Культурна проблематика в українській теоретичній думці XIX – початку XX ст.

На початку XIX ст. українські мислителі, культурні діячі продовжують традиції національної філософської думки, яка зверталася до пізнання людини та її світу. Україноросійський філософ Петро Лодій (1764–1829) у праці “Логічні настанови, які скеровують до пізнання та розрізнення істинного і хибного. Вступ до філософії в цілому” писав: “...Філософія повинна бути святилищем здорового розуму і надійним дороговказом до благополучного життя, вона повинна бути освітою розуму і серця”.

Для української думки першої половини XIX ст. характерним було звернення до раціоналізму. Так, перший професор філософії Київського університету Орест Новицький наголошував: “Джерело всякої істини для людини, істини, звісно, залежної тільки від людини, є розум, як найближчий скарбник ідеї істини”.

Наприкінці першої половини XIX ст. значну роль у розвитку української культурологічної думки відіграло КирилоМефодіївське братство, одним із засновників якого був молодий професор Київського університету Микола Костомаров (1817–1885) – у майбутньому відомий український історик, етнограф, фольклорист. Члени братства, до якого, зокрема, входили Т. Шевченко та П. Куліш, підготували статут, програми діяльності та інші документи, в яких були висловлені думки про генезу культурноісторичного процесу, аргументувалась національна самобутність українського народу, порушувалися питання розвитку української культури.

Цікаво, що М. Костомаров убачав причини кризових явищ у культурі й суспільстві в егоїстичній мотивації поведінки лідерів різного роду, прагненні здобути власну користь (і не тільки матеріальну) всупереч загальнолюдським етичним нормам. В одній із своїх праць він пише: “Вінцем усього був страшний егоїзм, який виразився потім тим, що значна частина юних перетворювачів суспільства, змужнівши, переродилася в біржових гравців і експлуататорів чужої власності всіма можливими засобами, ті ж, хто залишився енергійно відданим своїм нігілістичним теоріям, що випроваджують будьякий засіб для цілі, морально виробили покоління безумних фанатиків, які відважуються проводити свої переконання кинджалами і пістолетами. Такими були неминучі наслідки вчення, яке головним чином задалося матеріалізмом і відкиданням морального закону, вкладеного в серце людини вічним розумом, який керує невідомими шляхами, всією долею історії людства”.

Суттєвий внесок в осмислення специфічно культурологічної проблематики в Україні в XIX ст. зробили представники академічної філософії, такі як П. Юркевич, В. Лесевич, М. Драгоманов, О. Потебня, Г. Челпанов та ін. Слід зауважити, що хоча в Україні в цей час склалися потужні центри професійної філософської думки (такі, наприклад, як Київський та Харківський університети), однак відсутність державної самостійності та фактичне витіснення української мови з академічної науки мали одним з наслідків те, що практично всі дослідження вітчизняних науковців писались і публікувались російською мовою. Внаслідок цього їх автори тривалий час розглядались, як правило, в контексті російської, а не української науки та філософії. Тож сьогодні актуальним є повернення до української культури і наукової історії цілої низки імен – таких, наприклад, як П. Юркевич.

Памфіл Юркевич (1827–1874) – один із найзначніших українських філософів XIX ст., у таких своїх теоретичних працях, як “Ідея”, “Із науки про людський дух”, “Мова фізіологів і психологів”, “Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта”, “Читання про виховання” та ін., порушує питання, що стосуються сутності людини як культурної істоти, закономірності цієї її сутності в загальному контексті буття.

У своїх дослідженнях П. Юркевич приходить до висновків, які цілком відповідають і сучасним культурологічним концепціям. Так, у праці “Ідея” П. Юркевич висловлює думку, що активність і дієвість самої людини, людського духу з його естетичними, моральними та релігійними потягами є свідченням того, що джерелом буття може бути тільки так само “божественна і розумна” духовна сутність, або ідея. Адже якби в природі діяли принципи пасивності та механічності (під останнім Юркевич розуміє насамперед “байдужість до власної роботи”), то вона не могла б породити все багатство духовного життя людини. “Щоб вступити у сферу непідробної, суттєвої дійсності, нам залишається одне з двох: або визнати все багатство нашого духовного життя примарним, в істині не існуючим, або ж погодитись, що світ, який розвиває наше духовне життя з його багатством, не такий матеріальний, не такий безжиттєвий і бездушний, як він зображається в механічному світоспогляданні. Перше допущення залишиться нічого не значущим словом, доки нам не вдасться звести до простих фізіологічних феноменів або – ще нижче – до загальних законів механіки всі різноманітні форми і явища мислення, волі і почуттів в людині і всю справу цивілізації в людстві. І хто не плекав звабливої надії, що це завдання колись може бути розв’язане, той уже цим самим виражає переконання, що світ, який виступає необхідною умовою і допущенням духовного розвитку людини і людства, не є в своїй кінцевій основі сліпим механізмом, котрому було б невластиве це духовне і розумне призначення”, – пише П. Юркевич. Така позиція українського філософа цілком відповідає сучасному розумінню культурогенезу, згідно з яким культурний смисловий простір утворюється за тими самими принципами (або “ідеями”), що і природний, матеріальний простір (детально це питання розглядається в темі 5).

Видатний український мислитель, філолог і етносоціолог Олександр Потебня (1835–1891) розробляв порушену німецьким філософом і мовознавцем Гумбольдтом проблематику співвідношення мови і мислення. Він наголошував на зв’язку між мовою і культурою, трактував мову як механізм мислення.

За Потебнею, кожен акт мовлення є творчим процесом, у якому не повторюється вже готова істина, але народжується нова.

Творцем мови є народ. Разом з тим насамперед мова, за О. Потебнею, зумовлює національну специфіку народу, або “народність”. Звідси Потебня обґрунтовує і право кожної народності на саморозвиток. Як словом не можна сформулювати абсолютне уявлення або смисл, які б виключали можливість іншого уявлення, так неможливим є й існування єдиного, всеосяжного народу.

О. Потебня розмежовував поняття народності і національності, вважаючи формування народності явищем давнішим, ніж виникнення ідеї національності, яке він датував початком XIX ст. На думку Потебні, ідея національності не є атрибутивною ознакою народу, а виникає як намагання окремих осіб або їх угруповань зробити характерні для народу риси керівним началом власної діяльності (тобто діяльності окремих осіб, товариств, урядів даного народу). Через своєрідне “забарвлення” цієї діяльності характерними для світогляду і поведінки народу рисами вона звеличується, ментально підноситься, набуває більшого енергетичного потенціалу. В критичні моменти історії національна ідея, яка, за Потебнею, завжди є різновидом месіанізму, може оволодіти значною частиною народу. Вчений також зазначає, що прихильники ідеї національності мають телеологічний погляд на історію, розуміючи її як виконання певного покликання, втілення певної ідеї, розвиток наперед накреслених начал тощо. На відміну від поняття національності, поняттю народності, яке визначається мовою, є невластивими телеологічні ідеї кінцевої мети, а також ідеї досягнення абсолютної досконалості. Подібно до мови, народ має безмежну кількість цілей і досягає або реалізує їх самим своїм життям, самим фактом існування.

Михайло Драгоманов (1841–1895) мав досить широкий спектр наукових інтересів і цікавився проблемами не тільки історії та літератури, а й етнографії, соціології, філософії. Загалом тяжіючи до позитивізму, Драгоманов пов’язував історикокультурний прогрес як з розвитком науки та матеріальних передумов, так і з утвердженням цінності людської особистості.

Перебуваючи під впливом ідей соціалізму, М. Драгоманов убачав майбутнє суспільства і культури в цілому у відмові від силових механізмів керування, які є сутністю ідеї держави. У “Передньому слові” до женевської збірки “Громада” 1878 р. Драгоманов пише: “Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей й товариств...” Далі він уточнює: “Для таких порядків мусить також, щоб не було попівства й віри, з котрої виходить попівство, бо попівство теж панство й начальство, а віра заводить незгоду між людьми. Замість віри мусить бути вільна наука, котра до того мусить настільки полегшити людям чорну роботу, щоб люди не могли ділитися на чорноробів і білоробів, щоб кожний робив чорну роботу й мав час для білої роботи, для вправи громадських діл, для науки, котра тепер тільки в руках панства, або доводить до панства вчених людей над невченими”. В такій позиції Драгоманова, безперечно, бачимо вияв майже традиційної для історії людської думки утопічної ідеї абсолютної рівності. і Приділяючи значну увагу аналізові так званого “українського питання” та проблемі становлення України як самостійної національної спільноти, М. Драгоманов пов’язує вирішення національної проблеми з вирішенням проблеми загальнолюдської. В розвідці “Чудацькі думки про українську національну справу” він пише, що “... сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям”. Наслідками вироблення такої “всесвітньої правди” Драгоманов уважає створення міжнаціональних держав, у яких не було відвертого і жорстокого панування одних народів над іншими (як приклад подібної держави він наводить Перську Державу середини І тис. до н. е.), та появу світових релігій.

Причому у формуванні християнської концепції Драгоманов убачає значну роль космополітичних ідей, які від греків перейшли до римлян. Наступним кроком у встановленні “світової правди” вчений вважає появу прагнення до припинення ворожнечі між церквами. “Аж ось розумніші та добріші люди по різних вірах стали думати, що не слід чіпатись до других за різні церковні звичаї та думки, а що треба поставити над усіма церквами людськість і всіх людей всіх вір признати братами. Подібні думки вже проявлялись давно серед бундівців, а років з дві сотні тому назад почали часто проповідатись і серед християн, найбільше серед так званих протестантів, що відпали від римської церкви, По всіх освічених сторонах повстали нові філософи, котрі вспять стали звати себе космополітами, або світовими горожанами і проповідали братство всіх народів^”.

М. Драгоманов звертав увагу також на те, що чіткий хронологічний порядок викладення історії створює враження існування такого причиннонаслідкового зв’язку і внутрішньої узгодженості подій, через які нерідко спотворюється справжнє буття культур і народів, оскільки ті з них, які не вписуються в узгоджену теоретичну картину історії, фактично з цієї “всесвітньої” історії виключаються.

Нарешті, сьогоднішнім студентам безперечно варто прислухатись до такого зауваження М. Драгоманова: “Я дозволю собі сказати, що з того часу, як я став на публічну службу чи учителя, чи писателя, то не пропускав пригоди говорити молодшим людям на Україні, що вони не можуть уважати себе навіть образованими, доки не вивчать, по крайній мірі, двохтрьох західноєвропейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі. Не раз усно й печатно говорив я, що (доти? – Л. М. ) українське письменство не будуть діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не через Петербург і Москву, через російське письменство...”

Особливу увагу приділяв культурологічній проблематиці один із найпомітніших українських мислителів другої половини XIX – початку XX ст. Володимир Лесевич (1837–1905).

Серед основних його праць, що присвячені безпосередньо питанням розвитку культури, слід назвати насамперед твори “Нариси розвитку ідеї прогресу” та “Філософія історії на науковому ґрунті (Нарис із історії культури ХІХ століття)”. Займаючи позитивістську світоглядну та наукову позицію, В. Лесевич розумів філософію історії як “вироблене в науці усвідомлення законів життя й розвитку людства”. Тільки наукове світоспоглядання, на думку В. Лесевича, здатне привести людство до його найвищої мети – об’єднання. Насамперед з наукою пов’язує він і культурноісторичний прогрес: “Прогрес промисловості, мистецтва, моралі й політики суттєво визначається рівнем розвитку розумової діяльності і характером її спрямування...Порядок людського розвитку у всіх відношеннях був результатом розвитку розумової діяльності, тобто результатом послідовних релігійних та наукових переворотів”.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Формування культурологічної думки в XVI–XVIII ст.	\|	Українська культурологічна думка XX ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.