкованого впливу на діяльність банку. Цей вплив зумовлює те, що банк проводить операції з інсайдерами на умовах, не вигідних для банку, що призводить до значних проблем, оскільки в таких випадках визначення платоспроможності контрагента не завжди здійснюється достатньо об'єктивно.

Норматив максимального розміру кредитів, гарантій і поручительств, наданих одному інсайдеру, визначається як співвідношення суми всіх зобов'язань цього інсайдера перед банком (за мінусом фактично сформованих резервів) і всіх позабалансових зобов'язань, виданих банком щодо цього інсайдера, та капіталу банку.

Нормативне значення нормативу Н9 не має перевищувати 5 %.

Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н10), установлюються для обмеження сукупної суми всіх ризиків щодо інсайдерів. Надмірний обсяг такої сукупної суми призводить до концентрації ризиків і загрожує збереженню регулятивного капіталу банку.

Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гаранти і поручительств, наданих інсайдерам, визначається як співвідношення сукупної заборгованості зобов'язань усіх інсайдерів перед банком (за мінусом фактично сформованих резервів) і 100 % суми позабалансових зобов'язань, виданих банком щодо всіх інсайдерів, та капіталу банку.

Нормативне значення нормативу Н10не має перевищувати 30 %.

Норматив інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Н11) встановлюється для обмеження ризику, пов'язаного з операціями вкладення коштів банку до статутних фондів установ, що може призвести до втрати капіталу банку. Цей показник визначається як співвідношення розміру коштів, що інвестуються на придбання акцій (паїв, часток) окремо за кожною установою, до регулятивного капіталу банку.

Нормативне значення нормативу Н11 не має перевищувати 15 %.

Норматив загальної суми інвестування (Н12) встановлюється для обмеження ризику, пов'язаного з операціями вкладення (прямого чи опосередкованого) коштів банку до статутних фон дів будь-яких юридичних осіб, що може призвести до втрати капіталу банку.

Норматив загальної суми інвестування характеризує використання капіталу банку для придбання акцій (паїв/часток) будь-якої юридичної особи. Він визначається як співвідношення суми коштів, що інвестуються на придбання акцій (паїв/часток) будь-якої юридичної особи, до регулятивного капіталу банку.

Нормативне значення нормативу Н12 не має перевищувати 60 %.

Норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції банку (Н13) встановлюється для обмеження ризику, пов'язаного з проведенням операцій на валютному ринку, що може призвести до значних втрат банку. Визначається як співвідношення загальної величини відкритої валютної позиції банку за всіма іноземними валютами у гривневому еквіваленті до регулятивного капіталу банку.

ЛІМІТИ ВІДКРИТОЇ ВАЛЮТНОЇ ПОЗИЦІЇ(limits on the open foreign exchange position) – встановлене Національним банком України кількісне обмеження (у відсотках) щоденної величини відкритих банком валютних позицій, а саме: загальної (довгої, короткої) валютної позиції в іноземних валютах і банківських металах і окремо за групами відповідних іноземних валют і банківськими металами, а також за відповідною валютою чи банківським металом, окремими активними операціями з валютними цінностями до регулятивного капіталу банку. Метою встановлення таких лімітів є забезпечення стабільності на валютному ринку та обмеження негативного впливу на його стан операцій з купівлі-продажу іноземних валют і банківських металів, що здійснюються уповноваженими банками.

Національний банк України встановлює:

1. Ліміт загальної відкритої валютної позиції банку (Л13) – співвідношення загальної величини відкритої валютної позиції банку за всіма іноземними валютами та банківськими металами в гривневому еквіваленті до регулятивного капіталу банку.

2. Ліміт загальної довгої відкритої валютної позиції банку (Л13-1) – співвідношення величини перевищення обсягу вимог за іноземною валютою та банківськими металами над обсягом зобов’язань у гривневому еквіваленті до регулятивного капіталу банку.

3. Ліміт загальної короткої відкритої валютної позиції банку (Л13-2) – співвідношення величини перевищення обсягу зобов’язань за іноземною валютою та банківськими металами над обсягом вимог у гривневому еквіваленті до регулятивного капіталу банку.

• загальна довга відкрита валютна позиція (Л13-1) має бути не більше за 5%;

• загальна коротка відкрита валютна позиція (Л13-2) має бути не більше ніж 25%.

3. Ліквідність та платоспроможність банку

Однією з узагальнених характеристик діяльності комерційного банку, що відображають рівень його надійності з погляду можливості вчасно виконувати всі взяті зобов'язання, є ліквідність. Банк повинен постійно управляти ліквідністю, підтримувати її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх узятих на себе зобов'язань з урахуванням їх обсягів, строковості і валюти платежів 3 цією метою банк мусить постійно забезпечувати потрібне співвідношення між власними і залученими коштами, намагатися формувати надійні та дешеві кредитні ресурси, проводити виважену кредитну політику.

Ризик ліквідності — ризик недостатності надходжень грошових коштів для покриття їх відпливу, тобто неможливість за певних умов швидкої конверсії фінансових активів у платіжні засоби без суттєвих втрат. Банки повинні постійно управляти ліквідністю, підтримуючи її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх зобов'язань.

Поняття ліквідності банку ширше, ніж поняття платоспроможності. Воно включає здатність банку виконувати не лише боргові й позабалансові зобов'язання, а й забезпечувати грошовими коштами своїх клієнтів. Іншими словами, ліквідність банку обов’язково передбачає платоспроможність, але, крім неї, ще й можливості вести окремі категорії активних операцій. Недостатній рівень ліквідності майже завжди є першою ознакою наявності в установі банку фінансових труднощів. У цій ситуації він, як правило, втрачає депозити, що зменшує його готівкові кошти та змушує реалізовувати найліквідніші активи.

Для більшості банків потреба в ліквідних коштах виникає з таких причин:

– зняття коштів з депозитів;

– заявки на отримання нових кредитів від платоспроможних клієнтів,

– операційні витрати та сплата податків у процесі продажу банківських послуг;

– виплата дивідендів акціонерам.

Джерелами для покриття потреби в ліквідних коштах є:

– залучення депозитів;

– дохід від продажу не депозитних банківських послуг;

– погашення раніше наданих кредитів;

– продаж активів банку;

– залучення коштів на грошовому ринку.

Погіршення ліквідності банку виражається насамперед у втраті ним здатності радавати кредити своїм клієнтам, а також здійснювати деякі інші активні операції.

Банк, який не може здійснювати та розвивати свої активні операції, не є ліквідним, але водночас такий банк може залишатися платоспроможним, тобто може своєчасно здійснювати погашення своєї заборгованості перед вкладниками та кредиторами, у тому числі забезпечувати платежі

Баланс банку вважається ліквідним, якщо його стан дає змогу за рахунок швидкої реалізації активів покривати строкові зобов'язання за пасивом. Банківські управлінці повинні дотримуватися правила: яким є пасив за строками, таким необхідно формувати й актив. Лише тоді забезпечується рівновага в балансі між сумою і строком вивільнення коштів за активом у грошовій формі і сумою та строком платежу за зобов'язаннями банку. Однак слід зауважити, що такий підхід до ліквідності банку веде до зменшення його прибутковості, оскільки в цьому разі банку потрібно залучати довгострокові пасиви та відповідно збільшувати статті процентних витрат за ними. Разом з тим за відсутності рівноваги за строками між активами та пасивами банк може підвищити прибутковість банківської установи за рахунок зменшення витрат за пасивами (залучення дешевих короткострокових пасивів). Але в цьому разі банк певною мірою ризикує: якщо зміниться економічна ситуація на ринку банківських капіталів, він може бути не в змозі придбати ці короткострокові пасиви, що, у свою чергу, призведе до зменшення або втрати ліквідності банку.

Очевидно, що управління банківською ліквідністю — складна й багатогранна проблема, яка не має однозначного вирішення і вимагає щоденного аналізу не лише банківських актинів і пасивів, а й стану економіки в цілому та перспектив її розвитку.

Величина вкладень банку в прибуткові активи визначається обсягом власних та залучених коштів банку. Однак уся ця сума не може бути використана для здійснення акгивних операцій. Управління банківською ліквідністю саме й полягає в установленні , чигів і напрямів розподілу вільних ресурсів та величини джерел покриття дефіциту ресурсів, тому задоволення попиту на ліквідні кошти має бути для банків пріоритетним.

Для оцінювання ризику ліквідності-використовують такий показник, як геп, що являє собою розрив між активами і пасивами за строками, тобто строками розміщення копит та строками, на які ці кошти залучені.

Для цього всі кошти поділяють на:

- кошти «на вимогу»;

- від 2 до 31 дня;

• від 32 до 365 днів;

- більше року.

Якщо пасиви перевищують активи, то геп від'ємний, якщо активи перевищують пасиви, то геп додатний.

Усі управлінські процеси в банку тісно пов'язані між собою. Забезпечення фінансової стійкості залежить не тільки від розміру активів та рівня їх ліквідності, збалансованості, активних та пасивних операцій. Для кожного банку важливим є те, яку політику він проводить в управління активами і пасивами.

Кожна банківська установа обирає власну стратегію в управлінні активамита пасипами насамперед виходячи із поставлених завдань та існуючих для цього можливостей. Розглянуті приклади показують, що структури активів та пасивів, питома вага окремих їх видів у цілому по банківській системі для банків різних груп збігаються. Тобто існують оптимальні співвідношення, яких банківські управлінці дотримуються. Але за кожною власною стратегією в управлінні активами та пасивами стоять сучасні методи, які за багато років пройшли апробацію у колі банківських установ розвинутих країн світу. По суті, останні 16 років існування системи комерційних банків у нашій країні — це спроби застосовування міжнародного банківського досвіду.

Існує кілька підходів до управління ліквідністю банків:

- управління ліквідністю через управління активами (забезпечення ліквіл.тсгі за рахунок активів);

- управління пасивами (використання позичених ліквідних коштів для задоволення попиту на грошові кошти);

- управління активами і пасивами (збалансоване управління ліквідністю).

Стратегія управління ліквідністю через управління активами, як правило, використовується йевеликнми банками, вони вважають цей метод менш ризикованим (але й менш прибутковим), ніж метод, що ґрунтується на залученні ліквідних коштів.

Цей метод грунтується на тому, що метою управління є підтримка рівня необхідної ліквідності. Це — головна мета, їй підпорядковуються інші. Установа опікується більше рівнем надійності та стійкості своїх позицій, ніж завданням максимізації прибутку. Такий метод забезпечує сталий, прогнозований розвиток.

В умовах постійної конкурентної боротьби за банківські ресурси ризик подорожчання ресурсів порівняно з минулими періодами спричинює значні структурні зрушення в управлінні самої банківської установи. Депозитні підрозділи відокремлюються в самостійні структури, на яких покладається завдання залучати якомога більше коштів. Організовуються «банківські супермаркети» з продажу банківських продуктів населенню чи підприємцям. Головним завданням є забезпечення дедалі більшого обсягу ресурсів. Так, процес управління переважно зосереджується на вдалому управлінні пасивами, іх обсягами та процентними ставками, рівню та коливанню яких приділяється основна увага.

Застосовуючи стратегію управління пасивами, банк певною мірою ризикує, бо, по-перше, процентні ставки на грошовому ринку мають тенденцію до змін, а по-друге, немає стовідсоткової гарантії, що банк буде в змозі у разі потреби в ліквідних коштах придбати їх за сприятливою ціною чи придбати взагалі.

Зосередження уваги на пасивах — це об'єктивний процес, який проходять усі банки. Але виша майстерність банківських менеджерів полягає в опануванні елементів збалансованого управління ліквідністю.

Відповідно до методу збалансованого управління ліквідністю частина запланованого попиту на ліквідні кошти накопичується у вигляді високоліквідннх цінних паперів і депозитів в інших банках, тоді як інші потреби в ліквідних коштах забезпечуються за рахунок попередніх угод, домовленостей про відкриття кредитних ліній з іншими банками-кореспондентами. Поточні потреби в ліквідних коштах покриваються за рахунок залучення короткострокових позик на грошовому ринку.

4. Управління банківськими ризиками.

Процес управління ризиками, як правило, не має на меті усунення ризику, а спрямований на забезпечення отримання банком відповідної винагороди за прийняття ризику.

Управління банківськими ризиками — це процес, за допомогою якого банк виявляє (ідентифікує) ризики, оцінює їх величину, здійснює їх моніторинг і контролює свої ризикові позиції, а також ураховує взаємозв'язки між різними категоріями (видами) ризиків.

Мета управління банківськими ризиками — сприяти підвищенню вартості власного капіталу банку, одночасно забезпечуючи досягнення цілей багатьох зацікавлених сторін, а саме: клієнтів та контрагентів; керівників, працівників; спостережної ради й акціонерів (власників); органів банківського нагляду; рейтингових р.знтств, інвесторів та кредиторів; інших сторін.

Процес управління ризиками охоплює всі види діяльності банку, які впливають на параметри його ризиків та має бути безперервним процесом аналізу ситуації та оточення, в яких виникають ризики, і прийняття управлінських рішень щодо впливу на самі ризики та/або на рівень уразливості (експозиції) банку до таких ризиків.

Управління ризиками має відбуватися на тому рівні організації, де ризик виникає, а також (за допомогою функцій незалежної перевірки і контролю ризиків) на найвищих рівнях управління і на рівні спостережної ради.

Етапи процесу управління банківськими ризиками

Існує п'ять взаємопов'язаних етапів процесу управління банківськими ризиками:

- ідентифікація (виявлення) ризику;

- кількісна та якісна оцінка (вимірювання) ризику;

- мінімізація ризиків;

- контроль за ризиком;

- моніторинг ризику.

Незалежно від своєї структури кожна система управління ризиками має включати такі елементи:

Виявлення ризику. Належне виявлення ризику — це насамперед визнання та розуміння наявних ризиків або ризиків, що можуть виникнути у зв'язку з новими діловими ініціативами. Виявлення ризику має бути постійним процесом, що має здійснюватися на рівні окремої операції і на рівні портфелів;

Вимірювання ризику. Точне і своєчасне вимірювання ризиків є надзвичайно важливим компонентом ефективного управління ризиками. Банк, який не має системи вимірювання ризиків, має обмежену здатність контролювати ризики або здійснювати їх моніторинг. Належні системи вимірювання ризиків передбачають оцінювання як окремих операцій, так і портфелів. Основними методами оцінювання банківських ризиків, які найчастіше використовуються в сучасній світовій практиці і дедалі більшого поширення набувають в Україні, є: метод аналогій, експертний метод, метод фінансових коефіцієнтів, статистичні методи;

Мінімізація ризиків. У процесі мінімізації банківських ризиків банк може вдатися до різних методів. Вибір методу або групи методів управління банківськими ризиками залежить від стратегії конкретного банку, ставлення керівництва до проблеми ризику, рівня підготовки працівників банку, кола клієнтів та особливостей того сегмента ринку, що його обслуговує банк. Так, для спеціалізованих банків можливості застосування методу диверсифікації обмежені. Банк, що працює з малими клієнтами, може не встановлювати ліміти

Якщо рівень ризику з якоїсь причини не вдається мінімізувати, керівництво банку може прийняти рішення про його обмеження. Обмеження ризику або його зниження до допустимого рівня досягається обмеженням обсягів операцій, у зв'язку з якими виникає ризик, і/або скороченням періоду, протягом якого банк наражається на відповідний ризик. Обмеження обсягів операцій забезпечує зменшення можливих втрат, а скорочення ризикового періоду дає змогу знизити ймовірність настання негативної події.

У своїй діяльності банки можуть використовувати методи уникнення ризику, відмовляючись від проведення певних фінансових операцій, освоєння нових ринків, упровадження нових послуг і продуктів та інших дій, які супроводжуються підвищеним ризиком. Але в банківській практиці, на відміну від решти видів бізнесу, такий підхід не завжди прийнятний. Якщо компанія може працювати без залучення кредитних ресурсів, розміщення коштів на депозитах, купівлі цінних паперів, проведення експортно-імпортних операцій і завдяки цьому уникнути багатьох видів ризиків, то для банку такий шлях неприйнятний. Адже більшість банківських операцій зумовлюється насамперед потребами клієнтів, без яких банк існувати не зможе;

Контроль ризику. Банк має встановити обмеження і довести їх до виконавців за допомогою положень, стандартів та/або процедур, які визначають обов'язки і повноваження працівників. Ці контрольні обмеження мають бути дійовими інструментами управління, які можна уточнювати в разі зміни умов або рівня толерантності до ризику. Банк має визначити послідовність процесу надання дозволів на виключення або зміни обмежень ризику, якщо вони є обгрунтованими;

Моніторинг ризику. Банки мають здійснювати моніторинг ризиків для забезпечення своєчасного відстеження рівнів ризиків і винятків із тих чи інших правил. Звіти про моніторинг мають бути регулярними, своєчасними і точними і надаватися посадовим особам для вжиття необхідних заходів.

Банк має забезпечити систематичне здійснення аналізу ризиків, спрямованого на їх виявлення та оцінювання їх величини. Мета аналізу — зрозуміти сутність ризиків, на які наражається банк, та визначити, чи не стануть вони перешкодою для виконання його завдань, стратегії та політики. Тому такий аналіз повинен здійснюватися постійно як на рівні установи в цілому, так і на рівні окремих підрозділів та включати виявлення, вимірювання й оцінювання всіх видів ризиків. При цьому важливо з'ясувати зв'язок і взаємний вплив між різними категоріями ризиків. Отже, управління ризиками має супроводжуватися переглядом завдань, обраної стратегії, розробленої організаційної структури та механізмів контролю.

5. Формування резервів для покриття можливих втрат банку від активних операцій.

Резерви — це матеріальні чи грошові запаси, що створюються на випадок необхідності. Ця частина матеріальних, фінансових ресурсів тимчасово виключена з обороту і слугує джерелом, з якого використовуються ресурси у разі крайньої необхідності. У банківській справі розрізняють обов’язкові, загальні та спеціальні резерви. Обов’язкові резерви — це акумульовані комерційним банком кошти, які зберігаються на резервному рахунку у центральному банку з метою забезпечення ліквідності депозитної заборгованості чи інших пасивних операцій банків. Загальні резерви — це кошти, мобілізовані банком за рахунок прибутку банку після оподаткування для відшкодування непередбачених збитків від різних видів невизначених ризиків. Для покриття збитків від банківської діяльності в цілому за результатами фінансового року комерційні банки створюють резервний фонд, який, по суті, є загальним резервом, тобто резервом коштів для покриття збитків від статутної діяльності. Спеціальні резерви — це кошти, мобілізовані комерційним банком, на покриття сумнівних боргів, непередбачених втрат, збитків від проведення активних операцій. Формування спеціальних резервів здійснюється за рахунок витрат банку.

Отже, і обов’язкові, і спеціальні, і загальні резерви створюються для страхування ризиків: обов’язкові — для страхування ризику невиконання зобов’язань комерційних банків за депозитами та іншими пасивними операціями, спеціальні— для страхування певних ризиків невиконання зобов’язань клієнтів, контрагентів перед банком за кредитами та іншими активними операціями. Загальнірезерви — для страхування невизначених ризиків, що притаманні діяльності банків.

Згідно з вимогами НБУ вітчизняні банки сьогодні з метою страхування ризиків від активних операцій повинні створювати такі спеціальні резерви за активними операціями:

1. Резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями.

2. Резерв за коштами, розміщеними на депозитних рахунках у банках, які визнані банкрутами або ліквідуються чи зареєстровані в офшорних зонах.

3. Резерв на відшкодування можливих збитків за простроченими понад 30 днів та сумнівними щодо їх отримання нарахованими доходами за активними операціями.

4. Резерв на відшкодування можливих збитків банків від операцій з цінними паперами.

5. Резерв для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості.

Усі зазначені резерви формуються банками шляхом віднесення на витрати. Кожен з них має свій власний напрям використання акумульованих коштів — це покриття збитків від конкретної активної операції, тобто резерв за одним видом активних операцій не може використовуватись банком для покриття збитків за іншими видами активних операцій. Саме тому резерви за активними операціями часто називають відповідними резервами. Фактично створені резерви за активними операціями не використовуються на покриття збитків від банківської діяльності в цілому. Перерахування коштів до резервів проводяться до встановленого строку подання щомісячного балансу.

Порядок формування та використання резервів за кредитними операціями, за коштами, розміщеними на депозитних рахунках у банках, які визнані банкрутами або ліквідуються чи зареєстровані в офшорних зонах, та за простроченими понад 30 днів і сумнівними щодо їх отримання нарахованими доходами за активними операціями регулюється НБУ.

Згідно з цим положенням вітчизняні комерційні банки формують резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями за всіма видами кредитних операцій у національній та іноземній валюті.

До кредитних операцій відносять усі види активних операцій банків, пов’язаних із наданням клієнтам коштів у тимчасове користування або прийняттям зобов’язань про надання коштів у тимчасове користування на певних визначених кредитним договором (угодою) умовах, у тому числі операції факторингу, фінансового лізингу, врахування векселів, репо, а також надання гарантій, порук, авалів та розміщення депозитів.

Якщо банк виступає гарантом за операціями клієнта, то існує потенційна загроза виникнення ситуації неплатоспроможності клієнта-боржника і невиконання ним своїх зобов’язань. Тоді банк-гарант виконує зобов’язання клієнта перед його кредитором. Саме тому він повинен створювати резерви за наданими гарантіями у будь-якій формі: за гарантіями, акцептами та авалями.

Банки можуть розміщувати тимчасово вільні ресурси у депозити в інших банках. Будь-який депозит має кредитну природу, йому притаманний кредитний ризик — ризик невчасного повернення чи неповернення коштів депозиту та процентів банку-вкладнику. З огляду на це комерційні банки створюють резерв і за розміщеними строковими депозитами.

Не створюється резерв за бюджетними кредитами; кредитними операціями в системі одного банку; за операціями фінансового лізингу, якщо об’єктом операцій є нерухоме майно; за коштами, що розміщені банком на умовах субординованого боргу; за позабалансовими зобов’язаннями, за якими банк не повинен надавати кошти на першу вимогу.

Уся сукупна заборгованість за кредитними операціями на певний момент часу становить кредитний портфель банку. У кредит­ний портфель включають як усі стандартні кредитні операції, за якими вчасно погашається борг, так і сумнівні та безнадійні щодо їх повернення кредитні операції.

Для визначення обсягу резерву комерційні банки щомісячно станом на перше число оцінюють ризикованість власного кредитного портфеля. Критеріями такої оцінки є:

1) фінансовий стан позичальника;

2) стан обслуговування позичальником кредитної заборгованості.

Оцінка фінансового стану позичальників проводиться банками за власними методиками, які розробляються самостійно і обов’язково затверджуються внутрішньобанківськими положеннями. Методика оцінки фінансового стану позичальників є обов’язковим додатком до внутрішнього банківського положення про кредитування. У розробленій банком методиці на вимогу НБУ обов’язково повинен ураховуватись ряд коефіцієнтів та додаткових суб’єктивних показників.

Так, при оцінюванні фінансового стану юридичних осіб визначаються коефіцієнти миттєвої, поточної та загальної ліквідності; коефіцієнти маневреності та незалежності; рентабельність активів та продажу; достатність грошових потоків.

Під час оцінювання фінансового стану юридичних осіб, крім основних фінансових показників, обов’язково повинні враховуватися додаткові фактори, такі як ринкова позиція; залежність від циклічних і структурних змін в економіці та галузі; наявність державних замовлень і державної підтримки; ефективність менеджменту; професіоналізм та репутація керівництва.

Фінансовий стан банків-позичальників чи банків, у яких розміщені депозити даного банку, оцінюється в результаті аналізу активів і пасивів; прибутків і збитків; дотримання економічних нормативів і нормативів обов’язкового резервування з урахуванням резуль­татів аудиторських висновків і виконання зобов’язань у минулому.

Фінансовий стан фізичної особи оцінюється з урахуванням загального матеріального стану; соціальної стабільності; віку; інтен­сивності користування кредитами та своєчасності їх погашення; ділової репутації. Одночасно з якісними характеристиками банки повинні оцінювати фінансові можливості позичальника — фізичної особи. Оцінка фінансового стану фізичної особи об’єктивно не може здійснюватись за таким широким спектром фінансових коефіцієнтів. За вимогами НБУ така оцінка має проводитись як мінімум за двома фінансовими показниками: коефіцієнт частки сукупних витрат у доходах (К_с.в/д) та коефіцієнт частки платежів за позичкою у доходах (К_п.п/д).

Коефіцієнт частки сукупних витрат у доходах характеризує спроможність фізичної особи покривати за рахунок одержаних доходів свої витрати за той же період з урахуванням погашення основного боргу та внесення процентів за ним. Розраховується К_с.в/д за формулою:

де П_пм — сума платежів за позичкою на місяць;

В_м — витрати фізичної особи за місяць;

Д_м — доходи фізичної особи за місяць.

Оптимальним з погляду банку є значення коефіцієнта частки сукупних витрат у доходах на рівні, що не перевищує 0,5.

Коефіцієнт частки платежів за позичкою у доходах (К_п.п/д) характеризує спроможність клієнта здійснювати щомісячні виплати банку за позичкою з урахуванням погашення частини основного боргу і внесення процентних платежів. Розраховується за формулою:

Оптимальне значення коефіцієнта частки платежів за позичкою у доходах — не вище 0,24. Чим ближче частка витрат клієнта наближається до оптимальних значень коефіцієнтів, тим вищим стає ризик кредитора.

Фінансовий стан позичальників обов’язково оцінюється в динаміці: спочатку в момент укладення угоди, а далі не рідше одного разу на квартал для клієнтів юридичних осіб і одного разу на місяць — для банків. Періодичність оцінювання фінансового стану фізичних осіб залежить від стану обслуговування боргу перед банком і строку кредиту, але не рідше одного разу на рік. Якщо клієнт допускає пролонгацію чи прострочення погашення боргу, то оцінювання фінансового стану здійснюється постійно протягом усього строку існування такої заборгованості.

За фінансовим станом і перспективами розвитку всіх позичальників та контрагентів банків за розміщеними депозитами поділяють на п’ять класів «А», «Б», «В», «Г», «Д», з урахуванням рівня забезпечення кредитної операції. Так, до класу «А» відносять позичальників із прибутковою діяльністю та рівнем рентабельності вище середньогалузевого, які мають відмінну репутацію та бездоганну кредитну історію. Усі фінансові показники, що визначаються за методикою оцінювання фінансового стану, мають бути в межах установлених значень, а кредитна операція повинна мати першокласне забезпечення. Першокласним вважається таке забезпечення:

· застава майнових прав на грошові депозити;

· безумовні гарантії урядів країн та банків;

· забезпечені гарантії банків України;

· інше ліквідне забезпечення, що користується високим попитом на ринку та може бути швидко реалізоване.

Безумовними за переліком НБУ вважаються гарантії Кабінету Міністрів України; банків, які мають офіційний кредитний рейтинг не нижчий, ніж «інвестиційний клас»; урядів країн категорії «А»; міжнародних багатосторонніх банків (МБРР, ЄБРР).

Якщо фінансова діяльність позичальника є доброю чи дуже доброю, рентабельність перебуває на середньогалузевому рівні, грошових надходжень достатньо для обслуговування боргу і забезпечення кредитної операції не викликає жодних сумнівів, але існують незначні відхилення фінансових показників від оптимальних значень, то такого позичальника відносять до класу «Б».

До класу «В» відносять позичальників із задовільною фінансовою діяльністю, рентабельністю, нижчою за середньогалузевий рівень, окремі фінансові показники не відповідають мінімальним значенням. Крім того, є проблеми із забезпеченням кредитної операції і своєчасним погашенням боргу, однак спостерігається можливість виправлення ситуації і поліпшення фінансового стану.

Для позичальників класу «Г» характерними є незадовільна фінансова діяльність протягом року, високий рівень ризику значних збитків, невідповідність фінансових показників установленим вимогам, низька ймовірність своєчасного і повного пога­шення боргу перед банком. Якщо за таких характеристик існують ще й проблеми із забезпеченням, то кредитні операції з таким пози­чальником класифікують на клас нижче.

До класу «Д» відносять позичальників із незадовільною фінансовою діяльністю, наявними збитками, у яких усі фінансові показники не відповідають вимогам, практично відсутня ймовірність своєчасного і повного погашення боргу, а забезпечення кредитної операції не є ліквідним.

Класифікація позичальників — фізичних осіб за рівнем їх кредитоспроможності здійснюється за аналогією з юридичними особами.

Другим напрямом оцінки діяльності позичальника за кредитною операцією є стан обслуговування кредитної заборгованості. Кредитна заборгованість клієнта включає заборгованість за основ­ним боргом та за процентами. Тому до факторів, що впливають на оцінку стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості, відносять:

· своєчасність сплати основного боргу;

· наявність та строк пролонгованої заборгованості;

· наявність та строк простроченої заборгованості;

· своєчасність внесення плати за кредит;

· тривалість затримки внесення плати за кредит.

Стан обслуговування кредитної заборгованості оцінюється щомісячно за тривимірною шкалою, як «добрий», «слабкий» або «недостатній».

Відповідно до оцінки фінансового стану та стану обслуговування кредитної заборгованості позичальником банк визначає категорію кредитної операції, тобто здійснює класифікацію власного кредитного портфеля за ступенем ризику. Всього виділяють п’ять категорій кредитних операцій: «стандартні», «під контролем», «субстандартні», «сумнівні» та «безнадійні».

Стандартними вважаються кредитні операції щодо позичальників класу «А» та класу «Б», стан обслуговування кредитної заборгованості яких є «добрим». До кредитних операцій під контролем відносять лише операції із позичальниками класу «А» із «слабким» станом обслуговування боргу. Пониження класу позичальника за фінансовим станом чи погіршення стану обслуговування ним кредитної заборгованості веде до підвищення ризикованості кредитної операції, а отже, і до пониження її категорії.

Загальна заборгованість за кредитними операціями вважається валовим кредитним ризиком для банку-кредитора. Однак у разі виникнення безнадійного боргу за кредитною операцією банк може покрити частково або повністю свої втрати за рахунок реалізації забезпечення. Саме тому резерв формується виходячи не з валового, а з чистого кредитного ризику. Чистий кредитний ризик — це ризик кредитора з урахуванням забезпечення за кредит­ною операцією. Чистий кредитний ризик визначається шляхом зменшення валового кредитного ризику, класифікованого за ступенем ризику, на вартість прийнятого забезпечення за конкретною кредитною операцією. Причому наявне кредитне забезпечення береться в розрахунок за скоригованою вартістю з урахуванням:

· виду забезпечення;

· категорії кредитної операції.

Чим вищою є категорія кредитної операції, тим більша вартість забезпечення береться до уваги при розрахунку чистого кредитного ризику. З іншого боку, більш ліквідне забезпечення за кредитною операцією береться в розрахунок за вищою вартістю.

Розмір відрахувань до резерву встановлюєтьсяу відсотках до чистого кредитного ризику: за стандартними кредитними операціями резерв створюється у розмірі 1 % від чистого кредитного ризику, за кредитними операціями під контролем — 5 %, субстандартними — 20%, сумнівними — 50 %, а безнадійні кредитні операції резервуються у повному обсязі незалежно від виду та вартості кредитного забезпечення.

Приклад.Кредит у сумі 1000 од. видано під заставу нерухомого майна, вартість якого за договором застави — 1800 од. Станом на 01.02 поточного року кредит віднесено до категорії «під контролем».

Коефіцієнт коригування вартості застави нерухомого майна за цією категорією кредитних операцій за шкалою НБУ — 0,5, тобто в розрахунок чистого кредитного ризику береться вартість застави: 1800 ´ 0,5 = = 900 од. Чистий кредитний ризик становитиме: 1000 – 900 = 100 од. Резерв за цією категорією кредитних операцій формується на рівні 5 % і становитиме: 100 ´ 0,05 = 5 од.

Якщо кредит перейде до категорії субстандартних, то за тих же умов резерв потрібно створити на вищому рівні: (1000 – 1800 × 0,4) ´ 0,2 = 56 од.

За кредитними операціями в іноземній валюті з позичальниками, у яких немає джерел надходження валютної виручки, резерв створюється за вищим відсотком відрахування від чистого кредитного ризику: за стандартними кредитними операціями 2 %; під контролем — 7 %; субстандартними — 25 %; сумнівними — 60 %; безнадійними — 100 %.

Для врахування ризику країни при розрахунку резерву за кредитними операціями, що здійснюються на міжнародних ринках, ураховується ризик країни. З цією метою використовується встановлений міжнародними рейтинговими агенціями рейтинг, який підтверджений у бюлетені однієї з провідних світових рейтингових компаній (Mood’s, Standard&Poors, Fitch IBCA). Рейтинг країн, що визначається міжнародними рейтинговими агенціями, доводиться до відома банків Національним банком України. Усі банки за ризиком країни поділяються на вісім груп.

При створенні резерву за кредитними операціями, що проводяться на міжнародних ринках, відсоток відрахування обирається більший із двох: або за категорією кредитної операції, або за ризиком країни позичальника.

Резерв за всіма кредитними операціямиформується у валюті кредитної операції та поділяється на:

· резерв під стандартну заборгованість;

· резерв під нестандартну заборгованість за кредитними операціями, класифіковані як «під контролем», «субстандартні», «сумнівні», «безнадійні».

Резерв формується за кожною групою ризику відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості станом на перше число місяця, наступного за звітним. Розрахована за наведеною методикою сума резерву зазвичай відрізняється від обсягу фактично створеного резерву, оскільки кредитний портфель банку змінюється як за обсягом, так і за якістю. З одного боку, банк видає нові кредити, позичальники погашають заборгованість за виданими кредитами, з іншого — після кожної кредитної операції може змінитися фінансовий стан позичальника, якість обслуговування ним кредитної заборгованості.

Якщо на звітну дату розрахункова сума резерву перевищує фактично створений резерв, банк повинен до встановленого терміну для подання місячного балансу привести у відповідність обсяг резерву на покриття можливих втрат за кредитними операціями до якості та обсягу кредитного портфеля — збільшити резерв до розрахункового обсягу за період. Якщо ж фактично створений банком резерв перевищує розрахункову його суму на звітну дату, коригування резерву банки непроводять.

Резерв використовується лише для покриття збитків за непогашеною позичальниками заборгованістю за кредитними операціями в частині основного боргу, стягнення якого неможливе. Безнадійна заборгованість списується банком за рішенням правління за рахунок резерву під нестандартну заборгованість.

Резерв під стандартну заборгованість використовується для нарощування капітальної бази банку і враховується в складі додаткового капіталу при розрахунку регулятивного капіталу.

Резерв за коштами, розміщеними на депозитних рахунках у банках, які визнані банкрутами або ліквідовуються чи зареєстровані в офшорних зонах, формується на всю суму таких коштів. Розмір резерву визначається шляхом зважування суми коштів, що розміщені на кореспондентському чи на депозитному рахунках окремого банку, на відповідний відсоток резервування/

Ризики за коштами, розміщеними в банках, віднесених до груп 1, 2, вважаються стандартними, а до груп 3—8 — нестандартними. До групи 8 відносять банки (резиденти і нерезиденти), що визнані банкрутами або ліквідовуються за рішенням уповноважених органів, а також банки, які зареєстровані в офшорних зонах.

За рахунок коштів відповідного резерву списуються за рішенням Правління банку безнадійні щодо їх повернення депозити.

Резерв на відшкодування можливих збитків за простроченими понад 30 днів та сумнівними щодо їх отримання нарахованими доходами за активними операціями формується щомісячно станом на перше число місяця наступного за звітним на всю суму прострочених понад 31 день і сумнівних щодо їх отримання доходів.

Читайте також:

1. I. Введення в розробку програмного забезпечення
2. II.1 Програмне забезпечення
3. III. Етапи розробки програмного забезпечення
4. Абсолютні показники фінансової стійкості
5. Абсолютні показники фінансової стійкості та її типи
6. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини.
7. Адміністративно-правові методи забезпечення економічного механізму управління охороною довкілля
8. Активні операції банків
9. Активні операції комерційних банків
10. Алгебраїчні критерії стійкості
11. Алгебраїчні операції
12. Алгоритм формування статутного фонду банку

Переглядів: 4175