• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Теорія музейної справи

1. Музейний менеджмент.

2.Маркетинг музейної справи.

3. Фонди музею.

4. Експозиційна робота.

Основні поняття та терміни: музейний менеджмент, музейний маркетинг, фонди, інвентарна книга, експозиція.

1. Останнім часом скорочен­ня державного фінансування та зниження кількості відвідувачів потягли за собою втрату музе­ями впевненості у завтрашньому дні. Задля недопущення фінан­сового краху вони мають ефективно конкурувати на ринку дозвілля, боротися за увагу туристів і ство­рювати додаткові можливості для освіти, запозичуючи методи комерції. Нова стратегія вижи­вання принесла до традиційно музейної термінології поняття „менеджмент” та „маркетинг”. Ознайомлення зосновами менеджменту та маркетингу му­зейної справи потребує використання знання курсів основ економіки, правознавства, економічної гео­графії.

Поняття „менеджмент”озна­чає сукупність принципів, ме­тодів, засобів і форм управління виробництвом, а також інтелек­туальними, фінансовими й інши­ми ресурсами; управління уста­новою та її персоналом.

Одним із основних інстру­ментів менеджменту є перспек­тивний план, у процесі розробки якого формуються завдання та визначаються методи їх досяг­нення. Він допомагає чітко ви­вчити ситуацію, що склалась у музеї щодо розподілу фінансу­вання та обов'язків персоналу. Роджер Майлз, один ізпровідних спеціалістів музейного менедж­менту, впевнений, що у процесі планування необхідно врахову­вати три ключових моменти:

1. Виявити аудиторію, чітко ви­значити, на кого створюється план.

2.Вибудувати ієрархію мети і завдань, досягнути чіткого розуміння, чого власне прагне музей.

3.Проаналізувати фактори, що заважають реалізації проекту.

До розроблення плану необ­хідно залучити працівників му­зею, спеціалістів, зацікавлених людей, представників влади, відвідувачів, дослідників, спон­сорів, друзів музею.

Відповідно до методики Р. Майлза, розробка перспектив­ного плану складається з таких етапів:

1. Переосмислення мети і за­вдань музею залежно від умов та
місця розташування музею.

2. Аналіз наявного стану справ. При цьому особлива увага приділяється виявленню сильних і слабких сторін музею, а також розкриттю його
можливостей. Аналізуються ключові зовнішні та внутрішні фактори, що можуть вплинути на вирішення найважливіших для музею проблем.

3. Визначення загального на­прямку розвитку, при цьому мета і завдання мають бути актуальними, реальними, прийнятними, відображати інтереси широкого кола зацікавлених осіб.

4. Розробка стратегії, що відповідає поставленій меті, включаючи чітко визначені конкретні завдання, вирішення яких дасть змогу отримати ба­жані результати.

5. Матеріальне забезпечення.

6. Розробка механізму моні­торингу й оцінки ефективності роботи.

Для реалізації плану музею необхідно розширювати джере­ла фінансування, адже пробле­ма самофінансування є новою. Зарубіжні музеї накопичили до­статній досвід багатоканальної системи формування бюджету музею, що включає державні, громадські, приватні, корпора­тивні, некомерційні джерела фі­нансування. Визначальну роль відіграє податкова політика та правовий режим сприяння розвитку культури країни.

Одним із важливих факторів, який забезпечує ефективність діяльності музею, є люд­ські ресурси. Стиль управління музеєм, його внутрішня організація повинні забезпечувати найбільшу результативність роботи, а для цього там мають бути команда, у якій кожен чітко виконує свої обов'язки, а також можливість пропонувати і реалі­зувати прогресивні ідеї. Для на­шої держави традиційною поки що залишається ситуація, коли музейна політика формується згори, керівними органами куль­тури та освіти, і рядовий пра­цівник має мало можливостей впливати на неї.

Популярним у світі залиша­ється і метод проектної діяль­ності, що використовується для вирішення конкретних разових завдань.

Одним із найважливіших на­прямків ділової активності су­часних музеїв стало освоєння технологій зв'язків із громад­ськістю, яка поділяється на вну­трішню (створення позитивного мікроклімату та творчої актив­ності в самому колективі) та зо­внішню (підтримка на досить високому рівні вже сформова­ного ставлення громадськості до музею та планомірний його роз­виток). Вони складаються з ком­плексу взаємопов'язаних акцій та заходів, що доповнюють одне одного. Зв'язки з громадськістю здійснюються різними шляхами, перш за все через засоби масової інформації (прес-релізи, прес-довідки, прес-пакети). Також музеї можуть організовувати брифінги, прес-конференції, пу­блічні дискусії, презентації, ви­ставки тощо.

2. Маркетинг — це система заходів, спрямованих на макси­мально вигідний прибутковий збут товару, продукції, а також організація реклами, вивчення та формування попиту. Незва­жаючи на те, що музей є некомерційною установою, марке­тингові технології дедалі актив­ніше впроваджуються у музейну справу.

Музейний маркетинг допо­магає не тільки визначати, про­гнозувати й задовольняти запити споживача музейних послуг, у деяких випадках ефективно впли­вати на їх формування, а також відповідним чином і формувати їх. Низка заходів має сприяти збільшенню відвідування музею, розширенню музейної аудиторії та поширенню інформації про музей.

Що за товар може запро­понувати музей? Це, перш за все, експозиційні виставки, різні фор­ми культурно-просвітницької діяльності, книжки, каталоги, буклети, відеофільми, слайди, компакт-диски. Одним із видів доходу є продаж права на вироб­ництво репродукцій, здача при­міщень в оренду для проведення різнопланових культурних захо­дів, продаж сувенірної продукції товарів із символікою та назвою музею. Важливим елементом сервісної інфраструктури є кафе. Основним джерелом надходжень є вхідна плата й оплата екскур­сій залежно від категорії відві­дувачів.

Відповідно до базової схеми споживачі поділяються на 4 ка­тегорії:

• Ті, хто не знає про запропо­новані товари та послуги і тому ними не користується.

• Ті, хто знає і не користу­ється.

• Ті, хто і знає, і користу­ється.

• Ті, хто знає і користується послугами конкурентів.

У нашій державі більшість не знає про музейний продукт і не стає споживачем. Тому в су­часних умовах особливу роль відіграють так звані технології завоювання музейної аудиторії та реклама музейної пропозиції. Для відвідувачів музеїв застосовуються стимулюючі марке­тингові стратегії. Актуальними є міжмузейна співпраця, спільні програми, партнерські проекти з туристичними організаціями, навчальними закладами, підпри­ємствами сфери дозвілля.

Величезні можливості для інформування аудиторії дає Інтернет, де музей може мати свій сайт, на якому представлено пер­спективні та діючі напрямки ді­яльності, анонс заходів, реклам­ні послуги. Він надає можливості для інтерактивного спілкування професійних груп та аудиторій, для представлення широкому за­галу музейного продукту за ра­хунок різного виду електронних публікацій тощо.

Однією з форм презентації є видання каталогів, альбомів, путівників, буклетів. Їх метою є популяризація музеїв, різнома­нітних колекцій. Твор­чі доробки працівників музеїв можна публікувати у фахових, популярних виданнях і розміщу­вати на відповідних сайтах.

Єдиного рецепта успіху му­зею не може бути, кожен із них має розробляти свій власний ме­ханізм виживання і процвітання в умовах ринкової економіки.

3. Фонди музею.

Основою будь-якого музею є музейна збірка, так звані фон­ди. Це поняття означає всю на­уково організовану сукупність матеріалів, що прийнята до му­зею на збереження. При цьому їх можуть не тільки зберігати у фондах та експозиції, а й пе­редавати на експертизу чи рес­таврацію, а також на тимчасове зберігання іншій установі чи музею.

У природі та суспільстві існує чимало об'єктів і предметів, які мають наукову, історичну та ху­дожню цінність, їх прийнято на­зивати предметами музейного значення. Музейний предмет — це рухомий об'єкт природи чи ма­теріальний результат людської діяльності, який завдяки його значенню для музейного вико­ристання включено до музейного зібрання.

Музейні предмети — пам'ятки історії, культури та природи, що взяті з середо­вища існування та пере­дають певну інфор­мацію про нього. Вони становлять так званий основний фонд музею. Окрім них до фондів входять і допоміжні ма­теріали, які не ма­ють ознак музейних предметів, але допо­магають їх вивчати й експо­нувати. Це різні схеми, таблиці, графіки, плани, карти, моделі, макети, реконструкції, що ста­новлять науково-допоміжний фонд. Крім матеріалів, що спеціально створюються для потреб експозиції, до науково-допоміжного фонду належать фо­токопії та фотографії масового виготовлення, що за змістом не мають значення пам'яток; дублетні матеріали масового випуску, зраз­ки сільськогосподарських культур, об'єкти природи, що не мають зна­чення пам'яток, але використову­ються для наочного показу деяких особливостей природи та її явищ.

Музейні предмети під­лягають охороні відповідно до чинного законодавства. Нерівно­значна і цінність самих музейних предметів, що знаходить своє ви­раження у поняттях «типовість» і «унікальність».

Типовий музейний предмет відображає типове явище та має ознаки, характерні для значної кількості предметів. Прикладом можуть слугувати типові доку­менти, промислові зразки тощо. Сукупність усіх музейних предметів називають музейним зібранням, хоча деякі науков­ці вважають музейним зібран­ням сукупність не тільки му­зейних предметів, а й науково-допоміжних матеріалів. Для шкільного музею доцільним є саме такий погляд, оскільки науково-допоміжні матеріали використовуються з освітньою метою нарівні з музейними пред­метами.

Разом з тим, якщо предмет відображає типове явище, але зберігся в дуже малій кількості, він вважається унікальним предметом, оскільки наявна в ньому інформація набуває унікального характеру. Унікальні предмети - це предмети, що мають історичну, художню, наукову цінність, а також предмети, що відображають типові явища, але збереглися в одному примірнику або в дуже обмеженій кількості. Неповторними і своєрідними є меморіальні предмети - особисті речі видатних і знаменитих людей або речі, пов’язані з видатними подіями. Серед них виділяють реліквії - предмети, що мають високий ступінь емоційного впливу й особливо виділені як пам’ять про видатну людину чи подію.

Важливим питаниям у роботі музею при закладі освіти є кла­сифікація музейних предметів, які різняться своїми ознаками та властивостями, а також способом фіксації інформації, що взято за основу під час їх визначення та збереження.

Наступною одиницею класи­фікації є вид музейних предме­тів, який визначається за однією чи кількома ознаками. Це можуть бути матеріал, функціональне призначення, техніка виготов­лення тощо. Наприклад, речові джерела розрізняють за матері­алом — дерево, метал, камінь, скло тощо. За функціональною ознакою предмети поділяються на знаряддя праці, зброю, пред­мети побуту. Твори мистецтва визначають спочатку за видами (живопис, скульптура, графіка), а потім — за часом створення, жанрами, авторською належніс­тю тощо.

Фонди є основою музейної збір­ки, на якій будується вся музейна діяльність. Якщо музей планує успішно здійснювати свої функ­ції, його фонди мають відповідати профілю музею, бути правильно організованими та постійно попо­внюватися.

Облік експонатів музею проводиться для їх юридичної, фактичної та наукової охорони. Не­достатньо зберегти експонат, але необхідно зберегти відомос­ті про нього, без яких він інколи втрачає свою цінність. Тому на кожен предмет, який надходить до музею, складається легенда — по­яснювальна записка, що містить відомості про походження, призна­чення, побутування, час виготов­лення та використання предмета, історичне і меморіальне його зна­чення. Вона складається на під­ставі розповіді того, хто передає експонат, або інших джерел і до­дається до двостороннього акта, що обов'язково складається під час пе­редачі експонату до музею.

Складання актів

Акти потрібно писати на чистих аркушах паперу зі штампом школи в двох примірниках за такою фор­мою:

(назва та адреса музею)

Акт прийому-здачі №

«_ _»__________

Ми, що нижче підписалися, представник (шкільного) музею

(прізвище, ім'я, по батькові)

(назва установи, прізвище, ім'я, по батькові, посада особи, що здає предмет) склали цей акт у тому, що перший прийняв, а другий здав до музею на постійне (або тимчасове) користування такі предмети музейного значення:

Всього за актом прийнято ___ експонатів

(написати цифри літерами)

Акт складено в двох примірниках.

Підписи:

Здав:

Прийняв:

М.П.

Один примірник акта залишається у того, хто здав експонат, а інший зберігається у музеї. Видаючи експонат для користування на уроці, пересувній виставці, хоронитель музею робить запис у спе­ціальному журналі — коли і кому та на який час видано експонат.

Вивчення музейних предметів становить основу комплек­тування та є одним із найваж­ливіших напрямків діяльності музею.

Головна інвентарна книга музею

Основний фонд музею облікується у книзі надходжень — головній інвентарній книзі музею, яка ведеться за такою формою:

Сторінки інвентарної книги слід пронумерувати, скріпити пе­чаткою закладу або відділу осві­ти, або державного музею, з яким співпрацює музей. Ви­ривати аркуші з книги, виправляти написане забороняється.

Інвентарний иомер присвоюється кожному музейному предмету основного фонду. Під одним номе­ром записуються музейні експона­ти, що складаються з кількох час­тин, але кожна з них нумерується окремою літерою (наприклад, ку­деля — 7-а, веретено — 7-6 і т. д.). Одночасно із записом в інвентар­ну книгу на кожному предметі пи­шеться інвентарний номер так, щоб не пошкодити предмет і щоб но­мер не впадав у вічі. На малюнках, фотографіях, документах чи інших матеріалах на паперовій основі ін­вентарний номер пишеться на зво­ротному боці в лівому нижньому куті звичайним м'яким олівцем. Писати ручкою чи чорнилом, чи іншою фарбою категорично забо­роняється. Якщо інвентарний номер написа­ти не можна (костюми, опудала, значки), до нього прикріпляється бирка з картону, на якій позначено номер. Інвентарні номери монет, пам'ятних медалей пишуться на коробках чи конвертах, у яких ті зберігаються.

До облікових даних на музей­ному предметі належить шифр му­зею, номер головної інвентарної книги і номер запису в ній. Наприклад,

МВРЦПРДТ-2,

125,

що означає, що музейний екс­понат перебуває у музеї Вознесенського районного Центру позашкіль­ної роботи і дитячої творчості, має інвентарний номер 125 і записаний у головній інвентарній книзі (книзі надходжень) під № 2.

Найменування та опис експо­ната слід починати з предметного слова, наприклад «куріпка сіра», а далі, за потреби, подається видове визначення. Опис документальних матеріалів починається з назви са­мого документа, якщо він не має визначеного автора. Якщо ж ав­тор або укладач відомий - на пер­ше місце ставиться його прізвище. Опис творів живопису, графіки, скульптури починається з пріз­вища, імені і по-батькові автора художнього твору, зазначаються роки його життя. Якщо ж автор не­відомий, запис починається зі слів «невідомий автор». Далі подається назва твору й опис сюжету.

Опис фотовідбитків і негативів, що відображають події, виробничі процеси, місцевість, різні предме­ти, починається з найменування сюжету, а фотопортретів — з пріз­вища особи, яка сфотографована. В описі подаються типові ознаки портрета (голова, погруддя, пояс­ний, на зріст). Якщо фото групове, спочатку подається загальна назва групи, потім — прізвище кожної особи. Опис фотографій, негати­вів передбачає зазначення часу та місця зйомки, прізвище того, хто фотографував. Описуючи книжки, зошити, альбоми, слід зазначити кількість аркушів. Під час опису музейного експонату треба виклас­ти його попередню історію, при­значення та спосіб використання.

У книзі надходжень слід також зазначити, хто знайшов або пода­рував предмет, дати назву пошуко­вої групи, експедиції учнів, уста­нови або прізвище, ім'я, по-батько­ві та адресу людини, яка передала річ, номер акту приймання. Описуючи геологічні, палеонтологічні, бота­нічні, археологічні та істо­ричні музейні предмети і колекції, зібрані під час походів, по­трібно зазначитиназву місцевості, де вони знайде­ні, а також обставини, за яких були виявле­ні. Якщо музейний експонат купований, потрібно зазначити його вартість. В останній графі заповнюють додаткові ві­домості про експонати, отримані вже після їх запису в інвентарну книгу.

У музеях, де добре налагоджено облік, систематизація та вивчення експонатів, створюються проміж­ні форми обліку для сприяння дослідницькій та науковій роботі. Це можуть бути інвентарна, топогра­фічна, тематична, хронологічна, географічна, іменна, предметна картотеки. Вони дають змогу за певними ознаками знайти відпо­відний експонат. Облік музейних експонатівзабезпечує їх юридич­ну та наукову охорону.

Вивчення музейних предметів

Вивчення складається з 3-х послідовних етапів:

Атрибуція або визначення — має завдання виявити характер­ні саме цьому предмету ознаки: фізичні властивості, історію по­ходження й існування. На цьому етапі здійснюється його опис, під час якого значну роль відіграють довідники, каталоги, а також визначальники, спеціальні видання для визначення та характеристи­ки предметів.

Класифікація та систематизація допомагають установити взаємозв'язки предметів, їх поділ на групи залежно від змісту фон­дів та профілю музею. На основі загальноприйнятих підходів до классифікації здійснюється систематиза­ція, групування музейних пред­метів за допомогою карток або електронних засобів системати­зації, таким чином створюється систематичний каталог.

Інтерпретація -- критичний аналіз, тлумачення їх як джерел знань та емоцій, при цьому встановлюються оригінальність, достовірність, репрезентативність, обсяг інформації, його атрактивні та комунікативні властивості, належність до типових чи унікальних предметів, а в цілому — музейна цінність.

Вивчення предмета розпочи­нається ще під час його виявлен­ня у середовищі побутування.

Особлива увага має приділи­тись відбору музейних предметів сучасності, важливо виділити їх музейне значення, адже питання типовості й унікальності недо­оцінюється освітянськими музе­ями. Проблемами є: складність процесів сучасного історичного розвитку, відсутність досвіду роботи з предметами сучаснос­ті, співставлення минулого та сучасного, завершеність і неза­вершеність історичних процесів, їхніх історичних оцінок, характе­ру зв'язків між предметом і сере­довищем його побутування.

Позитивним є те, що є можливість отримати більше інформації про музейні предме­ти, повні дані про їх походження, точне датування, місце створен­ня, історію, що з ними пов'язана. Тож слід привчати дітей до зби­рання не тільки предметів ста­ровини, а й цікавих матеріалів сучасності, які ілюструватимуть згодом і наш час.

Правила зберігання експонатів

Для збереження музейних предметів використовуються такі музейні меблі, як шафи, скрині, комоди, подіуми, стелажі, завіше­ні поліетиленовою плівкою. Дріб­ні об'ємні предмети (геологічні, нумізматичні колекції та інше) зберігаються в коробках відповідних розмірів. Фотографії та негативи вміщені в конверти з чорного паперу і розміщуються в коробках вертикально.Для збереження ма­рок, етикеток, листівок використо­вуються альбоми, папки. Нормаль­ні умови зберігання експонатів вимагають дотримання у фондо-сховищі та експозиції певної тем­ператури та вологості повітря.

Правила експонування музейних предметів

Оригінальні твори графіки, акварельного і гуашевого живопису, фотографії не можна приклеювати до стендів, прикріпляти кнопками або гвіздками, приклеювати на картон або фанеру.

Одяг зберігається і екс­понується в шафах, спеціальних вітринах, на вішалках, обшитих по краю м'якою прокладкою.

Ботанічні та зоологічні матеріа­ли експонуються тільки в закритих вітринах або на планшетах, закри­тих склом і окантованих. Колекції комах експонуються в коробках, обклеєних у середині білим папером.

Слід запобігти вигоранню та нагріванню творів графіки і доку­ментів, фотографій, тому на вікнах мають бути штори.

4. Експозиційна робота.

Вимоги до оформлення музейної експозиції

Для оформлення експозицій має бути перш за все фонд музейних матеріалів (зі­брані та зареєстровані в інвентарній книзі експонати, з яких складається експозиція і які зберігаються у фондосховищах — це в тих випадках, коли не всі експонати виставлено у експозиціях), окреме приміщення та відповідне обладнання, які забезпе­чують збереження, вивчення й екс­понування музейних колекцій. Від­повідне обладнання — це стелажі, діаграми, експозиційні виставочні стенди і т. д.

Музейну експозицію необхідно оформити згідно з вимогами,що ставляться до певного виду музею, відповідно до змісту профілю му­зею. Наприклад, краєзнавчий му­зейможе включати такі розділи:

• «Поселення XVI—XX ст.»;

• «Українське народне житло»;

• «Український народ­ний одяг»;

•«Українська народна земле­робська техніка»;

•«Українська народна їжа»;

•«Традиційні промисли та ре­месла»;

•«Свята й обряди»;

•«Усна народна творчість»;

• «Народні іграшки та ігри» тощо.

Можна оформити й інші роз­діли, якщо є достатня кількість експонатів, наприклад, «Природа рідного краю» або «Флора і фауна степового Побужжя», «Історія школи» і т. д.

План майбутньої експозиції складається з двох склад­ників: тематичної структури й тематико-експозиційного плану. Тематична структура — це перелік тем, підтем і вузлових питань майбутньої експозиції. Екс­позиційною визначається тема, зміст якої можна відкрити че­рез музейні предмети. Тематичну структуру складають або у вигляді тез, або як короткий спи­сок тем, підтем та їх елементів.

Тематична структураму­зейної експозиції складається за такою схемою:

розділ; тема; підтема.

Кожен розділ має кілька тем, а кожна тема — кілька підтем. Це залежить від змісту експози­ції та наявності експонатів, по­трібних для висвітлення тієї чи іншої теми.

Наступним етапом є складан­ня тематико-експозиційного плану. Це повний опис майбут­ньої експозиції з викладенням її мети, завдань і послідовним переліком тем, підтем, комплек­сів, текстів до усіх експонатів, за допомогою яких ці теми буде ви­світлено в експозиції.

Тематико-експозиційний план складається за такою формою:

Опрацьовуючи тематико-експозиційний план, треба бути обізнаним не тільки з історією та природою рідного краю, ай з екс­понатами. Це потрібно для того, щоб одразу ж визначити співвідно­шення в експозиції оригінальних і допоміжних матеріалів. Перевага завжди надається оригінальним пам'яткам та документам.

Складаючи тематико-експозиційний план, треба прагнути до пропорційності у висвітленні окремих частин змісту експозиції. Не можна допускати, щоб важливі події, факти, явища розкривалися окремими штрихами, а незначні — повніше тільки тому, що в музеї одні матеріали є, а інших немає.

Важливим етапом експози­ційної роботи є підготовка пояс­нювальних матеріалів, оскіль­ки вони допомагають розкрити зміст, пов'язують окремі части­ни, пояснюють кожен експонат і надають експозиції наукового характеру. До виготовлення по­яснювальних текстів слід стави­тися з належною увагою. Працю­ючи над їх змістом, потрібно у лаконічній формі дати пояснення історичного і музейного значення предметів на основі тих наукових даних, які є в розпорядженні му­зею. Водночас потрібно створити систему текстово-анотаційного матеріалу експозицій, де усі складові частини мають бути взаємопов'язані і не дублювати, а доповнювати одна одну. Го­тувати ці матеріали необхідно з моменту формування музейної колекції, фіксуючи усі вихідні дані предмета, щоб у подальшо­му дати йому повне та правиль­не тлумачення в експозиції. Весь текстово-анотаційний матеріал за призначенням і оформлен­ням умовно поділяють на кілька груп: провідні тексти, анотації, етикетки.

Провідні тексти — це текс­ти, що сприяють виявленню зміс­тової спрямованості музейної експозиції в цілому, тематичних розділів та експозиційних комп­лексів. Тексти мають бути ціле­спрямованими, закінченими за думкою, лаконічними, без зна­чних пропусків під час цитуван­ня, дохідливими, легко читатися. Вони дають відвідувачам певні настанови для сприйнят­тя експозиції та її окремих тем, формуючи одночасно у них ставлення до побаченого. Залеж­но від призначення тексту його вміщують на початку, в середині або кінці експозиції.

Анотація — цс коротка характеристика за змістом та оформленням. Вона є важливою ланкою всієї системи текстового матеріалу експозиції, оскільки немовби пов'язує провідні текс­ти зконкретними експонатами, допомагає виявити і підкреслити специфічно музейне в експоно­ваних предметах. Анотації умов­но поділяють на заголовні (назви розділів, тем, підтем) та поясню­вальні. Головне їх призначен­ня — у поглибленому розкритті змісту окремих груп експонатів, подачі нових додаткових даних про ці експонати, характеристи­ці тієї чи іншої історичної епохи, періоду, оцінці явищ, які розкри­вають.експонати. За допомогою анотацій досягається бажана єд­ність і цілеспрямованість усієї експозиції.

Найменшою одиницею текс­тового матеріалу є етикетка — пояснення до окремого предме­та. Вона складається звласної назви предмета й пояснювальної частини. Сама етикетка має бути гранично стислою, досконалою за формою, ретельно відредаго­ваною.

Складаючи тематико-експозиційний план, не треба забувати про те, що матеріали одного експозиційного комплексу мають бути якомога різноманітнішими за формою. Елементи одного експо­зиційного комплексу — це тексти, фотографії, документи, натуральні експонати, макети, діаграми або інтер'єр, демонстраційна установ­ка тощо.

Складовою частиною і наслід­ком теоретичної розробки експози­ції є масштабний план розміщення експонатів.

Масштабний план розміщення експонатів

Складаючи масштабний план розміщення експонатів, слід вра­ховувати розміри експозиційної площі, музейних матеріалів. Важ­ливі теми та експонати необхідно розміщувати на видних місцях, правильно чергувати об'ємні та плоскі експонати, щоб уникнути одноманітності. Необхідно дотримуватися хронологічного і логічного поряд­ку показу матеріалів, правильно визначити маршрут їхнього огля­ду. Оглядають експозицію, руха­ючись уздовж її зліва направо за маршрутом, який дає можливість уникати повернення відвідувача музею на місце, де він уже був.

Самостійну архітектурну ком­позицію з тематично та конструк­тивно об'єднаними матеріалами (основного й допоміжного фондів) та елементами площинної експози­ції у музеєзнавстві іноді називають стендом. Він включає пристендову вітрину, щит для планшетів із площинними матеріалами, подіум для розміщення великогабаритних матеріалів (експонатів). Крім стен­дів, в експозиціях створюють діо­рами, інтер'єри, демонстраційні установки.

Діорама є художнім елементом двопланового вирішення експози­ції, в якому об'ємний передній план органічно об'єднується з жи­вописним фондом.

Інтер'єр — відтворення в екс­позиції частини внутрішнього об­ладнання виробничого, побутово­го чи архітектурного комплексу.

Робота починається з підготов­ки експозиційного приміщення. Щоб збільшити експозиційну пло­щу, іноді досить використати неве­ликі щити — стенди, розмістивши їх перпендикулярно до стіни.

Розміщення експонатів можли­ве тільки в межах так званого екс­позиційного поясу. Кожна стіна музейної кімнати умовно ділиться на три пояси: нижній — до 90 см від підлоги, середній — у межах 120 см безпосередньо над нижнім, верхній — уся площа над середнім поясом.

У нижньому експозиційному поясі встановлюються вітрини,
демонструються різноманітні експонати на підставках (макети, скульптура тощо). Площа серед­нього поясу відводиться для пока­зу переважно площинних експо­натів. Верхній призначається для експонування великоформатних картин, малюнків, портретів, пла­катів, гравюр, фотографій. Іноді у верхньому поясі створюється тематичний фриз. Вітрини, шафи, стенди розміщуються так, щоб вони були добре освітлені. У разі бокового освітлення музею їх мож­на ставити перпендикулярно до простінків вікон, за верхнього — вздовж стін.

Монтуючи експозицію, треба правильно згрупувати експозицій­ні матеріали за розділами, темами, підтемами. Можна використати метод центрального групування експонатів. Він передбачає виділен­ня головного за змістом тематич­ного плану експоната і розміщення навколо нього інших. Експонати розміщують так, щоб проміжок про­стору між кожним із них становив не менше ніж 5-10 см між площи­нами, настінними — І см. Відстань між експонатами залежить від їх розміру.

Різні експонати розміщуються по-різному. У горизонтальних витринах, що мають нахил, експонуються книжки, значки, ювілейні медалі. У вертикальних вітринах — різнома­нітні речі, одяг тощо. На подіумах — скульптура, керамічні вироби, маке­ти. Фото, документи, малюнки, пла­кати, гравюри розміщуються на сті­нах, стендах, планшетах під склом. При цьому суворо забороняється користуватися силікатним клеєм, від якого вони жовтіють і гинуть. Вер­тикальні вітрини роблять не вищими ніж 2,1 м, завширшки — від 35 см до І м залежно від призначення і типу експонатів, які в них експонувати­муться. Довжина горизонтальних пристінних вітрин повинна бути не більша ніж 1,5 м, глибина — 20— 15 см. Закріплюються вони на висоті 0,8—1,0 м за допомогою кронштей­нів або встановлюються на ніжках. Пристінні вітрини мають задню глу­ху стінку, а верхня, передня і бокова стінки — засклені. Стінки централь­них вітрин скляні. У турнікетах, ви­готовлених з органічного скла, екс­понуються фото, документи, малюн­ки, тощо.

Питання та завдання для самоконтролю:

1. Чим, на Вашу думку, можна пояснити появу таких понять, як «менеджмент» і «маркетинг» в сучасній музейній справі?

2. Що називають музейним зібранням?

3. Назвіть одиниці класифікації музейних предметів.

4. В чому полягають вимоги до оформлення музейної експозиції?

5. Складіть тематико-експозиційний план музейної виставки (за вибором).

6. Які форми музейної діяльності, на Ваш погляд, є недостатньо розвиненими? Чому?

7. Підготуйте рекламний буклет музею, якого ще не існує.

Читайте також:

1. E) теорія раціонального вибору.
2. I. Теорія граничної продуктивності і попит на ресурси
3. V теорія граничної корисності визначає вартість товарів ступенем корисності останньої одиниці товару для споживача.
4. Адміністративні справи, пов'язані із реалізацією вибор­чих прав (ст.ст. 172, 173, 174, 175, 176).
5. Аналіз фактичних обставин справи.
6. Аналогія права - вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і значення законодавства.
7. Апеляційний розгляд справи у судовому засіданні
8. АРХІВНОЇ СПРАВИ ТА ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА
9. Балансова теорія визначення статі. Диференціація статі і роль гормонів у цьому процесі.
10. Біхевіоральна теорія
11. В межах наукового підходу існує велика кількість концепцій, але найбільш переконлива – еволюційна теорія.
12. Взаємозв’язок психодинамічної теорії АСПН з іншими теоріями

Переглядів: 3997