Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Збереження світової і національної культурної спадщини та формування Концепції державної політики в галузі культури

 

Функціонування і розвиток суспільства неможливий без збереження культурної спадщини. Безсумнівно, значущість цієї ідеї розуміли люди на усіх щаблях розвитку суспільних відносин. Існували заборони щодо руйнації певних здобутків матеріальної культури, вимоги щодо вшанування культів предків, культових та релігійних споруд. Здебільшого люди піклувалися про культурну спадщину власної родини, племені, етносу, народу. Під час багаточисельних війн і збройних конфліктів культурні пам’ятки інших народів нещадно руйнувалися, знищувалися в полум’ї вогню, вивозилися як скарб разом з майстрами, які володіли відповідними знаннями і навиками їх виготовлення. Головними „ворогами” культурної спадщини були війни, людська жадібність, вандалізм, глухість, природна стихія та невблаганний час.

Історико-культурна еволюція людства засвідчує про невпинне зростання обсягу і значущості матеріальних і духовних цінностей, пам’яток культури, які потребують збереження. Однією з дуже важливих рис культури є її спадковість, тобто те, що кожне наступне покоління не формує повністю нову культуру на пустому місті, а трансформує отриману у спадок культуру попередніх поколінь.

На певному етапі розвитку людства прийшло усвідомлення необхідності об’єднання зусиль задля ефективної взаємодії у багатьох сферах життя, зокрема в і збереження культурної спадщини. В наш час охороною культурної спадщини опікуються міжнародні урядові і міжнародні неурядові організації, державні установи та організації, юридичні і фізичні особи.

Визначною віхою в справі збереження культурної спадщини стало формування починаючи з ХІХ ст. системи міжнародно-правових норм у цій сфері. Проблеми, пов’язані з охороною пам’яток культури розглядалися на міжнародних конференціях, які приймали важливі рішення: Брюссельська декларація про Закони і звичаї війни (1874 р.), Заключний акт Берлінської конференції (1885 р.), перша і друга Гаазька мирні конференції (1889, 1907 рр.), Договір про заборону війни як засобу національної політики (Пакт Бріана-Келлога, 1928 р.) та інші.

16 листопада 1945 р. представники 14 держав на установчій конференції у Лондоні підписали Статут міжнародної міжурядової організації ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури). Ця організація є спеціальною установою ООН, яка офіційно існує з 4 листопада 1946 р., коли після ратифікації 20 країнами набрав чинності її Статут. Станом на 2 січня 2006 року членами ЮНЕСКО є 189 держав (членами ООН – 191 держав). Штаб-квартира ЮНЕСКО знаходиться в Парижі.

Організація є своєрідним інтелектуальним форумом, спеціальний мандат якого базується на постулаті, що мир і стабільність суспільства повинні ґрунтуватися на моральній і інтелектуальній солідарності людства, у тому числі і в питаннях, що стосуються збереження культурної спадщини. У 1954 р. за сприяння ЮНЕСКО була проведена міжнародна конференція, на якій була прийнята Гаазька конвенція і Протокол про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту. У березні 1999 року приймається Другий протокол до Гаазької конвенції 1954 р. про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту.

У 1966 р. Генеральна конференція ЮНЕСКО приймає Декларацію принципів міжнародного культурного співробітництва, а в 1970 р. – Конвенцію про заборону і попередження незаконного ввезення, вивезення і передачі права власності на культурні цінності.

У 1972 р. було прийнято Конвенцію про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, яка заснована на розумінні того, що деякі цінності культурної і природної спадщини представляють виключний інтерес для всього світу і тому мусять вважатися спадщиною всього людства. Цілком поважаючи суверенітет держав, на території яких знаходяться пам’ятки, і не притисняючи права власності, що передбачені національним законодавством країни відносно цієї спадщини, країни-учасниці визнали, що охорона всесвітньої спадщини є обов’язком всього міжнародного співтовариства.

В цьому ж році був створений Комітет з охорони всесвітньої спадщини, який наділений нормативними економічно забезпеченими функціями. Він слідкує за збереженням пам’яток, розподіляє субсидії спеціально утвореного для цієї мети фонду, заносить у Список всесвітньої спадщини нові об’єкти. На сьогоднішній день Список всесвітньої спадщини об’єднує 812 об’єктів, серед яких 628 пам’яток культури, 160 – природи та 16 – змішані. Усі об’єкти Списку розташовані на території 137 країн – членів ЮНЕСКО. Список постійно поповнюється новими об’єктами, які підлягають охороні. До Списку всесвітньої спадщини занесені і пам’ятки культури України: у 1990 р. – Собор Святої Софії та Києво-Печерська лавра, а в 1989 р. – історичний центр м. Львів.

Нацкомісія України у справах ЮНЕСКО не обходить своєю увагою питання включення нових об’єктів до Списку всесвітньої спадщини. З цією метою за сприяння Центру всесвітньої спадщини ЮНЕСКО проведено у 2003 – 2005 роках три міжнародних семінари.

Сьогодні у попередньому Списку всесвітньої спадщини знаходяться вісім українських об’єктів культурної та природної спадщини:

· Бахчисарайський ханський палац;

· заповідник „Асканія – Нова”;

· заповідник „Херсонес Таврійський”;

· культурний ландшафт та каньйон м. Камінець – Подільський;

· історичний центр м. Чернігів;

· парк „Софіївка”;

· Канівський заповідник „Могила Тараса Шевченка”.

За результатами семінару 2005 року до попереднього списку внесено спільний українсько-словацький об’єкт „Букові праліси Карпат”. Крім того, до попереднього Списку від України включено також чотири пункти геодезичного об’єкта „Дуга Струве”. Цей об’єкт, за ініціативою Фінляндії та підтримки Центру всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і ІКОМОС, пропонується від 10 країн Європи для транскордонного номінування.

Проте організація не обмежується питаннями охорони матеріальних пам’яток культури та природних комплексів. Велика увага приділяється і нематеріальній спадщині, проведенню фестивалів, розвитку мови, пісенної творчості і збереженню культур нечисленних етнічних груп. ЮНЕСКО розробляє перший міжнародний правовий документ із захисту цієї спадщини. Зокрема, у 2001 році Міжнародне жюрі відібрало перші 19 шедеврів усної і писемної спадщини людства. Цей список, безумовно, буде поповнюватися іншими шедеврами, яким буде надаватися юридичний захист та фінансова допомога.

14 лютого 1992 року одинадцять країн світу підписали за ініціативи ООН Угоду про повернення культурних та історичних цінностей. Але вирішення зазначених в угоді проблем гальмується деякими країнами та недосконалістю нормативно-правової бази. У квітні 2002 року була проведена спеціальна 56-а сесія генеральної асамблеї ООН, присвячена захисту світової культурної спадщини, а 2002 рік було проголошено міжнародним роком із захисту культурної спадщини.

Важливу роль в питаннях охорони культурної спадщини відіграють також регіональні об’єднання та організації (наприклад, Європейський Союз), а також міждержавні угоди щодо розвитку співробітництва між країнами, які, зазвичай, охоплюють питання співпраці в галузі культури і освіти.

Разом з тим, слід наголосити, що налагодження міжнародної співпраці в сфері охорони культурної спадщини не знімає відповідальності з держав і народів щодо проведення цілеспрямованої політики з охорони національної культурної спадщини.

Україна є надзвичайно багатою країною на історико-культурну спадщину. Все це покладає високу відповідальність на органи державного управління у сфері охорони культурної спадщини. Починаючи з перших років незалежності в країні почали створювати відповідну нормативно-правову базу діяльності щодо збереження культурної спадщини: Основи законодавства України про культуру (1992 р.), Закони України „Про музеї та музейну справу” (1995 р.), „Про охорону археологічної спадщини України” (2004 р.), „Про затвердження загальнодержавної програми збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004 – 2010 роки”, „Про охорону культурної спадщини” (2000 р.), „Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005 – 2007 роки” (2005 р.) та інші.

Попри прийняті законодавчі акти стан розвитку української культури і духовності характеризується розмиванням і поступовою маргіналізацією культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйнуванням цілісної мережі закладів, підприємств, організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору, неефективним використанням наявних культурних і творчих ресурсів.

В Законі України „Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005 – 2007 роки” зазначається, що протягом останнього десятиліття культура в Україні не лише втратила відповідне місце серед пріоритетів державної політики, а й опинилася на периферії державних інтересів. Як наслідок, утворився і дедалі збільшується розрив між так званою офіційною культурою, що фінансується з бюджету, і незалежною та орієнтованою на сучасні потреби культурної діяльності. Стала хронічною проблема неадекватного фінансового забезпечення галузі культури, суттєво погіршилася економічна структура видатків місцевих бюджетів на ці питання, а розрізненні культурні заходи так і не склалися в єдину програму послідовного культурного розвитку.

Для подолання системних негативних явищ у галузі культури передбачається розв’язання таких проблем:

· „залишковий принцип” ставлення до культури у суспільстві та державній політиці;

· відсутність цілісного інформаційно-культурного простору і мережі партнерських зв’язків на вертикальному і горизонтальному рівнях;

· відсутність середньо – і довгострокових програм культурного розвитку;

· відсутність визначених державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою;

· непідготовленість кадрів до господарських відносин у ринковій економіці;

· соціальна незахищеність працівників культури;

· недостатня участь України в європейських і світових культурних проектах.

Ясна річ, що подолання зазначених проблем вимагає нових політичних підходів, програм і механізмів їх реалізації. Концепція державної політики в галузі культури на 2005 – 2007 роки формулює основні принципи державної політики в галузі культури, що відповідають світовим і європейським засадам сучасної культурної політики. Серед них: · принцип прозорості і публічності; · принцип демократичності; · принцип де ідеологізованості і толерантності; принцип системності та ефективності; · принцип інноваційності.

Серед пріоритетів культурної політики знаходяться і охорона культурної спадщини, реалізація Закону України „Про охорону культурної спадщини” (2000 р.).

Під охороною культурної спадщини розуміють систему правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку, запобігання руйнуванню або заподіянню школи, забезпечення захисту, збереження, відповідного використання. Консервації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об’єктів культурної спадщини.

Головна мета охорони культурної спадщини полягає в збереженні, використанні об’єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Які ж об’єкти можуть бути віднесені до культурної спадщини? У відповідності до існуючих норм права до об’єктів культурної спадщини належать · визначні місця; · споруди (витвори); · комплекси (ансамблі); · їхні частини; · пов’язані з ним рухомі предмети, · а також території чи водні об’єкти, які мають певні властивості, а саме – мають цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Слід зазначити, що до таких об’єктів належать ті, що успадковані людством від попередніх поколінь і набули статусу культурної спадщини, незалежно від стану їх збереженості. Об’єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Ті об’єкти, які занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, вважаються пам’ятками культурної спадщини. Вони поділяються на дві категорії – пам’ятки національного та пам’ятки місцевого значення.

Класифікація об’єктів культурної спадщини здійснюється за типами і видами (див. мал. 1)


 

 


Діяльність з охорони культурної спадщини має бути комплексною, науково-обґрунтованою та ефективною. Комплексність забезпечується поєднанням перспективного і поточного, плануванням зазначеної діяльності, схопленням різноманітних сфер життєдіяльності суспільства та суб’єктів охоронної діяльності, здійсненням її на різних рівнях охоронної діяльності (міжнародному, державному, регіональному і місцевому). Всі заходи, які здійснюються в рамках охорони культурної спадщини повинні бути науково-обґрунтовані і спиратися, як правило, на результати громадської експертизи (див. мал. 2).

 

 

               
 
   
 
 
     
 
   
 
   
 
   
 
   
 
   

 

 


Охорона об’єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини. До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини належать:

· центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної

спадщини;

· орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

· органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій;

· органи охорони культурної спадщини районних державних адміністрацій;

· органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.

Особливі повноваження у сфері охорони культурної спадщини мають Кабінет Міністрів України та Міністерство культури України. У 2002 році була утворена Державна служба охорони культури, а у 2006 році Постановою Кабінету Міністрів України від 15 березня № 336 утворена Державна служба з питань національної культурної спадщини та визначені її повноваження.

До повноважень Кабінету Міністрів України належать: · здійснення державної політики у сфері охорони культурної спадщини; · здійснення державного контролю; · занесення об’єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України та внесення змін до нього щодо пам’яток національного значення; · подання у відповідні міжнародні інстанції пропозиції про занесення пам’яток до Списку всесвітньої спадщини; · надання дозволу на переміщення (перенесення) пам’ятки національного значення; · затвердження Списку історичних населених місць України та змін, внесених до нього; · оголошення ансамблів і комплексів пам’яток заповідниками чи музеями-заповідниками; затвердження нормативів і методик грошової оцінки пам’ятки.

Органи виконавчої влади приймають в межах своєї компетенції відповідні рішення у формі розпорядження, дозволів, приписів, постанов. Ці рішення є обов’язковими для виконання юридичними і фізичними особами, а рішення центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, прийняті в межах його компетенції, є обов’язковими для виконання органами охорони культурної спадщини.

Для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо розроблення основних напрямів розвитку охорони культурної спадщини, обговорення найважливіших програм та проектів центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини та орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної республіки Крим створюють з провідних вчених і висококваліфікованих фахівців-практиків науково-методичні ради, а інші органи охорони культурної спадщини створюють відповідні консультативні ради.

Окрім спеціальних органів у справі охорони культурної спадщини приймають активну участь підприємства усіх форм власності, заклади науки, освіти та культури, громадські організації та громадяни. Вони виконують наступні завдання:

· сприяють роботі органів охорони культурної спадщини;

· встановлюють шефство на відповідними об’єктами з метою забезпечення їх збереження;

· сприяють державі у здійсненні заходів з охорони об’єктів культурної спадщини і поширенні знань про них,

· беруть участь у популяризації культурної спадщини серед населення;сприяють її вивченню дітьми та молоддю;

· залучають громадян до охорони культурної спадщини.

Найбільш активно працюють над вирішенням зазначених завдань такі громадські організації як Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, Всеукраїнська спілка краєзнавців, Українське історико-просвітницьке товариство „Меморіал”, Українська асоціація захисту історико-культурного середовища, Український фонд культури та інші фонди. З ініціативи об’єднань громадян, органів охорони культурної спадщини, а також інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування створюються незалежні групи спеціалістів, які можуть здійснювати громадську експертизу з питань охорони культурної спадщини.

Законом України „Про охорону культурної спадщини” 2000 року (із змінами, внесеними згідно з Кодексом № 2768-ІІі від 25.10.2004 року, Законами № 2921-ІІІ від 10.01.2002 року та № 2245-IV від 16.12.2004 року) регулюються питання державної реєстрації об’єктів культурної спадщини (занесення об’єктів до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, вилучення пам’ятки з Реєстру), а пам’яток археології – до державної частини Музейного фонду України), встановлюються суб’єкти права власності на пам’ятки, умови щодо здійснення права власності та забезпечення охорони об’єктів культурної спадщини, утримання та використання пам’яток, фінансування охорони культурної спадщини, питання укладання міжнародних договорів та висування Подання про внесення пам’яток культури до Списку всесвітньої спадщини. Особлива увага приділена в Законі відповідальності за порушення законодавства про охорону культурної спадщини. Разом з тим, слід зазначити, що ще не всі питання у цій сфері врегульовані законодавством, існують також певні неузгодження (наприклад, питання охорони археологічних пам’яток), які потребують подальшої копіткої роботи щодо правового врегулювання питань охорони культурної спадщини, адаптації українського законодавства до норм і стандартів Європейського Союзу. Як і раніше, найважливішою умовою збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури є свідоме і дбайливе ставлення громадян до неоціненної історико-культурної спадщини.


Читайте також:

  1. V Суттю Я-концепції стає самоактуалізація в межах моральних правил і більше значимих особистісних цінностей.
  2. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
  3. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
  4. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
  5. Автономна Республіка Крим, регіональні та місцеві органи державної влади.
  6. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
  7. Аграрний комплекс національної економіки.
  8. АДАПТОВАНА ДО РИНКУ СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ (НАБОРУ) ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ПЕРСОНАЛУ. ВІДБІР ТА НАЙМАННЯ НА РОБОТУ ПРАЦІВНИКІВ ФІРМИ
  9. Адміністративні правопорушення в галузі охорони здоров'я. Адміністративна відповідальність медичних працівників.
  10. Адміністративно-правове регулювання державної реєстрації актів цивільного стану, державної виконавчої служби, нотаріату та адвокатури.
  11. Адміністративно-правове регулювання проходження державної служби
  12. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ




Переглядів: 2839

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
З початку ХХ століття в Україні поширилась багатопільна система. | Тема 2. Місце ідеології в сучасному світі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.01 сек.