• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Політико-правові документи козацько- гетьманської держави.

У козацько-гетьманську добу політична думка України розвива­лася в контексті правових документів,які відображали аспекти дер­жавного устрою і міжнародних відносин України, а також у руслі концепції просвітниківщодо суспільства і держави. До важливих правових документів того часу можна віднести "Березневі статті", «Гадяцький трактат» Ю.Немирича, "Угоду" та "Конституцію" П. Ор­лика. В них була закладена правова основа міжнародних договорів України з іншими країнами, чітко простежувалися атрибути сувере­нітету Української держави, визначалися конституційні засади дер­жавного і суспільного ладу.

"Березневі статті" передбачали збереження козацьких, міщансь­ких і шляхетських прав, вольностей; право українців, самим вирішу­вати, хто до якого стану має належати, самостійно збирати податки, обирати гетьмана, розв'язувати питання міжнародної політики. Зміст статей розкривав, з одного боку, демократичну сутність української державності, яка ґрунтувалася на принципі виборності вищих поса­дових осіб і суддів, з іншого — правові зобов'язання української сто­рони перед Московським царством, які передбачали військово-полі­тичну єдність України і Московії та недоторканість суспільно-полі­тичних порядків в Україні.

«Гадяцький трактат», розроблений Ю. Немиричем 1658 р., містив такі основні положення: Україна на федеративних засадах як Велике князівство Руське входить до Речі Посполитої; гетьман є цивільним і військовим правителем України, а спільний для всіх король обира­ється трьома народами; передбачається існування власної скарбниці, монетного двору, війська, генерального трибуналу; без дозволу укра­їнського уряду коронне військо не має права ступати на територію князівства; православне духовенство зрівнюється в правах з римо-католицьким, а права унії обмежуються територією, на якій вона іс­нує; Київська академія прирівнюється до Краківської.

"Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозько­го" складалися з 16 статей і розпочиналася з урочистої декларації: "Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування". Визначалися кордони України з Польщею і Московією, передбачалося після закінчення війни підписання трактату зі шведським королем як постійним протектором України, закріплю­валося право запорожців на повернення всіх відібраних у них земель і поселень, на відновлення колишнього статусу православної Церкви під зверхністю царгородського патріархату. Конституція передбачала розподіл влади між гетьманом як вищою виконавчою владою, гене­ральною радою як вищою представницькою владою і генеральним суддею. Хоч прерогатива органів влади не була ще чітко визначена, все ж тогочасна конституція наближалася до реалізації принципу розподілу влади.

Отже, ці правові документи закріплювали державний статус Укра­їни, визначали конституційні основи суспільного і державного ладу, її міжнародно-правову суб'єктність.

Просвітницький напряму політиці знайшов глибоке відображен­ня в працях Ф.Прокоповича і М.Козачинського.

Ф.Прокопович у трактатах "Правда волі монаршої", "Духовний регламент" створив концепцію освіченого абсолютизму. Використо­вуючи думки Т.Гоббса і С.Пуфендорфа про природний стан, Ф.Про­копович сформулював тезу, що в додержавному стані існували як мир, любов, добро, так і війна, ненависть, зло. Для того, щоб надійно захистити природні права від зовнішніх ворогів і внутрішнього роз­брату, народ передає свою волю монархові. Ф.Прокопович, як і Т.Гоббс, вважав, що договір між підданими і монархом є однобічним, і тому засуджував усякі виступи проти влади монарха. Він також обґрунту­вав необхідність підпорядкування духовної влади монархові.

М.Козачинський у праці "Громадська політика" розробляв питан­ня природного права як складової людської природи, поділяв людсь­кі закони на громадські й канонічні, вивчав проблеми військової по­літики, намагаючись викласти своє розуміння причин воєн, дати їх типологізацію^справедливі й несправедливі, зовнішні та внутрішні).

1. Демократично-народницький напрям розвитку політичної думки та соціал-лібералізм.

Демократично-народницький напрямзапочаткувало Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якого був М.Костомаров. Його "Закон Божий (Книга буття українського народу)", що синте­зував романтичні ідеї з радикальними політичними і соціальними поглядами та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Ця програма містила такі ідеї: визнання української ет­нокультурної ідентичності; створення самостійної української респуб­ліки в рамках федерації слов'янських народів; скасування кріпацтва йутвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рів­ності в дусі християнських заповідей; протиставлення українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й само­державної Росії.

Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців слугували орі­єнтиром українському рухові, який був оформлений у мережу гро­мад — напівконспіративних гуртків демократично зорієнтованої ін­телігенції. Одним із лідерів цього руху був історик В.Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обґрунтував природне походження нації, охарактеризував основні принципи жит­тя трьох народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами), росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до самодержавства).

Політична думка в Україні у ХІХ-ХХ ст. формувалася в умовах, коли на зміну традиційному сільськогосподарському укладові життя приходило індустріальне суспільство, коли відбувалися процеси націо­нально-культурного й політичного відродження України. Якщо попе­редня політична думка в Україні розвивалася в руслі релігійних, дина­стичних та козацько-станових традицій і не була оформлена у відповідну теоретичну та ідеологічну систему, то в ХІХ-ХХ ст. вона набула рис, властивих європейським ідеологічним напрямам і течіям.

Так, І.Лисяк-Рудницький, спираючись на ідеологічні цінності, виділяє у тогочасній політичній думці такі напрями: демократично-народницький, націоналістичний, консервативний, комуністичний.А В.Потульницький на основі методології історичного дослідження суспільно-політичного життя в Україні наголошує на народницько­му, консервативному і національно-державницькому напрямах. Ці під­ходи можна поєднати, оскільки вони доповнюють один одного, не­зважаючи на відмінності у критеріях класифікації.

Демократично-народницькі погляди сповідували М.Грушевський, Р.Лащенко, С.Шелухін. Вони відстоювали такі принципи: визнання народу рушійною силою історичного процесу; розуміння українсько­го народу як окремої культурної одиниці; обґрунтування ідей наро­доправства у вигляді народно-демократичної республіки; федератив­ний устрій України; відстоювання автономії України в складі феде­ративних чи конфедеративних союзів; надання переваги колектив­ним формам власності як історично традиційним.

У праці "Українська партія соціалістів-революціонерів та їх за­вдання" М.Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що стала спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Галицько-Волинської і Литовсько-Польської держав. М.Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втра­тила вищі класи; підкреслював як позитивні (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національ­ного інстинкту, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання) риси українського народу. У поглядах на державу М.Гру­шевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відповідає статус автономії у складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації — через об'єднання двох і більше держав з їхньої ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територі­ями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією М.Гру­шевський визнавав необхідність існування незалежної Української держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на вхо­дження Росії й України до загальноєвропейської федерації.

Політичні погляди Р.Лащенка — вченого-правознавця дещо відріз­нялися від поглядів М.Грушевського. Концентруючи увагу переваж­но на історії народу, він відстоював думку про те, що в історії Укра­їни перепліталися як демократична, так і аристократична традиції, вважав приватну власність історично традиційною.

С.Шелухін наголошував, що тільки самостійні держави можуть об'єднатись у федерацію, і, будучи противником федеративного сою­зу України з Росією і Польщею, схилявся до думки про можливість Чорноморсько-Адріатичної федерації.

Лібералізмв Україні мав свою специфіку і відрізнявся від класич­ного європейського лібералізму. Крім власне ліберальних, він містив соціалістичні (переважно прудонівського типу) та демократично-на­родницькі ідеї. Представники українського лібералізму обстоювали пріоритетність політичних і громадянських прав особи перед держа­вою та нацією, конституціоналізм і правову державу, приватну влас­ність як основу господарювання, державну автономію України у складі Російської Федерації, самоврядування як основу державного устрою, загальнолюдські цінності на національному ґрунті.

М.Драгоманов піддав критиці методологічні принципи народниць­кої школи, що ґрунтувалися на ідеї народоправства та інтересу "тру­дового народу", і розвинув учення про суспільство й державу в руслі позитивізму. Оцінюючи історичні події в Україні з точки зору еволюційного розуміння прогресу, він на противагу вченим-народникам визнавав справедливими лише ті народні рухи, що сприяли духовно­му, економічному та політичному розвиткові краю. Політичні погля­ди М.Драгоманова найбільш повно відобразилися у проекті програ­ми "Вольний Союз — Вільна Спілка", в якій обґрунтовувалися голо­вні засади російського конституціоналізму. Найважливішими з них він вважав громадянські свободи і децентралізацію Росії. Децентра­лізація, своєю чергою, була основою для утвердження самоврядуван­ня (самоуправа громад, волостей, повітів, земель). Кожна самоуправа повинна мати внутрішню самостійність щодо інших самоуправ. Центральна влада зосереджувалася у Земельному соборі як найви­щому законодавчому органі, що функціонував на засадах американ­ського бікамералізму. Отже, держава, за М.Драгомановим, — це "вільна спілка" самоуправ, а центральна влада — лише орган координації між ними. У політиці М.Драгоманов відкидав принцип "мета виправдо­вує засоби", вважаючи, що для досягнення справедливої мети потріб­ні високоморальні люди. Соціалізм він розумів як засіб утвердження соціальної справедливості, підвищення добробуту народу. Націона­льне питання України М.Драгоманов розглядав у контексті забезпе­чення прав і свобод громадян та пов'язував його успіх з конституцій­ними реформами в Росії. Український національний рух він висвіт­лював у такій послідовності: культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження і розвитку національної свідомості та піднесен­ня освітнього рівня народу, боротьба за політичну свободу, запрова­дження конституції, розв'язання соціальних проблем.

Б.Кістяківський був прихильником методологічного плюралізмув суспільних науках, що передбачав взаємну доповнюваність і взаєм­ну обмеженість наукових методів. Становлення правової держави він поставив у залежність від рівня правової культури суспільства. Ана­лізуючи суспільно-політичну думку Росії, Б.Кістяківський дійшов висновку, що закон і право там не визнаються, як у країнах Заходу, самодостатніми цінностями. У Росії інтелігенція, бюрократія, прос­тий народ сприймають право як писаний закон, як примус з боку державної влади і тому часто трактують його, виходячи з етичних критеріїв, продиктованих політичними мотивами розуміння справед­ливості. Б.Кістяківський аналізував також проблему співвідношення правової і соціалістичної держав. На його думку, правова держава не в змозі розв'язати соціальні питання найманого робітника, а соціа­лізм — суперечність між державним контролем господарського жит­тя на користь прав робітника та збереженням гарантій свободи влас­ника. Якщо соціалістична держава відкине основний принцип право­вої держави — обмеження влади правами людини і громадянина, то майбутнє народовладдя перетвориться на деспотію народу чи деспо­тію від імені народу. Б.Кістяківський дійшов висновку, що між правовою державою і державою, котра здійснить соціальну справедли­вість, не повинно бути якісної різниці, а тільки кількісна, тобто роз­ширення сфери соціального забезпечення з боку цієї держави не по­винно обмежувати прав особи. Розглядаючи право в системі культу­ри, Б.Кістяківський вказував на пряму залежність рівня правової культури від загального культурного рівня народу. Він виділяв ^два типи особи залежно від її ставлення до права: правову ^революційну. Поведінка останньої, незважаючи на її інтелектуальний рівень, всту­пає, на думку Б.Кістяківського, в суперечність не тільки з державни­ми нормами, а й з традиціями і звичаями. Б.Кістяківський визнавав культурну самобутність правових систем, виходячи з того, що куль­тура, традиції, закони в усіх народів різні, зумовлені природними і соціальними чинниками.

1. Консерватизм і націоналізм.

Український консерватизмґрунтувався на засадах пріоритетнос­ті держави, нації над правами особи, монархічної форми державного правління, територіального патріотизму, провідної ролі аристократії у державотворчому процесі, непорушності приватної власності як ос­нови господарювання, вирішальної ролі моральних, релігійних чин­ників у суспільному поступі, українського історичного легітимізму. Консервативна думка започаткована "Історією русів" — історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У цій праці сформульована концепція українського історичного легіти­мізму, згідно з якою Україна має право розірвати договір з Росією і повернути втрачену автономію, оскільки за Переяславським догово­ром українська нація добровільно прийняла протекторат Росії, яка до того ж цей договір постійно порушувала.

Консервативну традицію в Україні продовжив П.Куліш, який критично переглянув засади народницької ідеології, зокрема наївне захоплення селянською масою, виправдання та вихваляння руйнів­ної стихії селянських і козацьких заворушень, недовіру до еліти як провідної верстви в політичному житті цивілізованого суспільства. Однак він не зміг протиставити конструктивну альтернативу народ­ництву.

Консервативні погляди характерні також для М.Міхновського, який у праці "Самостійна Україна" закликав до відновлення само­стійної України на підставі Переяславської угоди, порушеної росій­ським царизмом. Погляди М.Міхновського збігалися з національно-державницькими ідеями про широкі політичні й громадянські права, самоврядування земель, суд присяжних, а також з ідеєю національ­но-демократичної держави у вигляді президентської республіки з двопалатним парламентом (радою представників і сенатом). Вони ґрунтувалися на консервативному, національно-державницькому й на­ціоналістичному ідеологічних напрямах. Думки М.Міхновського про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а також проголошення виключно етнічного принципу формування нації (Ук­раїна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології.

Найбільш системного і глибокого розвитку українська консерва­тивна думка досягла в працях В.Липинського, С.Томашівського і В.Кучабського.

В.Липинський ґрунтовно висвітлив концепцію політики у праці "Листи до братів-хліборобів". Він вбачав повноцінний розвиток укра­їнської нації в розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монархічного правління, що відповідає державницькій тра­диції, започаткованій Б.Хмельницьким. За В.Липинським, ця монар­хія повинна ґрунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм, український консерватизм, релігійний етос. Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними і суспільними сферами здійснює аристократія — кращі представники усіх станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники), хлібо­робського (поміщики, селяни, сільські робітники), фінансового і ку­пецького (всі,, хто живе з обміну продуктами), комунікаційного (залі­зничники, шофери), інтелігенція. Такий принцип формування арис­тократії (правлячої еліти) В.Липинський називав класократією, яка також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократії за­перечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує на­ції за партійними, соціалізм — за класовими, націоналізм — за етніч­ними ознаками. Територіальний патріотизм В.Липинський розумів як солідаризацію усіх мешканців України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження, соціально-класової належ­ності, віросповідання. Консерватизм, за В.Липинським, — це утвер­дження серед громадян України організованих сил авторитету, дис­ципліни, правопорядку, політичної культури, здатних приборкати анархію і свавілля, і нарешті релігійний етос — основа становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збуду­вати державу. Форму державного правління вчений вбачав у дуаліс­тичній конституційній монархії, за якої гетьман як суверен українсь­кої нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконав­чу владу; законодавчу владу утворюють дві палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (по 3-4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного вибор­чого права), і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.

Державницька концепціяС.Томашівського ґрунтувалася на іде­ях особливої ролі Галичини та уніатської Церкви в майбутньому дер­жавотворенні, українського консерватизму, об'єднуючої національної ідеї, європеїзації українського руху з опорою на власні (особливо в

Галичині) традиції. В поглядах на державу С.Томашівський дотри­мувався ідеї мирної еволюції існуючих форм правління, вважаючи, що республіканська форма правління може бути найгіршою деспоті­єю, рівно ж як і монархія — демократичною, якщо вона не є абсолют­ною. На думку С.Томашівського, майбутня українська держава повин­на формуватися на основі автономії західноукраїнських земель і мати власне законодавство, адміністрацію, освіту, армію. Автономія має спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства, Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління. За зра­зок політичної організації для галицької автономії С.Томашівський взяв англійську парламентську монархію з широкими повноважен­нями громад, округів і територій. У такій державі законодавча влада належала б палаті представників місцевих органів влади, виконавча влада — державній раді, до складу якої входили б представники ду­ховних (греко-католицької Церкви) і світських органів. Символом держави був би монарх, який обирався б членами державної ради або був би спадковим. Виходячи з того, що в Україні була відсутня спільна для всіх українців національна ідея, С.Томашівський відки­дав соборність, обґрунтовував ідею окремого процесу державотво­рення для Галичини і Наддніпрянської України. На думку вченого, лише Галичина зберегла український дух завдяки своїй близькості до Заходу та підтримці Церкви і держави. Головна роль у цій тріаді відводилася греко-католицькій Церкві, тому що вона відкрила дос­туп до західноєвропейської культури і врятувала українців від де­націоналізації.

На відміну від С.Томашівського і ВДипинського, які у своїх дер­жавотворчих концепціях спиралися на ідеї "клерикальної монархії" та "легітимної трудової монархії", В.Кучабський називав свою концеп­цію позитивним мілітаризмом.За цією концепцією, провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта з силь­ним вождистським характером, військовим хистом і аристократиз­мом національного почуття. В.Кучабський дотримувався ідеї "україн­ського П'ємонту", виходячи з того, що завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої дер­жави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лише на певній території. Таким П'ємонтом, на його думку, могла стати Гали­чина, в якій склалися для цього найсприятливіші умови.

Націоналістичний напрямбув започаткований Братством тарасів-ців, а також уже згадуваними ідеями М.Міхновського. Він включав такі основні принципи: нація як етнічна спільність — основний чин­ник державного і суспільного життя; волюнтаризм — один із світо­глядних принципів; національна диктатура — перехідна форма дер­жавного будівництва; активна меншість — віддані національній ідеї патріоти організовують і ведуть пасивну масу на боротьбу за українську державу; національна революція — основний засіб досягнення державності.

Головним ідеологом націоналістичного напряму був Д.Донцов, який основні засади своєї доктрини виклав у праці "Націоналізм". Він не заперечував певного впливу М.Міхновського на становлення свого світогляду, однак власну націоналістичну концепцію (волюн­таристську, ірраціональну, елітарну) протиставляв народницькій де­мократичній концепції останнього. Д.Донцов виділив п'ять принци­пів своєї ідеології інтегрального, або чинного, націоналізму. Перший принцип проголошував, що національна ідея має будуватися не на розумі, а на волі — інстинктивному прагненні нації до життя, влади і панування. Другий принцип передбачав виховання в народу стрем-ління до боротьби, усвідомлення ним кінцевої мети. Третій принцип ґрунтувався на романтизмі і фанатизмі, який надавав національним почуттям релігійного змісту, а ідеям — догматичного характеру і спо­нукав маси до експансії насильства за торжество своїх ідей. Четвер­тий принцип — це проголошення імперіалізму як легкого синтезу між націоналізмом та інтернаціоналізмом, що мало б загальнолюдсь­кий характер, оскільки цивілізувало б народи, нездатні управляти собою. П'ятий принцип ставив за мету формування національної елі­ти — ініціативної меншості, яка продукує для несвідомої маси ідеї і мобілізує цю масу на боротьбу за них. Для забезпечення перемоги ініціативна меншість повинна використовувати "творче насильство". Д.Донцов, на відміну від В.Липинського, вважав, що передумовою створення власної держави є формування української нації як само­свідомої культурної і політичної спільноти. Його націоналізм був ідеологічною основою програми революційної ОУН до III Надзви­чайного збору в серпні 1943 р., коли стався відхід від тоталітарних принципів боротьби за Українську державу.

Концептуальні засади націоналізму Д.Донцова використав при розробці доктрини нового націоналізму М.Сціборський. У праці "Націократія" він сформулював основні риси своєї доктрини: українська держава повинна бути авторитарною і спиратися на працюючі верст­ви української нації; політичним суб'єктом влади має стати національна диктатура; форма правління передбачає сильну законодавчу і вико­навчу владу. Законодавчий орган — Державна рада обирається всіма громадянами, глава держави і одночасно прем'єр-міністр — Націона­льними зборами, що складаються з депутатів Державної ради, Всеук­раїнської господарської ради, представників крайових Рад та синди­катів.

П.Полтава і Л.Ребет висвітлювали теоретичні проблеми нації і держави більшою мірою з позицій демократичного,ніж інтегрально­го націоналізму.

П.Полтава сформулював такі теоретичні положення: не класова боротьба (як вважають марксисти), а національно-визвольна є ру­шійною силою історичного процесу; держава — вища форма органі­зації нації, продукт національного розвитку; права особи неможливо реалізувати без реалізації прав нації; більшовицька Росія є найбіль­шим ворогом національно-визвольних змагань на міжнародній арені, а також державної незалежності України; тільки патріотична еліта, озброєна ідеологією націоналізму, може очолити боротьбу за україн­ську державність.

Л.Ребет розглядав націю як етнополітичну спільноту, яка орга­нічно поєднує етнополітичні (державу, територію, населення, расу, родину, покоління), етнокультурні (мову, звичаї, релігію), етнопси­хологічні (колективну свідомість і волю) чинники. Він критикував як марксистські, так і ліберальні теорії нації, які розглядають націю і національні рухи як тимчасові явища і прогнозують їх зникнення або нівелювання в процесі глобалізації світового розвитку, а також нада­ють перевагу створенню універсальних урядових міжнародних струк­тур. Ці ідеї Л.Ребет тлумачив як рецидиви імперської ідеології і до­водив, що такі глобальні інститути і форми взаємодії, як універсаль­ні світові управлінські структури, вільна торгівля і вільна співпраця можуть розвиватися, лише спираючись на вільний союз справді віль­них народів.

1. Націонал-державницький (націонал-демократичний) напрям розвитку політичної думки і націонал-комунізм.

Національно-державницька ідеологія,на відміну від чинного на­ціоналізму, висувала ідею нації політичної (як сукупності громадян держави), відстоювала синтез національних і загальнолюдських інте­ресів, а також принцип самовизначення народу в етнічних кордонах через національно-демократичну державу. Представники цього на­пряму наголошували на можливості участі України як самостійної держави у конфедеративних і федеративних об'єднаннях.

Попередником національно-державницького і національно-демо­кратичного напряму був І.Франко, який одним із перших в українсь­кій політичній думці сформулював концепцію політичної самостій­ності України. Основні риси цієї концепції, чітко змальовані в пра­цях "Ukraina irredenta" та "Поза межами можливого", можна звести до таких положень: основною причиною гальмування економічного і культурного розвитку народу є відсутність його національної само­стійності; без ідеалу національної самостійності неможливо реалізу­вати ідеали політичної свободи і соціальної рівності; українські полі­тичні сили, кращі їх представники, такі як М.Драгоманов, зазнавали невдач на шляху здійснення своєї мети через те, що вони не мали ідеалу політичної самостійності; цей ідеал, на перший погляд неося­жний, можна реалізувати тільки активною копіткою працею борців-революціонерів; для повноцінного національного розвитку необхідне відтворення повної соціальної структури, тобто всіх верств (вищих, середніх і нижчих), які б підтримували ідеал політичної самостійності України. У площині розв'язання соціальних питань І.Франко сто­яв на позиціях соціалізму. За цими поглядами він наближався до М.Драгоманова, тобто відстоював федеративно-громадський принцип, який передбачав свободу й автономію у відносинах між особою і громадою, громадами і народом. Соціалістична концепція І.Франка містила також ідеї кооперації, колективної громадської власності, со­ціальної взаємодопомоги між трудівниками, боротьби проти соціаль­ного гноблення та ін. Соціалізм І.Франка докорінно відрізнявся від марксизму. Ця різниця полягала в тому, що І.Франко відкидав ідеї економічного детермінізму й історичного фаталізму (історичної не­обхідності), диктатури пролетаріату і державної централізації суспіль­ства. Отже, політичні переконання І.Франка ґрунтувалися як на на­ціонально-демократичних, так і на соціалістичних поглядах.

Ідеї національно-державницької ідеології відстоював правник і політолог С.Дністрянський. Базовими поняттями його концепції були поняття нації і держави. Головними ознаками держави С.Дніст­рянський вважав територію; людей, котрі живуть на ній; організацію суспільного ладу з її характерними ознаками — автономією, автори­тетом і автаркією. Люди, територія і народна культура — основні ознаки нації незалежно від величини державної організації. Термі­ном "люди" С.Дністрянський позначав певний суспільний зв'язок, що склався на основі родового походження і загального почуття кров­ної спорідненості. До поняття "культура" вчений включав народну мову, історичні звичаї. Поняття "територія" має для держави полі­тичне, а для нації — етнічне значення, оскільки ідея самовизначення народу може розв'язуватися в межах його етнічної території, котра потім стає державною. Ідея федерації, яку С.Дністрянський розгля­дав у контексті своєї концепції єднання народів, ґрунтувалася на чо­тирьох основних засадах: питання про об'єднання народів має розв'я­зуватися лише після міжнародного визнання їхньої державної само­стійності; вирішувати питання вступу до міжнародного об'єднання повинні національні парламенти; кожний національний парламент, який дав згоду на утворення об'єднання, має висунути однакову кіль­кість депутатів для вироблення спільної угоди; заснування спільного адміністративного трибуналу, наділеного судовими функціями для розв'язання спірних питань.

В.Старосольський, який також був правником і політологом, до­повнив державницьку концепцію С.Дністрянського ідеями про соці­ально-класову структуру суспільства, приділивши увагу саме тим класам у процесі державотворення, які є носіями національної свідо­мості.

Сучасною можна вважати концепцію формування нації, запропо­новану О.Бочковським. Її суть зводиться до таких моментів: створен­ня широкої мережі громадських інституцій і підтримка середніх класів; утворення власної держави з власною територією, яка поглиблює етногенез, перетворюючи його в націогенез; розвиток капіталізму і демократії, які виводять на історичну арену колись пасивні суспільні верстви — робітників і селян.

С.Рудницький, виходячи із розуміння того, що Галичина і Над­дніпрянщина становлять єдину етнічно-національну територію як складову Східної Європи, розвивав ідею М.Грушевського про мож­ливість створення Балтійсько-Чорноморської федерації у складі Фін­ляндії, Латвії, Естонії, Білорусі й України.

Поява в Україні такої течії суспільно-політичної думки, як націонал-комунізм,зумовлювалася двома обставинами: нерозривним зв'яз­ком попереднього національного руху з соціалізмом; порушенням по­літичних і національно-культурницьких прав Української Радянсь­кої Республіки з боку більшовицької Росії.

Основною працею "національного" комунізму був трактат С.Мазлаха і В.Шахрая "До хвилі (Що діється на Україні і з Украї­ною)", в якому було піддано нищівній критиці політику більшовиків стосовно України. Трактат обґрунтував необхідність незалежної УСРР, об'єднаної з радянською Росією та іншими соціалістичними держа­вами на основі справжньої федерації, та незалежної української ко­муністичної партії, поєднаної з російською комуністичною партією через комуністичний Інтернаціонал.

Найпомітнішими діячами цього напряму були В.Винниченко, М.Хвильовий.

В.Винниченко визнав радянську владу в Україні і хотів працювати в її урядових структурах. Повернувшись у 1920 р. з еміграції, він поді­ляв ідею утворення федерації радянських республік. Разом з тим у "Листі до українських робітників і селян" В.Винниченко звинуватив більшовицький тоталітаризм у тому, що: існування УСРР як самостій­ної, незалежної робітничо-селянської держави має місце тільки в де­клараціях; декларативно існує уряд УСРР, він не обраний, а призначе­ний політбюро ЦК РКП(б); правляча революційна партія — це маши­на, якою керує невелика група людей; партійні організації втратили активність і перетворилися у бездушну, некритичну масу; влади Рад в Україні не існує, тому що принцип централізму виключає її; в Україні все мілітаризоване і централізоване; така політика спонукає українців-комуністів виступати проти національних прагнень свого народу.

В еміграції В.Винниченко проаналізував причини поразки україн­ської національної революції, розробив концепцію колектократії, згідно з якою перевага в майбутньому буде за колективними форма­ми власності. Колектократія допускає приватну власність, але ви­ключає найману працю.

М.Хвильовий вважав, що комунізм можна реалізувати на націо­нальному ґрунті, відкинувши "російський шлях" розвитку у культурній сфері. А для цього потрібно подолати "хохлацьку розляпаність", український просвітянський провінціоналізм та орієнтуватися на ідеал євррпейської людини-громадянина, творця історії. За його словами, необхідно покінчити не тільки з малоросійством, українофільством, а й москвофільством. Отже, для ідеології націонал-комунізму були характерні такі риси: визнання УСРР як держави трудящих, а кому­нізму — як прогресивного ладу, в межах якого можна реалізувати національно-державницький ідеал; підтримка ідеї федерації незалеж­них державних республік; критика більшовицького режиму Росії як небезпечного ворога для української незалежності; розуміння націо­нальної революції як продовження соціальної; надання пріоритету колективним формам власності.

Читайте також:

1. WEB-документи та CGI-інтерфейси
2. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
3. Антимонопольна діяльність держави.
4. Антимонопольна політика держави.
5. Апарат держави. Орган держави. Інститут держави Апарат держави - частина механізму держави.
6. БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС. ДОКУМЕНТИ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ.
7. Бюджет – загальне поняття, що об’єднує різноманітні фінансові документи, які включають заплановані доходи і державні видатки на відповідний період.
8. Валютна політика держави.
9. Взаємозалежність і співвідношення громадянського суспільства і правової держави.
10. Взаємозалежність і співвідношення громадянського суспільства і правової держави.
11. Виникнення (походження) держави.
12. Виникнення (походження) держави. 1 страница

Переглядів: 2995