• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Мова культури та її різновиди

Проблема мови культури є фундаментальною не лише для науки, але й для буття людини в світі. Завдяки різним мовам культури людина пізнає світ, накопичує знання, залучається до комунікативних процесів. Мова культури є універсальною формою осмислення дійсності саме тому, що вона, синтезуючі різні аспекти життя людини - соціальні, культурно-історичні, психологічні, естетичні та інші, сприяє людині в засвоєнні цінностей, норм, уявлень та забезпечує її соціалізацію.

Мови культури використовуються для побудови культурних схематизмів, які утворюють і підтримують порядок в певних класах соціально значущих ситуацій. Серед цих важливих для існування культури порядків слід відмітити такі, як рухи тіла, просторовість, інститути, способи пізнання, письмо та інші.

Мовою культури в широкому розумінні цього поняття називають знаки, символи, тексти, культурні об’єкти, які дозволяють людям вступати в комунікаційні зв’язки між собою і орієнтуватися в просторі культури.

Вивчення мови культури не обмежується лінгвістичною методологією. Кожен культурний об’єкт має семіотичний вимір і може розглядатися як певний символ. За своєю будовою мова є знаковою системою, яку утворює сукупність знаків та символів, стійка, інваріантна при будь-яких перетвореннях структура відношень між ними, а також певні правила поєднання елементів для утворення нових смислів та правила їх інтерпретації.

Оскільки кожен культурний об’єкт, будь-то предмет, чи процес (ритуал, образ), чи то смислова конструкція, чи то знак або символ мають семантичний вимір і є носієм смислів, то його можна розглядати як елемент мови як знакової системи.

Мова культури – це сукупність культурних об’єктів, якій притаманні інваріантні при будь-яких перетвореннях відношення та певні правила поєднання її елементів, смислоутворення та застосування в соціокультурній комунікації [8, с. 423].

В культурі використовують не лише вербальну і штучні мови. В якості особливих мов культури виступають: · акти людської поведінки, які мають високу інформативну значущість; · спеціальні церемоніальні, ритуальні і образові ситуації; · особливі смислові конструкції, що містяться в філософських чи релігійних творах; · художні образи в мистецтві; смислові риси будь-яких продуктів матеріальної діяльності; · кінесіка (жести, рухи, міміка) тощо.

Дослідження мови культури будь-якої соціально-історичної спільноти передбачає аналіз:

- засобів виразності;

- правил їх поєднання в тих чи інших текстах;

- правил позначення смислу на мові;

- правил інтерпретації та розуміння повідомлень.

Мову культури вивчає багато дисциплін. Семіотика акцентує увагу на знакових системах, культурна семантика вивчає мову культури як засіб закріплення та розуміння смислів. Особливе значення має і мовознавство (лінгвістика).

Лінгвістика – це наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу як її індивідуальних представників. В її складі існують різні напрямки досліджень: у полі зору соціолінгвістики перебувають проблеми, пов’язані з соціальною природою мови, функціональна лінгвістика вивчає механізми діючої мовної системи, а предметом комунікативної лінгвістики є вивчення мови в реальних процесах спілкування.

Культурологічний підхід до вивчення мови прагне залучити різноманітні методологічні засоби з метою поглиблення знань про цей феномен культури. До таких засобів належить семіотичний, лінгвістичний та міждисциплінарний підходи, методи комунікативістики, культурної антропології, комунікативної філософії.

Мова культури – складна та багаторівнева система, в якій виділяють певні її типи та різновиди:

· за сферам людської діяльності (мова політики, мова мистецтва, мова науки і таке інше);

· за етнічною належністю (мова української, російської, китайської та мови інших культур);

· за формою знаків та знакових систем (вербальна, іконічна, образна, графічна, мова жестів, формалізована мова);

· за культурними порядками (мова одягу, мова зачісок і таке інше);

· за належністю до певної субкультури (мова (сленг) тінейджерів, мова хіпі, кримінального середовища та інші);

· за специфікою внутрішніх синтаксичних та семантичних правил (семантично відкриті та закриті мови, мова з повним і неповним синтаксисом та інші) [8. с. 423].

Таким чином, мови культури – це умовна назва штучно створених людьми систем вираження своїх переживань та відношень з навколишнім середовищем. В їх складі можна виокремити вербальну, жестову, графічну, образну та формалізовані мови. Для них характерним є різні способи роз’єднання та поєднання уявлення людей за допомогою певних знакових засобів.

Мова культури символічна, динамічна та полісемантична. Вона виконує важливу комунікативну функцію. В сфері соціальних взаємодій постає з одного боку як посередник (медіатор), а з іншого – як середовище, де діють свої засоби та правила застосування знакових (символічних) систем.

Особливу роль в комунікації відіграє вербальна мова, оскільки за її допомогою передається значний обсяг інформації. Мова є головним засобом мислення і спілкування. У мові закодовані знання людини, її уявлення про світ у цілому, її індивідуальний життєвий досвід, пануюча у суспільстві картина світу, моральні та естетичні цінності. Оволодіння мовою та формування мовної культури є одним з найважливіших завдань соціалізації особи.

Значення мови як засобу мислення і спілкування пояснюється її етнокультурними когнітивними і комунікативними функціями та функцією соціалізації (див. рис. 5).

За ступенем поширення та статусом в процесі спілкування відбувається диференціація мов на такі типи: ·мови міжнародного спілкування; ·національні мови; ·племенні розмовні мови, які не мають писемності; ·„одно аульні” (за висловом Ю. Д. Дешарієва) не писемні мови, з вузькою, найчастіше сімейно-побутовою сферою застосування; ·специфічні мови окремих груп людей.

Про поширення певних мов свідчать дані, які наведені в таблиці. Разом з тим, слід зазначити, що деякі дослідники наводять і інші показники кількості людей, які розмовляють тією чи іншою мовою. Різниця в показниках пояснюється в першу чергу різними методиками підрахунку та тенденціями в поширенні мов у світі за останні 15 – 20 років.

Найпоширеніші мови світу

(початок ХХІ ст.)

Джерело: М. Сухов. Дипенциклопедія // Євроатлантика. – 2003. - № 1. – С. 45.

До мов міжнародного спілкування традиційно належать англійська, іспанська, російська, арабська і французька. Ці мови розповсюджені в значній кількості країн і складають „клуб світових мов”. До офіційних робочих мов ООН і більшості міжнародних конференцій окрім зазначених належить також китайська мова. Найбільш поширеною мовою міжнародного спілкування поступово стає англійська. Мова. Цей статус англійської мови пояснюється багатьма чинниками: політико-економічними та культурними досягненнями англомовних країн; пануванням англійськомовних засобів масової інформації в світі; основний обсяг інформації зберігається на англійській мові (книги, наукові видання, кіно і телефільми); Інтернет більш ніж на 90% теж англомовний.

Найважливіша роль в формуванні нації та культури належить національній мові, яка постає оселедцем її ментальності і способом збереження культурно-історичного досвіду. Загальновизнаною є залежність образу світу від вибору понятійного апарату і вирішальних можливостей національної мови. Разом з тим, в демократичному суспільстві існує повага до всіх мов, на яких спілкуються люди. Питання збереження і розвитку національних мов в умовах глобалізації та інтеграції буде, як вважають дослідники, постійно актуальним. А інколи, як в Україні, буде набувати політичного характеру.

Мова відіграє важливу етнокультурну роль: вона є засобом інтеграції людей в певну етнічну спільноту та виконує ідентифікаційну функцію, тобто сприяє ототожненню індивідом себе з іншими людьми та спільнотами, з цінностями певної етнічної культури.

Слід зазначити, що мова є одним з визначальних елементів державотворення. Йдеться перед усім про державну мову, яка є ознакою держави. Як відомо, суверенітет держави втілюється не лише в системі її суверенних прав, але також суверенних атрибутів (назва держави, столиця держави, державна мова) та символів (прапор держави, герб та гімн держави). В цьому розумінні мова виконує політичну функцію. Зміст останньої яскраво розкриває такий різновид мови, як політична мова. Політична мова є одним з основних показників і виразників структури і динаміки політичної культури. Розрізняють п’ять основних сфер використання політичної мови:

· мова законодавства та адміністративно-правова термінологія;

· мова управління;

· мова спілкування та переговорів;

· мова політичного виховання;

· мова політичної пропаганди.

Таким чином, політична мова відіграє надзвичайно важливу роль не лише в процесі державотворення, але й функціонуванні та розвитку політичної системи. Вона слугує засобом обґрунтування політичних цінностей, прищеплення відповідних переконань, впливу на думки і наміри людей та політичних партій. Політична мова сприймається з давніх часів як засіб контролю над суспільством та знаряддя політичної пропаганди (в міжнародних відносинах - засіб інформаційної боротьби).

Серед інших мов, якими користуються певні групи людей, слід звернути увагу на есперанто, мову людей з певними вадами зору і слуху (мова глухонімих, мова для сліпих людей). В 1887 році варшавський лікар Людвик Земенгоф, якого називали Doctoro Esperanto (доктор, що має надію), створив одну з штучних міжнародних мов. Словарний склад есперанто ґрунтується на лексиці, яка є спільною для багатьох європейських мов та латинській абетці.В тому ж році вийшла друком перша книжка інтернаціональною мовою. Подальше розповсюдження цієї мови дещо уповільнено історичними подіями початку ХХ століття та застосуванням у міжнародному4 спілкуванні інших мов, зокрема, англійської.

На початку ХХ ст. з метою поліпшення спілкування людей з певними вадами була створена моноральна система ручних знаків, які доповнювали недоступні окові елементи артикуляції. Вона була опрацьована датським сурдопедагогом Форггамером у 1900 р.

Знаки моноральної системи не передають знаків мови, а служать лише допоміжним засобом читання з губ. Через складність і трудність для опанування вона не дістала в Україні широко поширення.

Для письма і читання сліпих французький тифлопедагог Луї Брайль (1809 – 1852 рр.) розробив рельєфно-крапковий шрифт. Цей шрифт (шрифт Брайля) оснований на різних комбінаціях шести опухлих крапок, яка дозволяє позначити букви, цифри, математичні, хімічні і нотні знаки. Перша книга на шрифті Брайля вийшла у Франції в 1837 році, а в Росії – у 1885 році.

Дещо пізніше створена більш досконала система математичних і хімічних знаків для сліпих – марбурзька система знаків. Вона опрацьована Комісією з точних наук, створеною об’єднанням сліпих Німеччини, які займалися академічною роботою. Абетка цієї системи була видана в 1919 році в місті Марбурзі - на – Лані. Знаками цієї рельєфно-точкової системи з певним змінами й доповненнями друкується тепер уся навчальна та інше математична література для сліпих.

Читайте також:

1. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
2. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ
3. Алгоритмічна конструкція повторення та її різновиди: безумовні цикли, цикли з після умовою та з передумовою.
4. Амстердам, Дельфт — осередки культури Нідерландів
5. Артефакти культури. Знання, цінності і регулятиви як три основних види смислів культури.
6. Архаїчні культури на території України. Трипільська культура та її здобутки.
7. Атрибутивні ознаки і властивості культури
8. Братства та їх роль в розвитку української культури.
9. Варни і касти, їх роль у розвитку культури. Поширення буддизму та джайнізму.
10. Вибір слова – основа культури мовлення
11. Виникнення культури
12. Виробничий процес, його різновиди і структура

Переглядів: 2018