Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Виникнення і розвиток психології як науки

Інтерес до непізнаного є об'єктивною властивістю людської свідомості. Він лежить в основі виникнення всіх наук, у тому числі психології. Датою народження психології як науки в сучасному розумінні вважають 1879 рік, коли в Лейпцигу (Німеччина) професор В. Вундт відкрив першу експериментальну психологічну лабораторію. Проте у розвитку психології доцільно все ж виділити наступні етапи (за Л.Д.Столяренко):

1-й етап – психологія як "наука про душу" (цьому визначенню понад 2 тис. років. Наявністю душі тоді намагалися пояснити всі незбагненні явища в житті людини);

2-й етап – психологія як "наука про свідомість" (виникає у ХVІІ ст. у зв'язку з розвитком природничих наук. Свідомістю називали здатність думати, відчувати, бажати. Основним методом вивчення вважалося спостереження людини за собою і опис фактів);

3-й етап – психологія як наука про поведінку. (виникає у XX ст.).

На сьогодні психологія – наука, що вивчає об'єктивні закономірності, прояви тамеханізми психіки.

Отже, перше психологічне знання виникло ще в доісторичні часи. Очевидно, поштовхом до виникнення цієї галузі пошуку істини була побожна цікавість, змішана зі страхом, щодо таких явищ, як сон і смерть. Їх і досі часто порівнюють між собою – "помер тихо, мов заснув" або "спить, мов убитий".

Отже, саме перед жахливістю, незрозумілістю смерті й виникли перші уявлення про душу – те "щось", що робить живе живим. З'явились і деякі знання, що носили сакральний характер, тобто перебували у рамках релігійних систем та ритуалів. Таким знанням на той час слід вважати, наприклад, анімізм – віру в те, що душа існує окремо від людини і є самостійним утворенням.

У Стародавній Греції зародилася світська наука. Анімізм переходить у гілозоїзм (уся матерія – оскільки вона змінюється – є живою) та панпсихізм (душа є в усіх без винятку об'єктів живої та неживої природи). Було зроблено крок уперед: душу можна вивчити, вона підпорядкована певним законам.

Платон(427-347 рр. до н.е.) вважав, що індивідуальна душа – частина загальної, "глобальної душі", вона є началом незримим, величним, божественним, вічним. А процес пізнання – лише пригадування частин "універсального досвіду". Виділив три "частини душі": розум (у голові), мужність (у грудях), прагнення (в животі). Ці частини кожному дані в різних пропорціях, і такий "вищий поділ" визначає долю людини.

Залежно від того, який спосіб життя вела людина, після смерті її душа або буде никати навколо землі, обтяжена тілесними елементами, або відлетить до божественного світу ідей, що існує поза матерією та індивідуальною свідомістю. Тому людина повинна турбуватися, аби за життя не обтяжити душу нічим низьким, недостойним.

Аристотель(384-322 рр. до н.е.) написав трактат "Про душу", де вперше виділено психологію як своєрідну галузь знання й висловлена ідея неподільності душі та живого тіла. Душа не може переселятися, вона живе і вмирає разом із тілом, будучи рушієм усіх життєвих функцій. Розглядав типи душі – рослинна, тваринна, людська – як стадії розвитку.

Теофраст(327-287 рр. до н.е.) створив трактат "Характери", де описав понад 30 різних характерів.

Гіппократ(бл. 460 - бл. 377 рр. до н.е.) вперше висловив версію про те, що органом мислення і відчуттів є мозок. Створив учення про 4 типи темпераменту, в основі якого – уявлення, що в організмі людини домінує одна з „життєвих рідин” (кров, флегма, жовта жовч, чорна жовч), – так звану гуморальну теорію. Поклав початок вивчення психологічних характеристик етносів.

Клавдій Гален(Рим, бл. 130 – бл. 200 рр. до н.е.) досліджував чуттєві і рухові функції спинного мозку.

Ранньохристиянські філософи – Плотин (205-270), Аврелій Августин (354-430), Фома Аквінський (1226-1274) – виділили як предмет вивчення внутрішній світ людини, вивчають деякі феномени свідомості.

У Середньовіччі наголошується на пріоритеті духовного над тілесним. Відбувається розвиток об'єктивно-ідеалістських течій.

У наступні часи розвиток найбільш суттєвих психологічних ідей пов'язаний з іменами Р. Декарта, Т. Гоббса, Г. Лейбніца, Дж. Локка.

Рене Декарт(Франція, XVII ст.) висловив ідею про рефлекторну природу поведінки; "декартівський дуалізм" – уявлення про те, що тіло рухається механічно, а управляє ним "розумна душа", що локалізується в мозкові. Таким чином, поняття "душа" почало перетворюватися на "розум", а пізніше – на "свідомість".

Томас Гоббс(Англія, 1588-1679 рр.)вивчав не "душу", а "душевні явища";

Г. Лейбніц(Німеччина, кін. ХVІІ - поч. ХVІІІ ст.) розмежовував перцепцію (неусвідомлене сприйняття) та апперцепцію (усвідомлене сприйняття);

Дж. Локк(Англія, 1632-1704 рр.)на противагу раціоналізму (лише розум є інструментом пізнання) висунув ідею емпіричної (досвідної) психології; джерела досвіду – діяльність зовнішніх органів чуття та внутрішня робота мозку з узагальнення власної діяльності; версія tabyla rasa – “чистої дошки”, з якою порівнювався природжений стан свідомості людини.

XVIІI ст. увійшло в історію психології перш за все протистоянням матеріалістичної й ідеалістичної наукових шкіл: матеріалісти Гартлі (Англія), Дідро (Франція), Радищев(Росія) та інші підтримували думку про те, що внутрішній світ людини формується у її взаємодії з навколишнім світом. Ідеалісти ж відстоювали дещо інші позиції: Дж. Берклі (Англія) стверджував, що внутрішній світ людини є первинним, а зовнішній світ не існує незалежно від сприйняття і мислення; Крістіан Вольф (Німеччина) розвивав психологію здібностей як учення про об'єктивні сили саморозвитку в душі – насамперед здатності уявлення. Предмет теорій пізнання, вважали ідеалісти, – це досвід, куди входять: ідеї, почуття, відчуття, результати самоспостереження. Суб'єктивний ідеалізм запропонував таку схему існування свідомості: досвід → знання → ідеї як зміст свідомості.

У психологічній науці ХІХ ст. особливе місце належить видатному російському фізіологові і психологу І.М. Сєченову(1829 – 1905). У трактаті "Рефлекси головного мозку" (1863) він стверджує: "Всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження є рефлексами". Таким чином, на його думку, психічна дія має фізіологічну основу.

У чому ж полягає роль психічних процесів (відчуття, сприйняття, уваги, пам'яті, мислення, мовлення, уяви, почуття, волі)? На думку Сєченова, це функція сигналу, чи регулятора, який приводить дію у відповідність зі змінюваними умовами і тим самим забезпечує корисний, пристосувальний ефект. Психічне є регулятором відповідної діяльності не саме по собі, а як властивість, функція певних відділів мозку, куди тече, де зберігається і переробляється інформація про зовнішній світ. Психічні явища – відповідь мозку на зовнішні (навколишнє середовище) та внутрішні (стани організму як фізіологічної системи) впливи. Психічні явища – це постійні регулятори діяльності, що виникають у відповідь на подразнення, які діють зараз (відчуття, сприйняття) чи були колись, тобто в минулому досвіді (пам'ять). Вони узагальнюють ці впливи, забезпечують передбачення результатів, до яких вони приведуть (мислення, уява), посилюють або послаблюють діяльність під впливом тих чи інших чинників (почуття, воля), виявляють різницю в поведінці людей (темперамент, характер).

На кінець XIX ст. виробився погляд на психіку як суб'єктивний образ об'єктивного світу, відображення дійсності мозком. Саме цей погляд ліг в основу вітчизняних психологічних досліджень.

У 1885 р. у Росії відкрилась лабораторія, подібна до лабораторії Вундта. Її організував В.М. Бехтерев (1857-1927), який надалі успішно розвивав експериментальний напрям у психології. В 1912 р. відкрито перший у Росії психологічний інститут. Світилом світового рівня став І.П. Павлов (1849-1936), який вивчав умовно-рефлекторні зв'язки в діяльності організму. Його роботи плідно вплинули на розуміння фізіологічних основ психічної діяльності.

За кордоном у психологічній науці в цей час виникає низка напрямів.

А.Функціоналістськнй підхід: американський психолог У. Джеймс запропонував вивчати функції свідомості та її роль у виживанні людини, висунув гіпотезу, що роль свідомості полягає в тому, щоб дати людині можливість пристосуватися до різних ситуацій. Запропонував поняття "потік свідомості", розуміючи під ним процес руху свідомості, безперервну зміну її змісту і станів.

Б.Біхевіористськнйпідхід у 1913 р. започатковано американським психологом Дж. Уотсоном. Згідно з його думкою, психологія – наука про поведінку, а все, що стосується свідомості, слід відкинути. Його послідовники – Б. Скіннер (ідея про те, що будь-яка поведінка визначається своїми наслідками); А. Бандура (людські дії формуються під впливом соціального середовища, від якого людина повністю залежна).

Важливі заслуги біхевіоризму – впровадження об'єктивних методів реєстрації та аналізу спостережень поведінки; відкриття закономірностей навчання, утворення навичок, реакцій поведінки.

Головний недолік – недоврахування складності психічної діяльності людини, зближення психіки тварини та людини, ігнорування процесів свідомості, творчості, самовизначення особистості.

В. Гештальтпсихологія(від нім. "форма"). Німецькі вчені Т.Вертгаймер, В. Келер, К. Левін висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур (гештальтів). Було здійснено розроблення поняття психологічного образу, утвердження цілісного підходу до психічних явищ.

Г. Фрейдизм(психоаналіз) – чи не найвідоміший у світі психологічний напрям. 3. Фрейд (Австрія, 1856-1939) увів до психології низку важливих проблем. Це несвідома мотивація, захисні механізми психіки, роль сексуальності в ній, вплив психічних травм дитинства на поведінку людини в зрілому віці тощо. Однак уже його найближчі учні дійшли висновку, що не сексуальні прагнення, а відчуття неповноцінності і необхідність компенсувати цей дефект (А. Адлер) чи колективне несвідоме (архетипи), що ввібрало в себе загальнолюдський досвід (К.Г. Юнг), визначають психічний розвиток особистості.

Д. Пов'язати природу несвідомого ядра психіки людини з соціальними умовами її життя намагалися американські неофрейдисти К. Хорні, Г.Саллівен та Е. Фромм.Людиною рухають не тільки біологічно зумовлені несвідомі спонукання, але й набуті прагнення до безпеки і самореалізації (Хорні), образи себе та інших, що склалися в ранньому дитинстві (Саллівен), впливи соціоекономічної структури суспільства (Фромм).

Е. Представники когнітивної психології У. Найссер, А. Павійо й інші, – відводять у поведінці суб'єкта головну роль знанням (від лат. соgnitіо – знання). Для них центральним стало питання про організацію знання в пам'яті суб'єкта, про співвідношення вербальних та образних компонентів у процесах запам'ятовування та мислення.

Є. Найвизначніші представники гуманістичної психології А. Маслоу, Г. Олпорт, Г.А. Мюррей, Г. Мерфі, К. Роджерс предметом психологічних досліджень вважають здорову творчу людську особистість. Метою такої особистості є самоздійснення, самоактуалізація, зростання конструктивного начала власного "Я". Людина відкрита світові, наділена тенденціями до постійного вдосконалення та самореалізації.

Ж. Інтерактивнапсихологія (Е. Берн) розглядає людину як істоту, головною характеристикою якої є спілкування, взаємодія між людьми. Мета психології – вивчати закони взаємодії, спілкування, стосунків, конфліктів.

У вітчизняній психологіїтакож варто назвати кілька видатних імен.

Л.С. Виготський (1896-1934) увів поняття про вищі психічні функції (мислення в поняттях, розумне мовлення, логічна пам'ять, довільна увага) як специфічно людську, соціально зумовлену форму психіки. Вони розвиваються в процесі навчання. Також заклав основи культурно-історичної концепції психічного розвитку людини.

О.М. Леонтьєв (1903-1979) провів цикл експериментальних досліджень, що розкривають механізм формування вищих психічних функцій як процесу інтеріоризації вищих форм знаряддєво-знакових дій до суб'єктивних структур психіки людини.

О.Р. Лурія (1902-1977) особливу увагу приділяв проблемам мозкової локалізації вищих психічних функцій та їх порушень. Він став одним із творців нової галузі психологічної науки – нейрофізіології.

П.Я. Гальперін (1902-1988) розглядав психічні процеси (від сприйняття до мислення включно) як орієнтувальну діяльність суб'єкта в проблемних ситуаціях. Сама психіка в історичному плані виникає тільки в ситуації рухливого життя для орієнтування на основі образу і здійснюється за допомогою дій у плані цього образу. П.Я. Гальперін – автор концепції поетапного формування розумових дій (образів, понять). Практична реалізація цієї концепції допомагає істотно підвищити ефективність навчання.

 


Читайте також:

  1. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
  2. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
  3. XVII ст.). Виникнення козацтва.
  4. АГД як галузь економічної науки
  5. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
  6. Адміністративно-територіальний устрій та соціально-економічний розвиток
  7. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
  8. Акцентуація характеру – перебільшений розвиток певних властивостей характеру на шкоду іншим, в результаті чого погіршуються відносини з оточуючими людьми.
  9. Б. Обчислювальні науки
  10. Базові принципи психології спорту.
  11. Безпосередньо збутові ризики та причини їх виникнення
  12. Біохімічна гіпотеза виникнення життя.




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Лекція 1 | Етапи психологічного дослідження

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.002 сек.