Свобода волі як цінність

Свобода воли – здатність людини до самовизначення у своїх діях. У контексті раньогріцькогої культури у понятті свобода волі акцентується не стільки філософсько-категоріальне, скільки юридичне значення. Вільна людина – це громадянин полісу, той, хто живе на землі своїх предків. Протилежність йому – військовополонений, відвезений на чужину і перетворений на раба. Джерело свободи особи – поліс, його земля (Солон); вільний від народження що живе на землі полісу, де встановлений розумний закон. Тому антонім терміну «вільний» – не стільки «раб», скільки «не грек», «варвар». У гомерівському епосі поняття свободи виявляє ще один сенс. Вільна людина та, хто діє без примусу, в силу власної натури. Граничне можливе вираження свободи – у діях героя, що долає долю і тим що порівнюється з богами.

Софісти. Теоретична передумова науково-філософської постановки питання про свободу волі складається у мисленні софістів, протиставляючи «фюсис» (єдино можливий, породжений самою природою порядок) і «номос» (порядок життя, що самостійно встановлюється кожним народом).

Сократ підкреслює вирішальну роль знання у здійсненні свободи. Достовірно вільний, моральний вчинок можливий лише на основі ясних понять блага і доблесті. Ніхто не може поступати погано по добрій волі, людина прагне до кращого у своїх вчинках, і лише незнання, неуцтво штовхає його на невірний шлях.

Платон зв’язує поняття свободи волі з буттям блага як вищої «ідеї». Благо освячує порядок, діючий у світі як порядок доцільний. Поступати вільно – означає діяти, орієнтуючись на ідеал блага, погоджуючи особисті спрямування з громадською справедливістю.

Арістотель розглядає проблему свободи волі у контексті морального вибору. Свобода пов’язана зі знанням особливого роду – знанням-умінням («фронесис»). Воно відмінне від знання –«техне», що забезпечує рішення завдань за відомим зразком. Моральне знання-уміння, що прокладає шлях свободі, орієнтує на вибір кращого вчинку в контексті етичного вибору. Джерело такого знання – специфічна моральна інтуїція, яка виховується у людини життєвими випробуваннями.

Стоїцизм розвиває своє бачення свободи, визнаючи пріоритет провидіння у житті людини. Самостійне значення особи стоїки убачають у дотриманні обов’язків і боргу (Панецій). При цьому провидіння може розглядатися і як закон природи, і як воля у людині (Посідоній). Воля в останньому випадку виступає як знаряддя боротьби проти долі, і як така вимагає особливого виховання.

Епікур розглядає питання про свободу волі у своїй атомістичній фізиці. Остання протистоїть детерміністській атомістиці Демокрита. Фізика Епікура обгрунтовує можливість свободи волі в якості її фізичної моделі. Епікур вказує на можливість вільного відхилення атома від прямолінійної траєкторії. Причини такого відхилення не зовнішні, воно відбувається абсолютно спонтанно.

Особливим етапом у постановці питання про свободу волі є християнство. Людина покликана здійснити свою суть в єдності з Божеством, учить Біблія. Проблема, проте, полягає у тому, щоб з’єднати універсалізм Божої волі, з одного боку, і моральне зусилля людини, що ще не досягла (а по суті ніколи і що не досягає) з’єднання з Божеством, – з іншою. Християнська література, що стосується цієї проблеми, може бути класифікована за ознакою акцентування тієї або іншої сторони цієї взаємодії. Так, Пелагій (5 ст.) обгрунтовує досить широке трактування християнської ідеї про участь волі людини в оформленні його долі, мимоволі принижуючи значення спокутної жертви Христа. Ідею універсальності Провидіння у полеміці з цією точкою зору захищає Августин.Здійснення добра у діяльності людини можливе тільки за допомогою благодаті Божої. Причому її дію Августин не зв’язує зі свідомим зверненням до неї з боку людини. Вона проявляється незалежно від нього. Хома Аквінський бачить сферу свободи волі у виборі цілей і засобів досягнення блага. За його твердженням, до мети веде лише один вірний шлях. Розумна істота потрібна прагне до добра, зло ж, як результат раціонального вибору неможливо.

Різноманітність позицій проявляється і в епоху Реформації, Еразм Роттердамський захищає ідею свободи волі. Проти неї виступає Лютер, наполягаючи на буквальному прочитанні догмата про Божественне визначення. Бог спочатку призвав одних людей до порятунку, інших засудив до вічних мук. Майбутня доля людини залишається, проте, невідомою йому самому. Лютер при цьому вказував на особливу сферу буття, «випробовуючи» яку особу в змозі розглянути знаки обираності, що проступають у ній. Йдеться про сферу людської повсякденності і передусім про професійну діяльність, успішне здійснення якої є ознака спроможності (обираності) особи перед лицем світу і Бога. Аналогічну позицію займає і Кальвін, що вважає, що воля Божа цілком визначає буття людини. Протестантизм практично зводить свободу волі до мінімального значення. Фундаментальний парадокс протестантської етики полягає, проте, у тому, що, постулювавши пасивність людської волі у здійсненні Божої благодаті, вона, примушуючи людину розшукувати «шифри» вибранства, тим самим зуміла виховати активістський тип особи.

Тема свободи волі виявляє себе і у філософії Нового часу. Для Гоббса свобода волі означає передусім відсутність фізичного примусу. Свобода інтерпретується ним в індивідуально-природному вимірі: людина тим більше вільна, чим більше можливостей для саморозвитку відкривається перед ней. Свобода громадянина і «свобода» раба розрізняються тільки кількісно: перший не має абсолютної свободи, про другий не можна сказати, що він абсолютно скований. Згідно зі Спінозою, вільний тільки Бог, оскільки тільки його дії детерміновані внутрішньою закономірністю, людина ж як частина природи скована. Проте він прагне до свободи, переводячи невиразні ідеї у виразні, афекти – у раціональної любові до Бога. Розум множить свободу, страждання скорочують її, – вважає Лейбниц, розрізняючи свободу негативну (свободу від...) і позитивну (свободу для...). Для Локка поняття свободи рівнозначне свободі дії; свобода – це здатність діяти відповідно до свідомого вибору.

Саме свобода волі, що протиставляється розуму, виступає фундаментальним визначенням людини, – такий погляд Руссо. Перехід від природної свободи, обмежений силами самого індивіда, до «моральної свободи» можливий через використання законів, які люди пропонують самі собі.

Згідно з Канту, свобода волі можлива лише у сфері моральної закономірності, на противагу закономірностям природи. Для Фіхте свобода – це інструмент здійснення морального закону. Шеллінг знаходить своє рішення проблеми свободи, вважаючи дії вільними, якщо вони виникають зі «внутрішньої необхідності суті», свобода людини стоїть на роздоріжжі між Богом і природою, буттям і небуттям. Згідно Гегелю, християнство вносить у свідомість європейської людини ідею про те, що історія – це процес в усвідомленні свободи.

Ніцше вважає всю історію моралі – історією помилок відносно свободи волі. Згідно з його переконанням, свобода волі – фікція, «помилка усього органічного». Самоздійснення волі до влади припускає її очищення від моральних ідей свободи і відповідальності.

Марксистська філософія бачила умову вільного розвитку в тому, що асоційовані виробники виявляються у змозі раціонально регулювати обмін речовин між суспільством і природою. Ріст продуктивних сил суспільства створює матеріальні передумови для вільного розвитку індивідів. Царство справжньої свободи мислилося у марксизмі як комунізм, що знищує приватну власність, експлуатацію, а тим самим і саму основу примусу.

Екзисенціалізм: Свобода волі – одне з центральних понять фундаментальної онтології Гайдеггера. Свобода – найглибше визначення буття, «основа основ», поміщаючи екзистенцію у перманентну ситуацію вибору. Аналогічним чином і для Сартра свобода – не якість індивіда або його дій, це швидше надісторичне визначення родової суті людини. Свобода, вибір і тимчасовість суть одне і те ж, вважає філософ.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ціннісна орієнтація	\|	Розуміння сенсу життя

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.