Позитивізм та його трансформація у неопозитивізм.

Як відомо, характерною рисою правового позитивізму є ототожнення права і позитивного права чи правопорядку в його розумінні як системи встановлених норм та історично сформованих інститутів.

Як самостійна течія правової думки позитивізм виник у 30—40-х роках XIX ст. у зв'язку з теоретичним обґрунтуванням формально-догматичної юриспруденції. Найближчим попередником цієї концепції був І. Бентам (1748—1832), а безпосереднім засновником і головним представником — Дж. Остін.

Позитивність права означає його "фактичне існування", його "дійсність". Позитивне право тому є "фактично чинне право". Різні напрями правового позитивізму відрізняються тим, що для кожного з них є ознакою "позитивності". Виділилося кілька видів позитивізму. "Етатистський" позитивізм вбачає позитивність права у встановленні його державною інстанцією ("авторитетом"). Буття права для нього існує в актах цього "авторитету" (договорах, які санкціоновані державою, в законах, постановах, звичаєвому праві). "Психологічний" позитивізм вбачає позитивність права в певних психологічних станах, таких, наприклад, як "визнання", "переживання належного". "Соціологічний" позитивізм шукає позитивність права у певних зовнішніх способах поведінки: у фактичному виконанні правових приписів суб'єктами права або в його застосуванні певною групою людей.

У розвитку юридичного позитивізму виділяють такі помітні етапи: 1) класичний позитивізм Дж. Остіна; 2) "чисте вчення про право" Г. Кельзена; 3) аналітична юриспруденція X. Харта.

За Дж. Остіном, закон — це певна команда. Проте він відрізняє закон від такої команди, яка подається з приводу якогось конкретного випадку чи стосується конкретної особи чи події. Закон є командою чи наказом, що зобов'язують особу чи осіб діяти певним чином завжди або утримуватися від певних дій.

Погляд Дж. Остіна на право як на певну команду є джерелом значних інтелектуальних турбот. Багато хто з аналітичних правників вважають це питання хворобливим. Так, Г.Кельзен зазначає, що аналітична чистота будь-якої теорії права може бути скомпрометована введенням до неї визначеного Дж. Остіном психологічного фактору.

У своїй "чистій теорії права" Г. Кельзен намагається розглянути універсальні моменти права (позитивного права), виключивши з нього випадкові та такі історичні елементи, як ідеали справедливості або соціальні умови. Значною мірою він визначає природу права, застосовуючи розрізнення світу сущого і світу належного. На думку Г. Кельзена, природа права належить виключно до світу належного.

Г. Кельзен ставить і питання про нормативну (обов'язкову) силу права. Відповідь на нього він дає згідно зі своєю неокантіансько-позитивістською методологією. У нього дія правової норми обумовлюється не фактичним відношенням, а силою іншої, більш високої норми. Устремління до більш високої норми має межу. Нею є "основна норма", її не може встановити ніякий авторитет, вона може бути лише "запропонована", щоб право як складна нормативна система було можливим. Основна “норма передбачає підкорення конституції і, зрозуміло, законодавцеві. "Кожний повинен діяти так, як приписано автором правового порядку" — такий девіз Г. Кельзена.

Неопозитивіст X. Харт — продовжувач ідей аналітичного правового позитивізму, намагається посилити процес гуманізації позитивного права. Він визначає дієвість права через термін "визнання" як ідею згоди більшості. Право він пов'язує не з обов'язком чи абсолютною необхідністю, а з вільним волевиявленням. X. Харт запроваджує таку точку зору на правову реальність, яка пов'язана насамперед з правилами "визнання" чи легітимації влади.

X. Харт визначає право як союз первинних правил виконання обов'язків і вторинних правил визнання, змін і правосуддя. Проте це його твердження не допомагає встановити різницю між правовим порядком і будь-яким іншим, таким, наприклад, як громадський клуб чи релігійний орден, які також можуть мати первинні й вторинні правила такого роду.

Запровадивши у теорію юридичного позитивізму нове поняття "визнання", X. Харт прилучив до своєї теорії психологічний елемент. Цим самим він підкреслює, що правовий характер має не будь-який примусовий припис, і не тільки той, який започаткований владною інстанцією, що має повноваження, а й такий, який забезпечений внутрішньою згодою більшості.

Все ж істотною ознакою основного принципу позитивізму є державний абсолютизм, тобто визнання єдиним джерелом права державну волю. Ця ознака проходить як через класичний позитивізм, так і через неопозитивізм. І хоч у процесі історичної еволюції позитивізму, особливо в XX ст., цей принцип пом'якшується (від "сили" через "повноваження" до "визнання"), бо тенденція до гуманізації права охоплює і юридичний позитивізм, все ж державна воля і в концепції "основної норми" Г. Кельзена, і в "правилі визнання" X. Харта зберігається як очевидний, вихідний пункт юридичної юриспруденції як науки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Історична школа та марксизм.	\|	Концепції відродженого природного права XX століття.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.