Українська культура наприкінці ХУП-ХУШ ст.

Стан культури в Україні у цей період мав свої особливості: українські землі були роз'єднані, знаходились у складі різних держав, що заважало загальному розвитку культури, взаємозбагаченню і поширенню досягнень культури різних регіонів; перешкоджала розвитку української культури політика урядів тих держав, під владою яких знаходились українські землі і які намагалися денаціоналізувати українське населення, тобто позбавити його самобутніх, національних рис, асимілювати, злити з панівною нацією (у Росії — русифікувати, у Польщі — полонізувати, в Австрії — онімечити тощо); у розвитку української культури почали виділятися демократичні тенденції, що протистояли реакційній схоластиці церкви та запобіганню перед усім іноземним.

Культурним центром України у цей час продовжував залишатись Київ, а головним науково-освітнім закладом — Київський колегіум, перетворений 1701 р. на Києво-Могилянську академію. Навчання в ній мало в основному світський характер, тут вивчали математику, астрономію, медицину, образотворче мистецтво.

Контингент студентів формувався на демократичних засадах — без обмежень щодо соціального стану. За часів І. Мазепи тут навчалося близько 2000 студентів, в тому числі представники різних народів: серби, чорногорці, молдавани, греки, болгари. Багато випускників академії стали з часом видатними політичними діячами, вченими, церковними ієрархами, письменниками: Ф. Прокопович, Бантиш-Каменський, І. Самойлович, С. Палій, міністри Катерини II – О. Безбородко, Л. Трощинський та ін. Деякий час тут навчався М. В. Ломоносов.

За зразком Київської академії були засновані колегіуми у Чернігові, Харкові (1727), Переяславі. Харківський колегіум, де навчалося близько 500 студентів, став центром духовного життя і освіти Слобідської України. 1765 р. при ньому відкрили додаткові класи, де вивчали інженерну справу, артилерію, геодезію та географію.

Але наприкінці XVIII ст. починається занепад цих установ, вони перетворюються на звичайні духовні семінарії, стають осередками русифікації.

На Західній Україні освітні заклади теж використовувались польськими властями для полонізації і покатоличення українського населення. 1661р. було засновано Львівський університет, у кількох містах діяли єзуїтські та уніатські колегії, де викладання велось польською мовою і мало богословський характер.

1786 р. російський уряд прийняв «Статут народних училищ», згідно з яким відкривались народні училища двох типів: у повітових містах — дворічні (початкова освіта — навчали читати, писати, рахувати, вивчали основи православної віри); у губернських центрах — п'ятирічні (середня освіта — вивчали історію, географію, фізику тощо). Близько 1800 р. в Україні діяло 8 п'ятирічних і 17 дворічних народних училищ, де навчалось всього 3,5 тис людей.

Видатним, феноменальним явищем української науки та літератури XVIII ст. була творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794). Він народився у сім'ї бідного козака на Полтавщині. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, знав декілька мов. До 1769 р. викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, але через непорозуміння з церковною верхівкою змушений був залишити це заняття і став мандрівним філософом, народним учителем. Основні його твори: «Наркісс», «Діалог», збірка поезій «Сад божественних пісней», збірка байок «Басни Харковскія».

Значне місце в його творчості належить критиці суперечностей і вад тогочасного суспільного ладу, кріпосництва, свавілля поміщики та адміністративної верхівки. На противагу цьому Сковорода висував ідею нового суспільства, зі справедливими законами, рівністю людей, де кожен займається корисною працею за своїм уподобанням. Досягти цього він думав за допомогою самовдосконалення. У цьому виявився утопізм його соціальної теорії.

Філософські погляди Сковороди мають суперечливий характер. Вони є поєднанням матеріалітичних елементів зі стихійною діалектикою та пантеїзмом. Він створив концепцію трьох світів і двох натур. (Три світи: макрокосм (кінцевий світ); мікрокосм (людина); світ символів (Біблія). Дві натури: видима (матерія); невидима (дух, ідея, бог).

Характерною рисою розвитку літератури цього періоду є перехід від релігійної до світської літератури. Сюжетами її стають не біблійні традиції, а реальне життя. Занепадають жанри, пов'язані з релігійним життям: полемічний, життєпис святих, духовна (церковна) поезія та ін. Натомість розвиваються побутові, історичні, сатиричні (бурлеск).

Загальною тенденцією у розвитку літератури XVIII ст. було поступове зменшення в ній релігійних і збільшення світських мотивів. Значний крок вперед у розвитку української драми зробив Феофан Прокопович. 1705 р. він написав історичну трагікомедію «Володимир», до котрої першим узяв тему з української історії. Присвячена І. Мазепі, п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема, у трактуванні Києва як «Другого Єрусалиму». Новизна п'єси «Володимир» була вже в тому, що автор узяв сюжет не з біблійної історії, що було правилом, а з вітчизняної. Іншою новацією було те, що основною тезою п'єси була боротьба з відсталістю, патріархальною рутиною. Автор робить психологічний аналіз дій князя Володимира Великого, показує його сумніви і коливання, як у звичайної людини, а не в канонізованого святого, позбавленого людських хиб. Тому цей твір Прокоповича є як би межовою віхою на грані нового і старого української духовності.

У XVIII ст. продовжувала розвиватися музична культура. Одним із талановитих народних композиторів цього часу був Семен. Климовський, відомий у літературі як «харківський козак-піснетворець». Широке визнання дала йому пісня «їхав козак за Дунай», що стала народною.

Видатними українськими композиторами були Максим Березовський (1745-1777) і Дмитро Бортнянський (1751-1825). М. Березовський учився в Італії, разом із В.А. Моцартом, якого йому вдалося перемогти у музичному конкурсі. Проте в Росії Березовський не зміг знайти визнання і життя його закінчилося трагічно.

Удаліше склалося життя Д. Бортнянського, який написав декілька опер, 35 концертів, 30 гімнів. Найвідоміший його твір – напівсвітський гімн «Коль славен».

Важливе значення в розвитку історії та літератури мали козацькі літописи, де поруч з історичними фактами містилися фольклорні матеріали у вигляді переказів і легенд. Такими с літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Велична. На відміну від староруських літописів, що складалися з річних статей і написані були різними книжниками, козацькі літописи — це цілісні авторські праці, створені представниками освіченої старшини. Головна увага в них приділена національно-визвольним і соціальним рухам українського народу, Визвольній війні середини XVII ст. Ці літописи базуються на різноманітних документах і спогадах учасників, відрізняються достовірністю відбиття подій і глибокими узагальненнями.

Найзначнішим твором української національно-політичної думки кінця XVIII ст. є «Історія Русі » (автор невідомий). У ній викладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючи виклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) – документами. Русами в ньому називаються українці. Основна ідея твору – природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за звільнення – головний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» – Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично «Історія Русів» є політичним трактатом, втіленим в історичну форму.

У першій половині XVIII ст. в Україні складається оригінальний архітектурний стиль – українське бароко, яке характеризується застосуванням яскравого орнаменту, барвистої кераміки, ліпних оздоб. У другій половині XVIII ст. на зміну йому приходить російський класицизм (російський ампір), якому властива геометрична чіткість, відмова від пишного оздоблення, світлі фарби (жовті стіни і білі колони).

У XVIII ст. спостерігається відтік української інтелігенції до Росії. Це було пов'язано як з об'єктивними (складні політичні та соціальні умови життя в Україні в зв'язку з колонізаторською політикою царизму), так із суб'єктивними причинами (намагання здійснити особисту кар'єру в центрі імперії). Багато українців обіймали вищі державні та церковні посади в Росії (напр., канцлером Катерини II був О. Безбородько, фаворитом Єлизавети І – О. Розумовський). Серед професорів Слов'яно-латинської академії – першого вищого навчального закладу Росії було 95 професорів з Києво-Могилянської академії. Це було пов'язано з тим, що загальний рівень культури й освіти в цілому в Україні в той час був вищим, ніж у Росії. (Напр., перший університет у Росії – Московський – було створено 1755 р., а в Україні подібний заклад – Києво-Могилянська академія – існував з 1632 р. Львівський університет – з 1661 р.).

Тема 6. Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій (4 год.)

План:

1. Соціально-економічний розвиток України в першій половині XIX ст.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Соціально-економічний розвиток України в другій половині ХУП—ХУПІ ст.	\|	Соціально-економічний розвиток України в першій половині XIX ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.