Суспільно-політичні і національний рухи в Україні 60-90-х рр. XIX ст.

Процес формування і консолідації української нації на етнічній основі, що почався за часів Київської Русі, рельєфно проявився у період Визвольної війни, значно прискорився в середині XIX ст. внаслідок буржуазно-демократичних реформ, що відбувалися в Російській та Австро-Угорській імперіях. В об'єктивному процесі формування націй брав участь весь український етнос на всій території його багатовікового проживання, але центром консолідації української нації стала Наддніпрянська Україна. Становлення української нації супроводжувалось зростанням чисельності українців, розвитком української культури, насамперед української мови, збільшенням питомої ваги національної інтелігенції, консолідацією економічних зв'язків між окремими регіонами України, підвищенням національної самосвідомості народу.

У XIX ст. невирішеною залишалась проблема національного возз'єднання українського народу; правлячими колами Росії і Австро-Угорщини проводилася політика денаціоналізації. Національне гноблення поєднувалося з політичним і соціально-економічним. 1863 р. царський міністр Валуєвпублічно проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може» і видав циркуляр, згідно з яким суворо заборонялося друкування українською мовою як книг «духовного змісту, так і навчальних посібників». Ще реакційнішим був Ємський акт Олександра II, за яким заборонялося ввозити з-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні твори, наприклад, тексти до музики, влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою.

Всі ці вищевказані чинники зумовили виникнення і розвиток національного руху в Україні. Осередками цього руху у 60-ті рр. стають громади – самодіяльні, напівлегальні суспільно-політичні організації ліберально-демократичиої інтелігенції. Перша – виникла у Києві 1859 р. До неї входили переважно студенти Київського університету, які стали потім відомими громадськими діячами і науковцями: В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, Т. Р. Рильський та ін. Пізніше громади виникли у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Громади не були достатньо організаційно оформленими, не мали програм чи статутів. До них входили представники різних течій: консервативної, ліберальної, демократичної. Вони були також багатонаціональними за складом (хоча переважали українці) і різноманітними за соціальним станом. Головним своїм завданням вони вважали просвітництво і впровадження культури. За те, що члени громад виступали на захист селян і розвиток освіти на селі, шляхтичі прозвали їх «хлопоманами», а самі вони називали себе українофілами. їхнім ідеологом був В. Антонович, який виступав за ліквідацію царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі добровільного союзу росіян, українців, поляків.

У Петербурзі члени громади гуртувалися навколо журналу «Основа» (М. І. Костомаров, П. О. Куліш, В. М. Вілозерський). У ньому публікувалися наукові праці з історії України, етнографічні матеріали, твори Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка, Л. І. Глібова. У зв'язку з наступом політичної реакції громади й журнал «Основа» 1862-1863 рр. припинили своє існування.

Значний вплив на розвиток українського національного руху справили ідеї та діяльність М.Драгоманова (1841-1895). Концепція М. Драгоманова базувалася на двох принципах: 1)«громадівському соціалізмі» (загальна демократизація, знищення експлуатації, об'єднання трудівників у низові товариства-«громади»; 2) «громадському федералізмі» (всеслов'янське об'єднання національних територій, спілок громад). Це передбачало програму федералізації Російської та Австро-Угорської імперій, що забезпечило б українським землям автономні права.

Найвпливовішою течією у суспільно-політичному русі 70-х рр. були народники — рух різночинної інтелігенції, ідеологія селянської демократії. У народництві визначилися дві течії — революційна і ліберальна. За тактикою революційна течія розділялася на пропагандистський (ідеолог П. Лавров), бунтарський (М. Бакунін), змовницький (П. Ткачов) напрями. Народники вважали головною революційною силою селянство; капіталізм оцінювали лишенегативно, вірили, що у Росії — особливий шлях, і вона обминає капіталізм. Вони сподівалися, що селянська община стане осередком соціалізму, перебільшували роль ідей та окремих осіб у політиці.

Перші народницькі гуртки виникли в Україні 1873 р. в Одесі і Києві. 1874 р. народники застосували тактику „оходіння а народ” — переодягнувшись у простий одяг під виглядом учителів, фельдшерів, шевців тощо, вони йшли в села, вели пропаганду соціалізму, агітували за революцію. Але цей похід демократичної молоді зазнав поразки. Селяни не підтримали їх, самі пропагандисти були не досить організованими, їх переслідували царські власті. Близько 1000 людей було заарештовано. Проте народники змогли глибше пізнати життя селян і пішли на зміну своєї тактики. Вони вирішили створити поселення народників — бази революції, де мали на меті продовжувати роботу і об'єднати окремі гуртки у партію. 1876 р. у Петербурзі створюється така організація, яка з 1878 р. дістала назву „Земля і воля”. Глибше вивчення ситуації у країні, невдачі у здійсненні попередньої тактики привели народників до усвідомлення необхідності політичної боротьби проти самодержавства. Оскільки вони вважали, що останнє не має опори в суспільстві, то його можна повалити за допомогою терору. 1879 р. «Земля і воля» розділяється на дві організації: „Народну волю” і „Чорний переділ”. Народники з України відігравали провідну роль як у «Народній волі» (Желябов, Фроленко, Кибальчич), так і у «Чорному переділі» (Аксельрод, Стефанович, Дейч, Засулич). 1879-1881 рр. «Народна воля» організувала 8 замахів на царя. Вся Європа стежила за протиборством царської державної машини і групи революціонерів. Нарешті 1 березня 1881 р. народникам вдалося вбити царя. Але на місце Олександра II прийшов більш реакційний Олександр Ш. Ситуація у країні не змінилася на краще. Народники першими перейшли до політичної боротьби з самодержавством, зуміли створити нелегальну політичну партію, але їхня діяльність показала безперспективність політичного терору. Керівники народників були страчені. Остаточно організація революційних народників була розгромлена 1883 р.

У 80-90 рр. продовжувало існувати ліберальне народництво, яке відмовилося від революційної боротьби з царизмом і виступало за поліпшення становища селянства шляхом реформ: збільшення наділів, надання дешевих кредитів тощо.

Розвиток промисловості, зростання кількості робітників, тяжкі умови праці і життя зумовили активізацію робітничого руху. 1875 р. в Одесі на базі декількох гуртків виникає „Південноросійський союз робітників” на чолі з Є. Заславським. У нього входило близько 60 членів і 200 прихильників. Це була перша пролетарська організація в Україні. У програмному документі союзу – Статуті – вказувалося на несправедливість існуючого ладу, необхідність боротьби проти нього, об'єднання робітників краю, завоювання політичних свобод. Члени союзу випускали і розповсюджували прокламації, керували страйками. Через нівроку жандарми розгромили союз, його активістів засудили на каторжні роботи.

Розгортання робітничого руху, криза народництва створили передумови для поширення марксизму (за ім'ям засновника – К. Маркса) – течії, яка вже стала впливовою у Західній Європі. Розповсюджуються твори К. Маркса та його прибічників, створюються перші марксистські гуртки. Перший соціал-демократичний гурток виник у Києві 1889 р. У 90-ті рр. такі гуртки виникають в Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні, Полтаві. Ці гуртки на той час були малочисельиими, розрізненими, маловпливовими.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині XIX ст.	\|	Стан і розвиток культури в Україні у XIX ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.