Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

 

Характерні риси епохи. XIV-XV ст. в історії Європи – початок нового світогляду, так званого гуманізму (humanos – людський). Жива думка звертається від Бога до Людини. Ця епоха опісля два століття була названа архітектором, живописцем та істориком мистецтв Джорджо Вазарі (1511-1574) Відродженням.

Сам термін «Відродження» (від французького «renaissance» – відродження, Ренесанс) з’явився у XIX в. Сенс використання даного терміну в тому, що у XIV–XVI ст., по-перше, відбувається відродження інтересу до античної культури в цілому – до античної філософії, до античних релігійно-містичних учень, до античної літератури і образотворчого мистецтва. По-друге, у цей період як би народжується нова культура вже самих західноєвропейських народів, протилежна традиційній християнській культурі Середніх століть.

Нове світобачення полягало перш за все у тому, що мислителі Епохи Відродження стали абсолютно інакше, ніж християнські теологи, відноситися до проблеми людини. У традиційному християнському розумінні чоловік – це лише гріховна істота, зобов'язана всім своїм тимчасовим земним життям довести право на життя вічну, але не матеріальну, а духовну. Тому людина повинна всіляко викорінювати власну матеріальну природу, що є джерелом гріха. Все ж таки свої помисли він повинен присвятити лише одному – любові до Бога, бо саме Бог є центром і метою всякого мислення і дії.

З кінця XIII–поч.XIV ст. суть людської особи починає розумітися абсолютно інакше. На зміну християнському теоцентризму приходить ренесансний антропоцентризм, коли людина, проблеми особи стають центром і метою всякого пізнання, мислення в цілому.

Вже Данте Аліг’єрі: Людіна з благом схожа найповніше (1265–1321) в своїй знаменитій «Комедії», названій пізніше «Божественною», писав, що зі всіх проявів Божественної мудрості, людина – найбільше диво. Надалі відношення до людини, як до якогось дива, навіть як до центру Всесвіту взагалі, зберігається і стає таким, що визначає. Тому своєрідним девізом, символом Епохи Відродження можна вважати слова, почерпнуті мислителями цього часу в античних творах і що стали украй популярними у XIV–XVI ст. – Диво велике є людина.

Людина в Епоху Відродження сприймалася у всій його цілісності – матеріальна природа людини цікавила мислителів тієї пори не менше, ніж його духовні якості. Найбільш яскрава увага до людського тіла виявилося в мистецтві Ренесансу. Відродження інтересу до краси людського тіла, опора на античні ідеали і пропорції людського тіла – одна з характерних рис витворів мистецтва того часу. Тому в творчості Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля, Тіціана таінших видатних художників і скульпторів зображення людини, як істоти плотської, тілесної і красивої в своїй тілесності ставало умовою для виразу духовного світу людській особі. Подібний підхід до зображення людини різко контрастував з попередніми тенденціями середньовічної художньої творчості.

В цілому культура Епохи Відродження – це грандіозний синтез християнською, античною і східних культур. На основі змішення, переплетення різних релігійних, наукових, літературних і містичних традицій в Епоху Відродження народжувалася майбутня західноєвропейська культура.

Франчесько Петрарка: Досконала повнота благ робить людину щасливою (1304–1374). Будучи щиро віруючим християнином, Петрарка не приймав поширеного схоластичного розуміння суті Бога і, перш за все, сталого панування християнства, що раціоналізувало. Тому він закликав не розпилювати свої сили в безплідних логічних розуміннях, а знов відкрити дійсну чарівливість всього комплексу гуманітарних дисциплін. Дійсна мудрість, на його думку, полягає в знанні методу досягнення цієї мудрості. Отже, необхідно повернутися до пізнання власної душі. Петрарка писав: «Мені не заподіюють неспокій перешкода з книг і захоплення земними речами, оскільки у язичницьких філософів я навчився тому, що ніщо не гідне захоплення, за виключенням тільки душі, проти якої все здається незначним».

Позиція ренесансного відношення до людини багато в чому визначена в творі Петрарки «Моя таємниця, або Книга бесід про презирство до світу». Примітно, що вона побудована у формі діалогу Франциска, тобто самого Петрарки і Августина, виднейшого представника західної патристики. Характерний, що Августин виступає у ролі вчителя Петрарки. Він знов ставить питання про шляхи моральної досконалості людини, про подолання його недосконалості. Але само проголошення позиції вустами Августина більш ніж несподівано: «Для того, щоб ні в чому не мати потреби, ти повинен був би струсити з себе людське єство і стати Богом».

Петрарка починає своє міркування з вказівки на недосконалість людини: «Поглянь на нього, як він, голий і потворний, з криком і плачем народжується.; як він крихкий тілом і душею неспокійний, облягаємо всілякими хворобами і схильний до незліченних пристрастей тощо». Проте людина, як відзначає Августин, прагне придбати «багатство і могутність». Але воно і виявляється тим, що стає причиною нещасть людини. Більш того, саме владики випробовують справжню потребу і залежність «від тих, над якими вони з вигляду начальникують». Тому людина повинна задовольнятися своєю часткою. Звідси вимога: «...учись і жити удосталь, і мати потребу, і начальникувати, і підкорятися; і не мрій у такий спосіб, поки ти живий, повалити ярмо долі». Людина повинна подолати свою недосконалість самостійно за допомогою підпорядкування чесноті. «Тоді-то, – відзначає Августин як учасник діалогу, – вільний, не підлеглий нікому з людей і ні чого не потребуючи, ти, нарешті, будеш істинно могутнім, абсолютно щасливим владикою». Для цього необхідно подолати всі земні турботи і звернутися до вічного.

Символом епохи Відродження можна назвати Леонардо та Вінчі: О, Вінчі, ти у всьому єдиний (1452-1519), такий, що вражає своєю різносторонністю. Він не був виключенням – різносторонність розвитку творчих сил в цілісній особі була типова для його сучасників. Релігійному догматизму, природно-філософским спекуляціям він протиставляє образ мислення, орієнтований на пізнання об'єктивної реальності. «Багато хто вважатиме має право дорікати, – писав він, – указуючи, що мої докази йдуть в розріз з авторитетом деяких мужів, що знаходяться у вищій пошані, майже рівним їх незрілим думкам; не помічають вони, що мої предмети народилися з простого і чистого досвіду, який є дійсний вчитель». Він висловлював співчуття схоластам, що займаються речами «недоказовими». Він обурювався проти алхіміків, які «хочуть розбагатіти в один день». Він з сумнівом відносився до умоглядів з приводу безтілесного духу: «О, математики, пролийте світло на цю помилку! Дух не може мати ні голосу, ні форми, ні сили; а якщо він прийме тіло, то не зможе проникати або входити туди, де входи закриті. І якби хто сказав, що дух приймає тіла різних форм за допомогою змішення і стиснення повітря і за допомогою такого знаряддя говорить і рухається з силою, на це я відповідаю: так, де немає сухожиль і кісток не може бути і сили, і вона не може приводитися в дію ні в одному з рухів цих уявних духів. Біжи від цих споглядачів, бо їх доводи не підкріплені досвідом». Леонардо є піонером наукової методології, в якою основою є строгий експеримент у всеозброєнні математичного оснащеності. Одним з перших Вінчі сформулював принцип детермінізму, тобто загальною причиною обумовленості. Від детермінізму Леонардо піднявся до усвідомлення закономірностей як об’єктивного факту: «Необхідність – опікун природи, і узда, і вічний закон». Їм наново поставлено питання про культуру теоретичного мислення, про належну якість осмислення і узагальнення результатів вивчення природи за допомогою математичних методів. Заразливий оптимізм Леонардо да Вінчі і його віра в пізнавальну і практичну силу науки.


Читайте також:

  1. I. Епоха Відродження
  2. Академічна філософія кінця – XIX – поч. XX ст.
  3. АНГЛІЙСЬКИЙ ТЕАТР ЕПОХИ РЕНЕСАНСУ
  4. Антична філософія
  5. Антична філософія.
  6. Антична філософія.
  7. Антропологічно-гуманістична філософія XX ст.
  8. Антропологічно-ірраціоналістична філософія
  9. Б ) Філософія епохи схоластики
  10. Боротьба Директорії за відродження УНР. Занепад Української державності.
  11. В епоху Відродження
  12. Визначні художні феномени, епохи і стилі ХІХ ст.




Переглядів: 384

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Б ) Філософія епохи схоластики | ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.001 сек.