Технології подолання девіантної поведінки дитини.

Соціальна робота з дітьми також припускає типологізацію їх за групами девіантно-кримінальної поведінки.

У дитячих девіаціях найбільш яскраво виступають такі психологічні особливості:

· висока афективна зарядженість поведінкових реакцій;

· імпульсивний характер реагування на ситуацію фрустрації;

· короткочасність реакцій із критичним виходом;

· низький рівень стимуляції;

· недиференційована спрямованість реагування;

· високий рівень готовності до девіантних дій.

Таким чином, девіантні діти часто виявляють систему властивостей, які свідчать про значні емоційні поруяіення (вони, як правило, імпульсивні, дратівливі, запальні, агресивні, конфліктні), що утруднює їхнє спілкування в навколишньому середовищі й створює певні труднощі з позицій соціальної роботи з ними.

Для дітей з девіантною поведінкою характерні такі властивості емоційно-вольової й ціннісно-нормативної сфер особистості, як тривожність, дефектність ціннісної системи (мета і сенс життя).

Дитяча девіація як форма поведінки знаходиться в прямій залежності від комплексного особистісного утворення, набутого в дитинстві, що детермінує й забезпечує реалізацію девіантної поведінки. Факт наявності дитячої девіації визначається реальними суперечностями, що виникають у житті кожної дитини. З одного боку, для повноцінної життєдіяльності дитина має потребу в постійному опорі в прагненнях до задоволення власних потреб, оскільки такий опір (чинників середовища і внутрішніх умов) забезпечує феномен актуального самопочуття й створює можливості розвитку. З іншого боку, подолання опору задоволенню тієї чи іншої потреби завжди являє собою напруження, а за відсутності відповідного емоційно-вольового ресурсу призводить до деструктивних ефектів (конфлікт, стрес, агресія, девіація тощо).

Девіантна поведінка дитини може бути позитивною, коли вона ламає застарілі норми й об'єктивно сприяє її розвитку (дитяча творчість), і негативною, об'єктивно перешкоджаючи її розвитку чи загрожуючи життю (утеча з дому й бродяжництво, страхи й нав'язливість, наркотизм, вандалізм, гомосексуалізм, суїцид і т. ін.).

Наведемо деякі приклади з галузі типології девіантної поведінки дитини.

«Вуличні діти» (представники групи «бомж») - діти, які втекли з дому через різні обставини. Дитяче бродяжництво є своєрідною формою протесту чи образи на вчителів, батьків. Іноді втечі зумовлені страхом перед можливим фізичним покаранням за непорядний вчинок чи за погану успішність у школі. Значно рідше втеча з дому і бродяжництво не мають очевидних мотивів (раптова зміна настрою, що негативно впливає на критичну оцінку дитиною ситуації, імпульсивно виниклий нескоримий потяг за типом «готове рішення» і т. ін.). Прагнення до бродяжництва, як правило, виникає періодично й може бути пов'язане із сезонними факторами (весняно-літні, літньо-осінні цикли). Втечі з дому, в більшості випадків, здійснюються поодинці, без усякої підготовки й роздумів про можливі труднощі та негаразди (нічліжка де прийдеться, голодне існування, змушене жебрацтво, злодійство і т. ін.). У таких умовах дитина нерідко потрапляє до асоціальної чи кримінальної компанії, починає вживати алкоголь, наркотики і т.ін.

Діти, підвладні страхам і нав'язливим думкам. Виникнення різних страхів (фобій) досить характерне для дитячого віку. Найчастіше це невротичне побоювання темряви, самітності, розлуки з батьками й близькими, підвищення уваги до свого здоров'я. У старшому дитячому віці найбільш поширеним острахом є дисморфобія (необгрунтована переконаність у наявності в собі фізичного недоліку, неприємного для навколишніх). Таким дітям необхідна консультація соціального працівника в галузі підліткової психіатрії.

Діти-вандали. До цієї категорії дітей відносять тих, хто займається безглуздим знищенням культурних і матеріальних цінностей, чия поведінка характеризується вандалізмом як різноманітного виду руйнівного поводження: від засмічення місць загального відпочинку й витоптування газонів до розгромів торгових та ін. точок під час масових безладь. Пік вандалізму припадає на 11-13 років (Д. Елліот, М. Лебланк, Р. Мейбі та ін.). Вандалізм також має місце в структурі кримінальної активності осіб 13-17 років.У сучасному світі однією з найпоширеніших форм вандалізму в дитячому (і не тільки) середовищі є графіті, що наносить значний фінансово-соціальний збиток міському середовищу в багатьох країнах.

Серед усіх видів дитячої девіантності особливе місце займає девіантна віктимність дитини.

Віктимність у рамках девіантної поведінки і психології особистості -психологічна властивість особистості, що виникає внаслідок дефекту інтерактивного культурогенезу та характеризується схильністю особистості стати жертвою фрустрації соціогенних і персоногенних впливів, що ведуть до деформації розвитку особистості [7, с 91). Через свою соціальну некомпетентність дитина стає жертвою поведінки, що має певні відхилення, - через це настає девіантна віктимізація дитини.

Віктимна дитина як психологічний феномен має такі основні індикатори:

· - тривожність (відчуття внутрішньої напруженості, гіперестезична реакція);

· - емоційна ригідність (непіддатливість, жорстокість, негнучкість);

· - емоційна в'язкість (енергія емоцій, що виникла, не розряджається, а дитина зациклюється на негативних життєвих проявах);

· - емоційна монотонність (енергія стимулів не перетворюється на енергію емоцій, а розум слабко виявляє себе, тому що бере мало участі в оцінці зовнішніх і внутрішніх впливів);

· - емоційне огрубіння (втрата тонких емоційних диференціацій як здатності визначати доречність тих чи інших емоційно забарвлених реакцій і відповідно дозувати їх);

· - емоційна тупість (явне недорозвинення чи втрата вищих емоцій);

· - втрата емоційного резонансу (повна чи майже повна відсутність емоційного відгуку на різні події);

· - алекситимія (знижена здатність чи утруднення у вербалізації емоційних станів на основі ослаблення когнітивно-афективної сфери: труднощі у визначенні, ідентифікації й описі власних переживань; складність у проведенні розходжень між почуттями й тілесним відчуттям; зниження здатності до символізації, про що свідчить бідність уяви, фантазії; сфокусованість більшою мірою на зовнішніх подіях, ніж на внутрішніх переживаннях).

Таким чином, детермінантами дитячої девіантності є такі позиції:

· - девіантність виникає як механізм компенсації віктальності особистості;

· - девіантність - це наслідок психологічної деформації особистості, що призводить до втрати механізму суб'єктної регуляції соціального функціонування особистості;

· - девіантність програмується в процесі порушеного культурогенезу в сімейній та освітній системах розвитку особистості.

Соціальна робота з дітьми девіантно-кримінальної поведінки - це, насамперед, процес їхньої педагогічної реабілітації, що не може здійснитися «зверху» шляхом реформ та указів. Цей процес за своєю суттю є суто гуманістичним, і тому соціальний працівник тут мусить спиратися у своїй діяльності на надання допомоги дитині в розвитку її «самості» через запуск психологічних механізмів саморегуляції її поведінки, яким би деформованим і суперечливим не був його «внутрішній світ».

Невдачі соціальної діяльності з педагогічної реабілітації неповнолітніх насамперед вказують на недооцінку соціальними педагогами внутрішніх психологічних регуляторів поведінки дитини, якими є її споконвічна природна активність дитини; мотиваційно-потребнісна сфера дитячої особистості, що лежить в основі її поведінки; суб'єктивний життєвий досвід; здатність до самодетермінації, саморегуляції, самопізнання, самовдосконалення; цінності творчості, переживання, відносин; здатність до самоактуалізації, емпатії, рефлексії; внутрішнє відчуття дитиною своєї гідності; здатність до сублімації, навіювання, наслідування і т. ін.; здатністьтдо пошуку сенсу життя та його усвідомленого вибору.

З огляду на зазначене педагогічна реабілітація дітей з девіантно-кримінальною поведінкою вимагає індивідуального підходу, що припускає забезпечення допомоги підлітку у засвоєнні соціальних норм поведінки в поєднанні з самоусвідомленням ним власних особистих можливостей; надання допомоги дитині в усвідомленні й вивченні власного унікального набору потенціалів; активізацію самостійного розвитку підлітка, згідно з визначеним самою особистістю масштабом; надання допомоги в усвідомленні підлітками глибокого особистісного змісту саморозвитку як важливого інструмента соціалізації.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Проблема вікової типології в соціальній роботі.	\|	Програма технології формування та розвитку особистості в соціальній роботі.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.