Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Криза феодально-кріпосницької системи та розвиток капіталістичних відносин в XIX ст.

Еволюція форм господарської діяльності. Фільварки. Козацьке господарство. Економічний стан Лівобережної України за часів Гетьманщини. Зміна правового статусу козацтва. Колонізація Запоріжжя та причорноморських степів. Соціально-економічний розвиток Правобережної України

Східні слов’яни. Економічний розвиток Київської Русі. Економічні причини і наслідки феодального роздроблення Київської Русі. Загарбання українських земель іноземними державами. Особливості господарського розвитку українських земель у складі Великого Князівства Литовського та Королівства Польського

Економічні наслідки Другої світової війни. План Маршала. Основні тенденції повоєнного економічного розвитку США, Японії, ФРН, Франції та Англії. Економічна інтеграція та «Спільний ринок». Другий етап сучасної НТР та структурні зрушення в світовій економіці

Господарство провідних країн світу після Другої світової війни

До нової світової війни призвели ряд причин, серед них найголовнішими слід вважати забуття умов Версальської угоди, всебічна підтримка з боку Заходу німецького реваншизму та мілітаризму, а також найгостріші протиріччя та суперництво між країнами-лідерами. Друга світова війна стала найбільшою економічною катастрофою XX сторіччя. До неї було втягнуто більше 70 держав і більше ніж 4/5 населення планети. Людські жертви перевищили 50 млн чол.; було знищено національне багатство на 316 млрд дол. Майже всі країни-учасниці вийшли з війни економічно знесиленими. Руйнування зачепили не лише Європу, але й Північну Африку, Далекий Схід та Південно-Східну Азію. Надзвичайно сильно постраждав світовий транспорт: зруйновано мости, залізничні колії, численні порти (за свідченням історика-економіста Ван-дер-Веє здатними до експлуатації залишалися в Європі лише Бордо та Антверпен). Не вистачало й рухомого складу залізниць, істотно скоротився торговельний флот.

Численні жертви, моральне та фізичне виснаження населення, зруйнована інфраструктура створювали надзвичайні перешкоди в справі відбудови світового господарства і перш за все Європи, жертви якої були найбільшими. До того ж надзвичайний занепад сільського господарства, обумовлений нестачею знарядь праці, скороченням поголів’я худоби, нестачею добрив, знищенням великої кількості господарств у ході воєнних дій ще більше загострював ситуацію. Відродженню промисловості перешкоджала також відсутність сировини, напівфабрикатів, знищені транспортні зв’язки. Обладнання більшості підприємств за роки війни застаріло, деякі заводи були зруйновані або демонтовані. Промислове виробництво скоротилося більше ніж на третину порівняно з довоєнним рівнем.

За роки війни значно впав життєвий рівень, що призвело до високої смертності населення від недоїдання. Безумовно, завершення війни принесло певні позитивні зміни, проте через падіння рівня продуктивності праці та інших негативних явищ (недовантаження обладнання, неефективне використання земельних ресурсів тощо) бідність залишалася надзвичайно поширеною у повоєнному світі.

Надзвичайно негативним фактором став підрив національних валют. Країни, які воювали, фінансували свої видатки за рахунок збільшення кількості паперових грошей та емісії державних позик. Відразу після війни ситуація ще більше погіршилася, адже країни, які звільнилися від окупації, фінансували відбудову власного господарства також за рахунок випуску нових грошей та додаткових позик. Усе це призводило до зростаючих інфляційних явищ. У переможених країнах ситуація була ще гіршою. Для покриття видатків окупації та збитків, завданих війною, вони застосовували ще більшу емісію, в той час коли нестача матеріальних благ тут була ще більш відчутною.

Лише США, займаючи більш вигідну позицію в роки війни, зуміли отримати певні вигоди. Промислове виробництво тут за ці роки подвоїлося, ряд стратегічних галузей різко збільшив обсяги свого виробництва: алюмінієва промисловість — у 6 разів, літакобудування — в 16, виробництво штучного каучуку — в 400 раз тощо. США виробляли 2/3 світового промислового виробництва, володіли майже 2/3 світового золотого запасу.

Досить складна ситуація в Європі, надзвичайно повільний рух щодо відбудови її економічного потенціалу робив цілком необхідним надання певної допомоги. Таку допомогу могли надати лише США. Спеціально створена при президенті комісія, діяльність якої була спрямована на аналіз допомоги іноземним державам, підтвердила катастрофічний стан західноєвропейської економіки, відзначила значне зниження її довоєнного виробництва і високу потребу в імпорті та втрату Європою практично всіх джерел отримання іноземної валюти. Комісія також підтвердила існування «ножиць цін» між промисловістю та сільським господарством, руйнування єдиної системи внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Було очевидним, що без відповідної допомоги, яку могли надати лише США, Європа не зможе вийти з повоєнної кризи.

Але ані західноєвропейським, ані американським інтересам не відповідала роль США як постачальника сировини та товарів першої необхідності на доброчинних засадах. Тому на перший план виходить програма співробітництва, яка повинна була базуватися на таких критеріях: більша самоокупність економічного відродження Європи, підвищення віддачі від американської допомоги та відповідність до чергового оновлення технологічної бази, яке розпочалося наприкінці 40-х років у США. За таких умов США виступили своєрідним «спонсором» повоєнної відбудови Європи.

5 червня 1947 р. держсекретар США Дж. Маршал, виступивши в Гарварді, представив зміст програми, спрямованої на відбудову та розвиток Європи. Програма була розрахована на чотири роки і передбачала розв’язання таких завдань: модернізація інфраструктури; збільшення обсягів виробництва (зокрема в енергетиці та металургії); більш рівномірне розміщення важкої індустрії (зконцентрованої традиційно в зоні Руру); раціоналізація виробництва сільського господарства та легкої промисловості і, нарешті, забезпечення грошової та фінансової стабілізації. До послуг європейських країн надавався американський економічний досвід та професійні експерти.

Основний принцип плану передбачав, що Європа повинна сама взяти на себе ініціативу його перетворення в життя: країнам, зацікавленим у поєднанні зусиль, спрямованих на відбудову економіки, необхідно було виробити узгоджену програму, яка б спиралася на процес багатосторонньої координації та кооперації зусиль.

З метою реалізації плану в квітні 1948 р. було створено Європейську організацію економічного співробітництва, до складу якої увійшло 16 країн, яка й координувала заходи щодо реалізації плану. За чотири роки дії плану Маршала (1948—1951 рр.) США надали допомогу європейським країнам на суму близько 17 млрд дол. з якої близько 2/3 припали на частку чотирьох провідних європейських країн: Великобританії, Франції, Італії та ФРН, більша частина з яких дісталася саме ФРН.

Досить цікавим аспектом реалізації плану Маршала було вирішення питання щодо джерел фінансування окремих елементів плану.

Усі поставки було розділено на три складових:

· предмети найважливішої життєвої необхідності — продукти харчування, паливо, одяг, з умовою, що щорічний приріст ресурсів європейських країн супроводжувався відповідним скороченням американських асигнувань. У зв’язку з тим, що більшість європейських країн була не в змозі оплатити відповідні поставки, більшість з них йшла у вигляді дотацій, а власна валюта, отримана за реалізацію американських продуктів, використовувалася урядами європейських країн для скорочення дефіциту бюджету (а отже, і темпів інфляції), для нарощування виробництва таких важливих продуктів, як сталь, цемент, шахтне, енергетичне, текстильне обладнання, калійні добрива, нафтопродукти тощо;

· промислове обладнання, у фінансуванні поставок якого переважали міжнародні позики;

· сировина, сільськогосподарські машини, промислові товари, запасні частини фінансувалися під гарантії американського уряду через спеціальне відділення експортно-імпортного банку США.

Таким чином, план Маршала був перш за все орієнтований на забезпечення «вузьких місць» у постачанні західноєвропейського виробництва, імпорт сировини та матеріалів, необхідних для європейської економіки, на відбудову та оновлення основного капіталу.

Але треба пам’ятати, що умови для країн-учасниць цього плану були досить жорсткими: відмова від націоналізації промисловості та надання повної свободи приватному підприємництву, що супроводжувалося помітним гальмуванням тих галузей західноєвропейської індустрії, які були конкурентами США, зниження тарифів на імпорт американських товарів, обмеження торгівлі з соціалістичними країнами тощо.

Досить висока результативність плану Маршала разом з реалізацією власних економічних програм повоєнного відродження проявилася в істотному зростанні випуску продукції в базових галузях країн-учасниць за 1948—1951 рр. більше, ніж уполовину, а за окремими видами продукції ще більше: калійних добрив — на 65%, сталі — на 70%, цементу — на 75%, транспортних засобів — на 150%, нафтопродуктів — на 200%. Прогресивні зміни зачепили й експорт, який в цілому зріс на 49 пунктів.

У 40 — середині 60-х років одним з провідних факторів економічного піднесення став перший етап третьої науково-технічної революції, пов’язаний із розвитком хімії та нафтохімії (синтетичні волокна та пластмаси), реактивної авіації, атомної енергетики, телебачення, виробництва транзисторів та ЕОМ. Затверджуються «жорсткі варіанти» автоматизації, напівавтоматичні технології,інтенсивне розширення НІДДКР.

Меті повоєнного відродження служила широка система заходів, яка визначала зміст багатьох національних економічних програм. Так, у ряді країн пройшла націоналізація промисловості, банків, фінансових установ, транспорта, запроваджено адміністративний, а з середини 50-х років й економічний контроль за цінами та заробітною платою. Широко застосовувалися найрізноманітніші методи державного регулювання, яке до кінця 60-х досягло найвищого рівня, державне підприємництво, пряме та непряме регулювання, програмування.

Надзвичайно важливо розглянути національні програми та моделі економічного відродження та повоєнного розвитку провідних держав, з’ясувати основні тенденції та його напрямки.

Сполучені Штати Америки вийшли з Другої світової війни наймогутнішою державою. Хоча вони й понесли досить істотні людські втрати (до 500 тис. чол.), але матеріальні втрати були мінімальними. Промисловість у роки війни зазнала надзвичайного піднесення, обумовленого переведенням економіки на воєнні рейки, що забезпечило не лише зростання інвестицій, але й підвищення зайнятості та продуктивності праці. Завдяки цьому національний дохід США за роки війни зріс більше ніж вдвічі; у 1945 р. в США вироблялося половину світового національного продукту. В той жечас війна значно ослабила основних економічних суперників США: Німеччина та Японія зазнали поразки і не могли змагатися із США за ринки збуту й сировини, їх промисловий потенціал був знекровлений і майже знищений, а союзники — Франція та Англія, хоч і перемогли у війні, але потрапили у фінансово-економічну залежність від США.

Відразу після війни США зуміли швидко та ефективно переорієнтувати свою економіку на випуск мирної продукції: до середини 1947 р. перехід був фактично завершений, чому сприяли ряд державних заходів, серед яких слід зазначити програми реконструкції для солдатів, що повернулися з фронту, зростання приватного споживання, прискорений розвиток, обумовлений урядовою політикою, спрямованою на розширення експорту. Взагалі політика уряду в цей період була спрямована на забезпечення більшої зайня-
тості населення. В 1948 р. було збільшено мінімальну заробітну плату, прийнято програму будівництва дешевого житла.

У політиці уряду США в 40-ві роки важливу роль відіграли початок холодної війни (що дало можливість обґрунтувати необхідність зростання воєнних витрат у державному бюджеті, а отже, і великих державних замовлень) та план Маршала. Саме за рахунок прибутків від воєнних замовлень були переобладнані підприємства, збільшено зайнятість, піднято заробітну плату. Війна в Кореї, яка розпочалася в 1950 р., дозволила ще збільшити воєнні видатки, що також забезпечувало зростання зайнятості населення. Але війна виявилася невдалою для США, в ній загинуло 54 тис. американців, та перемоги не було. Наступна адміністрація (президент Д. Ейзенхауер) змушена була її припинити. А піднесення економіки, обумовлене цією війною, виявилося нетривалим.

Після завершення війни в 1953 р. економіка США опинилася в кризовому становищі, яка повторилася в 1957 р. Ці кризові ситуації пояснюються зниженням купівельної спроможності населення, хоча уряд і робив певні кроки для її підтримки. Але подальше зростання воєнних видатків, спрямованих у промисловий комплекс, хоч і давало деякі можливості збільшення зайнятості, призвело до негативних наслідків. Уряд змушений був іти на скорочення золотих та валютних резервів, збільшення внутрішнього боргу, скорочення соціальних витрат тощо. В результаті економіка США втрачає динамізм, на деяких напрямках на початку 60-х років стало помітним відставання.

Досить важливим фактором, який обумовив уповільнення темпів економічного зростання в економіці США, став розпад колоніальної системи, що супроводжувався утворенням нових незалежних країн, деякі з котрих стали досить містким ринком для американських капіталів. Але відтік капіталів з країни, як відомо, негативно відбивається на стані її економіки.

Ще один фактор, що негативно впливав на економіку США в повоєнний період — це утворення двох нових промислових центрів у світовій економіці. Добре відомо, що в 50—60-ті роки на світову арену знов виходять та посилюють свої позиції провідні країни Європи та Японія, в той час як питома вага США у світовому промисловому виробництві істотно знижується. Утворення Європейського економічного співтовариства (1957 р.) сприяло підтримці більш високих темпів росту виробництва в Західній Європі та зміцненню її позицій на світовому ринку, перш за все за рахунок США. Вже наприкінці 60-х років західноєвропейські країни успішно проникли на внутрішній ринок США.

Що ж до Японії, то її повоєнний розвиток був якнайтісніше пов’язаний із новими світовими реаліями. Японія змушена була пристосовуватися до нової структури світового господарства, розвивати зовсім нові для себе галузі. Швидка торговельна експансія Японії досить швидко набрала глобального характеру, японська продукція почала успішно долати митні бар’єри США. Все це досить позитивно вплинуло на економічну ситуацію в країні.

Економічна ситуація в Японії у повоєнний період була надзвичайно складною. Країна програла Другу світову війну (капітуляцію підписано 2 вересня 1945 р.) і була окупована американськими військами.

Економіка країни знаходилася у стані руїни. Промислове виробництво досягало в 1945 р. лише 28,5% від рівня 1935—1937 рр.; легка промисловість зовсім перестала існувати. Війна забрала 2 млн людських життів, на 1/4 знищено житло.

Програму, аналогічну плану Маршала, було розроблено для Японії Дж. Доджем — радником командувача окупаційними військами генерала Д. Макартура.

На відміну від європейського плану, ця програма не передбачала надання Японії потужної матеріальної допомоги, але передбачала розробку та реалізацію ряду заходів, спрямованих на повернення від мілітаризму до лібералізації господарської системи та запуску механізму вільної конкуренції, за які отримала назву «зворотного курсу». З метою реалізації цієї програми були проведені надзвичайно важливі реформи, що забезпечували розвиток підприємницьких структур, необхідних для успішного функціонування ринкового господарства.

Серед найголовніших реформ слід, перш за все, згадати розпуск дзайбацу — компаній, які утримували акції вертикальних концернів (холдингів), за рахунок чого відбувалася демонополізація економіки. Акції пущено у вільний продаж; з-під контролю холдингів, таким чином, вийшло багато фірм, на місці «надмонополій» утворилися нові фірми. Завдяки прийнятому в 1947 р. антимонопольному закону отримали правовий захист свобода торговельних угод та доступ до джерел фінансування.

Дуже важливу роль у повоєнній відбудові японської економіки мала аграрна реформа (1947—1950 рр.), яка передбачала викуп поміщицьких земель державою і наступний перепродаж їх селянам. В умовах гіперінфляції земельні ділянки (не більше 1 га) дісталися селянам майже задарма; типовим стало приватне селянське господарство на власній землі, що в свою чергу сприяло розширенню місткості внутрішнього ринку, звільнювало значні трудові ресурси.

За рекомендацією керуючого Детройтським банком Дж. Доджа в 1950 р. було здійснено радикальну бюджетну реформу, відповідно до якої було запроваджено принципи суворого збалансування статей бюджету та його бездефіцитності, що дозволило зупинити інфляцію та зняти контроль над цінами.

Перетворення передбачали структурну перебудову економіки. Оскільки Японія не мала власного сировинного потенціалу, але мала значний трудовий, тут створюється багатогалузевий комплекс сучасних переробних галузей, які б враховували забезпечення експорту та заміщення імпорту. Було також забезпечено поєднання механізмів ринкового господарства з державною підтримкою приватного нагромадження, виходячи з принципу пріоритетів, які мінялися з розвитком структурної перебудови. Так, якщо в 50-ті роки пріоритет надавався базовим галузям (металургія, хімія, гідроенергетика, суднобудування), то на початку 60-х — автомобільній промисловості, нафтопереробці та нафтохімії, а наприкінці 60-х — електроніці. Структурна перебудова проходить надзвичайно високими темпами: в 1955—1970 рр. середньорічний приріст ВНП перевищував 11%, норма валового нагромадження наближалася до 35% і була найвищою серед розвинутих країн світу.

Прийнята ще в 1946 р. Конституція Японії передбачала заборону мати країні власну армію, що, практично, позбавляло Японію воєнних видатків у бюджеті, а це надзвичайно позитивно вплинуло на її економіку.

Дуже важливим фактором «японського дива» є запровадження в країні сучасних методів управління та організації праці. Серед них варто згадати колективні форми стимулювання та відповідальності, систему довготривалого та довічного найму, просування по службі «за старшинством» та ін.

Отже, за 30 повоєнних років Японія із зруйнованої, з жорстко мілітаризованою економікою країни перетворилася на велику індустріальну державу. Вона займає одне з перших місць у світі за розвитком продуктивних сил, науково-технічному потенціалу, нагромадженому матеріальному багатству та рівню життя населення. Вже в 70-ті роки вона виходить на друге місце в світі. Після подолання енергетичної кризи країна перейшла до помірних темпів зростання 4—5% на рік.

З Другої світової війни, як і з Першої, Німеччина виходить переможеною. Її втрати у цій війні значно перевищують втрати у попередній. Економіка знаходиться в жахливому стані. Зруйновані міста та села, залізничні та автошляхи, порти. Відповідно до міжнародних угод Німеччина поділена на чотири зони окупації. В країні водночас функціонували декілька економічних порядків — окупаційних владних структур та місцевого самоврядування. Надзвичайно велику роль відігравав «чорний ринок». Масове безробіття, знецінення грошей, нестача продовольства, яка пом’якшувалася лише завдяки допомозі США, практичний перехід до натуральних відносин, що охоплював усі сфери суспільного життя, визначав і надзвичайно низький рівень ділової активності та високий рівень спекуляцій.

Оздоровлення економіки Німеччини вимагало рішучих заходів. Активні пошуки концепції економічного відродження привели до формування та впровадження ідеї соціального ринкового господарства, автором якої був міністр економіки Баварії професор Людвіг Ерхард. Відповідно до розробленої ним програми вирішальна роль відводилася ринку — регулятору всієї економіки, здатному забезпечити найнижчі ціни при максимальній господарській продуктивності, що в свою чергу повинно було надати можливість провадити ефективну соціальну політику.

Першим кроком у реалізації програми була грошова реформа, яка стала важливою передумовою загальної реформи економічного механізму. Вранці 21 червня 1948 р. рейхсмарка була проголошена недійсною. Кожний німець отримував 40 нових дойчмарок, потім до них додавалися ще 20; гроші на банківських рахунках та готівку частково (половина від усієї суми) можна було обміняти у співвідношенні 1:10. Пізніше другу половину обмінювали 1:20. Підприємства, отримавши готівку для виплати першої зарплати, для наступних виплат повинні були заробити гроші за рахунок реалізації своєї продукції. Були ліквідовані зобов’язання банків та установ колишнього рейху. В кінцевому підсумку розміри грошової маси (готівки та банківських депозитів) було скорочено більше ніж у 14 разів.

Через 3 дні після грошової реформи була проведена реформа цін, які були відпущені на свободу. Розрегулювання цін та заробітної плати відбувалося поступово, але швидкими темпами. Успіх реформи був очевидним: зникає «чорний ринок», магазини наповнилися товарами, зростання цін призупинилося приблизно через півроку. До початку 1950 р. було перевершено довоєнний рівень виробництва.

Успіх економічної реформи багато в чому був обумовлений поєднанням сприятливих факторів, з яких найважливішими були наявність матеріальної бази, що збереглася від попереднього періоду (на території ФРН, утвореної в жовтні 1949 р., було зосереджено німецьку металургійну та сталеливарну промисловість, а також хімічну, машинобудівну та ін.; за таких умов повоєнний розквіт країни відбувається досить швидко); порівняно дешева робоча сила; тривало відкладений та незадоволений попит населення, який активно впливає на виробництво. Стабілізація фінансової та грошово-кредитної системи стали необхідною передумовою успіху. Поставити ж «на рейки» зруйновану економіку лише з допомогою цих заходів було неможливо. Сам Ерхард з цього приводу казав, що «вирішальний щасливий поворот був результатом комбінації двох компонентів — валютної реформи та політики ринкової економіки»*.

Істотну роль в успіху перетворень та виходу з кризи відіграла зовнішня підтримка (економічна допомога за планом Маршала, а також постачання палива, продовольства, насіння, добрив по інших каналах). У німецьку економіку передавалися американський транспорт та інша власність американської армії. З коштів Фонду європейської програми відбудови надавалися на пільгових умовах кредити. Досить важливим фактором було й те, що держава різко обмежила видатки на оборону та підтримку безпеки.

Надзвичайно важливим було й те, що уряд міцно тримав у руках важелі управління, своєчасно корегуючи економічний курс. Держава підтримувала галузі, які відчували труднощі, особливо вугільну промисловість, металургію, електроенергетику; інвесторам та підприємцям надавалися податкові пільги. Але основою «добробуту для всіх» став дрібний та середній бізнес, підприємництво у виробничій сфері.

Реформа, проведена урядом Ерхарда, створила передумови для економічного відродження Німеччини. Вже до початку 60-х років вона повернулася в десятку найбільш економічно розвинутих держав світу. Ще 1953 р. був названий «роком споживача». Зростання продуктивності праці та заробітної плати супроводжувалося не зростанням, а стабілізацією роздрібних цін, навіть їх зниженням; акцент народногосподарської енергії переміщується в бік виробництва товарів широкого споживання. В 1954 р. вдвічі було перевищено рівень виробництва 1936 р. ФРН стає провідною країною Західної Європи, випереджаючи в своєму розвитку своїх колишніх переможців. Країна стоїть у витоків європейської інтеграції, ставши ініціатором створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). До початку 60-х років на її частку припадало більше 60% видобутку вугілля, близько половини виробництва сталі, майже 40% експорту та 35% імпорту ЄЕС.

Що ж до Франції, то вона у післявоєнні роки стає батьківщиною капіталістичного планування та програмування. Вже в 1946 р. тут створюється Генеральний комісаріат з планування. А до початку 60-х років виконуються три плани, які хоча й носять індикативний (необов’язковий) характер, але спрямовані на модернізацію національного сектора економіки та відбудову господарства (1947—1953 рр.), зміцнення конкурентоспроможності приватних фірм (1954—1957) та перехід від протекціонізму до «відкритої економіки» (1958—1961 рр.).

Французьке планування ґрунтується на розподілі кредитів, податкових заохоченнях і державних інвестиціях з метою прискорення виконання планів. Створений спеціальний фонд (Фонд соціально-економічного розвитку) дозволяє здійснювати інвестування в державний та приватний сектори економіки. Податкові заохочення сприяють активізації діяльності, яка сприяє виконанню планів. Так, фірми, які допомагають реалізовувати заплановану програму регіонального розвитку, частково або повністю звільняються від податків.

Великобританія вийшла переможницею з Другої світової війни, але втрати її були надзвичайно великими. Економіка
потребувала надзвичайних заходів для виведення її з кризово-
го стану.

У липні 1945 р. після перемоги на виборах до влади приходить лейбористський уряд на чолі з К. Еттлі, який розпочав реформи, спрямовані на перехід до «демократичного соціалізму». Так, з метою підтримки повної зайнятості провадиться часткова націоналізація базових галузей — енергетики, транспорту, кам’яновугільної та сталеплавильної промисловості, а також інфраструктури. До кінця 40-х років більше 20% британської промисловості були під безпосереднім контролем держави. В руках держави опинилися Англійський банк, авіаційні компанії, аеропорти та автомобільні шляхи. Власникам націоналізованих підприємств сплачувалася компенсація (загальна сума — 2,5 млрд фунтів стерлінгів).

Націоналізація повинна була надати англійському урядові потужний інструмент економічної політики. Але лейбористський уряд діяв за принципами короткотермінової кейнсіанської політики та регулювання зайнятості, загальна довготермінова політика не склалася навіть стосовно до націоналізованих галузей через відсутність координації дій на рівні інститутів управління. Підприємства окремої галузі хоч і знаходилися під контролем спеціального органу (ради), не підтримували тісних взаємозв’язків із відповідним міністерством, дирекція кожного підприємства була автономною та вільною в своїх діях.

Досить важливими були заходи уряду лейбористів щодо підтримки фунта стерлінгів. На початку 1947 р. було проголошено політику економії, під якою передбачалося заморожування заробітної плати та доходів, та обмеження споживання шляхом збереження запровадженої в роки війни карткової системи. Крім того, запроваджені в роки війни високі прямі податки, які досить істотно скоротили різницю в доходах різних верств населення, продовжували діяти й у повоєнний час. Податки та жорстке нормування втримали ціни, але оскільки карткова система зберігалася до 1954 р., рівень життя англійців залишався низьким.

До того ж політика уряду, спрямована на досягнення рівноваги платіжного балансу, виявилася недостатньо ефективною. Встановлення безпосереднього контролю над імпортом та обмеження експорту позитивно вплинули на платіжний баланс, але не змогли повністю забезпечити його рівновагу. Уразливість платіжного балансу Великобританії серйозно заважала економічному розвитку країни в повоєнний час. Економічні труднощі загострилися з початком розпаду Британської колоніальної імперії, адже країна втратила традиційні джерела сировини та ринки збуту.

Успіхи господарського розвитку провідних країн світу, досягнення НТР посилили процеси концентрації та централізації виробництва. Ці тенденції обумовили інтернаціоналізацію виробництва: зросло число міжнародних монополій, транснаціональних корпорацій, утворюються інтеграційні об’єднання. Створене в 1957 р. Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) являє собою зразок механізму міждержавного регулювання соціально-економічних процесів. До 1992 р. тут ліквідовано бар’єри на шляху руху товарів, капіталів, робочої сили. Нині ЄЕС дає близько 90% європейського промислового виробництва та включає 15 країн (Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Нідерланди, Данія, Італія, Іспанія, Ірландія, Люксембург, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція).

Характеристика економічного розвитку світу в 60—90-і роки тісно пов’язана з другим етапом сучасної НТР, який наступив з другої половини 60-х років, коли були створені та запроваджені ЕОМ четвертого покоління.

У 60-ті роки почали застосовувати лазери, інтегральні схеми. У 70-ті роки здійснилася мікропроцесорна революція, впроваджені волоконно-оптичні способи передачі інформації, промислові рóботи, отримала розвиток біотехнологія. У 80-ті роки винайдено спосіб виготовлення надміцної кераміки, впроваджені великі інтегральні схеми, генна інженерія, термоядерний синтез, комп’ютери п’ятого покоління. Ці досягнення всебічно зачепили суспільне життя: галузеву структуру економіки, технологію та форми організації виробництва, відносини власності, соціальну структуру суспільства.

В провідних країнах світу до 70-х років завершено комплексну автоматизацію виробництва та розпочато перехід до нового технологічного укладу в усіх сферах економіки. В ці роки отримали розвиток засоби праці, що поєднували комплексну механізацію з електронною технікою. До них відносяться автоматичні лінії, автоматизовані дільниці, цехи, підприємства, верстати з ЧПУ, оброблювальні центри тощо.

Отримало розвиток безлюдне виробництво за рахунок витіснення живої робочої сили робототехнікою, підприємства оснащувалися гнучкими виробничими системами. Якщо раніше переважали трудомісткі технології та використовувалася відносно дешева робоча сила, то на цьому етапі здійснено перехід до ресурсо- та трудозберігаючих технологій, екологічно чистих, а отже, й капітало- та наукоємних.

Зміни в галузевій структурі господарства проявилися в зниженні частки галузей виробничої сфери у ВНП за рахунок підвищення кількості зайнятих у галузях науки, охорони здоров’я, культури, інфраструктури (транспорт, зв’язок, торгівля, фінанси). Такі провідні в минулому галузі промисловості, як металургія, текстильна, суднобудування, видобувні галузі поступилися новим, наукоємним галузям — електронно-обчислювальному машинобудуванню, атомному енергомашинобудуванню, приладобудуванню, ракетно-космічній промисловості, фармацевтиці, виробництву складного медичного устаткування. Уособленням НТР стали комп’ютери, електронний зв’язок, аерокосмічна техніка. Провідною галуззю стає інформатика, вона — найважливіший елемент сучасних продуктивних сил. Наука стає індустрією знань — для структурних змін сучасного господарства притаманний високий рівень витрат на НДДКР (близько 3% ВНП). В обробній промисловості доля наукоємних галузей досягає 45—50%. Для сфери послуг притаманна висока розгалуженість (диверсифікованість). У цілому економіка еволюціонувала в напрямку «суспільства високої технології».

У соціальній структурі суспільства зменшилася частка безпосередніх виробників. На провідні позиції вийшла науково-технічна інтелігенція, що забезпечила вирішальний внесок у розвиток продуктивних сил на сучасному етапі. Зросло значення «нового середнього класу», до якого входять представники управлінського апарату, частина інтелігенції, вищі верстви робітників та фермерів. Змінилась і структура зайнятості — тепер найбільше число трудящих працює у сфері інформатики та послуг.

В умовах третьої НТР відбувається становлення нових господарських форм. Якщо до 70-х років були розповсюджені конгломерати, які об’єднували різні фірми, пов’язані між собою лише фінансовим керівництвом, то з початку 70-х років їх створення припинилося. Індивідуалізація процесу праці внаслідок широкого впровадження ЕОМ на виробництві зміцнила позиції дрібного та середнього бізнесу в нових галузях економіки.

Мікроелектроніка підвищила рентабельність дрібносерійного виробництва, внаслідок чого зменшується концентрація виробництва. Зростання дрібного бізнесу — загальносвітова тенденція. Різновидом дрібного бізнесу стали інноваційні венчурні фірми, інвесторами яких є впливові комерційні банки, пенсійні фонди монополістичних гігантів, великі страхові агенції.

Створення галузей на новій технічній та технологічній основі почалося в середині 70-х років, після світової економічної кризи 1973—1975 рр. На цьому етапі змінюється механізм державного регулювання; центр ваги з методів прямого регулювання переміщується на непрямі — через фінансово-кредитну систему.

Уряди провідних країн взяли курс на обмеження економічних функцій держави та вільний розвиток ринкових зв’язків. Тому у 80-х роках у всіх провідних країнах відбувається приватизація, тобто продаж приватним особам підприємств, які знаходяться у державній власності. В свою чергу процес дерегулювання веде до скорочення державних видатків, у зв’язку з чим знизилось й зростання витрат на соціальні потреби — охорону здоров’я, освіту, муніципальне житлове будівництво; скорочується також кількість осіб, які отримують допомогу.

Одночасно набирає розвитку «змішана економіка» — створення підприємств на основі вкладання капіталів приватних та державних.

Одним з найважливіших наслідків застосування електронно-обчислювальної техніки та сучасних засобів зв’язку є інтернаціоналізація господарського життя, коли економіка кожної країни, по суті, стала відкритою. Міжнародні підприємства перетворюються у багатогалузеві комплекси. Створюються потужні транснаціональні (ТНК) та багатонаціональні (БНК) корпорації, які відіграють істотну економічну роль у світовому господарстві.

У період, що розглядається, формуються три центри світового промислового виробництва: США, Японія, Західна Європа (ЄЕС). Незважаючи на те, що країни Західної Європи та Японія сильно постраждали в роки Другої світової війни, вони швидко ліквідували її наслідки, їх економіка розвивалася більш швидкими темпами, ніж економіка США. І за обсягами виробництва, і за обсягами експорту протягом практично всього повоєнного періоду спостерігалося випередження Японії та ЄЕС. ЄЕС перевищила ці показники США в 1950—1983 рр. удвічі, Японія — у вісім разів. У 1988 р. ВНП на душу населення Японії перекрив відповідний показник США. У 60–80-х роках «технологічний розрив» між цими центрами скоротився. Зберігаючи лідерство на ключових позиціях, США поступилися Японії в галузі електроніки (її частка у світовому експорті запам’ятовуючих пристроїв різної ємності досягає 60—90%), робототехніки, автомобіле- та суднобудування. Серйозні протиріччя спостерігалися через конкуренцію в зовнішній торгівлі між США та ЄЕС.

Незважаючи на те, що на цьому історичному етапі капіталістична система виграла змагання перед світом соціалізму (розпався в 1989 р.), успішний економічний розвиток провідних країн переривався кризами. Особливо глибокими та всеохоплюючими були кризи 1973—1975 та 1980—1982 рр., які відзначалися переплетенням циклічних криз перевиробництва зі структурними (сировинною, енергетичною, екологічною), а також галузевими кризами. Крім того, для сучасних криз притаманними є явища стагфляції — поєднання значного падіння виробництва із зростанням цін та інфляцією. Найбільші труднощі під час цих криз відчули енергоємні галузі — чорна та кольорова металургія, хімічна промисловість, автомобілебудування.

До кінця 80-х років у всіх провідних країнах продовжувалася гонка озброєнь, посилений розвиток воєнно-промислового комплексу (ВПК). Гонка озброєнь відволікала значні кошти від розв’язання соціальних програм у кожній з країн, а в загальносвітовому масштабі погіршувала екологічну обстановку, утруднювала розв’язання енергетичних проблем. І хоча з розпадом СРСР (1991 р.) проблема протистояння капіталізму та соціалізму практично зникла, перед людством залишається надзвичайно важливе завдання знищення нагромаджених запасів ядерної зброї.

Тема 8

Розвиток феодальної системи господарства в українських
землях (VІ—ХVІ ст.)

Східні слов’яни — споконвічні насельники Східноєвропейської рівнини. Тут було багато племен. Племена, що займали територію вздовж Середнього Дніпра, називалися полянами, у басейні р. Десна — сіверянами, по р. Прип’яті — древлянами, на Волині — дулібами, або бужанами (волинянами), між Дунаєм і Дністром — тиверцями, в пониззі Дніпра і вздовж Південного Бугу — уличами. З часом всі східнослов’янські племена дістали назву «Русь». Жили вони в різних природних умовах, і це відбилося на їхньому соціально-економічному розвитку.

До початку нашої ери східні слов’яни вже пройшли довгий шлях розвитку, перейнявши культуру багатьох своїх попередників. Ця культура була досить висока вже у неолітичних трипільських племен, які жили близько трьох-чотирьох тисячоліть перед нашою ерою. Їм були відомі розведення свійської тварини і зародки землеробства. Для обробітку землі застосовували кам’яні й рогові мотики, вирощували пшеницю, ячмінь, просо, збирали врожай з допомогою серпів, мололи зерно на кам’яних зернотерках.

Східні слов’яни давно вже користувалися залізом, яке почало застосовуватись у Східній Європі приблизно за тисячу літ до цього.

У перші століття нашої ери вони жили патріархально-родовою общиною, де всі засоби виробництва були спільною власністю, і існувала колективна праця. Землеробство було панівною галуззю господарства. Мотижна форма давно вже віджила, і на зміну їй прийшло орне землеробство, в обробітку землі застосовували рало і плуг. Головною системою землеробства тепер у лісостепових і степових місцевостях став переліг. При перелозі ділянка землі обробляється і засівається кілька років (5—6) поспіль, аж до виснаження ґрунту, після чого її залишають і переходять на нову, щоб повернутися через 20—30 років.

На півночі, в лісистих місцевостях довго панувала вирубна система землеробства. Вона полягає в тому, що землеробу попереду треба знищити ліс і чагарник, спалити їх і на розчищеній ділянці сіяти.

Орна система землеробства дозволила збільшити площі посівів, перетворити хліб на головний продукт харчування. В зв’язку з цим поглиблювався суспільний поділ праці, почався процес відокремлення ремесла від сільського господарства, що в свою чергу привело до розвитку обміну.

Прогрес у сфері виробничих сил, який позначився передусім на розвитку головної галузі господарства — землеробстві, привів до зміни суспільних форм життя, до занепаду старої, патріархально-родової організації. Патріархально-родова община почала розкладатися. Поширення нових знарядь праці й поява орного землеробства полегшили обробіток землі. Тепер не було потреби в спільній праці великого колективу. Тому від патріархально-родової общини почали відокремлюватись малі, індивідуальні родини. Виходячи з общини, вони обертали на приватну власність свої присадибні ділянки, знаряддя праці, худобу й інше майно. Виникає нова суспільна організація — сусідська або територіальна община, інакше — сільська община. В сусідській общині зв’язки між окремими родинами ґрунтуються вже не на кровних, родинних відносинах, а на господарській основі. У таку общину могли входити родини різних патріархально-родових общин, хоч, зрозуміло, тут були й близькі за походженням родини. Територіальна община була останнім ступенем у розвитку первіснообщинного ладу. Сусідська община називалась на півдні «верв», а на півночі і північному сході — «мир». Домінуючою вона стала близько VІ—VІІ ст., хоча у племен, що жили на середньому Придніпров’ї і Придністров’ї, вона виникла ще раніше.

Для територіальної общини характерний дуалізм, подвійність. З одного боку, тут є общинна власність, з другого, — приватна. Общинною власністю були всі землі, за винятком садиб, поля, ліси, пасовища, водойми. Час від часу, а потім через певні проміжки відбувався переділ польових угідь між окремими родинами. У неподільній власності залишалися тільки пасовища, ліси, водоймища.

Поява приватної власності на засоби виробництва і пов’язана з цим економічна незалежність окремих родин, самостійне ведення ними господарства мала наслідком майнову нерівність. Це спричинялося багатьма причинами: складом родини, кількістю худоби тощо. Із загальної маси родин почали виділятися економічно найміцніші родини. Такими передусім були родини старої родоплемінної знаті — родових старійшин і вождів. Під час воєн з іншими племенами вони забирали собі кращу частину здобичі, в тому числі полонених, обертаючи їх у невільників-рабів. Майнову нерівність посилював також розвиток торгівлі, що сприяло нагромаджуванню цінностей у руках окремих родин. Володіючи багатством, рабами, родоплемінна верхівка почала ставити в залежність від себе общинників. Робилося це різними способами: позики хліба, худоби або реманенту. А іноді знать силоміць захоплювала землю і майно збіднілого общинника.

Згодом знать, нехтуючи традиціями общини, почала обертати свої землі, земельні угіддя в повну власність. Так виникла вотчина — велике земельне володіння, що було повною, безумовною власністю знатної привілейованої родини. З бігом часу знать усе більше підкоряла вільних общинників, захоплювала їхні землі й примушувала їх віддавати частину доходів від свого господарства вотчинникам або відбувати на їх користь різні повинності. Отже, помалу вотчинники перетворилися на панів, а вільні раніше общинники — на залежних від них селян. Так, услід за рабством у східних слов’ян виникають і розвиваються феодальні відносини.

Однією з особливостей в історії східного слов’янства було те, що рабство тут не досягло такого ступеня розвитку, як, наприклад, у стародавній Греції або в Римі, тобто не перетворилося на панівну систему. Таке рабство називають патріархальним. При патріархальному рабстві раби відіграють другорядну роль в економічному житті суспільства. Головним виробником матеріальних благ були вільні селяни-общинники, а з розвитком феодалізму — феодально залежне населення.

Ця особливість пояснюється умовами історичного життя східного слов’янства, передусім тривкістю сусідської общини. Це, у свою чергу, пояснюється тим, що общини були роз’єднані, розкидані на величезній території Східноєвропейської рівнини, яка мала рідку мережу водних шляхів і в значній частині була вкрита густими лісами, що обумовило слабкий зв’язок між общинами. З одного боку, це перешкоджало як внутрішньому, так і зовнішньому обміну і, таким чином, затримувало економічний розвиток і не сприяло зосередженню рабів у господарствах знаті. З іншого боку, це також не давало змоги верхівці общин об’єднатися для наступу на вільних общинників і полегшувало останнім боротьбу з наступаючою на них знаттю.

Треба також мати на увазі й той факт, що розклад територіальної общини і виникнення класів у східних слов’ян відбувався в період кризи, а також розпаду рабовласницької системи і переходу до феодалізму в сусідній Римській імперії, з якою східнослов’янські племена мали досить тривкі економічні, політичні і культурні зв’язки. В інших сусідніх племен — на заході у поляків, чехів, словаків, на півдні у болгар, на сході у хазарів і т. д., з якими східні слов’яни були в досить тісних стосунках, також успішно розвивалися феодальні відносини.

Розклад сусідської общини, що супроводжувався появою класу гнобителів і класу пригноблених, неминуче мусив привести до виникнення держави.

Виникнення державності у східних слов’ян треба віднести в цілому на VІ—VІІІ ст. Арабські історики Масуді і Джайхані (обидва Х ст.) говорять про східнослов’янські держави: Славію, Куявію і Артанію.

Більш докладніші відомості про виникнення держав-князівств подає нам найстаріший літопис «Повість временних літ». Він створений в XI ст., але відбиває події кількох попередніх віків. За словами літописця, в 882 p. новгородський князь Олег з дружиною, спустившись Дніпром до Києва, знищив місцевих князів і об’єднав Новгородське князівство з Київським. Київ став столицею нової держави. Так, за літописом, утворилася Київська Русь — Давньоруська держава.

Протягом Х ст. київські князі, спираючись на феодальну знать, об’єднали всі східнослов’янські племена, а також багато племен неслов’янського походження. Київська Русь перетворилася на сильну, могутню державу.

Київська Русь була ранньофеодальною державою. Феодальні відносини тут тільки почали утверджуватися. У Х—ХІ ст. інтенсивно почало розвиватися феодальне землеволодіння. Крім князівського землеволодіння, з’явилися земельні володіння дружинників, місцевої знаті, а з кінця Х ст. — християнської церкви. Існувало дві форми феодальної земельної власності: «жизнь» — безумовне, спадкове землеволодіння князів і бояр, яке можна було передавати в спадок, продавати, закладати тощо, та державна власність на землю. Вона знаходилась у руках великого князя, проте його власністю не була. Основною формою феодального землеволодіння в Київській Русі була вотчина.

Панівний клас Київської Русі в особі великого князя, місцевих «світлих князів», «великих бояр», «княжих мужів», а пізніше, після прийняття християнства, християнської церкви нещадно експлуатував народні маси. Спочатку форми експлуатації були зовсім примітивними. Князь з дружиною йшов по території держави і нових земель і збирав данину хутром, медом, воском, худобою і т. ін.

Часто великі князі дозволяли своїм дружинникам збирати данину з певних земель, які згодом ставали їх власністю. Спочатку ні час, ні розмір данини не були визначені, але згодом поряд з розвитком господарчої діяльності, зростанням великого землеволодіння змінюються і форми експлуатації підлеглого населення. Данина стала перетворюватися у феодальну ренту і державний податок.

Формувався клас феодалів переважно із князівської дружини. Дружинники створювали своє господарство, розширювали його шляхом загарбань вільних земель чи земель інших феодалів, але зв’язки з князем не розривали, ставали його васалами, несли всіляку службу на користь великого князя. Васалами великого князя ставали представники місцевої знаті, багаті общинники, купці, що придбали землю, та інші. Вони мусили допомагати йому і несенням військової служби, і фінансами.

Зростання великого землеволодіння і одночасно майнової нерівності в общині, наступ на неї феодалів привели до значних змін в становищі населення, яке в той час мало загальну назву смердів. Смерди були вільними й економічно самостійними, вони передавали своє господарство в спадщину, могли виступати в суді свідками, проте закон розглядав смердів як нижчу, неповноправну групу населення. Смерди не були єдиною верствою сільського населення. Із загальної маси вільних общинників почали відокремлюватися групи людей, що відрізнялися від інших своїм економічним і правовим становищем. Помітне місце займали такі групи, як рядовичі й закупи.

Рядович — збіднілий селянин. Він укладав договір (ряд) з феодалом про надання йому якоїсь допомоги і брав на себе певні обов’язки щодо феодала, визнавав свою залежність від феодала. Типовим різновидом рядовича був закуп. Ця назва походить від стародавнього слова «купа» — позика. Закупами могли бути і збанкрутілі купці, ремісники, збіднілі феодали. Закуп мусив відробляти борг у господарстві феодала, часто зі своїм реманентом доти, доки не відробляв купи з відповідними процентами. У цей час він підпадав під юрисдикцію феодала. Але як особа, котра знаходилась у тимчасовій залежності, він мав певні права і у певних випадках міг скаржитися на свого пана. Якщо ж закуп тікав від кредитора, він ставав рабом.

Хоча формально, юридично закупи вважалися залежними тимчасово, феодали мали безліч способів закабалити закупа, перетворити тимчасову залежність на постійну.

Крім рядовичів і закупів у Київській Русі були ще й інші групи феодально залежного населення: вдачі, прощенники, закладники, задушні люди, ізгої й т. ін.

Поряд з феодально залежним і вільним населенням існували раби або холопи, яких часто називали челяддю. Вони не були єдиною масою. Так, в окремих випадках раби виконували всілякі сільськогосподарські роботи, мали в користуванні ділянки землі, реманент тощо і віддавали феодалу частину врожаю. Такі холопи поступово зливалися з феодально залежним селянством. Інша частина жила на княжому або боярському дворі й обробляла землю панським реманентом, дістаючи за це утримання натурою. Проте найчастіше рабів використовували як домашніх слуг, кухарів, ключників, дворових ремісників. Раби були також цінним товаром у торгівлі зі східними країнами.

Однак рабство в Київській Русі відігравало другорядну роль у економіці, поступаючись більш передовим феодальним відносинам, і поступово зникло. Раби перетворились на феодально залежних селян.

Незважаючи на наступ феодалів на общину і зростання феодальної залежності, за часів Київської Русі більша частина населення ще була вільною і залежала тільки від феодальної держави. Ця залежність визначалася сплаченням державних податків та виконанням різних повинностей, як то: будівництво фортець, шляхів, участь у військових походах тощо.

За часів Київської Русі відбулися значні зміни в головній галузі економіки країни — землеробстві. Розповсюдження рала і плуга з залізною робочою частиною, а також інших знарядь праці помітно підвищили продуктивність праці і дозволили збільшити площі орних земель. Орне землеробство почало поширюватись на нові райони. Помітно поширилась колонізація вільних обширів у Новгородській землі, між річками Окою та Волгою тощо. Орне землеробство врешті-решт поширилось на всю країну.

Еволюціонувала система землеробства. Переліг, що домінував раніше, почав поступатися двопіллю в південних і південно-східних частинах країни. Більше того, в центральній частині країни, перш за все на середньому Придніпров’ї, Чернігівщині почало розвиватися трипілля. При трипіллі орні землі поділялися на 3 частини: озиме, ярове поля і пар, тобто тепер щороку засівалася вже не половина поля, а дві третини, «відпочивала» лише одна третина.

У північних, північно-західних і північно-східних районах ще зустрічалася вирубна система землеробства, але вона повільно витіснялася двопіллям.

Із польових культур розповсюджені були жито, пшениця, овес, просо, сочевиця, льон. Збирали врожай залізними серпами і косами, зберігали в стодолах, молотили на токах. На півночі та лісистих місцевостях снопи перед молотьбою підсушували в овінах. Зберігали зерно в коморах і ямах, мололи до XII ст. ручними жорнами, ручними млинами, пізніше — на водяних млинах. У великих феодалів нагромаджувалися великі запаси збіжжя.

Розвивалося городництво і садівництво. З городніх культур вирощували ріпу, що заміняла картоплю, цибулю, часник, боби; з садових — яблука, вишні.

Значні успіхи були в розвитку скотарства, що було пов’язано з розвитком землеробства. Розвиток землеробства збільшив запаси кормів і потребував розводити велику рогату худобу і коней як тяглову силу. Скотарство, особливо конярство, в більшості розвивалося в господарстві феодалів. Відомі також були вівчари, що свідчило про розвиток вівчарства.

Важливе значення мали промисли. На першому місці серед них стояло мисливство. На території Київської Русі було багато лісів, тому було багато найрізноманітнішого звіра: білки, куниці, лисиці, бобри, песці, соболі, зубри, тури, лосі, олені, кабани, ведмеді тощо. Що стосується білок, то про них пізніше складали легенди. Говорили, наприклад, що на півночі дощові крапі падають у вигляді білок.

Хутро цих звірів мало великий попит на зовнішніх ринках.

Помітну роль відігравало рибальство. Особливо розвинуте воно було в господарствах монастирів.

Слід підкреслити і велике господарське значення бортництва — лісового бджільництва. Борть — дерево з дуплом, де оселилися дикі бджоли. Законодавство Київської Русі суворо охороняло «борті» і бортні ділянки, з порушників стягували високі штрафи. Мед і віск, як і хутро, були найважливішими предметами зовнішньої торгівлі.

Центром усього господарського життя була вотчина князівська, боярська чи монастирська. Це було багатогалузеве господарство. Керував нею управитель. У князя ним був огнищанин. Під його наглядом знаходились: конюший, тіун або ключник, ратайні старости, посельські.

Основною рисою феодального господарства була натуральність. Усі потреби феодала задовольнялися в його власному господарстві або продуктами, що приносили смерди як ренту. На ринку феодал купував тільки те, що неможливо було виготовити у вотчині: сіль, зброю, дорогі тканини, прикраси тощо. Таким чином, деяка частина продуктів вироблялась для ринку, та цей додатковий продукт у ті часи становив дуже невелику частину порівняно з необхідним продуктом для задоволення потреб феодала. Зв’язки з ринком були нерегулярні, спорадичні.

Що ж до господарства смерда, то воно було майже не пов’язане із зовнішнім світом. Усі свої потреби він задовольняв своєю працею. Усе його виробництво було розраховане лише на задоволення потреб родини і на створення мізерної частини додаткового продукту, що віддавалася феодалу у формі ренти або як податок державі. Господарства смердів з їхньою рутинною технікою розвивалися дуже повільно порівняно з господарствами феодалів.

Ремесло Київської Русі можна поділити на сільське і міське. Виросло воно з домашнього господарства, коли селянин був і ремісником, виготовляючи зі своїх сировинних матеріалів усі предмети, що йому були потрібні. З часом, з розвитком продуктивних сил такі продукти починають виготовляти стороннім. З’являється ремесло і починає перетворюватися на самостійну галузь народного господарства.

Спершу ремісники працювали тільки на замовлення споживача, а згодом починають спеціально виготовляти продукти на ринок, стають товаровиробниками. Поступово ремесло відокремлюється від сільського господарства. Селянин стає ремісником, але з сільським господарством ще довго не пориває.

Серед сільських ремісників за своїм значенням виділялися ковалі, що одночасно були і металургами. Широко поширеним було гончарство. Гончарі застосовували ручний гончарський круг і виготовляли найрізноманітнішу продукцію.

Щодо інших видів ремесла в селі, то в той час вони ще не відокремились від сільського господарства.

Іноді розвиток ремесла в селі приводив до перетворення його в гóрод-місто.

Іноді город будував князь і запрошував туди ремісників, в інших випадках на город-місто перетворювалась боярська садиба. Цей процес розпочався давно, а в період Київської Русі прискорився. Уже в XI ст., за даними літописів, існувало 119 міст. Серед давньоруських городів-міст виділялися Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир на Волині, Галич на Дністрі.

Середньовічне місто складалося з двох головних частин: кремль або замок (дитинець). Це був город у вузькому значенні слова — огороджене місце. З часом місто обростало передмістями, які часто також оточували стінами.

Як і на селі, найпоширенішим видом ремесла в містах була металургія. Однак міське ремесло було складнішим за характером виробництва і вищої якості. Було дуже багато спеціальностей: зброярі, щитники, гвіздочники тощо. Ковальське ремесло досягло високого рівня. Якщо на селі воно задовольняло прості потреби селян і розвивалося повільно, то в місті міські ковалі виготовляли найрізноманітніші предмети — від сокир, ножів, замків до інструментів, зброї, панцирів тощо.

Значні успіхи були досягнуті ювелірами. Вони виготовляли різні прикраси із золота, срібла, міді, олова.

Широко розповсюдженим було гончарство. В окремі види ремесла в містах виділилися теслярство, кравецтво, ткацтво, обробка шкіри, виробництво скла тощо.

На високому рівні розвитку знаходилась архітектура і будівництво. Про це свідчать такі шедеври, як Софійський і Успенський собори, Десятинна церква, Золоті ворота в Києві, Спаський і Борисоглебський собори в Чернігові, храм Софії в Новгороді тощо. Серед цивільних споруд можна назвати побудований за Володимира Мономаха (ХІІ ст.) міст через Дніпро.

У період Київської Русі відокремилось уже понад 60 ремісничих спеціальностей. Ремесло в цей час знаходилось на високому рівні.

Ремісники поділялись на сільських і міських, залежних і вільних. Залежні ремісники як у селі, так і в місті були з числа вотчинної челяді. Вільні міські ремісники, які були основною частиною міського населення, об’єднувались в організації, дружини, які можна вважати попередниками цехів. Виникали ці організації для того, щоб захистити свої економічні інтереси від сваволі феодалів. На чолі таких організацій стояли виборні старости. Об’єднуватися в цехи не було потреби, тому що ще не було великої конкуренції серед ремісників.

Ремісники деяких спеціальностей оселялися в одному місці. Це було викликано специфікою виробництва.

В умовах повного панування натурального господарства, коли ринок був надто вузьким, ремісники здебільшого працювали на замовлення, тобто на певного споживача і одержували плату натурою — продуктами харчування, сировиною та ін. Але деяка частина працювала і на ринок.

У середовищі ремісників сформувалася заможна верхівка. Це передусім ювеліри, іконописці, майстри дорогої зброї тощо. Вони експлуатували підмайстрів, учнів. Соціальний гніт приводив до масових виступів, таких як повстання 1068 р., 1113 р. у Києві.

Відокремлення ремесла від сільського господарства, його інтенсивний розвиток сприяли розвитку торгівлі. До ринку зверталися всі верстви населення. Проте більш розвиненою торгівля була у містах. Торги були майже в усіх містах. У Києві їх налічувалось вісім. У великих містах торгівля йшла щоденно, в малих — в певні дні тижня. Але зв’язки між ринками окремих міст ще не були постійними, регулярними, оскільки панувало натуральне господарство.

Значно краще розвивалася зовнішня торгівля. Ще до утворення Давньоруської держави східні слов’яни підтримували економічні зв’язки не тільки з сусідніми племенами, але й з Хозарією, Персією, країнами арабського халіфату, Візантією, західноєвропейськими країнами, Скандинавією.

За часів Київської Русі зовнішня торгівля ще більше розвинулась. Важливе значення мав торговий шлях з півночі на південь, так званий шлях «із варяг у греки». Він розпочинався у Фінській затоці, йшов по Дніпру, а потім Чорним морем до Константинополя, найбільшого торгового центру Європи в середні віки. Важлива роль у торгівлі Київської Русі з Візантією і країнами Центральної Європи належала Дунаю. В 60-х роках Х ст. князь Святослав Ігорович говорив про гирло Дунаю, що це середина його землі, куди сходяться товари з усіх боків. Торгівля з Візантією і арабськими країнами посідала перше місце в зовнішній торгівлі Київської Русі.

З Русі вивозили хутро, віск, льон, мед, лляні тканини, вироби з срібла, заліза. Лляні тканини йшли в Малу і Середню Азію, Дербент. Вироби зі срібла — у Центральну Європу. Печенігам і половцям продавали зброю, прикраси, бронзові дзеркала і т. п. У країни Малої і Середньої Азії продавали рабів.

Довозили в Русь шовкові тканини, парчу, оксамити, зброю, прянощі, фаянс, скло, фарби, благородні та кольорові метали тощо.

В XI — XII ст. у зв’язку з хрестовими походами і конкуренцією італійців торгівля з Візантією занепадає.

Особливістю зовнішньої торгівлі в період панування натурального господарства було те, що вона мало впливала на сферу виробництва і розрахована була на задоволення потреб панівних класів суспільства.

Зовнішня торгівля відіграла велику роль у розвитку таких міст, як Київ, Львів, Галич, Новгород, Чернігів, Смоленськ, Полоцьк. Київ став міжнародним торговим центром, почав суперничати з Константинополем. Сюди надходили товари з півночі Західної Європи, сходу, півдня. Це приносило київським князям прибутки, і вони докладали багато зусиль, щоб ця торгівля процвітала: охороняли торгові шляхи, укладали торгові угоди тощо.

З розвитком торгівлі вдосконалювалася грошова система. Гроші у східних слов’ян з’явилися ще до Київської Русі. Спершу, у давнину, грошовою одиницею був «скот», вартість речей вимірювалась худобою. За часів Давньоруської держави широко розповсюдженою одиницею була «куна» (хутро куниці). З XI ст. з’являється «гривня» — злиток срібла вагою близько 400 г. Гривня поділялась на ногати, резани. Одна гривня дорівнювала 20 ногатам, 50 резанам. Були і золоті гривні, але вони не набули поширення. В XII ст. гривня зменшилась у вазі в два рази. В другій половині ХІІІ ст. з’явився карбованець, який поступово витіснив гривню.

На території Київської Русі були в обігу і монети інших країн: римські, східні, візантійські, датські, англійські, чеські, німецькі тощо.

З часів Володимира Святославовича (980—1015 pp.) почалося карбування власної монети.

Розвиток феодальної земельної власності — основи феодалізму — мав значні наслідки для Київської Русі. Внаслідок загарбання общинних земель і посилення експлуатації смердів посилилось як економічне, так і політичне становище місцевих феодалів, що експлуатували також і населення міст. Збагачуючись, великі феодали почали заводити власні двори, військо, будували фортеці. Колись слухняні, поважаючі великого князя київського, вони тепер починають вважати за тягар залежність від нього, намагаються проводити самостійну політику, виступають проти великого князя київського. З другої половини XI ст. йшли невпинні міжусобні війни. Ця боротьба послаблювала економічну міць великого князя київського, його політичний авторитет, послаблювала державу взагалі.

Крім уже зазначених причин, на розпад Київської Русі вплинули і міжнародні обставини. З кінця XI ст. розпочалися хрестові походи, вони призвели до зміни напрямків торговельних шляхів. Багато які з західноєвропейських країн, особливо німецька, перестали користуватися шляхом «із варяг у греки». Відтепер Схід торгував з Центральною Європою через Середземне море. Це викликало занепад торгівлі по Дніпру, Київ втратив роль міжнародного торговельного центру, а це, в свою чергу, призвело до економічного та політичного послаблення великого князя київського.

Виснажувала економічні і воєнні сили великого князя і без-
перервна боротьба з племенами кочовиків, що чинили напади на Русь — печеніги, половці, берендеї, чорні клобуки (каракалпаки) тощо. Таким чином, ріст місцевих феодальних центрів, слабкі економічні зв’язки всередині країни, що обумовлювалось пануванням натурального господарства, і ряд додаткових зовнішніх причин призвели в середині XII ст. до розпаду Київської держави на окремі самостійні князівства. Настала епоха феодальної роздробленості.

У результаті розпаду Давньоруської держави на її місці утворилося багато самостійних і напівсамостійних князівств. Між ними весь час точилась боротьба за землі. Це призводило до економічного занепаду багатьох з них, і в 30—40 pp. XIII ст. Русь потрапила під владу татаро-монгольської держави — Золотої Орди. Найбільше від цієї навали постраждали князівства Північно-Східної Русі, найменше — Галицько-Волинське князівство, оскільки було розташоване на південному заході.

Татарська навала загальмувала розвиток продуктивних сил, економіки князівств. З багатьох місцевостей країни населення тікало в спокійніші місця. Економіка зазнала великих втрат. Проте вже в ХІV ст. у Золотій Орді посилюється міжусобна боротьба між улусами, ханська влада занепадає. Цим скористалися Велике Князівство Литовське і Польща. З середини ХІV ст. вони почали загарбання українських земель.

Розглядаючи соціально-економічний розвиток України в ХІІІ—ХV ст., треба перш за все відзначити швидке зростання феодального землеволодіння. Цей процес відбувався, з одного боку, шляхом насильницького захоплення земель общини феодалами, з другого — великі князі литовські і королі польські давали жалувані грамоти феодалам на селянські землі, ліси, пасовища, а також на села, волості та містечка в спадщину або в тимчасове володіння. Основною формою феодального землеволодіння в той час була вотчина. Крім вотчини, яку можна було передавати у спадщину, феодали діставали від князів землі як нагороду за службу у війську або адміністративну під умовою подальшого несення служби. Це було умовним володінням, передавати у спадщину його було не можна. В Україні таке володіння називалося «державою». Поряд з вотчинами зростала і кількість «держав». Володарі «держав» постійно вели боротьбу за перетворення їх на вотчину.

В період феодальної роздробленості посилилась влада феодалів над підданими. Феодали привласнили собі право видавати закони в своїх володіннях, право судити і карати залежне від них населення.

Зростання феодального землеволодіння погіршувало становище селян. Майже зовсім зникають вільні общинники і більшість населення становить феодально залежне селянство, яке повинно було виконувати повинності на користь окремих феодалів, а також феодальної держави. Повинності селян були найрізноманітніші: податок грішми державі, будівництво і ремонт мостів, шляхів, замків, несення вартової служби, косіння сіна, надання підвод, харчів і житла князю і його почту під час переїздів та ін. Крім цього, сплачували десяту

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Питання.	\|	Економіка незалежної України в 90-ті роки ХХ століття

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.039 сек.