Культурогенез як процес “випадіння” людини з природного простору

Особистісна “самість” (тобто усвідомлення людиною свого “Я”, своєї суб’єктивності) почала утворюватись у результаті розведення перцептивних вражень і їх спонтанних екзистенційних переживань, тобто розділення сенсорного, чуттєвого сприйняття зовнішнього світу і внутрішніх реакцій на ці подразнення у вигляді думки, усвідомлення.

Інакше кажучи, в якийсь момент людина почала не просто відчувати й переживати голод, а усвідомлювати, що це саме вона голодна, не просто відчувати й переживати холод, а усвідомлювати, що це їй холодно. Своєю щойно набутою здатністю до думки, до усвідомлення людина ніби дистанціювалася від свого ж чуттєвого зв’язку з зовнішнім світом, набуваючи вміння подивитися на цей світ ніби ззовні, зі сторони. Це знаменувало розрив природного континууму, природної безперервності й недискретності: в єдиному й цілісному Універсумі з’явилося дещо окреме, виділене і дещо інше. Таким шляхом була утворена первинна культурна опозиція (протиставлення) “Я – інше” (“Я” – “не Я”). Ця опозиція як така і стала причиною та своєрідним місцем розриву недискретного, безперервного природного космосу, початком зародження первинних культурних смислів.

Інструментом творення смислового культурного простору стала людська мова – раціональна знакова система, якою і створюється культура як модель, схема буття.

“Випадіння” людини (звісно, поступове і завжди неповне) з потоку космічних і біологічних ритмів, яке сталося внаслідок формування первинної опозиції, первинного культурного смислу, можна співвіднести із філософською категорією відчуження.

До речі, в релігії цей процес “випадіння”, виходу людини з природної цілісності описується в поняттях “відпадіння людини від Бога”. Причому таке трактування джерел людської історії є характерним не тільки для іудаїзму або християнства, а й для багатьох інших релігій, наприклад індуїзму.

Процес виділення (відчуження, “випадіння”) людини з природи супроводжувався втратою нею інстинктів, цього природного механізму керування поведінкою живих істот. Разом із пізнанням, початком розуміння людина отримала і незнання як таке. Так само, як усвідомлення свого “Я” фактично означає і усвідомлення “не Я”, щонайменше “знання” вже автоматично передбачає появу “не знання”. Іншими словами, почавши вперше пізнавати природу, людина водночас уперше почала і не знати її, тобто втрачати безпомилкові інстинктивні відчуття подій і процесів, простору і часу.

Прірва відчуження сприймалася, природним чином, як дещо дискомфортне і потребувала подолання. Своєрідними інструментами подолання цього відчуження стали породжені тією ж людською самістю воля і вибір.

Тварини не приречені “вибирати” в людському розумінні, оскільки ними керує (можна сказати: за них обирає) безособовий природний закон, що діє через імперативні імпульси зовнішніх щодо індивіда інстинктивних програм. Тварини нічого не “знають”, але це означає і те, що для них не існує проблеми “незнання”. Людина ж, з випадінням з природного континууму й отриманням свого “Я”, виявилася приреченою на вибір, їй треба було навчитись самій обирати якийсь варіант із невідомого майбутнього: в який бік іти; чи можна це їсти; як краще облаштувати місце для ночівлі і т. д. Щоправда, слід ураховувати, що сегмент дійсного індивідуального вибору з розвитком культурного простору дуже значною мірою починає обмежуватись горизонтом традиції (в найширшому форматі цього поняття – тобто традицій не тільки побутової поведінки, а й моральноправових, наукових, світоглядних тощо). Але при цьому самі традиції цілком можна розуміти як результат надіндивідуального, колективного культурного вибору певної людської спільноти.

Людський вибір, який, власне, завжди є вибором майбутнього (чи то найближчої миті, чи подальшого часу), разом з тим становить і інтенцію злиття з іншим, з тим простором і часом, що не є людським “Я”, де людини ніколи немає. Вибір у даному контексті диктується прагненням подолати розрив природного континууму. Власне, через вибір, проведений шляхом проекції психічних інтенцій на окремий феномен зовнішнього світу, досягається ситуативне зняття опозиційності, суб’єктнооб’єктних відносин та, зрештою, практичне (хоча й завжди тільки ситуативне, фрагментарне) подолання відчуження. В результаті вибору людська “самість” інтенційно з’єднується з “іншим” і опановує його. Іншими словами, обираючи або приймаючи рішення, людина тим самим ніби “закидає” своє “Я” в те “інше” майбутнє. Воля в процесі вибору є психологічним інструментом.

Однак діалектика вибору полягає в тому, що його реалізація, яка є споріднювальною концентрацією на певному окремому фрагменті буття, своєрідною партисипацією, відкидає тим самим (принаймні на даний хронологічний момент) усі інші потенційні можливості інтенційного зближення і злиття “Я” та “іншого”. Знімаючи ситуативне відчуження, долаючи опозиційну прірву в певній точці, вибір поглиблює опозиційне напруження в інших місцях, об’єктивно розширюючи і горизонт відчуженості. Звідси причини того характерного відчуття вибору як приреченості, тягаря, важкості, джерела душевних колізій, які пронизують усю людську історію. Можна згадати і характерне прагнення мас перекласти вибір (і відповідальність) на соціального лідера (вождя, фюрера і т.п.), харизматичний авторитет (пророка, героя та ін.) або хоча б скромно поступитися правом (або обов’язком?) індивідуального вибору колективно виробленій традиції. Отже, культура є виявом і результатом своєрідної автономності, відокремленості людини відносно безособової природи та її законів. Перший момент цієї автономності збігається з початком культурогенезу, а її розвиток і поглиблення супроводжують історію культури до сьогодні. Причому сегмент “воління і вибору” фактично відповідає за своїм розміром і місцерозташуванням сегментові розриву, втрати інстинктивних природних програм. Тобто людина обирає будьщо тільки в межах культурного простору. На первинній стадії культурної історії цей сегмент заміни природних програм вибором був ще мінімальним. Більша частина життя первісної людини перебувала в природному континуумі з його безперервністю, взаємопов’язаністю, в тому числі й принциповою неподільністю на відоме і невідоме. Первісна людина ще не усвідомлювала себе повноцінним суб’єктом своїх думок і дій. Дехто з сучасних науковців уважає, що ще в епоху давніх цивілізацій людина могла немовби чути голоси (так їй могло здаватися) якихось, за сучасною термінологією, “надприродних” (насправді ж якраз принципово природних) сил, які керували її діями і давали розуміння принципів Універсуму.

Тобто давня людина, яка була ще не дуже віддаленою від природи, істину “відчувала” майже інстинктивно, а потім переводила ці близькі до інстинкту відчуття у форми раціонального мислення і мовного викладення. Можливо, вражаючі нас здобутки і знання прадавніх культур можуть бути пояснені саме таким чином. Безперечно, що і феномен інтуїції сучасної людини також може бути проаналізований у руслі проблематики культурогенезу.

Першим виявом самосвідомості людини, як уже говорилося, виступила метаопозиція “Я – інше”. Здійснюючи надалі вибір певного просторовочасового фрагмента буття (цей фрагмент, власне, самою людиною і відділяється від континууму, твориться її свідомістю як окремість, “усвідомлюється”), людина тим самим ситуативно (фрагментарно) долає породжене відчуження. Однак кожен такий вибір збільшує відчуження поза межами даного ситуативного з’єднання, оскільки все “інше” (тепер уже “інше” не тільки відносно людського “Я”, а й відносно зробленого людиною вибору) стає ще більш чужим для неї – стає не обраним, не зближеним, не можливим, принаймні на даний хронологічний момент. Інакше кажучи, кожен зроблений вибір ставить людину перед ще масштабнішим опозиційносмисловим полем, нарощуючи тим самим феноменальний простір культури. Простір смислів і є, власне, простором культури. Саме розгортання смислового простору опозицій уможливлює перебування людини в дуалізованому культурному світі та перманентну адаптацію у цьому конфліктному середовищі.

Метаопозиція “Я – інше” знаменувала своєю появою виділення суб’єктної людської свідомості із природного континууму і початок культурогенезу, тобто розгортання людського мислення і культурного простору смислів. Вона започаткувала культурний розрив загального буттєвого зв’язку всього з усім – зв’язку, що є природним законом, У своєму роді аналогічним до загального гравітаційного зв’язку матеріальних тіл. Надалі первинна метаопозиція “Я – інше” набула значення своєрідного апріорного конструктивного принципу (або зразка) всього культурного смислотворення.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Культура і природа	\|	Культурний простір як простір смислових опозицій

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.