Прогрес як моральне вдосконалення і досягнення щастя

Людина сучасності створила середовище нового типу – технічне, у результаті вже не природа стала середовищем існування, а техніка, – стверджує Жак Еллюль, який обґрунтував теорію інформаційного суспільства. Прагнення вирватися із залежності від техніки приводить до виникнення ще більш технотронного світу під прикриттям утопічної мрії. Техніка здійснює колосальний вплив на всі сфери життя, у тому числі й мистецтво, наприклад, з’явився такий новий вид як комп’ютерна графіка. Сама художня стилістика зазнає впливу технічного мислення, що очевидно при зверненні до творів абстракції, конкретного мистецтва, поп-арту тощо. Якщо раніше призначення техніки полягало лише у збільшенні кількості речей, то тепер вона визначає існування людини в цілому.

При розгляді стану сучасного суспільства Ж. Еллюль звернув увагу деякі негативні політичні тенденції. Виділимо деякі з них:

– по-перше, захист Заходом своєї монополії у сфері сучасних технологій;

– по-друге, тотальна мілітаризація техніки й технології, яка багато в чому обумовлена тотальним пануванням апарату влади;

– по-третє, зосередження освіти тільки в розвинутих державах;

– по-четверте, не зважаючи на удосконалення техніки, збільшення інтенсивності праці;

– по-п’яте, диспропорція в оплаті праці досягає жахливих розмірів.

Основною небезпекою Ж. Еллюль вважає бюрократизацію техніки. Він заявляє, що техніка стала засобом поневолення людини, проте вона ж може стати й чинником її звільнення. Основною силою, яка б дозволила подолати залежність від технічної системи, на його думку, може бути інформатизація: «Інформатизація дозволила б вирватися із технічної системи. Але сьогодні для цього необхідна справжня революція по відношенню до держави і автоматизованої техніки». Таку революцію він визначає як «іншою», при цьому мається на увазі, що вона не припускає захоплення влади певною політичною силою. Особливість цієї революції полягає в переорієнтації техніки на звільнення людини. На його думку виходом зі ситуації, що склалася, може бути вільний соціалізм, в якому вирішальну роль відіграє використання кібернетики.

Олвін Тоффлер виділяє три «хвилі» в розвитку суспільства: аграрна при переході до землеробства; індустріальна під час промислової революції; інформаційна при переході до суспільства, заснованого на знанні (постіндустріальному). Перша хвиля, доіндустріальна – пов’язана з виробництвом, яке припускає використання ручної праці та найпростіших механізмів. Друга хвиля – індустріальне виробництво, для якого характерне використання електрики. Третя – постіндустріальне, яка відрізняється застосуванням інформаційних технологій. Він стверджує, що факт наявності скорочення робочих місць пов’язаний із тим, що Друга хвиля нині підходить до кінця і наступає епоха Третьої хвилі. Для неї характерна поява високих технологій на основі використовування інформаційних систем. Виникнення комп’ютера зумовлює появу нових послуг і децентралізацію виробництва. Важливою мірою активізації руху світової спільноти до епохи Третьої хвилі він вважає створення фундацій, які б застосовувалися з метою підготовки суспільства до кризи та пом'якшення його негативних наслідків.

Економіка Третьої хвилі, підкреслює О. Тоффлер, у великій мірі залежить від культури, в якій основним є уміння спілкуватися з символами, образами й абстракціями, говорити і мислити логічно. Особлива роль навчання тому обумовлена тим, що формується нова культура, в якій провідна роль належить комп’ютеру.

Якщо в економіці Другої хвилі головними були точність, підкорення єдиній центральній владі, здатність примиритися з механістичною й одноманітною працею, то в економіці Третьої хвилі важливими є здібність до швидкого пристосування до змін, уміння працювати з декількома босами, бути допитливим, зберігати самовладання в умовах безладдя й неясності, залагоджувати конфліктні ситуації. Ці здібності й уміння будуть винагороджуватися вище.

Жодна національність або релігія, за О. Тоффлером, не має переваги у Третій хвилі, виграють ті, хто відкритіші й більш життєздатні. Третя хвиля відкриває можливості для найрізноманітніших культур, при цьому процес їхнього взаємовпливу буде дуже динамічним. Нові засоби навчання будуть сприяти подоланню неписьменності й напівписьменності. У цих технологіях провідна роль належить комп'ютеру.

У Третій хвилі істотно міняється характер праці. Фабричний стиль роботи, типовий для Другої хвилі, існував і в конторі, де кожний виконував дуже маленьку операцію, яка без кінця повторювалася. Власне ключ до зміни характеру праці лежить у розумінні неефективності рутинної часткової роботи. Він відзначає виникнення таких професій, які несумісні з одноманітністю, наприклад, програміст, розробник надр океану, підводний археолог, фахівець зі космічної техніки та ін. Для таких професій не мають ніякого сенсу основні положення тейлоризму.

Основні ідеї Миколи Костянтиновича Михайловського (1842-1904) спочатку були сформульовані ним у двох роботах: «Що таке прогрес»? і «Боротьба за індивідуальність», які і визначили усю подальшу тематику його статей. У них Михайловський ставить два головних, тісно пов’язаних для нього питання – про суть прогресу і про те, сприяє або перешкоджає прогрес суспільства і держави розвитку особистості людини. Своїми статтями М. К. Михайловський вступає у боротьбу зі стереотипами мислення і розпочинає її з потрясіння основ.

Перевірка дослідів, поглядів, понять історією їх виникнення вела Михайловського до мислення «подвійними формулами», що не допускають абсолютизації тієї або іншої теорії. Вони дозволяли йому побачити, наприклад, що прогрес суспільства спричиняє за собою регрес особи, висока «міра» розвитку може поєднуватися з низьким його «типом», «правда-істина» має бути урівноважена «правдою-справедливістю», «честь» і «совість» мають різну спрямованість, «правиця» уживається з «шуйцей», а об’єктивність – з суб’єктивністю.

Якщо для Спенсера досвід служить критерієм істини, для Михайлівського досвід завжди результат складної взаємодії перцепції і апперцепції, і тому його дані далеко не завжди є показником істини. Тому Михайловський протиставляє зовні об’єктивному методу Спенсера власний «суб’єктивний метод», в основі якого лежить спроба усвідомити і сформулювати ті ідеали, які неминуче визначають «упереджену думку».

У природі прогресом, по Дарвіну, вважається пристосування живого організму до умов існування, що дає можливість тривалого збереження виду. Одночасно прогресом у природі вважається постійне ускладнення організму, диференціація його складників. Але пристосування дуже часто йде шляхом спрощення, а не диференціації і ускладнення організму. У такому разі, що ж вважати прогресом?

Однозначна відповідь неможлива, вважає Михайловський. Якщо підійти з цієї точки зору до суспільства, то виявиться, що результатом боротьби за існування для людини являється пристосування до історично цього соціального середовища. Але у цьому випадку людина неминуче втрачає індивідуальність. Таких людей, що пристосувалися, Михайловський називав «практичними типами». Ця одна з частин звичайних «подвійних» формул Михайловського. Друга частина цієї формули – «ідеальний тип», що не пристосовується до середовища, а, навпаки, що бореться за такий її стан, який міг би задовольнити гармонійно розвинену індивідуальність.

Михайловському близьке розуміння Толстим прогресу, яке виразилося у засудженні письменником сучасної цивілізації, що перетворює людину на функцію, або, за улюбленим виразом Михайловського, у «палець від ноги». Перекладаючи своєю мовою вчення Толстого і розвиваючи основні його ідеї, Михайлівський у статті «Правиця і шуйца Льва Толстого» користується розробленою ним теорією «типу» і «міри» розвитку.

Для Толстого сучасна цивілізація – регрес, і тому Михайловський бачить у нім уособлення «ідеального типу», тобто людину, здатну протистояти тому, що вважається історично закономірним розвитком. Це, по Михайловському, – «правиця» великого письменника. Але, як «ідеальний тип», Толстой односторонній у своїх оцінках. І тут криється його «шуйца». Михайловський вважає сучасний стан суспільства має високу «міру» розвитку і не заперечує, а швидше вітає те, що традиційно називають «благами цивілізації». Але, з іншого боку, це дуже низький «тип» суспільства, оскільки він перешкоджає гармонійному розвитку індивідуальності, і тому критика його Толстим абсолютно виправдана.

У розвитку соціальних ідей значне місце займає спадщина Володимира Кириловича Винниченка (1880-1951). Основні проблеми, які він вирішував, – це дослідження шляхів до щасливого життя, а конкордизм (concordia – згода) розглядав як систему методів і правил боротьби з нещастям. Основну причину відсутності результатів він бачить у припущенні про гріховну сутність людини і покладенні відповідальності на царів, королів, князів або злу волю чужого народу. Щастя В. Винниченко визначає як сукупність таких передумов, внаслідок яких радість життя стає постійною. Це за умови рівноваги між різними цінностями буття: багатством, славою, здоров’ям, любов’ю, розумністю та інш. Він виводить «закон узгодження елементів буття». Головною перешкодою на шляху до досягнення щастя вважає соціально-економічну нерівність, яка має давню історію. Тому В. Винниченко не приймає нерівність як капіталізму, так і соціалізму з його революційними методами. Єдиний вихід, на його думку, – утвердження колективної власності, тобто колекторатії, яка дасть змогу досягти згоди у суспільстві. Саме досягнення згоди і є єдиною умовою досягнення щастя, здійснення якого можливе не тільки в межах суспільства, але й по відношенню до природи. Саме тому перше з 13 правил конкордизму таке: «В усіх сферах життя твого звільняйся від гіпнозу релігії і будь простою часткою природи». В. Винниченко наполягав на поширенні цих принципів у масштабах всіх держав і проголошував необхідність створення «Єдиної Федеративної Конкордистської Республіки Земля».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Конценції постіндустріального суспільства	\|	Філософська концепція людини як основа наук про людину.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.