Культура майя.

Розглянувши цілий ряд підходів і концепцій періодизації історії економіки та економічної думки, приходимо до таких основних висновків: масштабність, багатосторонність процесу історико-економічного розвитку суспільства та його свідомості суттєво ускладнює формування загальновизнаної теорії періодизації. Більшість існуючих підходів на сьогодні відображають лише окремі сторони об'єкта дослідження.

У цій ситуації історики - економісти іноді користуються

загальноісторичною періодизацією:

стародавня історія (100 тис. років до н.е. - V століття н.е.),

середні віки (V - XV ст.), нові часи (XVI - поч. XX ст.), новітні часи (з 1914 р. до наших днів) з використанням переваг лінійно-поетапного, формаційного та цивілізаційного підходів. Саме останній дозволяє визначити більш повний комплекс факторів, що впливають на економічний розвиток суспільства, серед яких найвизначніше місце посідають не матеріально-технічні (засоби виробництва, техніка), соціально-класові (диференціація суспільства на основі різних форм власності на засоби виробництва), але соціогуманітарні фактори (розвиток науки, культури, поява технократії в соціальній структурі суспільства).

Враховуючи вищесказане,

стародавня історія (100 тис, років до н.е. - V століття н.е.) охоплює первісний спосіб виробництва, рабовласництво та ранній феодалізм;

історія середньовіччя (V - XV ст.) описує господарський розвиток та формування економічних поглядів видатних науковців та суспільних діячів пізнього феодалізму, так звані нові часи (XVI - поч. XX ст.) характеризують

пізній феодалізм і капіталістичний (індустріальний) спосіб виробництва; новітні часи (з початку XX ст. до наших днів)досліджують розвиток посткапіталістичного (постіндустріального, або технотронного) способу виробництва.

Слід також відзначити, що специфіка предмета історії економіки та економічної думки ставить питання щодо визначення взаємозв'язку між історією соціально-економічного розвитку суспільства та історією економічних вчень, персоніфікованих у поглядах видатних вчених, суспільних діячів. Цей взаємозв'язок можна розглядати, використовуючи низку підходів:

1) релятивістсько-абсолютистського підходу, за яким передбачається висвітлення еволюції наукових ідей у широкому загальнонауковому контексті (рух від помилок до істини, ранжування економічних теорій за ступенем розкриття проблем) і в зв'язку з конкретною історичною епохою (кожна окрема теорія являє собою певне відображення тогочасних умов);

2) історико-генетичного підходу, коли Дослідження виявляють історичні умови виникнення та розвитку економічних ідей, взаємозв'язок економічних вчень з політикою та господарською практикою. В межах історико-генетичного підходу виділяють конкретно-історичний аспект (наскільки економічні погляди співвідносяться з вимогами часу) теоретико-історичний аспект (виявлення концептуального змісту економічних теорій, їхньої спадковості та новизни, зв'язку із сучасністю).

До спеціальних методів досліджень процесу еволюції економічних вчень за їхнім зв'язком з історичними етапами соціально-економічного розвитку суспільства відносять:

1) проблемно-логічний метод, що розкриває глибинні сутнісні характеристики історії економічних вчень на основі виявлення внутрішньої логіки економічних теорій, їхнього категоріального та понятійного апарату. Така побудова аналізу дає змогу представити історію економічних вчень як об'єктивно зумовлену історію постановки та вирішення теоретичних та практичних проблем соціально-економічного розвитку суспільства;

2) компаративний (порівняльно-історичний) метод, який дає можливість виявити загальне й особливе у різних економічних вченнях, простежити взаємодію загального, особливого та одиничного в той чи інший період розвитку економічної науки;

3) системно-структурний метод, що сприяє усвідомленню еволюції економічної науки як цілісного системного процесу (у всій різноманітності його зв'язків, структурних елементів та рівнів).

ТЕМА 2. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій (12 годин)

1. Етапи еволюції первісного суспільства

2. Основні риси господарства первісного суспільства

3. Характеристика змін у матеріальній культурі та економічних відносинах

4. Східне рабство та його особливості в країнах Стародавнього Сходу

5. Економічні погляди вчених Стародавнього Сходу

Первісна доба була найтривалішою в історії людства. Людство пройшло шлях від зародження людини як біологічного виду до сучасного соціального типу, від первісного людського стада до родової та сусідської громад, племен та їхніх союзів, надалі зародження державності. Найважливішими рисами первісної доби були перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, існування роду як господарської одиниці, який поділявся на великосімейні виробничі колективи, громади спільної власності на землю. В основі розвитку первісного суспільства полягає його матеріальна культура, яка пов'язана з кам'яним (палеоліт, мезоліт, неоліт) віком: палеоліт – старокам’яний вік (4-3 млн. - ХІ-Х тис. до н.е.); мезоліт - середній кам’яний вік (X - VI тис. років до н.е.); неоліт - новокам'яний вік (VI - IV тис. років до н.е.); енеоліт - мідно-кам'яний вік (IV - III тис. до н.е.).

Палеоліт, або давній кам'яний вік, був найважчим і найдовшим періодом, протягом якого знаряддя праці еволюціонували від «палки – копалки» і примітивних кам'яних знарядь до значної кількості складних знарядь з інших матеріалів. Головними заняттями населення були збиральництво, загінне полювання, рибальство. Людина навчилася добувати та підтримувати вогонь, що було найвизначнішим технічним досягненням. З’явилися постійні житла. У мезоліті (середньому кам’яному віці) утвердилися сучасні природнокліматичні умови. Значно поширився перелік знарядь, якими користувалася первісна людина (гарпуни, лук, стріли, рибальські голки, плетені сітки, кам'яні знаряддя для обробки дерева, зокрема, сокири тощо). Зроблено перші спроби приручити диких тварин та започатковано розвиток найдавнішого водного транспорту через виготовлення примітивних дерев'яних плотів, човнів. Перехідною епохою від мезоліту до неоліту був протонеоліт. Щодо умов ведення господарства цей період характеризувався виснаженням мисливських ресурсів, кризою привласнюючого і зародженням відтворюючого господарства, яке розпочалося з тваринництва. У цей час зародилося землеробство і виникли перші постійні поселення. Неоліту (новому кам'яному віку) притаманне утвердження різних галузей відтворюючого господарства. Цей процес дістав назву «неолітична революція». Складовою частиною цієї епохи був мідний вік, або енеоліт, коли відтворююче господарство стало домінуючим. Розвивалося общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал - кераміка. Зародилося прядіння і ткацтво, з’явилися перші ткацькі знаряддя. У неоліті остаточно завершилося формування техніки обробки каменю (шліфування, пиляння, свердління), вдосконалилися лук і стріли, виник наземний транспорт з використанням худоби як тяглової сили. Наслідком неолітичної революції стала досить розвинена система обміну.

Утвердження нових галузей господарства, землеробства і скотарства знаменувало собою новий етап розвитку виробничих сил людини. Постійна праця, взаємодія з землею та освоєними рослинами поступово закладали основи нової, землеробської цивілізації. Розвиток землеробства і скотарства став однією з основних причин переходу значної кількості неолітичного населення до осілого життя. В цих умовах значно посилюються міжродові контакти, що прискорюють згуртування в племена. Під впливом нових занять активізуються внутрішньородові процеси. Стала необхідною більш тісна внутрішньосімейна кооперація - колективне співробітництво. Статева спеціалізація робіт доповнює одна одну і робить шлюбний зв’язок між чоловіком і жінкою необхідним господарським союзом. На цьому підґрунті роль парної сім’ї посилюється ще більше. Все сказане свідчить про те, що неоліт був періодом зародження землеробської цивілізації, яка існувала протягом цілого ряду тисячоліть.

Підсумовуючи опис ранніх етапів розвитку людства первісної доби, слід відзначити, що його господарство мало переважно привласнюючий характер. Згодом у зв'язку з удосконаленням знарядь праці виникло відтворююче господарство. Основними рисами общинного ладу були: низький рівень розвитку продуктивних сил, примітивні знаряддя праці, колективна праця, общинна власність, зрівняльний розподіл продуктів. Механізм соціально-економічного розвитку примітивного суспільства пов'язаний з переходом від кам'яних до металевих знарядь праці. У результаті цього відбулося поглиблення розподілу праці усередині громади (общини), з'явилася приватна власність на знаряддя та продукти праці, і поволі почався розвиток товарообміну між громадами. Змінилася сама громада і відносини усередині неї: з родової вона перетворилася на сільську. Сільська громада несла в собі елементи нового ладу - рабовласництва, тому що припускала наявність рабів і майнове розшарування усередині общин. Крім того, удосконалення знарядь праці, розширення виробництва їх з металу, поділ виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, виробництво додаткового продукту створили економічні умови для виникнення держав. Перші з них утворилися на Стародавньому Сході (Єгипет, Індія, Месопотамія) на зламі неоліту і бронзової доби.

У період стародавніх цивілізацій у країнах Стародавнього Сходу розпочало свій розвиток рабовласницьке господарство, яке пройшло шлях від східного патріархального (Стародавній Єгипет) до класичного античного рабства (Римська імперія). Історія стародавніх цивілізацій, що будувалися на рабській праці, охоплювала період з IV тис. до н.е. до падіння Західної Римської імперії у V ст. н.е. Склалися два типи господарської організації - східне і античне рабство. Проте їм були властиві спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального господарства, позаекономічний примус як засіб організації та привласнення суспільної праці.

Східне рабство виникло в IV тис. до н.е. в Стародавньому Єгипті. Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та економічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство на високоврожайних, поливних землях долини Нілу. Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства, розвиток якої прискорився, коли Верхнє і Нижнє царства об’єдналися в єдину державу. Побудувати цей гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської продукції могли лише великі вільні сільські громади. Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвоїли общинні землі, перетворивши вільних селян на залежних від себе виробників. Згодом стародавні єгиптяни навчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке льняне полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого рівня розвитку досягла обробка каменю. На півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні - землеробство, тому між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Синайський півострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. У країні існували товарні і рабські ринки, де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Головною продуктивною силою були селяни - члени громад, використовуючи рабів як слуг, хоча великої різниці між селянами - общинниками та рабами не було: перші могли потрапити в боргове рабство, другим дозволяли мати сім'ї.

До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія). Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі врожаї. Проте для цього треба було звести могутні протиповіневі греблі та інші іригаційні споруди. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел та торгівлі. У структурі населення основну частку займали селяни, які, втративши власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства. Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV - III тис. до н.е. були Шумерське, Вавилонське царства та ін. У III тис. до н.е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус - патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім'ї і навіть викупити себе з неволі. У кінці III тис. до н.е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хаммурапі (1792 -1750 рр. до н.е.) і відомо будівлею грандіозних каналів. Як свідчить кодекс Хаммурапі, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські общини. Значного розвитку набула зовнішня та внутрішня торгівля та лихварство.

Підсумовуючи вищевикладений матеріал, можна визначити такі особливості східного рабства:

1. Головна сфера економічного життя (сільське господарство) залишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку ґрунту, особливо в системі царського і храмового господарства.

2. Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство.

3. Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві різних споруд (пірамід, каналів тощо).

4. Східне рабство не було класичним, у ньому домінували патріархальні елементи.

На розвиток держав Стародавнього Сходу значно вплинув так званий бронзовий вік, який охопив II - І тис. до н.е. на Стародавньому Сході (в Європі - II тис. до н.е., іноді датують як період III - І тис. до н.е.), та залізний вік (II - І тис. до н.е.), які характеризувалися швидким розвитком ремесла, насамперед гончарного та бронзоливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи, обмін набув постійного та регіонального характеру. У Західній Європі залізний вік був дещо тривалішим (рубіж II - І тис. до н.е. - початок нової ери) і поділявся на два періоди: гальштадський (900 - 500 рр. до н.е.) і латенський (500 р. до н.е. - початок н.е.). Для гальштадської культури характерними були співіснування бронзових і залізних знарядь праці, перехід від мотики до сохи та плуга. У латенський період з’явилися залізні серпи, плужні лемеші, розвивалися ремесла (ковальство, ювелірна справа, гончарство тощо).

Отже, давні східні держави були об’єднанням замкнутих громад із примітивним натуральним господарством і колективною працею для ведення іригаційного землеробства. Політичною формою давньосхідних держав була монархія, що носила характер деспотії, заснованої на східному (азійському) способі виробництва. Зобов’язання вільних сільських громад поступово перетворилися у форму їхньої експлуатації державою в особі деспотичних правителів та вищої знаті. Стан розвитку напівпатріархального, напіврабовласницького господарства майже всіх країн Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Стародавня Індія, Стародавній Китай) відобразився у спробах його первісного осмислення (настанови, повчання, нормативні акти). При цьому центральне місце відводилося проблемам, пов'язаним з регламентацією майнових відносин, відносин найму та форм контролю за економічною діяльністю населення (закони Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.), Хетські закони (ХVІ ст. до н.е.) у Месопотамії) та з обліком, організацією і управлінням державним господарством (легісти, конфуціанство у Стародавньому Китаю; адміністративно-господарські документи (переписи населення, земельні кадастри, документи господарської звітності, приписи у Стародавньому Єгипті)). Давньоєгипетські юридичні акти, за допомогою яких оформляли купівлю-продаж землі, засобів виробництва, рабів, боргові зобов’язання, засвідчують зародження товарно-грошових відносин. Однак висока норма процента (50 - 100%) і досить жорсткі умови надання позики підтверджують у свою чергу нерозвиненість сфери обігу і панування натурального господарства.

До пам'яток економічної думки Месопотамії належать господарські архіви (переписи, тексти торговельних договорів), юридичні документи, серед яких значне місце посідає кодекс законів (282 статей) вавилонського царя Хаммурапі (1792 - 1750 рр. до н.е.). У цих законах встановлена система правових норм, призначених головним чином для царських судів і спрямованих на упорядкування соціально-економічних відносин: майнове та соціальне розшарування старовавилонського суспільства вважається вічним і природним законом, визначається незмінною структура суспільства: рабовласники і державні службовці, воїни, вільні общинники (авілуми), царські люди (мушкенуми) і раби (вардуми); гарантується захист общинної і приватної власності, заборона продажу службових наділів; обмежується лихварство та боргове рабство в інтересах рабовласницької держави (регламентувалася норма процента в грошовій (20%) та натуральній (33%) формах, а також передбачалася відстрочка виплати боргу у випадку неврожаю на 1 рік без сплати додаткових процентів; узаконюються орендні відносини та відносини найму: оренда оформлялася договором, в якому вказувався строк оренди та розмір орендної плати, встановлювалась норма грошової винагороди найманим робітникам); узаконювалась необхідність реєстрації витрат і надходжень, передбачалась система покарань, основу яких становили грошові штрафи і компенсації потерпілим, в окремих випадках — смертна кара на основі царського закону. Закони Хетської держави відрізняються від законів Стародавньої Вавилонії за своєю структурою та більш детальним опрацюванням багатьох питань економічного характеру. Хетські закони (XVI ст. до н.е.) засвідчували про обов'язок сплачувати податки сімейними (спадковими) общинами відповідно до розмірів земельних ділянок і відбувати обов'язкову військову повинність; детально регламентували угоди купівлі та найму, визначають ціни на різні види рухомого та нерухомого майна, розмір плати за навчання різних професій тощо.

На Далекому сході економічна думка періоду напівпримітивного рабовласництва була пов'язана з економічними поглядами легістів (Цзи Чань та Лі Куй (VI - V ст. до н.е.), які були прихильниками політичної централізації, відводили велику роль державним рішенням щодо «правильного» управління господарством (регулювання товарних цін шляхом закупівель державою зерна по фіксованим цінам у врожайні роки та використання накопичених товарних запасів для страхування землеробів у неврожайні періоди). У цей час з’явилася соціально-економічна концепція конфуціанства (Конфуцій, або Кун - Цзи (551 - 479 рр. до н.е.), що базувалася на вченні про природне право, згідно з яким в основі суспільного устрою полягає божественна воля. Природному праву не суперечить існування рабства та соціальна ієрархія. Розумова праця - це перевага «вищих» верств населення, фізична праця є долею «нижчих» верств, основну масу яких становили раби. При цьому держава має існувати як «велика сім’я», з правителем, який має бути «батьком нації», та сприяти формуванню високоморальних стосунків, впливати на рівноправний розподіл створеного у суспільстві багатства, не обтяжуючи населення тяжкими податками та повинностями.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Російська	\|	Духовний спадок етнокультури українців: вірування, міфологічні образи, демонологія.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.189 сек.