• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Які ж причини змусили гетьмана шукати нових зовнішньополітичних орієнтирів?

На кінець червня повстанці звільнили від польських магнатів і шляхти всю Ліво­бережну Україну, ана середину вереснябули звільнені Правобережжя, Поділля, частина Волині. На звільненій території українці створювали власні органи влади, формували нову модель соціально-еконо­мічних відносин. У вересні 1648 р. - відбулася битва з 60-тисячною польською армією поблизу міста Пилявці. Перемога українців створила сприятливі умови для визволення Західної України. У жовтні 1648 р. - Б.Хмельницький взяв в облогу Львів, а згодом - фортецю Замостя. У листопаді 1648 р. - козацькі полки ра­зом із загонами місцевих повстанців звільнили увесь західноукраїнський регіон.Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи. Виникла можливість об'єд­нання українських земель у межах націо­нальної держави збройною силою.

Перемир'я сторін. Політичні плани Б. Хмельницького. Однак Б.Хмельницький не пішов на еска­лацію бойових дій, прагнучи політичного врегулювання конфлікту. 21 листопада 1648 р. він уклав перемир'я з новообраним польським королем Яном Казиміром, пого­дившись відвести українське військо від західних рубежів і в ході подальших пере­говорів вирішити українську проблему.

У грудні 1648 р. Б.Хмельницький на чолі переможного війська урочисто в'їхав до Києва. Усе місто разом з київським митрополитом Сильвестром Косовим вітало гетьмана як "українського Мойсея", визволителя від "лядської неволі". Гетьмана віта­ли також посли Туреччини, Молдавії, Валахії, Семигороддя. І вже влютому 1649 р. під час перего­ворів з королівським посольством у Перея­славі гетьманвперше висунув ідею ство­рення української суверенної держави:

* він обгрунтував право українців на власну державу в етнічних межах їх проживання;

* проголосив незалежність утвореної в ході визвольної боротьби Української дер­жави;

* сформулював положення про соборність Української держави і представив її як спадкоємицю Київської Русі.

Польський уряд не сприйняв ідею україн­ської державності і сподівався ціною окре­мих поступок поставити Україну в свою за­лежність.Єдине, про що домовилися обидві сторони на переговорах, так це про перемир'я і встановлення демаркаційної лінії міжукраїнськими і польськими військами по р. Горинь.

Розбудова української держави. На українських землях, що опинилися у сфері впливу Б.Хмельницького (Київсь­ке, Чернігівське, Брацлавське воєвод­ства, східні райони Волинського і Поділь­ського воєводств) продовжувався процес формування української держави. На жаль, поза межами цього процесу зали­шився західний регіон. Озна­ки козацької держави:

Форма правління. У ході повстання 1648 р. почалася роз­будова національної держави республі­канського типу. Верховним органом вла­ди стала загальнокозацька рада, в якій могло брати участь усе козацьке військо. На чолі держави стояв гетьман, який оби­рався Військовою радою.

Адміністративно-територіальний устрій. Територія, на яку поширювалася влада гетьмана, ділилася на полки, а полки - на сотні (полків у різні часи було 36,26,16,10). На чолі полку стояв полковник(обирався на полковій раді або призначався гетьма­ном), на чолі сотні - сотник. Полковники і сотники здійснювали військову і адміні­стративну владу. Містами й селами управляли отамани. У містах з магдебурзьким правом діяли також виборні магістрати, у селах - сільські ста­рости. Центром гетьманського правління став Чигирин.

Судова система. На українських територіях діяло козаць­ке звичаєве право, зберігали силу норми Литовських статутів, магдебурзьке право. З'явилося нове джерело права - гетьманські універсали, обов'язкові для всього насе­лення України. Найвищою судовою інстан­цією був Генеральний військовий суд, на місцях діяли козацькі суди, які мали значен­ня загальностанових судів.

Збройні сили. Бойове ядро української армії станови­ли запорожці і реєстрові козаки. Полк скла­дався із 1-2 тис. записаних у реєстр козаків, але до них могли приєднуватися багато ти­сяч добровольців. Чисельність армії дохо­дила до 100-150 тис. чоловік.

Відновлення війни. Після укладеного у лютому 1649 р. перемир'я сторони вели військову і дипло­матичну підготовку до продовження війни. У травні 1649 р. Польща відновила воєнні дії. Б.Хмельницький у союзі з Кримом здо­був переконливі перемоги над польськими військами під Збаражем (липень 1649 р.) та Зборовим (серпень 1649 р.). Військовий табір короля Яна Казиміра опинився в щільному оточенні під Зборовим. Стано­вище польської армії було катастрофічним. Лише зрада татар, які побоювалися зміцнення українців, врятувала поляків від остаточного розгрому. Кримський хан Іслам-Гірей пішов на переговори з Яном Казиміром, змусивши Б.Хмельницького припинити воєнні дії і теж приступити до переговорів. І

Зборівська угода. У результаті 18 серпня 1649 р. між сторо­нами було укладено Зборівський договір; *Україна у складі Київського, Чернігів­ського і Брацлавського воєводств під офі­ційною назвою Військо Запорізьке визна­валася автономією в межах Речі Поспо­литої;

* кількість реєстрового війська станови­ла 40 тис. осіб, не записані до реєстру козаки мали повернутися у підданство до панів; * шляхта отримала право повернутися до маєтків, відновлювалося феодальне землеволодіння, попередні повинності селян і міщан.

Таким чином, українська сторона пішла на значні поступки: замість неза­лежної держави вона змушена була по­годитися на автономію, втрачалася те­риторія шести полків, відновлювалася стара модель соціально-економічних відносин. Трагічним наслідком догово­ру стало жахливе спустошення татара­ми українських земель, на що таємний дозвіл дав Ян Казимір.

Мир був нетривким. Сторони знову по­чали готуватися до війни. Уряд Б.Хмель­ницького налагоджував суспільне та економічне життя, зміцнював збройні сили, проводив активну зовнішню політику з ме­тою створення антипольської коаліції. Зміцнювалися дипломатичні стосунки з Валахією, Семигороддям, Туреччиною, Росією. Встановлювалися союзницькі від­носини з Молдавією, а молдавський го­сподар Василь Лупул пообіцяв віддати свою дочку Роланду за старшого сина Б.Хмельницько­го - Тимофія. Під тиском Туреччини союз із Хмельницьким знову уклав і кримський хан Іслам-Гірей.

Поразка під Берестечком та її наслідки. Польський уряд, прагнучи не допустити зміцнення України, у лютому 1651 р. від­новив війну. Вичікувальна, непослідовна тактика кримського хана негативно по­значилася на військових операціях укра­їнського війська, позбавила Б.Хмельниць­кого ініціативи. Закономірним результа­том тактики Криму стала найтяжча за всю війну поразка українців під Берестечком у липні 1651 р. Татари залишили поле бою і силою затримали при собі Б.Хмельниць­кого. Українське військо потрапило в ото­чення і понесло величезні людські втрати. Полякам дістався весь обоз і гетьманська канцелярія. У липні литовські війська взяли Київ. Трагедія під Берестечком і втрата Києва завдали серйозного удару Україні. Однак, Хмельницькому вдалося відновити боє­здатність армії, зупинити польсько-литов­ське військо під Білою Церквою і змусити противника до переговорів. Та все ж укла­дена 28 вересня 1651 р. Білоцерківська угода призвела до тяжких для України наслідків:

* територія автономії обмежувалася лише Київським воєводством;

* козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тис. осіб;

*гетьман підпорядковувася польському королю та позбавлявся права закордонних зносин.

Договір не влаштовував жодну із сторін. Польський сейм навіть відмовив­ся його схвалити. Поляки вірили у свою швидку остаточну перемогу над Украї­ною. Вони поверталися в українські землі, відновлювали свою владу, здійснювали жорстокі репресії проти українського на­селення. Саме в цей час починається масове пере­селення українців у північно-східні і східні українські землі, які ще з кінця XV ст. пере­бували в межах Московської держави. Пере­селенці засновують міста Харків (1655 р.), Суми, Охтирку та інші. Згодом цей край отри­мав назвуСлобідська Україна (від слова "слобода" - так називалися поселення, які отримували від уряду певні пільги).

Кульмінація національно-визвольної війни.Український народ не прийняв тяжкі умо­ви Білоцерківської угоди. Навесні 1652 р. Б.Хмельницький відновив воєнні дії проти Польщі, заручившись у черговий раз під­тримкою Криму. Утравні 1652 р. козаки оточили і розгромили 20-тисячне польське військо білягори Батіг на Поділлі. Пере­мога викликала масове антипольське пов­стання населення України, в результаті на всій її території учервні 1652 р. віднов­люється влада гетьмансько-старшинської адміністрації.

Соціально-економічний лад козацької республіки.Відбувається утвердження нової мод елі соціально-економічних відносин, визнаної де-факто гетьманською владою:

* ліквідація, за невеликим винятком, вели­кого і середнього феодального землеволо­діння, кріпацтва, фільварково-панщинної системи. Провідною формою господарю­вання стало козацько-селянське дрібне землеволодіння;

Таким чином, основними завоювання­ми першого періоду війни стало утвер­дження в Україні нової моделі соціально-економічних відносин.

1. в). Другий період (1652-1657рр.)

В цей час почало ускладнюватися між­народне і внутрішнє становище України. До ускладнення міжнародного стано­вища України призвела молдавська полі­тика Б. Хмельницького, зокрема, шлюбний союз його сина Тимофія з донькою молдав­ського правителя Лупула Розандою. Проти включення Молдавії у сферу полі­тичних інтересів України виступили Осман­ська імперія, Валахія, Трансільванія (Семигороддя). Сформувалася антиукраїнська коаліція у складі Речі Посполитої, Валахії, Трансільванії, а згодом і Молдавії (після державного перевороту і повалення влади Лупула). У боротьбі за молдавський пре­стол загинув і Тимофій Хмельницький. Козацька армія не могла успішно проти­стояти силам антиукраїнської коаліції. Ускладнення внутрішнього становища України стало результатом тривалих війн, які призвели до значних людських втрат, погіршення економічного становища, спу­стошення земель, зневіри й розчарування серед населення. Восени 1653 р. відбулася битва між укра­їнсько-татарськими та польським війська­ми біля м.Жванець на Поділлі. Польська армія опинилася в оточенні. Однак, крим­ський хан знову зрадив українську сторону і пішов на переговори з королем, які завер­шилися15 грудня 1653 р. Кам'янецькою угодою, як підкреслюють В.Смолій і В.Степанков, "відносно козацької України вона передбачала відновлення не умов Зборівського договору (як це часто стверджуєть­ся в історіографії), а лише передбачених ним прав і вольностей козацтву ".

Пошуки союзника.У цій ситуації гетьман і старшина все більше переконуються в тому, що без надій­ної допомоги ззовні неможливо забезпечити перемогу над поляками і зберегти козацьку державу. Таку допомогу можна було отри­мати від Туреччини або Москви. Старшина більше схилялася до союзу з Москвою, ідея такого союзу підтримувалася і широкими масами населення. У 1653 р. Хмельницький звернувся до царя з конкретними пропозиціями тісного союзу, погрожуючи, що укладе союз з Туреччиною. Цар Олексій Михайлович терміново скликав Земський собор, який 11жовтня 1653 р. прийняв рішення про прийняття Війська Запорізького під протек­торат московського царя. В Україну для пе­реговорів з гетьманом було вислане спеціальне посольство на чолі з боярином Васи­лем Бутурліним.

Укладання україно-російського договору. 18 січня 1654 р. в Переяславі відбулася загальна Військова рада, яка прийняла рі­шення про перехід України під зверхність царя. Царські посланці привели українсь­ке населення до присяги на вірність царю, але не скрізь присягали охоче: виникла опозиція в Києві, відмовилися присягати деякі полки, відомі полковники І.Богун та І. Сірко. У Переяславі були складені так звані Переяславські статті, які визначали умови приєднання України до Росії. Цар рати­фікував ці статті у березні 1654 р., звідки їх назва - "Березневі статті". Основні положення "Березневих статей":

* Україна (територія колишніх Київ­ського, Чернігівського і Брацлавського воє­водств) переходить під протекторат Росії; * влада в автономії належить гетьману, якого обирає військо і затверджує цар; передбачалася нежиттєвість влади Богдана Хмельницького; * чисельність козацького війська — 60 тис. чоловік; * в містах зберігалося право на само­управління; * визнавалася самостійність українськоїправославної церкви; * Україна отримала право на зовнішню політику, крім відносин з Польщею і Туреч­чиною;

Оцінка договору 1654 року. Серед істориків немає згоди в оцінці ха­рактеру Переяславської угоди. Насправді ж, Б.Хмельницький споді­вався, спираючись на підтримку Москви, завершити, нарешті, війну проти Польщі, розширити і зміцнити козацьку державу. Порушення царизмом Переяславської угоди. У 1656 р. цар уклав Віденський мир з поляками без усякої на те згоди українців. На зближення з Польщею Москва пішла з ме­тою спільної боротьби проти Швеції, яка значно посилила свої позиції в Прибалтиці. Гетьман відкрито звинуватив царя у пору­шенні Переяславської угоди, продовжував війну з Польщею і приступив до утворення нової антипольської коаліції. Він уклав союз з Семигородським князівством, вів пере­говори зі Швецією, яка обіцяла допомогти у створенні самостійної української держави. Відбулося загострення російсько-україн­ських відносин. Але в критичний момент стосунків з Москвою, уражений звісткою про поразку українсько-семигородського війська від Польщі, 27 липня 1657р. Богдан Хмельницькнй помер. Гетьмана поховали в Суботові, у збудованій ним Іллінській церкві, де вже покоїлося тіло старшого сина Тимоша.

1. г).Третій період (1657-1663 рр.)

Ліквідація спадкоємного гетьманату. Як Ви знаєте, Корсунська рада ще за життя Б.Хмельницького обрала його наступником сина Юрія, визнавши таким чином спадковість гетьманату. Після поховання Б.Хмельницького стар­шинські угрупування відійшли від принци­пу спадковості гетьманства і розгорнули боротьбу за владу. Найбільш успішно у цьому напрямку діяв генеральний писар /. Виговський. Спочатку (у вересні 1657 р.) старшинська рада обрала І.Виговського гетьманом до повноліття Ю.Хмельниць­кого, а згодом (у жовтні 1657 р.) - повно­правним гетьманом. Таким чином, в Україні династичний принцип гетьманської влади поступився місцем республіканському. Ліквідація спадкоємного гетьманату не­гативно позначилася на долі національно-визвольної війни: старшинським угрупуванням було відкрито шлях до боротьби за гетьманську булаву, що, врешті-решт, призвело до громадянської війни і занепа­ду держави. У цьому виявилася політична незрілість української еліти.

Політика І.Виговського (1657.1659рр.). І.Виговський, досвідчений .і не позбав­лений таланту державний діяч, припустився ряду серйозних політичних прорахунків:

По-перше,обрання його гетьманом відбулося не на Генеральній козацькій раді а на старшинській, що викликало невдоволення простого козацтва.

По-друге,Іван Виговський шляхтич за походженням, гетьман взяв курс на підтримку інтересів старшини і шляхти, нехтуючи інтересами козаків, селян і міщан. Відбувся вибух широкого опозиційного руху, який очолили полтавський полковник М. Пушкар і кошовий отаман запорожців Я. Барабаш.

По-третє, помилковими і згубними для держави були спроби І. Виговського схи­лити Москву для боротьби з непокірними. До такого ж кроку вдалося і керівництво опозиції. Створювалися умови для втру­чання Москви у внутрішні справи України. При цьому російський уряд провокував за­гострення боротьби між сторонами, поси­люючи свій вплив в Україні.

По-четверте, для боротьби з опозицією І.Виговський скористався допомогою Крим­ського ханства. У травні-червні 1658 р. геть­манське і татарське військо здійснило похід на Полтавщину, де знаходився центр опо­зиційного руху. У бою під Полтавою опози­ція зазнала поразки, М.Пушкар був убитий. Похід І Виговського на Лівобережну Украї­ну мав характер каральної експедиції, внас­лідок якої загинуло майже 50 тис. чоловік. Вперше в історії України татари залучались не для захисту від зовнішньої небезпеки, а для боротьби із старшинською опозицією і повсталим народом. Союз із кримським ханом викликав обу­рення серед населення, відштовхнув від гетьмана багатьох із його оточення.

Зближення з Польщею. Гадяцька угода. У протистоянні з Росією І.Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполи­тою і повернувся до ідеї входження козаць­кої України до складу королівства. У вересні 1658 р. між сторонами було укладено Гадяцький договір, за яким:

*Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівство па чолі з гетьманом і входили до складу Речі Посполитої на правах автономії. Визна­валася свобода релігійного віросповідання, зберігалися права і привілеї козаків, дозво­лялося відкриття 2-х академій і без обме­жень - шкіл і друкарень;

* з іншого боку, передбачалося відновлення соціально-економічних відносин, що існу­вали до цього, зменшувалася кількість ко­заків, Руське князівство позбавлялося права на самостійні міжнародні відносини.

Російський уряд оголосив І.Виговсько­го зрадником і навесні 1659 р. розгорнув наступ на Україну 150-тисячної армії. У червні 1659 р. під Конотопом армія гетьма­на разом з татарами та поляками завдала нищівної поразки російській армії. Але ско­ристатися результатами перемоги І.Ви­говський не зміг. Його орієнтація на Річ По­сполиту, поступливість у відносинах з нею, терор проти опозиції викликали різке не­задоволення в суспільстві. Посилився антигетьманський рух, провідну роль в організа­ції якого відіграли полковники І. Богун, П.До­рошенко, І.Ковалевський, І. Іскра, кошовий отаман І. Сірко. Рятуючи життя, І.Виговсь­кий зрікся булави і вирушив до Польщі.

Політика Ю.Хмельницького (1659-1663 рр.). У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю. Хмельницького, сподіваючись, що він продовжить справу свого батька. У жовтні 1659 р. у Переяславі між геть­маном і російським урядом були підписані договірні статті, які суттєво обмежували автономні права України: обмежувалися прерогативи гетьмана, український уряд позбавлявся права на зовнішню політику, київська метрополія підпорядковувалася московському патріарху.

Розкол України на Правобережну та Лівобережну. Переяславські статті, укладені під тис­ком Москви і промосковської лівобереж­ної старшини, викликали розчарування і обурення козацтва. Незадоволення полі­тикою російського уряду висловлював і молодий гетьман. Восени 1660 р. після невдалих військо­вих операцій проти Польщі Ю.Хмельниць­кий пішов на укладення угоди з польським урядом. У жовтні 1660 р. сторони підписа­ли Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Поспо­литої на автономних засадах (відновлюва­лися умови Гадяцького договору без статті про утворення Руського князівства). Більшість козацтва і старшини Ліво­бережної України, де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнавати владу Ю.Хмель­ницького. Спроби гетьмана поширити свій вплив на Лівобережжя виявилися невда­лими. Усвідомлюючи свою політичну не­спроможність, Ю.Хмельницький склав булаву. Правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю (1663-1665рр.), який дотримувався пропольської орієн­тації, на Лівобережжі перемогу отримав кошовий отаман Запорізької Січі Іван Брюховецький (1663-1668 рр.), який зробив ставку на російський уряд. Таким чином, Українська держава роз­кололася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, які перебу­вали у стані війни. Були створені умови для поділу України по Дніпру між Росією і Річчю Посполитою.

1. д).Четвертий період (1663-1668 рр.)

Поділ України між Росією та Польщею. Війни між Лівобережжям і Правобереж­жям за активної участі в них Польщі, Росії, Туреччини і Криму набули затяжного, над­звичайно складного і трагічного характе­ру, супроводжувалися все більшим втру­чанням польського і російського урядів у внутрішнє життя України. Врешті-решт, Росія і Польща виріши­ли досягти компромісу за рахунок поділу українських земель. 30 січня 1667 р. вони уклали Андрусівське перемир'я на 13,5 років: * визнавалося входження Лівобереж­ної України до складу Росії, а Право­бережної України - до складу Польщі, Київ на два роки залишався за Росією, За­порізька Січ мала перебувати під владою обох держав.

Прихід до влади П.Дорошенка. Возз'єднання українських земель. Про підготовку російсько-польського договору Україна не знала, в Андрусів не були запрошені ні І.Брюховецький - геть­ман Лівобережної України, ні Петро До­рошенко, обраний замість П.Тетері гетьма­ном Правобережної України (1665-1676 рр.). Боротьбу національно-патріотичних сил за об'єднання України очолив П.Доро­шенко. Розуміючи, що Річ Посполита не на­дасть допомоги у реалізації його плану, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман при­ділив переговорам з Росією про протекцію царя за умови об'єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі. На початку лютого 1668 р. в Лівобереж­ній Україні вибухнуло антимосковське по­встання. П.Дорошенко, заручившись під­тримкою значної частини населення Ліво­бережжя, усунув І.Брюховецького і об'єд­нав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його геть­маном об'єднаної України. Відкрилася перспектива відродження возз'єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль відігра­вала і відсутність єдності в діях україн­ських сил.

1. е). П'ятий період (1668-1676 рр.)

Росія і Річ Посполита не бажаючи втрачати свою присутність в Україні, виступили проти її возз'єднання в одній державі. Гетьман Правобережного козацтва П.Дорошенкоопинився у війні на два фронти. Ворожу позицію щодо нього зайняло і Запоріжжя, яке висунуло претендентом на гетьманство Петра Суховія, підтримуваного Кримом. Для організації опору Польщі П.Доро­шенко рушив на Правобережну Україну, а на Лівобережжі для боротьби з російськи­ми військами залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Много­грішного. Роз'єднання козацьких сил, що відбулося, негативно позначилося на роз­витку подій. Дем'ян Многогрішний, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Росії і при її підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України(1668-1672 рр.).Українська держава знову розколола­ся на два гетьманства.

Лівобережжя. Д.Многогрішний, погодившись на вхо­дження України до складу Росії, взяв курс на відновлення прав і кордонів Української держави періоду Б.Хмельницького. Геть­ман відновив зв'язки з П.Дорошенком, на­давши йому військову допомогу. Діяль­ність Д.Многогрішного не узгоджувала­ся з офіційною політикою російського уря­ду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про "зраду", і після суду в Москві його заслали до Сибіру. Новим гетьманом Лівобережної Украї­ни було обрано лояльно настроєного до Росії Івана Самойловича (1672-1687 рр.).

Правобережжя. П.Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочат­ку із П. Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом із М.Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і при її підтримці був обраний гетьманом Правобережної України (1670-1674 рр.). Під тиском надзвичайно тяжких зовніш­ніх і внутрішніх обставин П.Дорошенко почав шукати опори у турецького султана. У 1672 р. гетьман приєднався до Туреч­чини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, відмовившись від Правобережної України:

* Поділля відходило до Туреччини;

* Українська держава утворювалася в ме­жах Брацлавського і Київського воєводств.

Порушення територіальної цілісності України не задовольняло П.Дорошенка. Крім того, Порта почала вимагати випла­ти данини, роззброєння козаків, зруйнуван­ня фортець, відбулося безжалісне погра­бування українського населення турецьки­ми і татарськими військами. Сподівання гетьмана на турецьку про­текцію не виправдалися.У 1673 р. П.Дорошенко пішов на пере­говори з Москвою. Він погодився повер­нутися під протекцію Росії за умов збереження цілісності козацької України, й прав і вольностей, надання надійної до­помоги для боротьби з Туреччиною. Оскіль­ки позиції сторін не співпали, переговори припинилися. На початку 1674 р. російські війська ра­зом з військом І. Самойловича оволоділи ос­новними містами Правобережжя. І Самойлович обирається гетьманом усієї України. Москва усвідомлювала, що її спроба по­вернути Правобережжя під свою протекцію приведе до неминучої війни з Туреччиною. Та коли влітку 1674 р. турки і татари всту­пили на правобережні землі, російсько-ук­раїнське військо залишило їх без захисту і втекло на Лівобережжя. Похід турецько-татарської армії на Правобережжя мав жахливі наслідки. Потік переселенців у Лівобережну Україну та Слобожанщину набув масового характеру. Правобережне населення звинувачувало П.Дорошенка у всіх бідах і нещастях, які принесли з собою татари і турки.

Після відходу турецько-татарських сил активізував воєнні дії на Правобережжі польський король Ян Собеський. У грудні 1674 р. П.Дорошенко пішов на переговори з поляками, погодившись на входження до складу Речі Посполитої, але за умови збереження цілісності України та на основі статей Гадяцького договору (згадайте його умови). Переговори зазна­ли невдачі. Марно шукаючи протекції різних союзників, П.Дорошенко опинився у глухому куті. Його чекала неминуча поразка.

Капітуляція П.Дорошенка. Поразка визвольної боротьби. Починаючи з 1674 р. становище П.Доро­шенка погіршується: правобережне насе­лення, розчарувавшись у можливості виборення незалежності, відвернулося від гетьмана, його почали залишати соратни­ки, родичі. Підвладна Дорошенкові тери­торія скоротилася до Чигирина і його округ. У жовтні 1676 р., коли до Чигирина під­ступили полки І. Самойловича і російські гарнізони, П.Дорошенко капітулював, при­сягнувши на вірність російському цареві. Гетьману не вдалося реалізувати держав­ну ідею, за яку так наполегливо і послідов­но боровся Б.Хмельницький. Падіння гетьманства П.Дорошенка ознаменувало кінець національно-виз­вольної війни та її поразку. Була ліквідо­вана українська державність на Право­бережжі, і усі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. Незалежну соборну державу в ме­жах етнічних українських земель було створено лише на короткий період.

Від воєнних дій, голоду, епідемій, захо­плення в ясир, переселення втрати станови­ли 65 - 70% усього населення України, за­знали руйнувань міста і села, було завдано надзвичайно великої шкоди господарству. Національно-визвольна війна 1648-1676 рр., не дивлячись на поразку, мала велике історичне значення. Вона:

* зумовила формування ідеї утворення незалежної соборної української держави;

* призвела до відтворення Української дер­жави, частина якої на території Ліво­бережної України (гетьманщина) проісну­вала на правах автономії в складі Росії до 80-х рр. Х VIII ст.;

* вплинула на розвиток національної само­свідомості українців;

* сформувала нову політичну еліту, яка стала на захист українських національних інтересів;

* збагатила традиції боротьби українців за національне і соціальне визволення;

* сприяла розвитку української культури, перш за все, усної народної творчості, літе­ратури, літописання.

У ході тривалих війн за панування в укра­їнських землях між Росією, Річчю Посполи­тою, Туреччиною і Кримом, Україна виявилася роздробленою: Слобожанщина, Лівобережжя, Київ і Запоріжжя перебували під владою Росії;- Правобережжя – під владою Речі Посполитої і частково Туреччини (Поділля). У складі Польщі залишилася Волинь і Галичина. Розчленування українських земель було закріплено системою договорів між цими-державами. Єдиний народ був розколотий і опинився в сферах впливу різних держав.

2. а).Україна за гетьманування Івана Мазепи (1687-1709 рр.)

Вирішальним моментом у стосунках між Україною і Росією стало гетьманування Івана Мазепи. Він народився у 1639 році в с. Мазепинці на Київщині і належав до давнього роду української православної шляхти. Отримав високу освіту, навчаючись у Київсь­кій академії, в єзуїтській колегії у Варшаві, а потім ще й за кордоном. Був пажем при дворі польського короля Яна Казиміра, пи­сарем в уряді Петра Дорошенка, гене­ральним осавулом в уряді І.Самойловича. У 1687 р., коли змістили І.Самойловича, його наступником обрали І. Мазепу.

Слід наголосити, що І.Мазепа став геть­маном у надзвичайно складний для Украї­ни час. Українські землі були розчленова­ними. "Коломацькі статті" 1687 р. (до­говірні статті між гетьманом і російським урядом) ще більше обмежували автономні права України. Але своєю політикою І.Мазепа зміцнив владу гетьмана, сприяв економічному і куль­турному розвитку України. Свій авторитет гетьман підніс активною меценатською діяльністю - на його кошти збудовано 12 і реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська колегія здобула статус академії. Проте соціальна політика гетьмана ви­явилася не досить гнучкою. Основну став­ку він зробив на козацьку старшину і шлях­ту, прагнучи перетворити їх у міцний приві­лейований клас. Відбулося посилення усіх форм експлуатації селян, козаків і міщан, загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві. Головною метою І.Мазепи було об'єд­нання України в одну незалежну державу. Великі сподівання гетьман покладавна молодого російського царя Петра І(1689-1725 рр.). Між ними склалися надзвичайно довірливі стосунки.

Україна і Північна війна. У 1700 р. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією; остання прагнула отри­мати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну допомогу Росії у цій вій­ні. Але у 1708 р. І.Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карпом XII, спря­мований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії, а Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви. За цей вчинок російські, а потім і радянські історики називали Мазепу "зрадником", а слово "мазепинець" ста­ло синонімом слова "сепаратист".

* Петро І виявився прибічником полі­тики жорсткого централізму, прагнув цілком підпорядкувати Україну Російській дер­жаві, що не співпадало з прагненням І. Ма­зепи розширити самостійність Гетьманщини. * Під час Північної війни Петро І нещад­но експлуатував людські і матеріальні ре­сурси України. Край був економічно ви­снажений, населення вивозили на будів­ництво доріг, каналів, міст. Козацьке вій­сько використовували у війні як "гарматне м'ясо". Політика Петра І викликала обу­рення в Україні, козацька верхівка наполя­гала на пошуках нового союзника. * У І. Мазепи були підстави вважати, що цар може пожертвувати Україною, аби забезпечити перемогу у війні і вийти на береги Балтійського моря.

Перехід І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII. У жовтні 1708 р. військо Карла XII всту­пило на Україну. На його бік перейшов Ма­зепа з 15 тис. козаків, а також 8 тис. запорізьких козаків на чолі з Костем Гордієнком. Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилася підтримати гетьмана. Чому ж так сталося?

* По-перше, далася взнаки соціальна політика гетьмана. Надто далеко відір­вався він від життєвих потреб народу і не користувавася популярністю в народних масах.

* По-друге, для народу цей крок Мазепи був несподіваним, а справжні його причини невідомі, адже союз зі Швецією був таємним.

* По-третє, Петро І вжив швидкі і рішучі дії проти Мазепи, представивши його зрадником України (за наказом царя гетьмана проклинали у всіх церквах) та за­лякавши населення України репресіями, спрямованими на прибічників гетьмана. Царські війська знищили столицю Мазепи - місто Батурин, вирізавши 6 тис. жителів, зруйнували Запорізьку Січ. У 1708 році цар наказав обрати нового гетьмана, і ним став Іван Скоропадський(1708-1722 рр.). Здійснюючи політику терору, Петро І прагнув знищити серед українського насе­лення будь-яку опозицію.

Полтавська битва. 27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва - вирішальна битва Північної війни, яка завершилась поразкою Карла XII та І. Мазепи. І.Мазепа разом зі своїми прибічниками знайшов політичний притулок у Молдавії. Вони стали першою українською політич­ною еміграцією. 21 вересня 1709 р. гетьман помер. Після смерті І. Мазепи українська емі­грація обрала гетьманом Пилипа Орлика, який так і залишився гетьманом у вигнанні. Він склав проект першої Конституції Укра­їни, яка отримала назву "Пакти і Консти­туція прав і вольностей Запорозького війська".

Конституція мала яскраво виражені де­мократичні тенденції. Про це свідчить встановлення представницького органу - Генеральної ради, виборності посад, спро­ба розподілу повноважень виконавчої і су­дової влад. Разом з тим не можна не заува­жити, що Конституція мала на меті задо­вольнити перш за все інтереси тих соціаль­них груп, на які намагався спиратися Ор­лик для повернення в Україну. Проголо­шення захисту інтересів простого народу мало тут швидше декларативний характер. Зверніть увагу на оцінку Конституції І.Крип'якевичем: "Всі ці постанови мали егоїс­тично класовий чи груповий характер... Творці Конституції - старшина і запорожці - не виявили широкого політичного світог­ляду". Конституція значно обмежувала геть­манську владу в інтересах старшини. За вис­ловлюванням історика О.Оглобліна, вона була "другою поразкою гетьмана Мазепи після полтавської катастрофи, яка завдала великого удару по гетьманській владі". Хоч Конституція і не була запровадже­на в життя, вона стала видатною пам'ят­кою української державно-політичної дум­ки в еміграції. Уряд Орлика намагався створити антиросійську коаліцію держав. Але ці намаган­ня виявилися марними - європейські дер­жави не бажали воювати за Україну.

2. б). Ліквідація російським царизмом української автономії

Українська політика Петра І. Перша ліквідація гетьманства. Після перемоги в Полтавській битві, Пет­ро І здійснює заходи по ліквідації автоном­ного устрою України. Ось лише деякі з них:

* у 1709р. цар призначив до Скоропад­ського свого резидента, який мав контролю­вати діяльність гетьмана;

* у 1720р. було вперше офіційно забо­ронено українську мову;

* у 1722р. створюється Малоросійсь­ка колегія, яка розділила владу з гетьманом;

* з 1724р. після смерті Павла Полуботка(1722-1724рр.,) Лівобережною Україною правила Малоросійська колегія;

* вільна торгівля фактично скасовуєть­ся. Українцям забороняється займатися торгівлею з іншими країнами, крім Росії.

Останні гетьмани - Д.Апостол та К.Розумовський. Після смерті Петра І (1725р.) російські імператори намагалися обмежити україн­ське самоврядування. Але із зміною імпера­торів і міжнародної ситуації політика "за­лізної руки" щодо України інколи дещо по­м'якшувалася. Так, у 1727 р. царський уряд, врахову­ючи можливість війни з Туреччиною, ви­рішив відновити посаду гетьмана. Ним став Данило Апостол (1727-1734 рр.). За короткий час гетьман навів порядок у фінансах, насамперед у податковій системі, сформував державний бюджет у розмірі 144 тис. крб. річних і в розвитку економіки зробив став­ку на підприємливу буржуазну верству суспіль­ства, тим більше, що й власне багатогалузеве господарство розвивав у такому ж напрямі. З гетьманського відома у Глухові в 1728 р. відбулася розширена нарада українських куп­ців, на якій обговорювалися питання торго­вельної політики уряду Гетьманщини й роз­в'язання нагальних купецьких проблем. Шерегом універсалів гетьман оберігав українсь­ких купців від конкуренції іноземних, у тому числі й російських. Було організовано креди­тування купців, відстрочено сплату за вексе­лями, підготовлено проект вільної торгівлі в Гетьманщині.

У 1729-1730 рр. власті провели генеральне слідство про маєтності, яке виявило неконтрольоване роздавання сіл у приватне володін­ня й катастрофічне зменшення кількості осо­бисто вільних селян. Всі маєтності були поді­лені на шість категорій - рангові, надані за зас­луги, ратушні, вільні, спірні та монастирські. Незаконно одержані старшиною, шляхтою, монастирями, містами і російськими чиновни­ками села й хутори поверталися до свого попе­реднього статусу. В зв'язку з цим значна части­на селян поліпшила своє матеріальне й соціаль­не становище. Права землевласників на маєт­ності й підданих, визнані генеральним слід­ством, зміцнювалися. Була зроблена спроба покінчити із землеволодінням російських вель­мож і чиновників. Гетьман видав старшині спеціальний універсал, щоб вона спонукала російських землевласників спродувати свої маєтки в Україні за прийнятною ціною. Апостол добився передання судових справ у відання місцевих судів. Генеральному суду поверталися функції вищої судової інстанції, хоч нею фактично продовжував залишатися російський монарх. Тим самим підривалась незалежність українського судочинства й по­силювалася влада центру. Гетьманська інструкція 1730 р. чітко визначила компетенцію різних судових установ та їх чисельний склад. Гетьман планував створити новий єдиний кодекс законів для всієї Гетьманщини. При всій своїй реформаторській діяльності гетьману не вдалося вберегти козаків, селян і міщан від примусових робіт і виконання військового обов'язку далеко від домівок. Але в цілому за гетьманування Д.Апостола внутрішнє життя України стабілізувалося. Прості люди відчули себе захищенішими від зловживань властей і багатих землевлас­ників, старшина отримала підтвердження на старі маєтності, а торгівці дістали нові мож­ливості для занять ремеслами, промислами й торгівлею.

Після смерті Д.Апостола російський уряд 16 років не дозволяв обирати гетьмана. У 1750 р. за рішенням імператриці Єлизаве­ти Петрівни (1741-1762 рр.) було обрано останнього гетьмана козацької України Кирила Розумовського (1750-1764 рр.). Цей крок імператриця зробила під впливом стар­шого брата Кирила Розумовського - Олек­сія. Його, простого козака, за гарний спів взяли до придворної капели, де на нього звер­нула увагу Єлизавета. Олексій Розумовський став її фаворитом, а з 1742 р. - чоловіком. К.Розумовський докладав багато зусиль для розширення автономного управління Української держави, добивався спадко­вості гетьманства. Але в умовах централіс­тичних прагнень Російської імперії подаль­ший розвиток української автономії був не­можливим.

Остаточне скасування української державності. У 1762 р. престол зайняла Катерина II, прибічниця централізму, яка рядом заходів остаточно ліквідувала автономний устрій України:

* у 1764 р. ліквідовано гетьманство, вся повнота влади зосередилася в руках Малоросійської колегії;

* у 1775 р. знищено Запорізьку Січ. Гі землі були роздані царським фаворитам, вельможам, генералам. Доля запорізьких козаків склалася по-різному: 25 тис. козаків згодом переселено на Кубань, 5 тис. за­порожців отримали політичний притулок в Туреччині і засну вали там Задунайську Січ (1775-1828 рр.), значна кількість запорож­ців отримала статус селян:

* у 1781-82рр. ліквідовано поділ Укра­їни на полки і створено губернії;

* у 1783р. запроваджено кріпосне пра­во в Україні. Цього ж року було ліквідоване українське козацтво як стан. Замість ко­зацьких полків створювалися полки ро­сійської регулярної армії. Козаків перевели в селянський стан, а приблизно 10 тис. за­можних козаків отримали грамоти дворян і офіцерські чини в російській армії.

Приєднання до Росії південних регіонів України та Криму. В результаті перемоги Росії в російсько-турецьких війнах у 1783 р. Кримське хан­ство було ліквідоване, і всі його території ввійшли до складу Російської імперії. По­чалася активна колонізація південних зе­мель України, які отримали назву Новоросії. Прагнучи якомога швидше заселити і освоїти ці землі, уряд Катерини II сприяв переселенню сюди сербів, німців, молда­ван, вірмен, греків та інших народів. Ук­раїнці та росіяни на кін. XVIII ст. складали 80% переселенців зазначених областей. Виникли нові міста - Олександрівськ (Запоріжжя, 1770), Херсон (1778), Севасто­поль (1783), Катеринослав (1787), Мико­лаїв (1789), Одеса (1794). Вихід до Чорного моря, освоєння Пів­дня сприяли економічному розвитку Росії та України. Україна поступово перетво­рюється на житницю Європи.

3. Становище Правобережної України під владою Польщі

Польща відновлювала на Право­бережжі порядки, які існували до повстання Б.Хмельницького. Зростали земельні володіння польських магнатів (40 магнатських родин володіли 80% території Правобережжя), посилюва­лося соціальне гноблення українського се­лянства (в деяких маєтках панщина стано­вила 5-6 днів). Відновлювалося пересліду­вання православ'я. У 1699 р. польський сейм скасував на Правобережжі козацький устрій. Козаки були оголошені поза законом, за винят­ком невеликої кількості козаків, що най­малися на службу до польських магнатів (надвірні козаки).

Посилення польського гноблення викли­кало хвилю повстань.З 1700 по 1704 рр.точилася визвольна боротьба правобереж­ного козацтва на чолі з фастівським полков­ником Семеном Палієм. Повстанці звільни­ли від шляхти Київщину, Черкащину, По­ділля. Цей рух був придушений спільними польсько-російськими зусиллями. Петро І пожертвував інтересами населення Право­бережжя, щоб зберегти союз із Польщею у війні проти Швеції. За його наказом участь у боротьбі з повстанцями взяли лівобережні полки І.Мазепи.

Гайдамацький рух. У наступні роки на Правобережжі поши­рився рух гайдамаків (від тюркського "гай-де"-гнати, чинити свавілля). Серед гайда­маків були переважно селяни-втікачі, найбідніша частина міського населення, ко­зацька сірома, наймити. Гайдамаки корис­тувалися широкою підтримкою населення. У другій пол. XVIII ст. гайдамацький рух переріс у народно-визвольне повстання, яке отримало назву Коліївщина. У 1768 р. його очолив Максим Залізняк - запорізький ко­зак, син селянина-кріпака із с. Медведівка на Черкащині. На бік повстання перейшов уманський сотник Іван Гонта. Коліївщина охопила Київщину, Брацлавщину, По­ділля, Волинь. Тяжкі форми польського гноблення обумовили жорстокість гайда­маків, криваві розправи з польським на­селенням. Коліївщина була спрямована проти польського гноблення, на ліквідацію панів­ної верстви суспільства, великої земельної власності. Царський уряд, наляканий величезним розмахом повстання, допоміг Польщі у його придушенні. Гайдамаччина надовго залишилася в народній пам'яті, відіграла велику роль в ослабленні феодально-кріпосницької сис­теми, польського панування, у розвитку ви­звольної боротьби українського народу.

У західноукраїнських землях (Галичина, Закарпаття, Буковина) соціальний протест проявився у русі опришків. Їх очолювали Олекса Довбуш, Василь Баюрак, Мирон Штола. Рух опришків був придушений австрій­ським урядом лише у першій пол. XIX ст.

Поділи Речі Посполитої У другій пол. XVIII ст. Річ Посполита переживала період глибокої економічної і політичної кризи, викликаної анархією в державному управлінні, міжусобними війнами. Цим скористалися сусідні держа­ви - Австрія, Росія та Прусія, які розділили між собою землі Речі Посполитої, внаслі­док чого польсько-литовська держава при­пинила своє існування. На долі українських земель три поділи Речі Посполитої позначилися таким чи­ном:

* за першим поділом 1772 р. до Австрії відійшлаГаличина;

* за другим поділом1793 р. до Росії віді­йшлоПравобережжя (Київщина, Во­линь, Поділля);

* за третім поділом 1795р. до Росії віді­йшлаВолинь (Берестейщина).

З переходом Правобережної України під владу Росії тут у 1797 р. було створе­но Київську, Волинську та Подільську гу­бернії. До Австрійської імперії була приєдна­на в 1775р. Буковина, яка перебувала до цього часу в складі Османської імперії. Під безпосереднім контролем Габсбургів пере­бувало і Угорське королівство разом з українськимЗакарпаттям. З 1867 р. Австрійська імперія отримала назву Авст­ро-Угорщини.Таким чином, на кін. XVIII ст. україн­ські землі опинилися в складі двох вели­ких імперій - Російської та Австрійської. В історії України почався новий період.

Читайте також:

1. IV. Оцінка вигідності залучення короткотермінових кредитів
2. IV. Повідомлення теми та мети уроку V. Сприймання і засвоєння нових знань, умінь та навичок.
3. V. Систематизація і узагальнення нових знань, умінь і навичок
4. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
5. Адміністративні зміни кінця 18-19 ст. та утворення нових архівів
6. Активне вентилювання зернових мас
7. Алгоритм жорданових перетворень
8. Античний Рим: економічні причини розвитку і занепаду
9. Банкрутство підприємства: причини, наслідки, процедура.
10. Банкрутство підприємства: причини, оцінка ймовірності настання та наслідки
11. Безпосередньо збутові ризики та причини їх виникнення
12. Безробіття і зайнятість населення: причини, види та наслідки

Переглядів: 1358