Основні наукові школи менеджменту та їх характеристика

Етапи розвитку менеджменту	Наукові школи менеджменту	Роки існування шкіл	Представники шкіл	Основні ідеї
1. Класичний менеджмент (ділове адміністрування)	Школа наукового управління	1885-1920	Ф.Тейлор, Г.Форд, Ф.Гілбрейт, Л.Гілбрейт	Раціоналізація праці та матеріальна зацікавленість працівників – основа максимізації прибутку
Класична (адміністративна) школа	1920-1950	А.Файоль, Г.Емерсон, Л.Г’юлік, Л.Урвік, Дж.Муні	Розробка універсальних принципів, використання яких гарантує успіх будь-якій організації
2. Неокласицизм і менеджмент людських ресурсів	Школа людських стосунків	1930-1950	Е.Мейо, М.Фоллєт	Відносини в колективі як основа зростання продуктивності
Школа поведінкових наук	1950-до сьогодні	А.Маслоу, Д.Мак-Грегор, Ф.Герцберг	Поведінка людини як ефективний потенціал підприємства
3. Менеджмент бізнесу	Емпірична школа	1945-1970	П.Дюпон, А.Слоан, Л.Н’юмен, Д.Мілер	Базується на практиці управління
Нова школа (кількісних методів)	1960-і до сьогодні	Р.Акофф, Д.Екман, Л.Клейн. С.Бір, Д.Марч	Застосування в управлінні досягнень математичних наук
4. Соціальний менеджмент	Школа «соціальних систем»	1970-до сьогодні	П.Друкер	Досліджується зв’язок між етнічними, психологічними, віковими, статевими факторами та продуктивністю праці

Школа наукового управління (1885-1920 рр.). Найтісніше пов'язана з роботами Фредеріка І.Тейлора, Френка і Лілії Гілбрейт, Генрі Ганта. Вони займались дослідженням на рівні організації, створенням виробничого менеджменту. Тейлор і Гілбрейт (Джілбрейт), які починали свою кар'єру робітниками, займались спостереженнями, замірами і аналізом операцій ручної праці, стимулюванням трудової активності, нормуванням праці тощо. Завдяки розробці концепції наукового управління менеджмент був визнаний самостійною галуззю наукових досліджень. У своїх працях „Управління фабрикою" (1903 р.) та „Принципи наукового менеджменту" (1911 р.) Ф.Тейлор розробив ряд методів наукової організації праці, що базувались на засадах хронометражу, стандартизації прийомів та знарядь праці. Його основоположні принципи полягають у таких положеннях: „... якщо я можу на науковій основі відібрати людей, на науковій основі їх підготувати, надати їм дієві стимули та поєднати роботу і людину, тоді я зможу отримати сукупну продуктивність, яка буде перевищувати внесок, зроблений індивідуальним працівником". Тейлор виділив принципи наукового управління: вимірювання праці, розподіл праці, мотивацію, індивідуальний і виробничий процес, складання програм стимулювання, роль профспілок, розвиток управлінського мислення, правила та стандарти менеджменту, складання завдань-інструкцій, роль „синіх" та „білих комірців" в отриманні поточного результату.

Головна заслуга Ф. Тейлора полягає в тому, що він як засновник школи „наукового управління" розробив методологічні основи нормування праці, стандартизував трудові операції, запровадив наукові підходи підбору, розставляння і стимулювання працівників.

Школа „фордизму" (1899-1945 рр.). її засновник Генрі Форд розробив теорію, в основу якої поклав ідею потоково-масового виробництва. Відповідну систему управління називали „терором машини". Форд, який спочатку працював менеджером Детройтської автомобільної компанії, а потім став її власником, сформував механізми чіткого контролювання і планування, ефективного мотивування, конвеєрного складання, безперервних технологічних процесів, інноваційного розвитку, активного адміністрування.

Класична (адміністративна) школа управління (1920-1950 рр.) започаткована Анрі Файолем, якого часто називають батьком менеджменту. Займалась вивченням ролі та функцій менеджерів. Файоль був керівником інституційного рівня управління, оскільки керував французькою вугільною компанією. Інші засновники адміністративної школи, такі, як Ліндан Ірвік (консультант з питань управління в Англії), Джеймс Д.Муні (працював у компанії „Дженерал Моторс"), також були практиками. Файоль виділив в управлінні п'ять основних функцій: планування, організування, розпорядництво, координування та контролювання. На засадах розробок Файоля у 20-х рр. було сформульовано поняття організаційної структури управління підприємства, елементи якої є системою взаємозв'язків, неперервних взаємопов'язаних дій — функцій управління.

Файолем розроблено 14 принципів менеджменту: поділ праці, повноваження та відповідальність, дисципліна, єдиновладдя, єдність напряму діяльності, підпорядкування особистих інтересів загальним, винагорода персоналу, централізація, ієрархія управління, порядок, справедливість, стабільність робочого місця, ініціатива, корпоративний дух.

Ø 2 етап — формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських стосунків— пов’язаний із визнанням людини пріоритетним фактором виробничо-господарської діяльності. Основна увага націлюється на соціальні аспекти: усі форми морального та матеріального стимулювання працівників, стилі управління, участь працівників у процесі прийняття управлінських рішень, організаційну культуру, можливості кар'єри та просування за службовою ієрархією. На цьому етапі сформувались дві основні школи: людських стосунків та поведінських наук.

Школа людських стосунків (1930—1950 рр.). Заснували Мері Паркер Фолліт та Елтон Мейо. Фолліт вперше визначила менеджмент як „забезпечення виконання робіт з допомогою інших осіб". Школа рекомендувала використовувати прийом управління людськими стосунками через вплив безпосередніх керівників на працівників, консультацій з працівниками, забезпечення широких можливостей спілкування на роботі. Ідея полягає в тому, що уважне ставлення до людей значно підвищує продуктивність праці. На відміну від попередніх шкіл, де переважала турбота про виробництво, тут акцентується увага на турботі про людину. Тобто йдеться про покращання діяльності організації за рахунок підвищення ефективності її трудових ресурсів.

Школа поведінських наук (з 1950 р. до нашого часу) формувалась Крісом Анджирисом, Ренсоном Лайкертом, Дугласом Мак Ірегором, Фредеріком Гербергом та іншими вченими — біхевіористами (від англ. behavior— поведінка). В основі лежать методи налагодження міжособистих відносин, підвищення ефективності людських стосунків, формування колективів за психологічною сумісністю тощо.

Ø 3 етап — побудова систем управління, орієнтованих на ринок (з 2-ї пол. 20 ст.) — пов'язаний із виникненням на підприємствах проблем перевиробництва, що викликані незабезпеченим попитом. На цьому етапі системи управління людьми, що були створені ринково-орієнтованими управлінськими школами, базуються на маркетингових концепціях. Тобто планування виробничої та реалізаційної діяльності, підбір відповідних кадрів, формування систем матеріального та нематеріального стимулювання, контролювання та регулювання на усіх етапах процесу управління почали здійснюватись відповідно до вимог ринку (попиту, пропозиції, конкуренції, умов збуту, цільових сегментів ринку тощо).

Ø 4 етап — активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в управлінські рішення — пов’язаний із широким застосуванням в менеджменті математики. Яскравим представником цього етапу є школа науки управління (кількісного підходу) (1950 р. і до наших днів). Виникла в Англії під час Другої світової війни як наслідок пошуку шляхів боротьби з німецькими масовими повітряними ударами, підводним німецьким флотом, а також висадки союзників в Європі. Основою школи є дослідження моделей, тобто форм представлення реальності, і операцій. Після створення моделей змінним величинам надаються кількісні значення. Особливу роль тут відіграє технічне та програмне забезпечення. Представники цієї школи розглядають управління як логічний процес, що може бути виражений в математичній формі. Розробка концепцій управління базується на застосуванні математичного апарату, за допомогою якого досягається інтеграція математичного аналізу та суб'єктивних рішень менеджера. Формалізація управлінських функцій викликала необхідність перегляду структурних елементів організації (служб обліку, маркетингу, планування тощо). З'явились такі елементи внутрішньофірмового планування, як імітаційні моделі рішень, методи аналізу в умовах невизначеності, математичне забезпечення оцінки багатоцільових управлінських рішень тощо.

Ø 5 етап — формування системних та ситуаційних підходів у менеджменті— пов'язаний з розглядом організації як системи, діяльність якої постійно залежить від змінного набору обставин. Системний підхід ґрунтується на використанні теорії систем у менеджменті з кінця 50-х років. Система — це сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих елементів, що визначають її характер. Усі організації (об'єкти управління) є системами, які складаються з таких елементів: структура, завдання, технологія, ресурси, люди і цілі. Існують закриті (мають фіксовані жорсткі умови, не залежать від навколишнього середовища) та відкриті (взаємодіють із зовнішнім середовищем) системи. Усі організації є відкритими системами.

Достатньо відокремлені частини систем самі можуть складати системи, які стосовно першої системи можна називати підсистемами (цехи, відділи тощо). Цей поділ може продовжуватись. Слід вивчати усі підсистеми організації (технічну, економічну, соціальну та інші). Попередні школи фіксували увагу лише на певній підсистемі (наприклад, біхєвіористи вивчали тільки соціальну підсистему), не розглядаючи їх у комплексі. Графічне зображення організації як відкритої системи подано на рис.5.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Історичні етапи розвитку науки про менеджмент	\|	Порівняльна характеристика менеджменту в деяких країнах

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.032 сек.