• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекція № 5 Поняття досудового порядку врегулювання господарських спорів. Поняття і елементи позову.

1. Поняття досудового порядку врегулювання господарських спорів, історія його виникнення та сучасна практика застосування.

1. Загальні положення щодо порядку досудового врегулювання господарських спорів.

3. Порядок пред'явлення і розгляду претензій.

4. Врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів.

5. Пред'явлення претензій щодо перевезення вантажів органам транспорту.

6. Поняття і елементи позову.

7. Форма і зміст позовної заяви.

8. Частини позову.

9. Визначення ціни позову.

10. Додатки до позову. Розрахунок позову.

11. Порядок подання позовної заяви. Відзив на позовну заяву.

12. Відмова у прийнятті і повернення позовної заяви.

13. Об'єднання позовних вимог. Відмова від позову. Зустрічний позов.

1. Поняття досудового порядку врегулювання господарських спорів, історія його виникнення та сучасна практика застосування.

На думку Васильєва С.В. досудове врегулювання спрів являє собою систему мір, проведених організаціями, майнові права яких порушені, для безпосереднього вирішення виниклого конфлікту до звернення в господарський суд. Таке врегулювання містить у собі не тільки пред'явлення претензій і інших вимог противній стороні, але і припускає розгляд і добровільне задоволення вимог сторони, що пред'явила претензію у випадку її законності й обґрунтованості.

Відповідно до загальної теорії права досудовий порядок врегулювання спорів – це сукупність заходів, які підлягають здійсненню стороною, права якої порушено, для безпосереднього вирішення спору, що виник, зі стороною, яка є порушником майнових прав чи інтересів.

Деякі автори вважають, що досудове врегулювання господарських спорів - це сукупність заходів, здійснених підприємствами та організаціями, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду.

У літературі з господарського процесу такий порядок врегулювання господарських спорів ще називають претензійним порядком. На думку Єфимової В.В., претензійний порядок можна визначити як установлену законом або угодою сторін різновид попереднього досудового порядку (процедури) врегулювання суперечки, що виникла з приватноправових відносин, по завершенні врегулювання якого в сторони, що направила претензію і не одержала на неї відповіді або отримала не задовольняючу її відповідь, виникає право на звернення в суд з відповідним позовом.

Метою досудового врегулювання господарських спорів є усунення або запобігання негативного впливу на господарську діяльність з боку контрагентів. Добровільне задоволення претензійних вимог забезпечує найбільш швидке відновлення порушених прав кредитора. В цьому полягає позитивний аспект досудового порядку врегулювання спорів. Такий порядок є позитивним і для добросовісного боржника, оскільки позбавляє його додаткових витрат на судові видатки.

Як відзначає Васильєв С.В. значення претензійного досудового порядку врегулювання спорів полягає в тому, що відповідач повідомляється про наявність в його контрагента - організації або громадянина-підприємця - майнових або немайнових претензій до нього. У той же час претензійний порядок у відомій мірі охороняє інтереси не тільки позивача, але і самого відповідача, оскільки він сприяє задоволенню домагань у добровільному порядку і дозволяє в такий спосіб уникнути непередбачених додаткових витрат у тому випадку, якщо суперечка буде переданий на розгляд господарського суду.

Досудове врегулювання господарських спорів, як стверджують науковці, має свої переваги та недоліки.

Недоліки:

- відсутність можливості отримання акта преюдиційного характеру: ухвали чи рішення суду, в яких безпосередньо встановлюються факти, що мали місце при виникненні певних правовідносин, наприклад, договірних, і, відповідно, дається юридична оцінка вчиненим діям (резолютивна частина рішення);

- немає жодної гарантії на позитивне вирішення конфлікту (за статистикою всього лише 5% спорів вирішуються в досудовому порядку);

- ймовірно, що винна сторона не відповість у встановлений законом термін на претензію або просто проігнорує її. Це дасть їй можливість затягнути вирішення спору й виграти мінімум 2-3 місяці до звернення до суду;

- претензійний порядок дасть винній стороні можливість спотворювати обставини справи, перекручувати факти на свою користь, давати неповний перелік документів, приховувати обставини справ й ухилятися від відповідальності;

- визнання або навіть часткове визнання претензії ще не свідчить, що вимоги будуть виконані.

Переваги:

- за умови досудового врегулювання спору немає потреби сплачувати державне мито, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, у разі необхідності і витрати на проведення експертизи. До того ж за результатами розгляду справи в суді можлива сплата первинної суми, наприклад, штрафу, що визначався договором або рішенням контролюючого органу;

- судовий розгляд у першій інстанції може зайняти 2-3 місяці й більше, крім того, не виключено, що боржник-відповідач буде оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, а ця процедура може зайняти ще кілька місяців. Та й отримання рішення суду, яке набрало законної сили - ще не вирішення проблеми, оскільки його ще треба виконати, а цим займаються відділи державної виконавчої служби. Тому від подання позовної заяви до суду до фактичного виконання отриманого рішення можуть минути роки.

- сторони вільні в обранні зручного часу та місця для обговорення та знаходження консенсусу. Більше того, все може бути вирішено за допомогою телефонного зв’язку, Інтернету, факсу тощо.

Отже, в контексті господарського судочинства досудове врегулювання спору має як переваги, так і недоліки. Тому, на думку Голої Л.В., досудове врегулювання господарських спорів доцільно застосовувати лише тоді, коли суб’єкт господарювання впевнений в добросовісності свого контрагента.

Необхідно відрізняти досудове врегулювання господарських спорів від позасудового вирішення господарських спорів

Як відзначає Медникова М.Е., врегулювання і вирішення спорів у позасудовому порядку означає, що спір вирішується без особистої участі і керівництва процесом з боку господарського суду. Тобто це ті способи, що можуть використовуватися для вирішення господарсько-правових суперечок за згодою сторін замість звернення в господарські суди і є дійсною та буквальною альтернативою судовому розгляду в господарському суді (до таких, зокрема, відносять розгляд справи в третейському суді, укладання позасудових мирових угод, проведення переговорів, звертання до посередника). Загальної об'єднуючою ознакою для всіх позначених видів є те, що процес вирішення і врегулювання правової суперечки в позасудовому порядку визначається не господарсько-процесуальною формою, а самими суб'єктами, що сперечаються, а також іншими особами, які приймають участь у вирішенні і врегулюванні суперечки.

1. Загальні положення щодо порядку досудового врегулювання господарських спорів.

У ч. 1 ст. 5 ГПК встановлені загальні засади досудового врегулювання господарських спорів.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конс­титуційним зверненням товариства з обмеженою відповідаль­ністю «Торговий дім «Кампус Коттон Клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 встановлено, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту. Право на су­довий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове вре­гулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору. Отже, обран­ня певного засобу правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Відповідно Конституційний Суд України дійшов виснов­ку, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають удержаві, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявлен­ням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Отже, можна виокремити два юридичних факти, з яких випливає необхідність досудового врегулювання спору — це договір і вказівка закону. Щодо останніх слід враховувати, що Господарський кодекс (ГК) України та деякі інші підзаконні акти (наприклад, Статут водного транспорту) зберегли таку процедуру. Проте на сьо­годні застосування досудового порядку врегулювання спору має обов'язковий характер для суб'єктів господарювання, які у своїй діяльності пов'язані з залізничним перевезенням та відповідно дотримуються вимог Статуту залізниць України.

Сторони у господарських відносинах можуть використову­вати порядок досудового врегулювання спору, встановлений як ГПК, так й іншими спеціальними нормами, які регулюють специфічні господарські правовідносини, встановлені чинним законодавством. Слід також враховувати, що порушення ос­новних положень досудового врегулювання господарського спору призводить до припинення провадження у справі на підставі ч. 2 ст. 80 ГПК, а отже, до відповідних наслідків, оскільки у разі припинення провадження у справі повторне звернення до господарського суду щодо спору між тими са­мими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

У ч. 3 ст. 5 ГПК законодавець встановлює коло спорів, до розгляду яких сторони у господарських правовідносинах поз­бавлені права застосовувати вимоги досудового врегулювання спору. Перелік спорів, у даній частині, є вичерпним.

3. Порядок пред'явлення і розгляду претензій.

Як відзначає Гончар І.В. претензія – це письмовий документ, що надсилається особою, яка вважає, що її права та законні інтереси порушені, до порушника з вимогою відновити ці права та інтереси буз втручання юрисдикційних органів.

Як зазначає Васильєв С.В. претензія як матеріально-правова вимога одного учасника спірного правовідносина до іншого являє собою засіб врегулювання конфлікту самими сторонами, що сперечаються, без сторонньої допомоги з боку держави в особі суду.

До розуміння правового статусу претензії додадамо те, що визнані боржником претензії не включені в перелік рішень і виконавчих документів, які підлягають примусовому виконанню державною виконавчою службою відповідно до Закону України від 21.04.1999 р. № 606-ХIV «Про виконавче провадження». Тобто виставлення претензії не може бути обов’язковою умовою для звернення зацікавленої особи до суду ні за яких обставин. Виключенням в подібних випадках може бути лише домовленість сторін. Таким чином, визнана претензія в даний час не є виконавчим документом і проведення стягнення в досудовому порядку на підставі такої претензії неможливе. Проте, сторони мають право включити в будь-який договір спеціальні застереження, зробивши тим самим обов’язковим виставлення претензії для себе.

Пред’явлення та розгляд претензій іноді називають претензійною роботою. Безпосередніми задачами претензійної роботи є: відновлення порушених прав і захист законних інтересів організацій; виявлення причин і умов, що волочуть невиконання договірних зобов'язань, випуск продукції і товарів неналежної якості, розкрадання майна та інші порушення; попередження порушень планової і договірної дисципліни; поліпшення економічних показників господарської діяльності організацій; відшкодування за рахунок винних осіб збитку, заподіяного организации. Отже, претензійна робота - це один із способів захисту прав і законних інтересів підприємств. Вона дає можливість попереджати виникнення господарських суперечок і усувати причини, що їх породжують.

Безпосередньо порядок пред’явлення та розгляд претензій регулюється згідно зі ст. 6 ГПК України, де вказано, що «підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією» та ст. 222 ГК України, де «вказано, що у разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб’єкт господарювання чи інша юридична особа - учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом».

Претензія, що буде направлена боржнику, згідно зі ст. 6 ГПК та ст. 222 ГК має зазначатися: повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та особи (осіб), якій претензія пред’являється; дата пред’явлення і номер претензії; обставини, на підставі яких пред’явлено претензію; докази, що підтверджують ці обставини; вимоги заявника з посиланням на нормативні акти; сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії; перелік документів, що додаються до претензії.

Документи, що додаються до претензії, повинні підтверджувати вимоги заявника претензії. Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідче­них копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії, про що повинно бути зазначено у тексті претензії.

Згідно з ч. 5 ст. 6 ГПК претензія повинна бути підписана повноважною особою підприємства, організації. Претензія також може бути підписана представником. У цьому випадку до претензії слід додавати копію довіреності представника. Претензія та додані до неї матеріали повинні надсилатися поштою рекомендованим або цінним листом. Претензія також може бути вручена адресатові претензії нарочним під розписку. Інших способів направлення претензії (факсимільним зв'язком, електронною поштою) норми ГПК не допускають. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. № 1155 «Про затвердження Правил надання послуг поштового зв'язку» визна­чено, що: рекомендоване поштове відправлення — поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «М»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прий­няття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку; поштове відправлення з оголошеною цінністю — поштове відправ­лення (лист, бандероль, посилка, прямий контейнер), що приймається для пересилання з оцінкою вартості вкладення, визначеною відправни­ком, і вручається адресатові (одержувачу) під розписку.

Тепер охарактеризуємо розгляд претензії. Частина 1 ст. 7 ГПК встановлює строк розгляду претензії. Претензія повинна бути розглянута протягом одного місяця. Початок строку визначається датою отримання претензії адресатом. Якщо претензію відправлено поштою, дата отримання претензії ви­значається датою поштового штемпеля підприємства зв'язку за місцем знаходження адресата претензії. Якщо претензію відправлено з повідом­ленням про вручення, датою отримання вважатиметься дата вручення поштового відправлення безпосередньо адресатові. Якщо претензію до­ставлено нарочним, датою отримання буде дата проставлення розписки про вручення службовій особі отримувача претензії. Порядок обчислення закінчення строку розгляду претензії визнача­ється за правилами ст. 51 ГПК. Строк, обчислюваний місяцями, закінчу­ється у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, строк закінчується в останній день цього місяця. У випад­ках коли останній день строку припадає на неробочий день, днем закін­чення строку вважається перший наступний за ним робочий день. Строки розгляду претензій можуть бути продовжені на час, не­обхідний для досилання заявником на вимогу другої сторони додаткових документів.

Частина 2 ст. 7 ГПК встановлює спеціальне правило на ви­падок, коли спеціальними правилами або договором передбачено право перепровірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем. У таких випадках строк розгляду претензії, пов'язаної з якістю та комплектністю продукції (товарів), становить два місяці. Відповідно до ст. 268 ГК якість товарів, що поставляються, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сто­рони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів. Від­повідно до ст. 270 ГК товари повинні поставлятися комплектно відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів. Договором може бути передбачено поставку з додатковими до комплекту виробами (час­тинами) або без окремих, не потрібних покупцеві виробів (частин), що входять до комплекту. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про стандартизацію» стан­дарт — документ, що встановлює для загального і багаторазового засто­сування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі, розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу; технічні умови — документ, що встановлює техніч­ні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Тех­нічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Частина 3 ст. 7 ГПК визначає порядок дій отримувача претензії у випадку, якщо до претензії не додано всіх документів, не­обхідних для її розгляду. Якщо до претензії не додано всіх документів, необхідних для її розгляду, отримувач претензії має право витребувати їх у заявника. У цьому випадку маються на увазі документи, на які поси­лається заявник претензії, якщо Їх не додано до претензії та вони відсутні в адресата претензії. Не допускається вимагання документів, які повинні бути в адресата претензії (договір, товаросупроводжувальні документи тощо). Вимога повинна бути надіслана заявникові претензії у письмовому вигляді. Вона має містити перелік витребовуваних документів та строк їх подання. Строк подання документів не може бути менше п'яти днів без урахування часу поштового обігу. Терміни пересилання поштової кореспонденції в межах України встановлено наказом Міністерства зв'язку України від 5 серпня 1994 р. № 115 "Про Нормативи і основні контрольні строки у поштовому зв'язку». У Києві, обласних центрах, містах обласного підпорядкування, районних центрах місцева кореспонденція доставляється адресатам залежно від ча­су опускання її в поштові скриньки, як правило, в той же день, але не пізніше наступного дня. Вхідна письмова кореспонденція доставляється адресатам в той же день, якщо вона надійшла в сортувальний вузол у місті Києві до 7 години, а в обласних центрах, містах обласного підпо­рядкування — до 9 години. Перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витре­буваних документів чи закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи в установлений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами. Тобто невиконання заявником претензії ви­моги про надання додаткових документів адресатові претензії не звіль­няє останнього від обов'язку розглянути претензію за наявними докумен­тами.

Частина 4 ст. 7 ГПК містить обов'язок підприємств та ор­ганізацій під час розгляду претензії вчинити дії для забезпечення досудового врегулювання спору. Такими діями у разі необхідності можуть бути проведення звірки розрахунків, звернення до спеціалістів тощо. Що ж до проведення судової експертизи, то вона в досудовому по­рядку не може бути проведена виходячи з того, що судова експертиза може бути призначена лише ухвалою суду.

Частина 5 ст. 7 ГПК зобов'язує отримувача претензії за­довольнити вимоги заявника претензії, якщо вони є обґрунтованими, вимоги заявника претензії слід уважати обґрунтованими, коли вони ви­бивають із правовідносин сторін та підтверджені відповідними доку­ментами.

Також важливим моментом у досудовому врегулюванні господарських спорів є повідомлення заявника про результати розгляду претензії.

Частина 1 ст. 8 ГПК зобов'язує отримувача претензії пові­домити заявника претензії про результати розгляду претензії у письмовій формі.

У частині 2 ст. 8 ГПК зазначається, що результат розгля­ду претензії викладається у вигляді відповіді на претензію. Згідно з уста­новленими вимогами до змісту відповіді на претензію у відповіді повин­но бути зазначено: а) повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що дають відповідь, та підприємства чи організації, яким надсилається відповідь; б) дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається від­повідь; в) коли претензію визнано повністю або частково — визнана сума, номер і дата платіжного доручення на перерахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці; г) коли претензію відхилено повністю або частково — мотиви відхи­лення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обґрунтовують відхилення претензії; д) перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.

Відповідно до частини 3 ст. 8 ГПК у випадку, якщо отри­мувач претензії відхилив її повністю або частково, він зобов'язаний по­вернути заявникові оригінали документів, одержаних ним разом із пре­тензією. Окрім того, до відповіді на претензію слід додати документи, на підставі яких ґрунтуються доводи про відхилення претензії, якщо ці до­кументи відсутні в заявника претензії.

Частина 4 ст. 8 ГПК вимагає, що відповідь на претензію повинна бути підписана повноважною особою підприємства, організації. Відповідь на претензію також може бути підписана представником. У цьо­му випадку до відповіді на претензію слід додавати копію довіреності представника. Відповідь на претензію та додані до неї матеріали повинні надсила­тися поштою рекомендованим або цінним листом. Відповідь на претензію також може бути вручена адресатові відповіді на претензію нарочним під Розписку. Інших способів направлення відповіді на претензію (факсиміль­ним зв'язком, електронною поштою) норми ГПК не допускають.

У частині ст. 8 ГПК встановлюється порядок дій заявни­ка претензії у випадку, якщо претензію задоволено повністю або частково, однак у відповіді на претензію не повідомлено про перерахування суми претензії, яка визнана отримувачем претензії. В цьому випадку заяв­ник претензії через 20 днів після отримання відповіді на претензію, якщо протягом цього часу зазначена сума не надійшла на банківський рахунок заявника претензії, має право звернутися до державної виконавчої служби з метою примусового виконання.

Частина 6 ст. 8 ГПК містить правило, яке зобов'язує уста­нови банку приймати розпорядження про безспірне списання коштів і в тих випадках, коли боржник, визнавши претензію, просить із різних при­чин не стягувати з нього визнану суму. Втім ця норма зараз не застосо­вується, оскільки існуючі види розрахункових операцій, встановлені нор­мативними актами, не передбачають безспірного примусового списання коштів з рахунку платника. З цієї ж причини не застосовується й норма, викладена в частині 7 ст. 8 ГПК, яка містить санкцію за необґрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми: винна сторона сплачує другій стороні штраф у розмірі 10 процентів від списаної суми.

4. Врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів.

Безпосередньо питанню врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, присвячені ст.ст. 10 та 11 ГПК України.

Ст. 10 ГПК допускає передання спорів, що виникають при укладенні господарських договорів, на вирішення господарського суду. ГПК не обмежує можливості передання спору, що виник під час укладан­ня господарських договорів, предметом договору. При цьому слід урахо­вувати норму ч. 3 ст. 5 ГПК, яка встановлює, що порядок досудового вре­гулювання спорів визначається цим Кодексом, якщо іншого порядку не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.

При врегулюванні розбіжностей, що виникають при укладенні господарських договорів законодавець передбачив право суб'єкта господарювання при укладанні господарських договорів звертатися до господарського суду із відповідними позовами щодо врегулювання спірних питань. При цьому слід вважати, що до господарських договорів належать договори, визначення яких наведено у главі 20 ГК України. Це визначення є цілком обґрунтованим, оскільки відповідно до вимог ст. 1 ГК України Господарський кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. При цьому у ст. 193 ГК України встановлено, що до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Ст. 11 ГПК встановлює порядок досудового врегулювання спорів, які виникають у випадках зміни чи розірвання господарських до­говорів.

У частині 1 ст. 11 ГПК коментованої статті не встановлено обмежень щодо ка­тегорій господарських договорів, спори про зміну чи розірвання яких мо­же бути передано на вирішення господарського суду. Також відповідно до ст. 188 ГК, яка регулює порядок зміни та розірвання господарських договорів, відсутні обмеження щодо передання спору про зміну чи розірвання господарського договору залежно від категорії договору. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій сто­роні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності да­ним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Порядок передання спору про зміну чи розірвання договору на ви­рішення господарського суду, аналогічний до порядку, викладеного у ст. 188 ГК, встановлено в частині 2 ст. 11 ГПК. Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, повинні відповісти на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розі рвання договору, а також у разі неодержання відповіді в установлений строк з урахуванням поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.

Двадцятиденний строк для відповіді на пропозицію про зміну чи розірвання договору відліковується від дати отримання пропозиції. Щодо тривалості поштового обігу слід виходити з термінів пересилання пош­тової кореспонденції в межах України, які встановлені наказом Міністер­ства зв'язку України від 5 серпня 1994 р. №115 «Про Нормативи і основ­ні контрольні строки у поштовому зв'язку». У Києві, обласних центрах, містах обласного підпорядкування, районних центрах місцева кореспон­денція доставляється адресатам залежно від часу опускання її в поштові скриньки, як правило, в той же день, але не пізніше наступного дня. Вхідна письмова кореспонденція доставляється адресатам в той же день, якщо вона надійшла в сортувальний вузол у місті Києві до 7 години, а в обласних центрах, містах обласного підпорядкування — до 9 години.

Отже, при врегулюванні розбіжностей, що виникають при зміні та розірвані господарських договорів законодавцем визначено порядок досудового врегулювання спорів, що виникають при зміні чи розірванні господарських договорів, згідно з яким строк розгляду пропозицій щодо зміни умов чи розірвання договору обмежений 20 днями. При цьому слід враховувати, що вимоги статей 6—8 ГПК щодо змісту, порядку оформлення, реквізитів претензії і відповіді на неї поширюються і на пропозиції про зміну умов чи розірвання договору та їх розгляд другою стороною. Вирішуючи питання щодо досудового врегулювання спору, слід також враховувати вимоги ст. 629 ЦК України, відповідно до якої договір є обов'язковим для виконання сторонами, а принцип свободи договору, закріплений ст. 627 ЦК України, не можна ототожнювати з уседозволеністю, з правом вважати себе вільним від зобов'язань, визначених договором.

5. Пред'явлення претензій щодо перевезення вантажів органам транспорту.

Законодавство встановлює спеціальні вимоги щодо способів фіксації обставин, що можуть служити підставою для матеріальної відповідальності автотранспортних підприємств або організацій, вантажовідправників, вантажоодержувачів при автомобільних перевезеннях та при перевезенні пасажирів. Такі обставини підтверджуються записами в товарно-транспортних документах, а в разі розбіжності між автотранспортним підприємством або організацією і вантажовідправником (вантажоодержувачем) — підтверджуються актами встановленої форми.

Перелік обставин, що підлягають засвідченню записами в товарно-транспортних документах, форми актів і порядок їх складання встановлюються п.15 Наказу Міністерства транспорту України № 363 від 14.10.97 року «Про затвердження Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні» .

До пред’явлення позову вантажовідправником або вантажоодержувачем автотранспортному підприємству або організації обов’язкове пред’явлення претензій до них.

При перевезеннях вантажів автомобільним транспортом право на пред’явлення автотранспортному підприємству або організації претензії, а у відповідних випадках позовів у порядку, встановленому Правилами, має:

а) вантажовідправник або вантажоодержувач — при втраті ван­тажу;

б) вантажоодержувач — при недостачі, псуванні або пошкодженні вантажу;

в) вантажоодержувач — при прострочці в доставці вантажу.

Претензії, що випливають із перевезення вантажів, пред’яв­ляються автотранспортному підприємству або організації, що видали вантаж, а в разі повної втрати вантажу — автотранспортному підприємству або організації, які прийняли вантаж до перевезення.

Претензії, що випливають із перевезення пасажирів або багажу, можуть бути пред’явлені автотранспортному підприємству або організації пункту відправлення або призначення на розсуд заявника претензії.

Претензії, що випливають із перевезення вантажу в прямому змішаному сполученні, пред’являються:

а) автотранспортному підприємству або організації, якщо кінцевим пунктом є вантажна автостанція;

б) іншому відповідному транспортному органу, якщо кінцевим пунктом перевезення є станція залізниці, порт (пристань) або аеропорт.

Згідно з п. 16.4, п. 16.5 Наказу Міністерства транспорту Ук-
раїни № 363 від 14.10.97 року «Про затвердження Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні» право на пред’явлення претензій вантажовідправником або вантажоодержувачем може бути передане юридичній або фізичній особі за довіреністю. Передача права на пред’явлення претензії засвід­чується написом на товарно-транспортній накладній про його переуступку.

До претензійної заяви повинні бути додані документи, що підтверджують претензію. До претензії відносно втрати, недостачі, псування або пошкодження вантажу, крім документів, що підтвер­джують право на пред’явлення претензії, повинен бути доданий документ, який засвідчив би кількість і вартість відправленого вантажу.

Згідно зі ст. 315 Господарського кодексу України до пред’яв­лення перевізникові позову, що випливає з договору перевезення вантажу, обов’язковим є пред’явлення йому претензії. Претензії можуть пред’являтися протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій — протягом сорока п’яти днів.

Перевізник зобов’язаний розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні — протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії мають бути розглянуті протягом сорока п’яти днів.

При частковому задоволенні чи відхиленні претензії автотранс­портне підприємство або організація, вантажовідправник або вантажоодержувач у повідомленні про це повинні вказати мотиви прийнятого рішення і повернути заявнику додані до претензії документи. У разі задоволення претензії у повній сумі подані до заяви документи не повертаються.

Якщо претензію відхилено або відповідь на неї не одержано в строк, заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців із дня одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді.

Позови вантажовідправників і вантажоодержувачів автотранс­портному підприємству або організації можуть бути пред’явлені тільки у випадках повного або часткового відмовлення автотранспортного підприємства або організації задовольнити претензію або неодержання від них відповіді протягом встановлених строків.

Для пред’явлення перевізником позовів до вантажовідправників та вантажоодержувачів встановлюється шестимісячний строк. Щодо спорів, пов’язаних з міждержавними перевезеннями вантажів, порядок пред’явлення позовів та строки позовної давності встановлюються транспортними кодексами чи статутами або міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Право на подання позову у зв’язку із завданням ушкодження здоров’ю пасажира зберігається протягом трьох років.

Право на подання позову у зв’язку з повною або частковою втратою багажу чи його пошкодженням зберігається протягом одного року.

Строк давності відраховується з дня прибуття транспортного засобу до пункту призначення пасажира або у разі неприбуття з дня, коли він повинен був прибути туди.

Подання претензії у письмовій формі призупиняє перебіг строку давності до того дня, доки перевізник у письмовій формі повідомить про незадоволення претензії, додавши до неї відповід­ні документи. У разі часткового визнання поданої претензії перебіг строку давності поновлюється лише стосовно тієї частини претензії, яка залишається предметом спору.

Позов в господарському процесі, умови та передумови його пред'явленню

Діяльність господарського суду щодо розгляду та вирішення гос­подарських спорів здійснюється у встановленій господарським про­цесуальним правом формі, яка, з одного боку, забезпечує заінтере­сованим у вирішенні господарського спору сторонам певні правові гарантії правильності розгляду спору, рівність процесуальних прав і обов'язків, а з іншого - зобов'язує господарський суд розглянути і вирішити цей спір відповідно до норм господарського процесуаль­ного права (а також норм господарського права), установити суттєві для справи обставини, а також прийняти законне та обґрунтоване судове рішення.

Позов у господарському процесі є процесуальним засобом захи­сту порушеного права. Щоб він виконував цю функцію, його необ­хідно подати до господарського суду для розгляду в передбаченому законодавством порядку, оскільки господарське судочинство ці питання вирішує тільки в порядку позовного провадження за ви­нятком справ про банкрутство.

Право на судовий захист у господарському процесі реалізується через право на позов. Перелік осіб, які мають право звертатися за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів, наданий у ст.ст. 1, 2 ГПК України. Під правом на позов розуміється не саме порушене суб'єктивне право, а мож­ливість отримання захисту у визначеному процесуальному поряд­ку, у визначеній процесуальній формі і разом із тим у примусовій його реалізації.

З точки зору матеріального права, право на позов виникає з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а також у інших випадках відповідно до ст. 261 ЦК України.

Матеріально-правова сторона позову (вимога позивача до від­повідача) хоча й виникає ще до порушення провадження у справі, але тільки з порушенням провадження у справі в господарському суді набуває господарсько-процесуального характеру як складова частина позову. Матеріально-правова сторона позову - це спір­на матеріально-правова вимога позивача до відповідача, яка вка­зана у позовній заяві і підлягає розгляду по суті у встановленому законом порядку.

Процесуально-правова сторона позову - це звернення до гос­подарського суду з проханням щодо вирішення господарського спо­ру по суті і захисту порушеного або такого, що оспорюється правом чи охоронюваного законом, інтересу.

6. Поняття і елементи позову.

Позов - це спрямована через суд вимога позивача до відповідача про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу, яка здійснюється у визначеній законом процесуальній формі1. Інші автори під позовом у господар­ському процесі розуміють вимогу до господарського суду заінтере­сованої особи про здійснення правосуддя в господарській справі на захист прав та інтересів, порушених чи оспорюваних іншою осо­бою. Позов втілює в собі право заінтересованої особи на порушення справи в господарському суді і судову діяльність на захист поруше­ного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу суб'єктів права звернення.

Позовом у господарському процесі слід вважати спірну правову вимогу однієї особи до іншої, що виходить із матеріальних госпо­дарських правовідносин, засновану на юридичних фактах і пред'яв­лену до господарського суду для розгляду та вирішення у встанов­леному процесуальному порядку. Позов є єдиним поняттям, що має пов'язані між собою дві сторони - матеріальну та процесуаль­ну, без кожної з яких не може бути позову.

Позов складається з трьох частин (елементів):

Предмет позову. Це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд має винести рішення. Така вимога повинна мати правовий характер, а також бути підвідомчою госпо­дарському суду. Правильне визначення предмета позову має важ­ливе практичне значення, а саме: визначає суть вимоги, на яку суд має дати відповідь у своєму рішенні, підвідомчість цієї справи, про­водить класифікацію на окремі категорії справ.

Підстава позову. Це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тяг­нуть за собою певні правові наслідки. Підстава позову складається з таких юридичних фактів, які підтверджують наявність спірних взаємовідносин, належність сторін до цієї справи та привід до позо­ву. Правильне встановлення підстави позову визначає межі дока­зування, є гарантією прав відповідача на захист проти позову.

Підставу позову становлять фактична й правова підстави. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунту­ються позовні вимоги позивача до відповідача. Як правило, підста­ва має складний фактичний склад. Юридичні факти та фактичні обставини складають фактичну підставу позову. Правова підста­ва позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші норма­тивно-праві акти, на яких ґрунтується вимога позивача.

Зміст позову. Це вид судового захисту, якого потребує пози­вач від суду. Відповідно до ст. 20 ГК України позивач може просити суд про визнання наявності чи відсутності прав; визнання повніс­тю або частково недійсними актів органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що супере­чать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними угод з під­ став, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єкта господарюван­ня; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; устано­влення, зміну та припинення господарських правовідносин тощо.

Усі елементи позову знаходяться між собою в тісному зв'язку. Юридичні факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне пра­во і є підставою позову, визначають у той самий час юридичну при­роду матеріально-правової вимоги, яка становить предмет позову. Водночас матеріально-правова вимога зумовлює процесуальну фор­му захисту - зміст позову.

7. Форма і зміст позовної заяви.

До форми і змісту позовної заяви законодавець висуває наступні вимоги.

По-перше, згідно ч. 1 ст. 54 ГПК встановлюються вимоги щодо форми по­зовної заяви. Позовна заява подається до господарського суду в пись­мовій формі. Норми ГПК не визначають способів і технічних засобів, за допомогою яких допускається виготовлення позовної заяви. У судовій практиці склався звичай, згідно з яким позовна заява виготовляється на паперовому носії за допомоги друкарської чи комп'ютерної техніки. Не заперечується виготовлення позовної заяви рукописним способом.

По-друге, згідно ч. 2 ст. 54 ГПК викладено вимоги щодо змісту по­зовної заяви. Позовна заява повинна містити: 1) найменування господарського суду, до якого подається заява; 2) найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) сторін, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційні коди суб’єкта господарської діяльності за їх наявності (для юридичних осіб) або індивідуальні ідентифікаційні номери за їх наявності (для фізичних осіб — платників податків); 2-1) документи, що підтверджують за громадянином статус суб’єкта підприємницької діяльності; 3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів); 4) зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів, — зміст позовних вимог щодо кожного з них; 5) виклад обставин, на яких грунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; обгрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов; 6) відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися; 6-1) відомості про вжиття запобіжних заходів відповідно до розділу ГПК; 7) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви. У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, якщо вони необхідні для правильного вирішення спору.

8. Частини позову.

Складовими частинами позову є його підстава і предмет. Ці елементи позову обов'язково повинні бути відображеними в позовній заяві.

Підстава позову - це ті юридичні факти, на основі яких позивач обґрунтовує свої вимоги відповідно до норм матеріального права. Дані факти породжують позов. Вони вказують на наявність чи відсутність правовідносин між позивачем і відповідачем та на обґрунтованість вимог позивача.

До підстави позову може входити як один, так і декілька юридичних фактів. Якщо вимога передбачає наявність кількох обставин, якими вона обґрунтовується, позивач має вказати всі необхідні юридичні факти. В іншому випадку позов може бути визнаний судом необґрунтованим і таким, що не підлягає задоволенню.

Підстава позову визначається на основі норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, проте позивачу вказувати відповідні норми не обов'язково, оскільки кваліфікація спірних правовідносин є обов'язком суду.

Факти, які складають підставу позову, поділяються на:

1) факти активної підстави позову - вказують на наявність у позивача певного суб'єктивного права (наприклад, орендодавець посилається на договір оренди, за яким він має право на отримання орендної плати). Дані факти є у всіх позовах і обов'язок доводити їх наявність покладається на позивача;

2) факти пасивної підстави позову - вказують на порушення відповідачем своїх обов'язків відносно позивача (наприклад, орендар не сплачує у встановлений термін орендну плату). Ці факти не с обов'язковими в позові;

3) факти приводу до позову - вказують на необхідність пред'явлення позову (наприклад, відмова орендаря сплатити орендну плату). Дані факти, зазвичай, позивачем не доказуються, оскільки їх наявність презумується. Проте відповідач має право їх спростувати. До прийняття в 1996 р. Конституції України, коли законодавством по деяких категоріях справ передбачалось обов'язкове дотримання досудових процедур урегулювання спорів, необхідно було доводити наявність фактів приводу для пред'явлення позову.

Така класифікація обставин, що складають підставу позову, є дещо умовною, оскільки одні й ті ж факти можуть відноситись до різних груп. Проте вона має важливе практичне значення, оскільки допомагає встановити предмет доказування та обов'язок сторін щодо надання доказів.

Предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову характеризує те, на що спрямований позов. Він має випливати із спірних матеріально-правових відносин і підпадати під цивільну юрисдикцію суду. Так, в позові про стягнення аліментів предметом буде стягнення певних платежів з відповідача, який добровільно не виконує свої обов'язки щодо позивача; в позові про розірвання договору довічного утримання внаслідок невиконання обов'язків набувачем предметом буде вимога позивача (відчужувача) розірвати вказаний договір.

Від предмета позову слід відрізняти матеріальний об'єкт позову, яким є об'єкт суб'єктивного права, порушення, оспорювання чи невизнання якого стало підставою позову. Зокрема предметом позову про повернення майна із незаконного володіння буде відповідна вимога позивача до відповідача, а матеріальним об'єктом - відповідне майно, для повернення якого позивач звернувся до суду.

9. Визначення ціни позову.

Ціна позову має значення для визначення розміру державного мита. Вона визначається у позовах. Ціна позову визначається позивачем само­стійно і відповідно до ст. 54 ГПК має міститись у позовній заяві

Частина 1 ст. 55 ГПК встановлює правила визначення ціни позову про стягнення грошей.

Відповідно до класифікації способів захисту права, встановленої у ст. 16 ЦК, до позовів про стягнення грошей слід віднести:

а) примусове виконання обов'язку в натурі (якщо обов'язок полягає у проведенні розрахунків);

б) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

в) відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

У позовах про стягнення грошей ціна позову визначається стягува­ною сумою.

У позовах про витребування майна ціна позову визначається вартіс­тю цього майна. Вартість майна у позовах про витребування майна визна­чається на підставі правовстановлюючих документів, що підтверджують право власності на майно.

Якщо в позові викладено кілька самостійних вимог, ціна позову ви­значається загальною сумою всіх вимог.

Якщо до господарського суду подано позов про стягнення іноземної валюти, ціна позову виражається в іноземній валюті та у гривні відпо­відно до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на день подання позову.

В інших позовах, крім тих, що зазначені в ст. 55 ГПК, ціна позову не зазначається. Це — позови немайнового характеру. Відповідно до класифікації способів захисту права, встановленої у ст. 16 ЦК, до по­зовів немайнового характеру слід віднести позови про:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) зміну правовідношення;

6) припинення правовідношення;

7) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу дер­жавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу міс­цевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Частиною 2 ст. 55 ГПК встановлено правило, що вказані в по­зовній заяві суми неустойки (штрафу, пені) включаються до ціни позову.

Відповідно до ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчис­люється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день простро­чення виконання.

Якщо позивач у позовній заяві просить стягнути неустойку (штраф, пеню), але не визначає її розміру, суми неустойки (штрафу, пені) визна­чає суддя.

Відповідно до частини 3 ст. 55 ГПК ціну позову має вказати позивач. Ця норма кореспондує з нормою ч. 2 ст. 54 ГПК, згідно з якою позовна заява повинна, зокрема, містити зазначення ціни позову. Якщо ж ціну позову зазначено позивачем неправильно, вона визначається суддею.

10. Додатки до позову. Розрахунок позову.

Відповідно до частини 1 ст. 57 ГПК до позовної заяви, що подається до господарського суду, мають бути додані документи (додатки), які підтверджують:

1) вжиття заходів досудового врегулювання господарського спору у випадках, передбачених ст. 5 ГПК, з кожним із відповідачів:

а) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні дого­ворів, — відповідно, договір, проект договору, лист, який містить вимогу про укладання, зміну чи розірвання договору, відомості про пропозиції однієї сторони і розгляд їх у встановленому порядку, відповідь другої сторони, якщо її одержано, та інші документи;

б) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших під­став, — копія претензії, докази її надсилання відповідачу, копія відповіді на претензію, якщо відповідь одержано).

2) відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів. Якщо копії позову надсилають поштою, документом, який підтвер­джує надіслання, є квитанція поштового відправлення або фінансовий чек поштового відділення.

Доказом надіслання копії позовної заяви може бути також документ, що видається кур'єрськими службами доставки, а також відмітка про вру­чення нарочним;

3) сплату державного мита в установлених порядку й розмірі. Документом, що підтверджує сплату державного мита, є відповідний документ фінансової установи, яка здійснила перерахування суми дер­жавного мита до бюджету.

4) сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

5) обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги. Тут маються на увазі докази в розумінні ст. 32 ГПК — будь-які фак­тичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом по рядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значен­ня для правильного вирішення господарського спору.

Частина 2 ст. 57 ГПК встановлює особливу вимогу щодо подання документів у спорах про визнання недійсними актів. До заяви про визнання акта недійсним додається також копія оспорюваного акта або засвідчений витяг із нього.

Водночас у деяких випадках подання належним чином засвідченої копії акта чи витягу з нього може бути утруднене. У цьому випадку пози­вач повинен у позовній заяві викласти обставини, що утруднюють чи уне­можливлюють отримання належним чином засвідченої копії чи витягу з оспорюваного акта, і клопотання про витребування цього документа як доказу на підставі ст. 38 ГПК.

Якщо позивач просить визнати недійсним нормативний акт, якого бу­ло офіційно оприлюднено, він додає до позовної заяви копію акта з ви­дання, яке цей акт оприлюднило.

Частиною 3 ст. 57 ГПК передбачено обов'язок позивача додати до позовної заяви документ, що підтверджує повноваження пред­ставника позивача, якщо позовну заяву підписано представником. Таким документом може бути довіреність чи інший документ. Документи, що посвідчують повноваження представників, і порядок їх оформлення виз­начаються ст. 28 ГПК, відповідно до якої представниками юридичних осіб можуть бути особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керів­ника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою під­приємства, організації.

11. Порядок подання позовної заяви. Відзив на позовну заяву.

Відповідно до ст. 1 і 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами заінтересованих підприємств і орга­нізацій, у тому числі громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, державних та інших органів, що звертаються до господарського суду у випадках, перед­бачених чинним законодавством України, а також прокурорів чи їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. У встановлених законодавчими актами України випад­ках справу може бути порушено за заявою громадянина, який не є суб'єктом підприємницької діяльності. Господарський процесуаль­ний кодекс України не надає органу управління права подавати до господарського суду позов в інтересах підпорядкованих йому підприємств і організацій, а також не наділяє господарський суд правом порушувати справу з власної ініціативи.

Справи позовного провадження в господарському суді порушу­ються шляхом подання позовної заяви. Подати позов означає звер­нутися до господарського суду із заявою, яка має містити прохання до господарського суду про розгляд спору про право. Але, якщо сто­рони домовилися між собою щодо окремих категорій спорів відпо­відно до ст. 5 ГПК України, тоді вони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору, і в цьому випадку для подання позову необхідним є дотримання правил досудового врегу­лювання спорів. Крім цієї вимоги, необхідно також ураховувати й правила щодо підвідомчості та підсудності господарських спорів згідно з розділом III ГПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 56 ГПК України позивач, прокурор чи його заступник зобов'язані при поданні позову надіслати сторо­нам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін немає. Такий самий обов'язок покладається на позивача в разі залучення до участі у справі іншого відповіда­ча, заміни господарським судом неналежного відповідача.

До позовної заяви, підписаної представником позивача, дода­ється довіреність чи інший документ, що підтверджує повноважен­ня представника позивача.

Відповідач має право після одержання ухвали про порушення справи надіслати:

- господарському суду - відзив на позовну заяву і всі докумен­ти, що підтверджують заперечення проти позову;

- позивачу, іншим відповідачам, а також прокурору, який бере участь у судовому процесі, - копію відзиву.

Відзив на позовну заяву належить до тих процесуальних засо­бів, за допомогою яких відповідач у справі має можливість захища­ти свої інтереси проти пред'явленого до нього позову. Право відпо­відача надати відзив на позов є свого роду реалізацією в господарсь­кому судочинстві принципів змагальності і процесуальної рівності, закріплених у Конституції України, Законі України «Про судо­устрій України » та в Господарському процесуальному кодексі Укра­їни. Відзив на позовну заяву належить до спеціальних засобів, які можуть бути використані тільки відповідачем.

Відзив підписується повноважною особою відповідача або його представником і має містити:

- найменування позивача й номер справи;

- мотиви повного або часткового відхилення вимог позивача з посиланням на законодавство, а також докази, що обґрун­товують відхилення позовної вимоги;

- перелік документів та інших доказів, що додаються до відзиву (у тому числі про надіслання копій відзиву і доданих до нього документів позивачеві, іншим відповідачам, прокурору).

До відзиву, підписаного представником відповідача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження пред­ставника відповідача.

Відзив на позовну заяву відіграє важливу роль у господарсько­му процесі, оскільки містить мотивовані пояснення відповідача, якими повністю або частково визнаються, відхиляються або спрос­товуються позовні вимоги, і це дає можливість:

- судді при підготовці справи до розгляду детально ознайоми­тися із запереченнями відповідача проти позову та визначи­тися з порядком ведення судового засідання;

- позивачу ознайомитися із запереченнями відповідача проти позову та визначитися, чи є доцільним надалі підтримувати позовні вимоги, чи є необхідність зміни підстави або пред­мета позову, зменшення розміру позовних вимог тощо.

12. Відмова у прийнятті і повернення позовної заяви.

Питання про прийняття позовної заяви вирішується суддею. Відпо­відно до ст. 62, ст. 63 та ч. 1 ст. 64 ГПК України суддя приймає рішення щодо порушення провадження у справі, або відмови в прий­нятті позовної заяви, або її повернення в п'ятиденний строк.

Господарський процесуальний кодекс України передбачає під­стави відмови у прийнятті позовної заяви, які встановлені ч. 1 ст. 62 ГПК України:

- заява не підлягає розгляду в господарських судах України; Так, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК суддя відмовляє у при­йнятті позовної заяви, якщо спір непідвідомчий господар­ському суду, зокрема, якщо його вирішення чинним зако­нодавством віднесене до компетенції іншого органу;

- у проваджені господарського суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є спра­ва зі спору між тими самими сторонами, про той самий пред­мет і з тих самих підстав або є рішення цих органів із такого спору;

- позов подано до підприємства або організації, які ліквідовані.

Закріплення в ГПК України переліку обставин, за яких суд від­мовляє в прийнятті позовної заяви, спрямоване на забезпечення процесуальних гарантій прав юридичних осіб та фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності при звернені з позовом до го­сподарського суду.

Перелік підстав відмови у прийнятті позовної заяви, встанов­лений ст. 62 ГПК України, є вичерпним. Так, ГПК України не пе­редбачає права судді на таку відмову за мотивом, що позов поданий до підприємства або організації, які згідно з чинним законодавст­вом не можуть бути відповідачами з такого спору. Якщо ці обстави­ни виявлені в процесі розгляду справи, позов задоволенню не під­лягає. Суд не вправі повернути позовну заяву також з мотиву недо­дання документів, що є доказами, оскільки позивач може їх нада­вати, а суд - вимагати їх надання до закінчення розгляду справ.

У разі надходження заяв про визнання недійсними різного роду листів, інформацій, роз'яснень тощо, які надсилаються державни­ми чи іншими органами на адресу підпорядкованих їм структур тощо з приводу конкретних ситуацій, господарський суд повинен відмо­вити в їх прийнятті з посиланням на п. 2 ч. 1 ст. 62 ГПК України.

У разі надходження заяв про визнання недійсними виконавчих написів нотаріусів господарський суд повинен відмовити в їх при­йнятті з посиланням на п. І ч. 1 ст. 62 ГПК України.

надсилається сторонам, прокурору чи його заступнику, якщо вони є заявниками, не пізніше п'яти днів з дня надходження позовної заяви. До ухвали про відмову в прийнятті позовної заяви, що над­силається заявникові, додаються позовні матеріали.

Ухвалу про відмову в прийнятті заяви може бути оскаржено. У разі скасування цієї ухвали позовна заява вважається поданою в день першого звернення до господарського суду.

Господарським процесуальним кодексом України передбачені умови, за наявності яких суддя не приймає позовну заяву і повер­тає її без розгляду. Ці умови свідчать не про відсутність у позивача права на подання позову, а лише про те, що позовна заява не може бути прийнята до розгляду господарським судом доти, доки не бу­дуть усунені підстави, які зумовили повернення заяви. Суддя повер­тає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду у випад­ках, передбачених ч. 1 ст. 63 ГПК України, а саме:

- якщо позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказа­не. Коли до позовної заяви не доданий документ, що підтве­рджує повноваження посадової особи, яка її підписала, суд­дя повертає заяву без розгляду, а якщо він не зробив цього, то в процесі підготовки справи до судового розгляду пропо­нує позивачеві надати відповідний документ. У разі його неподання суд виносить ухвалу про залишення позову без розгляду. Якщо позовну заяву підписано особою на підставі виданої їй довіреності, до заяви має бути додано оригінал або належно завірену копію такої довіреності. Посилання в заяві лише на номер і дату довіреності є недостатнім, і така заява підлягає поверненню;

у позовній заяві не зазначене повне найменування сторін, їх поштова адреса;

у позовній заяві не зазначені обставини, на яких ґрунтуєть­ся позовна вимога, докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, обґрунтований розрахунок стягуваної чи оспорюваної суми. Відповідно до ч. 2 ст. 57 ГПК України до заяви про визнання акта недійсним додається копія оспо­рюваного акта або засвідчений витяг із нього. Невиконання вказаної вимоги тягне за собою повернення господарським судом позовної заяви згідно з п. З ч. 1 ст. 63 ГПК України;

- не подано доказів сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі. Якщо державне мито сплачене у встано­вленому порядку й розмірі за позивача іншою особою, гос­подарський суд повинен виходити з того, що державне мито фактично надійшло до державного бюджету і, отже, немає підстав для повернення позовної заяви за мотивом сплати державного мита неналежною особою. Якщо стороною не подано доказів, що свідчать про звільнення його від сплати державного мита, заява до розгляду не приймається, і гос­подарський суд із посиланням на п. 4 ч. 1 ст. 63 ГПК Укра­їни зобов'язаний повернути її заявникові без розгляду. На цих самих підставах повертаються позовні заяви з платіж­ним дорученням на перерахування державного мита не до державного бюджету України;

- порушено правила поєднання вимог або об'єднання в одній позовній заяві кількох вимог до одного чи кількох відпові­дачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясу­ванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення спору. У разі об'єднання вимог, пов'язаних із віндикацією та з визнанням угод недійсними, позовна заява підлягає поверненню заявникові без розгляду відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 63 ГПК України; тощо.

Якщо до позовної заяви відособленого підрозділу не доданий документ, що підтверджує відповідні його повноваження, госпо­дарський суд повертає позовну заяву на підставі п. 1 ч. 1 ст. 63 ГПК України.

Якщо в позовній заяві про відшкодування

Читайте також:

1. II. Поняття соціального процесу.
2. RLC-фільтр четвертого порядку
3. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
4. А/. Поняття про судовий процес.
5. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
6. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
7. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
8. Азот, фосфор, біогенні елементи та їх сполуки, органічні речовини
9. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.
10. Аналіз ступеня вільності механізму. Наведемо визначення механізму, враховуючи нові поняття.
11. АРХІВНЕ ОПИСУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ
12. Аспекти організаційного порядку

Переглядів: 6360