• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

Б) натурфілософський напрям.

А) антропологічний напрям.

Вчення про благо і людину. Лоренцо Валла: Ми сказали, що благо подвійне, одне – благо сприймаючій речі, інше – сприйнятою. Проте те правильно називається благом, що народжується з того і іншого і називається насолодою. Воно сприймається як з творінь, так понад усе від Творця. Уродженець Риму Лоренцо Валла (1407–1457) вже в молоді роки став відомий як один з талановитих філософів-гуманістів. У віці 23-х років він вже був викладачем університету в Павії, а в 1431 р. видав свій знаменитий твір «Про насолоду» (у 1433 р. цей твір був перевиданий в розширеній редакції під назвою «О дійсному і помилковому благу»).

Може бути найбільшу «зухвалість» Лоренцо Валла проявив в своєму творі «Міркування про підробленість так званої Дарчої грамоти Костянтина», написаному в 1440 р. Лоренцо Валла вперше провів історичний і філологічний аналіз «Дарчої грамоти» і довів підробленість цього документа; його пізніше походження.

У дусі загального захоплення античною філософією, Лоренцо Валла одним з перших гуманістів звернув увагу на творчу спадщину Епікура. У 1417 р. була знайдена і пізніше опублікована поема римського поета і мислителя Тіта Лукреція Кара «Про природу речей», в якій висловлювалися епікурейські переконання. У досить короткі терміни поема Лукреція Кара стала дуже популярною. Мислителів епохи Ренесансу привернуло у філософії Епікура перш за все вчення про насолоду і між ними розвернулася справжня дискусія про суть цього учення.

Трактат «О дійсному і помилковому благу» («Про насолоду»), написаний Лоренцо Валла, став прямим продовженням даної дискусії. Сам трактат написаний у формі бесіди, в якій беруть участь стоїк, епікуреєць і християнин. При цьому стоїк і епікуреєць сперечаються між собою, а християнин виступає як своєрідний суддя.

І взагалі, Валла, буквально оспівує людські відчуття, що доставляють насолоду, висловивши в одному зі своїх творів співчуття, що у людини тільки п’ять, а не п’ятдесят або навіть не п’ятсот відчуттів!

Цілком природно, що подібна позиція приводила мислителя до сприйняття особи як центру буття взагалі. Невикорінний егоїзм людської природи обґрунтовується вже через прагнення до самозбереження. Недаремно Валла стверджує, що його особисте життя для нього самого – вище благо. Власне життя для людини переважніше, ніж життя інших людей. І всі помисли людини самою природою прямують на турботу про саме собі.

По суті справи, у Лоренцо Валла формулюється справжня апологія насолоди, яка стає одним з найважливіших принципів моралі того часу. При цьому, проте, само насолода розуміється не тільки лише як задоволення якихось низовинних плотських потреб. Навпаки, в повній відповідності з Епікуром, затверджується ідея насолоди, як гармонія духовного і тілесного почав, в рівній мірі властивих людині і тому обов'язкових для нього.

Джованні Піко делла Мірандола: Про, Адам! Я ставлю тебе в центрі світу, щоб звідти тобі було зручніше оглядати все, що є в світі (1463-1494) захоплювався людиною як вищою істотою, створеним Богом. У роботі «Про гідність людини» він писав: «Дано досягти того, до чого він прагне». Вона була написана до публічного діалогу, який був намічений до весни 1477 року в Римі, але не відбувся із-за заборони його татом Інокентієм VIII. Шлях до розуміння людської суті, вважав Піко, лежить через пізнання. Тому досягти дійсного щастя неможливо без філософії, як Бога – без теології. Крім того, теологія стає доступною за умови, якщо людський розум підготовлений філософією. Звідси заклик Мірандоли: «Змивай грязь неуцтва і пороків, щоб пристрасті не бушували необдумано, і не безумствував іноді безсоромний розум». «Тоді, – укладає Піко, – ми наповнимо очищену і приведемо в порядок душу світлом природної філософії, щоб потім удосконалювати її пізнанням божественних речей».

Еразм Роттердамський: Перш за все, тобі слід постійно і завжди пам’ятати, що людське життя (про це свідчить Іов – воїн вельми великодосвідчений і непереможний) – не що інше, як безперервна боротьба, і прості люди, душі яких мир-обманщик уловлює обольстительнейшими забавами, сильно помиляються (приб. 1469–1536) Його ім’я стало свого роду символом Епохи Відродження. Насправді, людина видатного літературного таланту і величезної працьовитості, Еразм Роттердамський ще за життя був названий королем гуманістів, ставши як би загальноєвропейським лідером гуманістичного руху.

Сьогодення його ім’я – Герхард Герхардс (Дезідерій Еразм – це латинське прочитання). У розвитку європейської суспільної думки зіграли твори Еразма, що стали дуже популярними, – «Зброя християнського воїна» (1503 р.), «Про свободу волі» (1524 р.) та інші. А найбільшу популярність здобула його знаменита «Похвала дурості» (1509 р., видана в 1511 р.).

У більшості своїх творів, а особливо в «Похвалі дурості», Еразм Роттердамський з властивими йому сарказмом і іронією виводить образи філософів-схоластів, «шанобливих за довгу бороду і широкий плащ, які себе одних вважають мудрими». «Адже природа сміється звисока над всіма їх припущеннями, – укладає Еразм, – і немає в їх науці нічого достовірного».

На думку Еразма мудрість полягає зовсім не у багатознанні, до якого прагне людський розум, але в поверненні до простоти Христової Благої Вести, ув’язненій в Євангелії. З цього переконання і народжується ідея філософії Христа (або християнський гуманізм), яку проповідував «король гуманістів».

Найяскравіше філософський дух концепції «християнського гуманізму» прочитується в «Похвалі дурості». Часто цю роботу Еразма трактують дуже прямолінійно, знаходячи в ній критику мало не самої християнської віри. Насправді вся «Похвала дурості» пройнята тільки одним пафосом – пафосом осміяння «безумства» миру цього в ім'я «немудрого Божієго».

В принципі, головною ідеєю Еразма був заклик до очищення – гуманістичний ідеал людини утілив в життя лише тоді, коли сама людина в простоті і щирості віри максимально наблизиться до образу Христа. Саме ця теза лежала в основі критичного відношення Еразма і до соціально-політичної дійсності тодішньої Європи, і до етичного стану людей, і до ролі церкви, яка, на думку Еразма, дуже віддалилася від ідеалу першої, апостольської церкви.

Еразм висміює шанування граматик, яких сприймають як мудреців. Але вони «вічно вони голодні, брудні і проводять все життя свою в училищах, – «в училищах» сказала я? – ні, в роздумах, або, вірніше, на млинах, в застінках для тортур», і «устрашають боязку зграю хлоп'ят своїм грізним виглядом і голосом». Проте вони щасливі «свідомістю своєї надзвичайної ученості». Також іронічно він оцінює поетів, риторів і юристів, діалектиків і софістів, філософів «шанобливих за довгу бороду і широкий плащ».

Засуджувати ж богословів небезпечно, оскільки «люди цієї породи вельми пихаті і дратівливі», проте «базікання в школах, уявляють вони, ніби силогізмами своїми підтримують готову звалитися уселенську церкву». Він засуджує тат, які раз у раз затівають війни для захисту релігії, «немов немає більше Христа, який сам захищає своїх вірних».

Еразм послідовно відстоює перевагу дурості перед мудрістю, при цьому під останній гущавині всього розуміється уявна ученість. Не випадково тому християнська віра, із його точки зору, «схожа на якийсь вид дурості і з мудрістю абсолютно несумісна». Про це свідчить розуміння блаженства, «якого християни прагнуть досягти ціною стількох мук і праць, є не інше що, як якийсь різновид безумства». Далі, засновниками християнства були «люди дивно простодушні, жорстокі вороги всякої ученості».

Далі, більш того, «нагорода, обіцяна праведникам, є не що інше, як свого роду божевілля». Само прагнення благочестивих сердець полягає в тому, що дух повинен поглинути тіло, який у свою чергу, поглинається могутнім верховним розумом, і тоді чоловік, опинившись цілком у нестямі, відчує невисловлене блаженство і залучиться до верховного блага».

«Діатріба, або міркування про свободу волі» Еразма Роттердамського – це полеміка з Лютером. Еразм відстоює наявність вільної волі за допомогою аналізу священного Писання. «Як ми вважаємо, - відзначає Дезітерій та здатність духу, за допомогою якої ми судимо, – байдуже, чи захочеш ти її називати ? – тобто «розум» або «розсудок» – затемнена гріхом, але не погашена». Отже, не дивлячись на гріхопадіння, у людини збереглася здатність духу, яка і є власне кажучи розум. Тобто джерело свободи волі Еразм бачить в розумі. Основною передумовою свободи волі розглядається Божа благодать, яка була дана людині після прощення. Отже, «розум затемнений, але не погашений», який і є «світлом для душі».

Еразм виділяє декілька видів благодаті, тобто даного дарма. Перша – це можливість вільно говорити, мовчати, сидіти тощо. Друга – це спонука грішників до розкаяння, «яка знищує гріх», отже, будить волю. Крім того, існує благодать, яка доводить до кінця пробудження. Тому Еразм не згоден з тим, що вільна воля не приводить ні до чого, окрім гріха.

Мішель де Монтень: Чеснота, потрібна для керівництва мирськими справами, є чеснота з опуклостями, виїмками і вигинами, щоб її можна було прикладати і приганяти до людських слабкостів (1533–1592) Якщо говорити про філософські переконання Монтеня, то слід відмітити, що в своєму духовному розвитку він пережив захоплення різними філософськими ученнями. З першої книги «Дослідів» видно, що філософські переваги віддаються Монтенем стоїцизму. Потім значний вплив на його світогляд робив епікуреїзм. Та все ж основний напрям міркувань французького мислителя лежить в руслі іншого учення, відомого із старовини – скептицизму.

Сумнів – в силах людського розуму, в можливості дотримання людиною етичних принципів, у виконанні якихось загальних для всіх людей ідеалів – ось що пронизує весь зміст «Дослідів». Недаремно головне питання, яке ставиться в цьому творі, звучить таким чином – Що я знаю ?

Відповідь на це питання, яке дає Монтень, в принципі невтішний – чоловік знають дуже мало, і, що ще більш невтішно, навіть не може знати багато чого. Причина подібного стану речей поміщена в природі самої людини: «Дивовижно суєтне, справді непостійне і таке, що вічно коливається істота – людина. Нелегко скласти собі про нього стійке і одноманітне уявлення».

Філософські погляди Монтеня фактично містять основні передумови раціоналізму Нового часу. В розділі «Про те, як наше сприйняття значною мірою залежить від уявлення, яке ми маємо», Мішель фактично відмовляється від абсолютних моральних норм, які панували в етиці, починаючи з античного періоду. «Адже якщо страждання і насправді породжуються в нас розумом, – помічає Монтень – те, здавалося б, в наший власті або зовсім нехтувати ними, або обернути їх на благо».

І далі: «Якби справжня суть того, того, перед чим ми тріпочемо, розташовувала сама по собі здатністю упроваджуватися в нашу свідомість, то вона упроваджувалася б в свідомість всіх рівним і тотожним чином, бо всі люди однієї породи, і всі вони забезпечені в більшій або меншій мірі однаковими здібностями і засобами пізнання і думки». Тому уявлення про добро, зло, смерть і інші підстави для етичний думок не є незмінними, а залежать від відношення до них конкретної людини. Потім Монтень наводить багато прикладів відношення до смерті самих різних людей в різних ситуаціях.

Розум він розглядає як основу етичного життя. Тому «хай совість і чесноти учня знаходять віддзеркалення в його мові і не знають іншого керівника, окрім розуму». Тому учня необхідно навчити визнавати свої помилки, і слідувати розуму. Більш того, мир, як предмет пізнання повинен стати способом самопізнання, він повинен стати «дзеркалом, в яке потрібно дивитися, щоб пізнати себе до кінця».

Основою виховання він вважав турботу про душу на основі вивчення філософії, оскільки «душа, що вміщає в себе філософію, не може не заразити своїм здоров’ям і тіло». Він виділяв головний стан душі – спокій, радісне сприйняття життя, поза сумнівом, має своїми витоками філософію стоїків. Саме тому Монтень наполягає, щоб навчання «повинне ґрунтуватися на з’єднанні строгості з м’якістю». І далі, в розділі про «Канібалах» Мішель затверджує: «Цінність і гідність людини поміщені в його серці і в його волі; саме тут – основа його справжньої честі».

Відношення Монтеня до релігії можна зрозуміти на основі вивчень розділи з другої книги «Дослідів» «Апологія Раймунда Сабундського», дана книга якого присвячена критиці атеїзму. Кредо Монтеня сформульоване стисло таким чином: «я люблю науку, але не обожнюю її». Проте шлях до віри лежить через розум і самостійні зусилля людини. але проблема полягає в тому, що віра дуже слабка. І тому Монтень жалкує: «Якщо б у нас була хоч крапля віри, то ми, як мовиться в Священному писанні, здатні були б рухати горами».

Крім того, людина не здатна прийняти допомогу Бога. «Подивитеся – указує Монтень, – з якою приголомшливою безсоромністю ми поводимося з божественним промислом». Більш того, само благочестя приймається за умови, якщо вона «потурає його пристрастям». І тому один з головних докорів релігії в тому, що не виконується її призначення у викорінюванні пороків. Замість цього вона їх «покриває, живить і порушує».

5.3. Натурфілософія. Микола Кузанський: Бог творить реальне буття, наш розум творить понятійне буття (1401-1464). Філософія, хоча і залишалася в значній мірі залежною від богослов’я, почала випробовувати істотний вплив нового світогляду. І першим філософом того часу слід назвати Миколу Кузанського. Віддаючи багато сил своїм церковним турботам, Кузанський, проте, писав філософські трактати і праці по математиці. Деякі роботи викликали обурення в церковних кругах. Зокрема Іоанн Венк засуджував пояснення єдності Бога і миру, що отримало назву пантеїзм (pan – все, Teos – Бог). З виникненням християнства, що розуміє Бога як особу, що підноситься над природою, пантеїзм протиставив ідею їх єдності. Він проголошував, що Бог – це безособовий світовий дух, що ховається в самій природі. Кузанський приходив до натуралістичного трактування Бога, зливаючи його з природою, а з іншою, спираючись на принцип безпосереднього містичного збагнення Бога.

Кузанський розглядає проблему пізнаваності Бога в своїй роботі «О вченому незнанні». Як непізнаване, «нескінченний максимум» – актуальна нескінченність, а мир – прояв Бога, якого він називає «обмеженим максимумом», – потенційна нескінченність. Згідно Кузанському, Бог і його творіння – одне і те ж. Переносячи нескінченність Бога в природу, він сформулював ідею нескінченності Всесвіту в просторі. Кузанський писав: «Машина миру має, так би мовити, свій центр всюди, а в своє коло ніде, тому що Бог є коло і центр, так що він скрізь і ніде». Ця картина миру принципово суперечить арістотелівської, по якій Бог знаходиться в центрі всесвіту. При цьому, Бог вносить цілісність до світу: «Бог – єдина проста основа цілого Всесвіту. У основі цілого лежить «душа миру», яка «цілком знаходиться на цілому світі і в кожній частині його», що при цьому має певний напрям руху, складова його частини, бо «всякий рух частини направлений до цілого як досконалості».

У концепції людини, висунутого Кузанським, було щось нове – діалектика пізнання як природній людській здатності осягати за допомогою відчуття, уяви, розуму і розуму. Надалі таке відношення плотського пізнання, розуму і розуму знов розвиватиме І. Кант. Переконаний в тому, що мир нескінченний, Кузанський приходить до висновку, що процес пізнання припускає нескінченне вдосконалення людських здібностей, який розглядаються в єдності. Плотське пізнання дає лише часткове знання, здобуті ним знання повинен упорядкувати розум. Оскільки Бог поза всякими визначеннями, то він недоступний розуму, що пізнає, який здібний до пізнання матеріального світу, особливо за допомогою математики. Тому Кузанець був переконаний, що в основі всіх явищ природи лежать математичні відносини. Згідно Кузанському, вищою пізнавальною здатністю є розум, який не зв'язаний і не залежить від відчуттів. Розум лише переддень розуму, це лише обмежена сила розуму, що не виходить за межі порівняння речей і йому недоступна актуальна нескінченність, тобто Бог, який, – предмет розуму.

У розумінні «вченого незнання» Н. Кузанський фактично проголосив тезу про відносність будь-якого знання: «Знає по-справжньому той, хто знає своє незнання». Знання – це розгляд «поєднань в тілесних речах». Мова йде не про пізнання Бога або людини, а про пізнання природи. Саме аспект пізнання істотно відрізняє його погляди від поглядів представників філософії середньовіччя. Аргументом неможливості повноти пізнання думка Сократа: «Я знаю, що нічого не знаю», і теза Соломона про неможливість невимовності властивостей речей в словах. Саме тому проголошується необхідність досягнення знаючого незнання, оскільки «всякий опиниться тим учене, чим повніше побачить своє незнання». Отже, пізнання повинне бути направлене безпосередньо на речі, а, по-друге, воно має відносний характер. Таким чином, Кузанський формулює положення про відносність істини, в протилежність концепції абсолютності істини, яка панувала, починаючи з Арістотеля, в середньовічній філософії.

Але навіть в дослідженні проблем теології, Микола використовує методи, які необхідні для дослідження речей. Саме тому міркування про Бога, пронизаного неоплатонізмом, мають математичний характер. Нагадаємо, що основним поняттям неоплатонізму є Єдине. Бог утворює цілісність з Єдиним: «Єдність є синонім від грецького слова on, яке по латині переводиться ens (лат.: сущий), єдність і суть. Бог дійсний сама суть речей, бо Він – принцип буття і тому є суттю». Математизація виявляється в тому, що єдине ототожнюється з абсолютним максимумом, оскільки він – вища межа. Як абсолютний максимум, він робить вплив на можливе. Таким чином, Бог розглядається як чиста можливість (posse) буття. Звідси божественне буття є possest, тобто як posse est, як те, що одночасне і буття і активна можливість буття. Саме тому Бог для Кузанського є межа всіх його нескінченних становлень, тобто відношення максимуму і мінімуму. Саме Бог виступає нескінченною істиною, яка «осягнена незбагненно».

Джордано Бруно: Істина полягає в плотському об’єкті, як в дзеркалі, у розумі – за допомогою аргументів і міркувань, в інтелекті – за допомогою принципів і висновків, у дусі – у власній і живій формі (1548-1600). У своєму творі «Про невимірний і незліченний. Про монаду, число і фігуру» є рядки, присвячені геліоцентричній системі. Бруно учив, що Всесвіт нескінченний і містить нескінченну кількість зірок, одним з яких є Сонце – нікчемна порошинка в масштабі Всесвіту. Він учив також, що серед безлічі зірок є такі, навколо яких обертаються планети, а наша Земля – не єдина планета, де мешкають розумні істоти. Далі, оскільки Всесвіт нескінченний, існувати вона буде вічна, а її створення – тільки міф. Джордано відкидав священний постулат про протилежність між Землею і небом. Одні і ті ж закони, вважав він, панують у всіх частинах Всесвіту, одним і тим же правилам підпорядковано існування і рух речей. У основі Всесвіту лежить матеріальний початок – «природа народжує, володіє необмеженою творчою потужністю».

Центральне місце в ученні Бруно займала ідея Єдиного. Єдине є Бог і разом з тим – Всесвіт. Єдине є матерія, і разом з тим – сукупність речей. Ця єдина і вічна, і нескінченний всесвіт не народжується і не знищима. Вона за своїм визначенням виключає Бога-творця, зовнішнього і вищого по відношенню до неї, бо «не має нічого зовнішнього, від чого могла б зазнати; вона не може мати нічого протилежного або помилкового як причина свого застосування».

Бог у Бруно співпадає, повністю ототожнюється зі світом. «Ми бачимо Бога, – писав Джордано, – в нескінченній здатності природи все створювати і всім стає», «у незборимому і непорушному законі природи». Бруно заглиблює діалектичне трактування «об’єктивного світу», і в той же час допускав існування «світової душі» і загальної одушевленої природи. Мир рухається, згідно Бруно, за допомогою саморуху, не просто рухається, а безперервно народжується, стає множинним з єдиного.

На світогляд Бруно зробив великий вплив неоплатонізм. Саме тому він стверджує, що «відчуття не бачить нескінченності, і від відчуття не можна вимагати цього висновку; бо нескінченне не може бути об’єктом відчуття». Тільки інтелект може бачити «очима субстанцію», саме він здатний судити про всі відсутні речі, віддалені «від нас як за часом, так і простору». Звідси призначення відчуттів, і в цьому він фактично повторює Кузанського, в тому, щоб «порушувати розум», оскільки вони можуть доносити і свідчити. Проте вони не можуть виступати повноцінними свідками, оскільки вони не бувають без «каламутної домішки». По Джордано, істина дана у плотському об'єкті як у дзеркалі, у розумі «за допомогою принципів і міркувань», а в інтелекті – у «живій формі».

Микола Коперник: Я думаю, що тяжкість є не що інше, як деяке прагнення, яким божественний Архітектор обдарував частинки матерії, щоб вони з’єдналися у форм кулі (1405-1504) був членом колегії священиків (капітулу), що полягають при епіскопи або кафедральному соборі в католицькій церкві, і понині іменовані каноніками. Разом зі своїм вчителем Доменіко Марія ді Навара він провів спеціальні спостереження, щоб встановити правильність геометричного тлумачення Птоломеєм спостережуваного руху Місяця, і переконався в помилковості міркувань Клавдія Птоломея (приб. 90-160), знаменитого грецького астронома, математика, який фактично узагальнив астрономічні знання стародавніх і геоцентричну модель світу. Згідно його схемі, в центрі Всесвіту знаходилася нерухома Земля, поза нею – планети, Місяць, Сонце, що здійснюють кругові рухи навколо якихось центрів, які, у свою чергу, рухаються навколо Землі. Траєкторії небесних тіл називалися епіциклами, траєкторія центрів – діферантами. Земля розташовувалася поблизу загального центру діферантів. У основу її була покладена математична модель, що пояснює нерівномірність і «петлеобразність» рухів спостережуваних світил на небесному зведенні і дозволяє зі застосуванням тригонометрії порівняно точно передбачити їх положення у будь-який момент. Вона була зручної для пояснення релігійної картини миру. Земля і весь видимий тілесні мир був визначений фокусом всіх видимих і невидимих сил, і відношення до нього всього сущого обумовило центральне положення людського проживання у світовому просторі. Проте ще Микола Коперник поставив під сумнів ідею нерухомого центру Всесвіту і затверджував: «Наша Земля насправді рухається, хоча ми цього не помічаємо». Коперник поступово в результаті копіткого збирання і аналізу астрономічних даних прийшов до переконання, що Сонце займає центральне положення у ряді блукаючих по небозводу світив, а Земля разом з ними обертається навколо нього і одночасно навколо своєї осі. Свої погляди він виклав в рукописному творі «О зверненні небесних тіл». Церковному авторитету був кинуть виклик в питаннях природи. Почалося звільнення наукового природознавства від теології.

Галілео Галілей: При обговоренні природних проблем ми повинні відправлятися не від авторитету тестів Священного писання, а від почуттєвих дослідів і необхідних доказів (1564-1642). Його цікавило як, і відповідно до якої необхідності, математично описується відносини зв'язку руху тіл надані самі собі. Володарями його дум були Архімед і Евклід. Його перші рукописи, наприклад, «Діалог про рух» були направлені проти постулатів Арістотеля. В результаті своїх природничо-наукових дослідів він приходить до висновку: «Жоден вислів Писання не має такої примусової сили, яке має будь-яке явище природи». Він проводить експерименти з подальшим математичним аналізом, а по результатах пише наукову працю про механізми, що перетворюють одні види енергії в інших, в якому виходить із загального принципу рівноваги, співпадаючих з принципів можливих переміщень. Він вперше строго формулює основні кінематичні поняття (швидкість, положення, сила). На матеріалі своїх дослідів встановлює абсолютно точні кількісні відносини, закони. Він перший побудував телескоп і відкрив, що поверхня Місяця опинилася покрита кратерами і горами, і тим самим спростував положення Арістотеля про досконале небесне світло. Його роботи відкривають нову еру в науковому пізнанні, еру математичного експерименту в природознавстві. Тому Галілей сповідав широко поширений погляд в епоху Відродження про розділення наукової і філософської істини.

Ідеї Реформації. У першій половині XV ст. в Західній Європі розвивається могутній визвольний рух. Константинопольський собор (1414-1418), скликаний, всупереч традиції не татом, а колегією кардиналів і Базельський собор (1431-1448), обидва за участю представників монархії, висунули положення, що саме такого роду зборів повинні бути верховною владою церкви. Це положення не було затверджене, але при цьому істотно постраждав авторитет тата. На боротьбу з понаддержавним католицьким централізмом піднімався широкий і неоднорідний рух, що отримав назву протестантизм (лат. protestant – що публічно заявляє). На чолі його стояв Мартін Лютер: Тато не може прощати ніяких гріхів; він тільки оголошує і підтверджує, що вони пробачили Богом (1483-1546). На початку вересня 1517 року він пише 97 тез, направлених проти схоластики. У них затверджується, що схоластичне богослов’я губить віру. Автор виступає проти ряду догматів і претензій католицької церкви, стверджуючи, що духівництво не може вважати себе посередником між людьми і Всевишнім. Людина, по Лютеру, досягає «порятунку душі» («виправдання») тільки за допомогою віри, яка дарується йому безпосередньо Богом. Тези 5-7 спеціально були присвячені викладу обґрунтувань, що церква не може звільнити грішників від небесної кари, а тато має право прощати християн за порушення лише його ухвал, але не божих вимог. У 30-40 тезах мовиться про те, що католицька церква не може обіцяти небесного виправдання і порятунок душам грішників за індульгенції, що продаються церквою (лат. (indulgentia) – поблажливість). Лютер наполягає на тому, що важливе місце в християнській релігії займає і мирське життя. Тому повинен бути відкинути авторитет папських догматів і послань («священних переказів») і відновлений авторитет «священного писання».

Представником селян і міського плебсу став Томас Мюнцер: Програма і план цього християнського об’єднання полягає в тому, щоб за допомогою Бога звільнитися, наскільки це можливо, без озброєної боротьби і кровопролиття (1490-1525). Свої погляди він виклав в творах «Обґрунтована захисна мова», «Проповідь перед князями» (1524). Програма Мюнцера припускала встановлення республіки, народовладдя, зрівняльного розподілу і носила утопічний характер. Божественне і людське фігурують у нього як категорії реального життя, небесне, по Мюнцеру – це не що інше як земне, приведене в ідеальну досконалість. Мюнцер ототожнює поняття «Бог» і «світ», перше для нього – це світ у цілому, а «божественна воля» полягає в тому, що всі «творіння» повинні діяти як частини світового цілого, а не по собі. Будь-яке приватне, таке, що розглядає себе поза цілим, згодне йому стає «безбожником», а ті, хто керується своїми приватними інтересами – «безбожниками». У цьому сенсі, міркував Мюнцер, тільки «ремісники» і «орачі» здатні розуміти мету Бога, тому що їх інтереси повністю співпадають з інтересами суспільства. Ідеальне суспільство, на його думку, – це таке, в якому зовсім не буде приватних інтересів і все буде загальним. Тому боротьбу селян Мюнцер вважав справедливою. Тільки через неї він бачив встановлення «царства Божія» на землі. У своїх листах і мовах він неодноразово заявляв, що «влада повинна бути віддана простому народу». І Реформацію Мюнцер розумів як перетворення миру на початках торжества загальних інтересів. Повторюючи лютерівську формулу «виправдання вірою, він під «вірою» розумів цілеспрямовані дії на користь народу і боротьбу з «безбожниками», тобто з тими, що пригноблюють трудівників.

Теорії суспільства. Ніколо Макіавеллі: Ми знаємо з досвіду, що у наш час великі справи вдавалися лише тим, хто не прагнув стримати дане слово і умів, кого потрібно, обвести навколо пальця; такі государі кінець кінцем досягли успіху куди більше, ніж ті, хто ставив на чесність (1469–1527). Головна відмінність Макіавеллі від всіх попередніх йому мислителів Епохи Відродження полягає в тому, що він керувався в своїх творах не абстрактними ідеями торжества добра і Бога, а реальним досвідом конкретного життя, ідеями користі і доцільності. «Маючи намір написати щось корисне для людей тих, що розуміють, – писав він в «Государі», – я вважав за краще слідувати правді не уявною, а дійсною – на відміну від тих багато, хто зобразив республіки і держави, яких насправді ніхто не знав і не бачив». І далі продовжував: «Відстань тим часом, як люди живуть і як повинні жити, таке велике, що той, хто відкидає дійсне ради належного, діє, швидше, на шкоду собі, ніж на благо, оскільки бажаючи сповідати добро у всіх випадках життя, він неминуче загине, стикаючись з безліччю людей, чужих добру».

У цьому сенсі Ніколо Макіавеллі проявив себе прихильником найжорсткішого реалізму, бо вважав, що благодушні мріяння про прекрасне майбутнє тільки заважають життя звичайної людини.

Спостереження над життям привели Макіавеллі до якнайглибшого переконання, що людина – це істота суто егоїстичне, у всіх своїх вчинках що керується лише власними інтересами. Взагалі, на думку Макіавеллі, інтерес – це наймогутніший і мало не єдиний стимул людської діяльності. Вияви цікавості достатньо різні, проте найважливіший інтерес пов'язаний із збереженням власності, майна і з придбанням нової власності і нового майна. Він стверджував, що «люди швидше пробачать смерть отця, чим втрату майна». У одній з робіт зустрічається і такий, досить різкий пасаж, що підкреслює невикорінний егоїзм людської природи: «...О людях в цілому можна сказати, що вони невдячні і непостійні, схильні до лицемірства і обману, що їх відлякує небезпека, вабить нажива». Інакше кажучи, Макіавеллі показує, що людина – це нескінченне поєднання добра і зла, і зло так же властиво людській природі як і добро. Людина, на думку Макіавеллі, не тільки егоїстична, але і вільна в своїх вчинках. Якщо християнське розуміння суті людини стверджувало, що людина у всьому підпорядкована вищому Божественному Провидінню, заздалегідь визначеній Богом долі, то Макіавеллі формулює абсолютно нове розуміння людської долі. Він говорить про те, що доля людини не «фатум» (доля, неминучість), а фортуна. Доля-фортуна ніколи не може повністю визначити життя людини. Більш того, в «Государі», флорентійський мислитель намагається навіть обчислити співвідношення – наскільки життя людини залежить від вищих обставин, а наскільки від нього самого. І приходить до висновку, що «фортуна розпоряджається половиною наших вчинків, але управляти іншою половиною або біля того вона надає нам самим».

Томас Мор: Я повністю переконаний, що розподілити все порівну і по справедливості, а також щасливо управляти справами людськими неможливо інакше, як зовсім знищивши власності (1478–1535).

У історію філософської думки Томас Мор увійшов перш за все як автор книги, що стала свого роду тріумфом гуманістичної думки. Написав її Мор в 1515–16 рр., і вже в 1516 році, при активному сприянні Еразма Роттердамського, вийшло в світ її перше видання під назвою «Вельми корисна, а також цікава, справді золота книжечка про якнайкращий пристрій держави і про новий острів Утопія». Вже за життя це твір, стисло званий «Утопією», приніс Мору усесвітню славу.

Само слово «утопія» придумане Томасом Мором, що склав його з двох грецьких слів: «оn» – не і «topos» – місце, буквально означає місце, якого немає. У книзі Мору розповідається про якийсь острів під назвою Утопія, жителі якого ведуть ідеальний спосіб життя і встановили у себе ідеальний державний лад. Само назва острова підкреслює, що мова йде про явищах, яких немає і, швидше за все, не може бути на реальному світі.

Вже давно відмічено, та цього не приховує і сам автор, що «Утопія» задумана і написана як своєрідне продовження платонівської «Держави» – як і у Платона в творі Томаса Мора дається опис ідеального суспільства, так, як його уявляли собі гуманісти XVI сторіччя. Тому цілком зрозуміло, що в «Утопії» можна знайти певний синтез релігійно-філософських і соціально-політичних поглядів Платона, стоїків, епікурейців з ученнями самих гуманістів і перш за все з «філософією Христа».

Так само як і Платон, Мор бачить основний принцип життя в ідеальному суспільстві в одному – суспільство повинне бути побудоване на принципі справедливості, який недосяжний на реальному світі. Рафаель Гітлодей викривав своїх сучасників: «Хіба що ти визнаєш справедливим, коли все найкраще дістається найгіршим людям, або порахуєш вдалим, коли все розподіляється між зовсім небагатьма, та і вони живуть зовсім не благополучно, а інші ж зовсім нещасні».

Утопійцам же вдалося створити держава, побудована на принципах справедливості. І недаремно Гітлодей із захопленням описує «мудрі і святіші встановлення утопійцев, які вельми успішно управляють державою за допомогою вельми нечисленних законів; і чеснота там в ціні, і при рівності всім все вистачає».

Як можливе існування суспільства справедливості? Томас Мор звертається до ідей Платона і вустами своєю героя заявляє: «Для суспільного благополуччя є один-єдиний шлях – оголосити у всьому рівність». Рівність передбачається у всіх сферах – в господарській, соціальній, політичній, духовній і так далі Але перш за все в майновій сфері – в Утопії скасована приватна власність.

Саме відсутність приватної власності, на думку Томаса Мора, створює умови для народження суспільства загальної справедливості: «Тут, де все належить всім, ні у кого немає сумнівів, що жодна окрема людина ні в чому не матиме потреби, якщо тільки він поклопочеться про те, щоб були повні суспільні житниці». Більш того, «тому що тут немає скаредного розподілу добра, немає жодного бідного, жодного жебрака». І – «хоча ні у кого там нічого не немає, все, проте ж, багаті».

У тому ж ряду коштує і тезу Томаса Мора про шкоду грошей – гроші в Утопії також скасовані і, отже, зникли всі негативні моменти, що породжуються грошима: жадання наживи, скнарість, прагнення до розкоші і так далі

Проте усунення приватної власності і грошей не є для Томаса Мора самоціллю – це завжди лише засіб для того, щоб суспільні умови життя надали можливість розвитку людської особи. Більш того, сам факт добровільної згоди утопійцев жити без приватної власності і грошей пов'язаний перш за все з високими етичними якостями жителів острова.

Читайте також:

1. IV. Вивчення нового матеріалу – 20 хв.
2. IV. Вивчення нового матеріалу.
3. IV. Вивчення нового матеріалу.
4. IV. Подання нового матеріалу
5. IІІ. Вивченняння нового навчального матеріалу.
6. V. Вивчення нового матеріалу.
7. V. Виклад нового матеріалу
8. V. Закріплення нового матеріалу – 5хв.
9. V. Пояснення нового матеріалу
10. V.Пояснення нового матеріалу
11. VII. Закріплення нового матеріалу і систематизація знань.
12. Академічна філософія кінця – XIX – поч. XX ст.

Переглядів: 767