Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Культурологічна і просвітницька діяльність Івана Мазепи.

Українська барокова архітектура.

У архітектурі помітно тяжіння до монументальності та декоративності, котра вражає розмахом - в інтер’єрі храмів це відбилося на прагненні максимально збільшити і наситити декором особливо важливі з точки зору сакрального значення компоненти храму. Живописний характер розкрито у принципі розподілу світла - головною метою куполу храму є відкриття верхнього світла. Пропорції збільшилися через відсутність часо-просторових обмежень. Цілісну єдність простежено на прикладах декоративно-орнаментального оздоблення. Розповсюдження “рушникового” та “килимового" письма в декорі споруд перетинається із західними тенденціями - ілюзія простору, поширення зорово-просторової перспективи. У монастирських ансамблях відчутно цілісність образного задуму, а характерною рисою стає вертикальність твору.

Найбільше стиль відбився в архітектурі кам’яних церков. Гармонійність і пишність, подеколи бундючність форм, розмаїття мальовничих композицій найкраще відповідали естетичним смакам українців. Приваблювала в бароковому стилі динамічність, експресивність, внутрішня напруга, що були покликані вразити, збудити уяву. Українських архітекторів вабили декоративні можливості бароко, єдність споруди з довкіллям. Козацький собор був однаковим із усіх чотирьох боків

Багато соборів було перероблено в стилі бароко - київський Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий собор, Кирилівська церква у Києві, Успенський собор Печерського монастиря.

Певні стильові зміни пов'язані з ім'ям російського архітектора І.Г. Шеделя. Він приїхав на запрошення Києво-Печерської лаври для будівництва великої дзвіниці. Лаврська дзвіниця - своєрідний програмний архітектурний твір свого часу. Це була найвища споруда в межах імперії - 96,5 м. Дзвіниця - вперше в українській архітектурі - побудована за принципами ордерної архітектури. У 1747 р. починається будівництво у Києві Андріївської церкви. Центрична об'ємна композиція храму визначалась итим, що цю споруду було видно з усіх боків. Проект виконаний Растреллі.

Апогеєм барокової архітектури України є дзвіниця Дальніх печер Києво-Печерської лаври, побудована талановитим українським народним зодчим С. Ковніром. Вся архітектура дзвіниці - композиційний ефект її двох ярусів розбудовано на контрасті горизонтальних і вертикальних елементів - відзначається високим професіоналізмом. Проект дзвіниці І.Г. Григоровичу-Барському.

Покровська церква на Подолі: три главки, що підкреслюють її основну композицію, "ґанки", що прилягають до головних бокових фасадів, витончено промальований декор, що не порушує ілюзію площинності стін - традиційний для української архітектури прийом.

Бароко в архітектурі поєднав особливості церковного й світського будівництва, вплив культурного середовища сусідніх країн та представників різних художніх течій, що змінило відношення до часу й простору. Часове перетинання барокових й ренесансних ідей підкреслює відмінність українського бароко від західного щодо ознак цілісної єдності.

Іван Мазепа (1644-1709) — один з видатних і найсуперечливіших політичних діячів України. Він здобув високу освіту: спочатку в Києво-Могилянській колегії, а потім у колегії єзуїтів у Варшаві. Вступивши на службу до польського короля, багато подорожував по Західній Європі, набуваючи досвіду управління державою.

Протягом 21-річного гетьманування І. Мазепа став одним із найбагатших феодалів Європи. Більшу частину своїх особистих прибутків він віддає на розвиток просвітницьких, культурних та релігійних закладів. Ревний покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових храмів у стилі козацького, або, як його часом називають, "мазепинського" бароко. Багато сил, часу, коштів він віддав Києво-Могилянській академії: наділив маєтками, звів головний корпус, довів кількість студентів до 2 тисяч. І. Мазепа заснував багато шкіл і друкарень для того, щоб "українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти". Він сприяв перетворенню Чернігівської колегії на вищу школу-ліцей.

Гетьман листувався з багатьма вченими, яких запрошував до співпраці. Саме під його впливом козацька старшина посилає своїх синів на навчання до закордонних університетів, що зумовило формування згодом власного кадрового потенціалу.

Освіта і наука. 17-18 ст

На початку XVII ст. активізується рух зі створення братських шкіл у Центральній Україні. У 1615 р. було створено Київську братську школу. Першим її ректором став Іов Борецький. У Київській братській школі вивчали грецьку, латинську, слов’янську, польську мови, а також поетику, риторику, філософію.

Кожний козак вносив 6 грошів вступних і 1,5 гроша щомісячно, які йшли на потреби братства та розвиток освіти. Майже всі свої кошти гетьман заповів Київській, Львівській і Луцькій братським школам. Взагалі, козацтво відіграло значну роль у розвитку освіти в Україні. На думку

Д.Яворницького, більшість січового війська за своєю грамотністю і начитаністю стояла так високо, що переважала у цьому відношенні середній, а, може, і вищий стан людей свого часу.

Вагомі здобутки освіти пов’язані з ім’ям Петра Могили, який, будучи митрополитом Київським, у 1631 році заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Через рік він об’єднав її з Київською братською школою і створив Київську колегію, що пізніше стала називатися Києво-Могилянською академією. Петро Могила всі свої збереження і власну бібліотеку заповідав цій колегії. Невдовзі колегія стала відомим в усій Європі центром освіти, науки й культури. Тут вивчалася слов’янська, грецька, латинська, польська, українська мови, риторика, філософія, математика (арифметика і геометрія), астрономія, музика, богослов’я. Уперше статус Академії був закріплений Гадяцькою угодою 1658 р., у 1701 р., завдяки наполяганням гетьмана Мазепи, Петро I підтвердив рівень Києво- Могилянської академії як найвищого навчального закладу. Тут було 8 класів,тривалість навчання – 12 років. Академічна бібліотека у XVIII ст. налічувала 12 тисяч томів і безліч рукописної літератури та документів, що робило її визначним науковим осередком.

З 1654 року, після укладання військово-політичного союзу України і Росії, рух освічених українців до Росії набуває широкого розмаху. Як бачимо, на кінець XVII – першу половину XVIII століть Україна мала розвинену освітню систему, що включала в себе початкову, середню й вищу школу високого класу.

Однак, на кінець XVIII ст. спостерігаємо вже зовсім іншу картину. Через закріпачення й розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській Україні припинили існування. Згодом для непривілейованих верств населення тут, як і в Росії, виникають малі народні училища (дворічні) – у повітових містах і головні народні училища (п’ятирічні) – в губернських центрах. На Правобережній Україні та на західноукраїнських землях, що залишилися під владою Польщі, передусім, занепадали братські школи. Після шкільної реформи 1776-1783 рр. на західноукраїнських землях було організовано початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчали німецькою мовою. У сільських школах при церквах теж навчали польською чи німецькою, лише в поодиноких випадках – українською мовою. Абсолютна більшість дітей залишалася поза школою.

Розвиток літератури, театрального і музичного мистецтва.17-18 ст

Протягом XVI—XVII ст. друкарні засновуються в багатьох містах України. Збільшився випуск нових книжок. Київ відіграв важливу роль у поширенні книгодрукарства, розвитку мистецтва оформлення книг, поліграфічної техніки. В 1615 р. в Києво-Печерській лаврі було засновано типографію, перша друкована книги якої — “Часослов” побачила світ у 1616 році. Протягом короткого часу навколо друкарні утворився гурток вчених, просвітителів, письменників. Активну роль у ньому відігравали Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Тарасій Земка та багато інших. Книжкову продукцію друкарні Києво-Печерської лаври можна поділити на кілька тематичних напрямків: 1. Церковно-служебна література. 2. Богословська. 3. Навчальна. 4. Світсько-полемічна література та віршовані твори. Більшість видань складала церковно-служебна література. Характерною особливістю їх було намагання видавців наблизити книги до читача шляхом перекладу деяких розділів на мову, близьку до розмовної. Діячі вже згаданого київського гуртка переклали та відредагували “Бесіди Іоана Златоуста на 14 послань св. ап. Павла” (1623 р.) та “Бесіди Іоана Златоуста на дії св. апостолів” (1624 р.). Видання богословських книг було одним із засобів боротьби проти католицизму і уніатства. Більшість видань друкарні виходило давньослов’янською мовою, але друкувались книги й іншими мовами. Видання Києво-Печерської друкарні відзначались високою поліграфічною технікою. Лаврські видання починались з титульного аркуша, прикрашеного гравюрами на сюжет книги. Крім назви книги, на ньому зазначались рік і місце видання. Зі зворотньої сторони вміщувались герб меценатів, які матеріально підтримували друкарню, і вірші, котрі тлумачили геральдичні знаки. Як правило, книги супроводжувались передмовами, присвятами, післямовами. Текст книги друкувався в рамці, іноді орнаментованій. Сторінки оформлялись заставками, кінцівками. Вони використовували двоколірний друк — чорною та червоною фарбами, різноманітність шрифтів. Новгород-Сіверська друкарня. Роботи з її створення і функціонування очолив Симеон Ялинський. Судячи з видань цієї друкарні, вона почала функціонувати близько 1675 року. Книги одразу почали друкуватись українською і польською мовами. Друкувались богослужебні книги. Більшість видань складали твори, написані власне Лазарем Барановичем Іонакієм Галятовським, Дмитром Ростовським. Живучи в Чернігові, Л.Баранович не мав можливості приділяти друкарні належної уваги.

Театральне мистецтво — галузь української культури, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами.У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стацінарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810.Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурклеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні.

У XVI —XVII ст. у братських школах Львова, Луцька, Острога, Києва, у Києво-Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни. Нотну грамоту вивчали за рукописними і друкованими нотолінійними ірмологіонами (перший видало у Львові 1700 p.). У цей час в церковній музиці утвердився багатоголосий спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Зава-довський, Замаревич, Зюска, Календа, Колядчин, Коньовський). Партссний спів під назвою «київський» поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи партесного співу узагальнив український композитор М.Ділецький у «Граматиці музикальній» (1677). Не треба забувати, що кобзарі-запорожці — це не тільки носії народної пам'яті, це ще й музична культура України. Грали не тільки на кобзі, в пошані були також ліра, сопілка, скрипка, цимбали тощо.

У 1652 р. Б.Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні за аналогією з подібними цехами, що вже існували у Кам'янці, Львові та деяких інших українських містах.

Помітних успіхів досягла українська музична культура у XVIII ст. Осередком музичного життя стала Київська академія, де вивчали нотну грамоту та були поширені хоровий спів, гра на музичних інструментах. В академії існував симфонічний оркестр. Внесок у розвиток музичної культури зробили композитори В.Пікулицький, І.Рачинський, М.Березовський, А.Ведель. Вплив мала також творчість композитора Д.Бортнянського, якому належить багато творів духовної і світської музики. Хори існували при Переяславській, Чернігівській, Харківській колегіях. У містах та великих поміщицьких маєтках розвивалася світська музика. Було відкрито Глухівську співацьку школу. У кін. XVIII ст. на основі народнопісенної творчості почала зароджуватися і поширюватися пісня-романс літературного походження.Чимало пісень виникло у зв'язку із зруйнуванням Запорізької Січі. Визначились основні теми, сюжети, образи рекрутських, наймитських, кріпацьких, бурлацьких пісень. Створювалися пісні про героїв народних повстань: Максима Залізняка, Устима Кармелюка, Олексу Довбуша, Швачку.

Архітектура, живопис, декоративно-ужиткове мистецтво.17-18 ст.

В українській архітектурі на другу половину XVII ст. припадає розквіт бароко. Будинки прикрашаються розкішними декоративними фронтонами, порталами, брами оформляються вигнутими деталями, буйною орнаментикою. На землях України цей італійський стиль набирає нових мистецьких форм та національного колориту. Особливо значні заслуги гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи. Пам’ятки архітектури бароко першої половини XVII ст. збереглися у Львові (костели бернардинів і єзуїтів) та Києві (перебудова Успенського собору італійцем Брачі в 1613 p.). П’ятибанна церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі незвичайно струнка в своїх пропорціях, з багато різьбленими декораціями стін; це справжня перлина між усіма п’ятибанними церквами українського бароко. Поряд із спорудженням нових Мазепа обновлював старі храми. По всій Лівобережній Україні у другій половині XVII – на початку XVIII ст. було споруджено ряд монастирів з храмами, дзвіницями, оборонними мурами і баштами. Найвизначнішим архітектором на західноукраїнських землях був Бернард Меретин. Найбільша пам’ятка його творчості – Львівський собор св. Юра (споруджений у 1744-1764 pp.), в архітектурі якого західноєвропейські риси гармонійно поєднані з національними, українськими.

В українському мистецтві другої половини XVII ст. значне місце займає іконопис, що розвивається в ренесансно-барокових формах. Особливо відзначаються іконостаси Єлецького собору, Троїцької в Чернігові та Преображенської в Сорочннцях церков. Дуже гарний іконостас церкви св. П’ятниці у Львові. Портрет мав ту національну особливість, що при всій своїй життєвості у кінці XVII ст. він зберіг тісний зв’язок з іконописом. Монументальними були портрети Б. Хмельницького і визначних козацьких старшин. Графічне мистецтво розвивали друкарні, що існували при Києво-Печерській лаврі, Троїцько-Ільїнському монастирі в Чернігові та Успенському ставропігійському братстві у Львові. На той час сформувалася художня школа граверів. Основоположником українського граверства вважають Олександра Тарасевича. Відомими майстрами гравюри були Григорій Левицький (1697-1769) та Аверкій Козачківський, він виконав ряд гравюр на міді для київських видань «Апостола» та «Євангелія», а також до книги М. Козачинського «Філософія Арістотелева». В останній третині XVIII ст. в українське мистецтво з Франції приходить новий стиль – рококо. У мистецтво ще більше проникає світський дух, впливаючи передовсім на церковне малярство: в ньому образи виступають тепер у ясних, радісних кольорах, обличчя святих втрачають традиційну суворість і часто нагадують світських людей. Великого поширення набуває портрет, основними замовниками виступає духовенство і багата шляхта. Модно було замовляти посмертні портрети, які часто ставили у каплицях та церквах. Дуже популярними були портрети Б. Хмельницького. Особливо славились художні полотна Луки Долинського (1750-1824), який здобув мистецьку освіту у Відні і згодом працював у Львові. Він виконав ікони для собору св. Юра, церков П’ятницької, св. Онуфрія, очолював роботи по оформленню Успенського собору в Почаєві.

В усіх місцевостях України розвивалися народне керамічне мистецтво, різьба по дереву, килимарство, вишивання, ювелірне мистецтво.

Національне відродження.

Особливістю національно-визвольного руху в Україні першої половини XIX ст. було його посилення на основі дворянських культурних традицій. Центрами освіти і науки в Україні були університети. Перші з них виникли у Харкові (1805 В. Каразіна) та Києві (1834). Була проведена велика робота зі збирання, систематизації і публікації історичних джерел — актового, архівного матеріалу, літописів, пам'яток народної творчості. В історіографії кінця XVIII — початку XIX ст. в Україні особливе місце займає "Історія Русів", яку опублікував О. Бодянський у 1846 р. З 1784 р. діяла бібліотека Львівського університету, у якій налічувалось близько 50 тис. томів літератури з різних галузей знань. Прогресивні вчені й письменники (П.П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш, Я. Голо-вацький) порушували проблеми української лексикографії: збирали матеріали і готували до друку словники української мови. Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо великого українського поета Т. Шевченка. Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався у загальному руслі розвою європейського мистецтва. Картина розвитку мистецтва першої половини XIX ст. не була однозначною. Тоді панував класицизм, але паралельно з ним (чи в його надрах) розвивався романтизм, закладалися підвалини реалізму як стилю. В Україні у скульптурі й архітектурі переважав класицизм, що прийшов на зміну стилю бароко* (І. Мартос, пам'ятник Мініну і Пожарському на Красній площі у Москві, пам'ятник Рішелье в Одесі, пам'ятник-надгробок фельдмаршалові П. Рум'янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі.

Високим рівнем розвитку вирізнялася музично-пісенна творчість. Широко побутували народні пісні календарного циклу, колядки, веснянки, гаївки, колискові, весільні та інші. З народу вийшли талановиті співці-кобзарі, лірники (Андрій Шут, Остап Вересай).Сприятливі умови для розвитку театрального мистецтва складалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М. Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Розвиток національного театру особливо активізувався в ЗО— 40-ві рр.Організаторами Кирило-Мефодіївського товариства стали: М. Костомаров, М. Гулак, увійшли: письменник П. Куліш; О. Маркевич, О. Навроцький, І. Посяде, Г. Андрузький, О. Тулуб, Д. Пильчиков, М. Савич. У березні 1847 р. почалися арешти. Жандарми заарештували в Петербурзі Гулака. Слідом за ним було доставлено до Петербурга заарештованих Костомарова, Шевченка, Навроцького, Андрузького, Посяду, Куліша і Білозерського, згодом — Савича і Маркевича. Кирило-Мефодіївське товариство зробило першу спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу визвольного руху, його ідеї і програма надовго визначили головні напрями українського національного відродження.

Художнє життя першого етапу.

Національне відродження — важливий чинник сучасного політичного життя і в багатонаціональних державах, і в міждержавних зв'язках. Головна передумова національного відродження — проголошення державного суверенітету будь-якого народу, в тому числі українського. Це не реставрація нації і не реанімація всього того, що було в її історії. Сутність відродження виявляється в модернізації нації, її оновленні у системі реалій сучасного життя, поступі загальнолюдської цивілізації.

У сучасних наукових дослідженнях з проблем духовної культури під поняттям "національне відродження" розуміють такий етап у розвитку конкретного етносу, коли останній усвідомлює себе як етнічна нація, "дійова особа історії і сучасного світу", що має право на вільний розвиток, самовизначення та державну незалежність.

На першому етапі національного відродження, який М.Грох називає академічним, певна етнічно-національна спільнота стає предметом уваги дослідників-етнографів, мовознавців, фольклористів. Тут дослідники накопичують відомості про матеріальну і духовну культуру конкретного народу. Вони збирають і публікують народні пісні та легенди, досліджують прислів'я, вивчають релігійні вірування, звичаї й обряди народу, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу.

Художнє життя другого етапу.

Другий етап національного відродження — культурна фаза. Вона характерна тим, що мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою. Саме на ній письменники творять національну літературу, якою перекладають твори з інших мов. Народна мова як обов'язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і — до вищих навчальних закладів. Національна мова використовується в наукових дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті.

На етапі відродження поступово формується національна свідомість, відбувається усвідомлення своєї окремішності, що вноситься прошарком інтелігенції вглиб етнічного масиву (за допомогою школи, літератури, преси). Названий етап можна вважати періодом патріотичного відродження, коли широкі маси народу долучаються до -національного руху.

У вітчизняній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, згідно з якою початок українського національного відродження пов'язується з виходом у світ "Енеїди" І.Котляревського (1798 p.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками — Г.Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Науковою основою, що стимулювала їх зусилля, став Харківський університет, навколо якого згуртувалися кращі представники української науки та культури.

Національно-культурне відродження у Галичині пов'язувалося з іменем М.Шашкевича, який майже через 40 років після появи "Енеїди" видав разом з однодумцями з гуртка "Руська Трійця" альманах "Русалка Дністровая", започаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс. Однак такі погляди на проблему національно-культурного відродження в Україні у XIX ст. дещо застарілі й вимагають відповідної корективи.

Другим важливим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIII ст. на Заході. Романтизм як художній метод склався наприкінці XVIII — початку XIX ст. Поява романтизму пов'язана з виникненням та піднесенням антифеодальних національно-визвольних рухів. У боротьбі за утвердження нових естетичних принципів прихильники романтизму виступили проти раціоналістичних догм класицизму, висунувши на перший план духовне життя людини.Прогресивні революційні романтики України (Т.Шевченко, М.Шашкевич та інші) поширювали ідеї народності, гуманізму, розвивали національну мову, оспівували народно-визвольні рухи.


Читайте також:

  1. Адвокатська діяльність
  2. Актове діловодство. Діяльність судів. Ведення актових книг
  3. Англійська система фізичного виховання. Діяльність Томаса Арнольда.
  4. Антимонопольна діяльність держави
  5. Антимонопольна діяльність держави.
  6. Аудиторська фірма — юридична особа, створена відповідно до законодавства, яка здійснює виключно аудиторську діяльність.
  7. Банківська діяльність
  8. Банківська діяльність у сфері надання фінансових послуг
  9. Банківська діяльність у сфері надання фінансових послуг.
  10. БИЛИНА ПРО ІВАНА ГОДИНОВИЧА – ПЕРЕСПІВ АРХАЇЧНОГО МІФУ ПРО РІЧНІ СЕЗОНИ
  11. Болота та їх геологічна діяльність
  12. Валютні біржі та їх діяльність




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Образотворче мистецтво, архітектура, музика.14-16 ст. | ДО ЕКЗАМЕНАЦІЙНИХ БІЛЕТІВ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.002 сек.