• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Питання.

1. Ресурсне, правове та інформаційне забезпечення діяльності органу державної влади.

2. Державна служба: організація, види функції та мотивація.

3. Державна кадрова політика.

Увага! В лекції використано матеріали підручника: Мельник А.Ф. Державне управління: підручник /А.Ф. Мельник, О.Ю.Оболенський, А.Ю.Васіна; За ред. А.Ф.Мельник.- К.: Знання, 2009.- 582с. . (с.365 – 471).

1. Ресурсне, правове та інформаційне забезпечення діяльності органу державної влади.

Сьогодні в Україні встала необхідність побудови такого державного апарату, діяльність якого була б спрямована повністю на створення реальних умов для всебічного розвитку особистості, покращання добробуту, захисту прав, свобод громадян. Верховною Радою України вже прийнято ряд важливих нормативних актів, спрямованих на вирішення названих проблем. До них слід віднести Конституцію України, а також Закони України: "Про державну службу", "Про міліцію", "Про прокуратуру", "Про суддів" та інші.

Комунікаційні процеси займають важливе місце в житті людини, громадянина і держави, є в наявності у роботі всіх суспільних інститутів. На даний момент вивчення комунікації, її видів і елементів, представляє великий інтерес для науки про державне управління, адже комунікативна діяльність, посідає важливе місце, здійснює формуючий вплив на процеси суспільного розвитку для регулювання суспільних відносин, а також взаємовідносин держави та суспільства.

Комунікаційний процес — це обмін інформацією між двома або більшою кількістю людей. Основні функції комунікаційного процесу полягають у досягненні соціальної спільноти при збереженні індивідуальності кожного її елемента. В окремих актах комунікацій реалізуються управлінська, інформативна, емотивна (така, що викликає емоції) і фактична (пов’язана з установленням контактів) функції.[31]

Класифікувати методи, форми і канали державної комунікації можна за різними ознаками. Відомий дослідник політико-комунікативних процесів Р.-Ж. Шварценберг виділяє наступні канали:

1) комунікація через неформальні канали;

2) комунікація через організації;

3) комунікація через засоби масової інформації.

Головним соціально-комунікативним завданням державної влади на сучасному етапі розвитку суспільства постає організація ефективного та якісного інформування громадськості про діяльність органів влади та налагодження ефективної взаємодії між органами державного управління і громадянами країни. Державне управління містить низку різноспрямованих соціальних комунікацій у своїй системі.

Державна політика забезпечення інформаційної безпеки Ук­раїни (рис. 1.) полягає у:

- забезпеченні конституційних прав людини на доступ до ін­формації/використанні інформації в інтересах здійснення не забороненої чинним законодавством діяльності, фізичного, інтелектуального й духовного розвитку, а також у захисті ін­формації, яка стосується особистої безпеки громадянина;

- створенні умов для гармонійного розвитку інформаційної структури,дляреалізаціїконституційнихправісвободлюдини й громадянина у сфері отримання інформації та використання її з метою забезпечення непорушності конституційного ладу, суверенітету й територіальної цілісності України, політичної, економічної та соціальної стабільності, безумовного забезпе­чення законності й правопорядку, розвитку та взаємовигідно­го міжнародного співробітництва.

2. Державна служба: організація, види функції та мотивація.

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження[32]. Так, за словником C. І. Ожегова, служба — це робота, заняття службовця, а також місце його роботи, будь-яка сфера діяльності. При цьому службовець — особа, яка працює за наймом у різних установах, у сфері обслуговування. Ю. М. Старілов наводить загальне визначення служби як діяльності, пов’язаної з керівництвом, управлінням, контролем, наглядом, обліком тощо. При цьому працівники, залучені до служби, або створюють духовні цінності, або реалізують функції управління.[33] Посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень[34].

Враховуючу термінологічну невизначеність терміна «державний службовець» та дискусій щодо визначення поняття «державна служба», на наш погляд, можна припустити двояке тлумачення суті державного службовця: з одного боку, державний службовець в широкому розумінні – працівник, який здійснює на професійній основі у будь-якій державній установі, закладі, організації, підприємстві суспільно корисну діяльність та одержує за таку працю заробітну плату; з другого - державний службовець у вузькому розумінні – особа, яка перебуває на службі у держави на посаді, віднесеній до державної служби в державному органі або його апараті, з метою здійснення специфічного виду публічної суспільно корисної діяльності – професійного державного управління та (або) регулювання (державного адміністрування), за що одержує винагороду з коштів державного бюджету.[35]

Пpинципи охоплюють вci пpaвовi, оpгaнiзaцiйнi, функцiонaльнi тa iншi cтоpони, з яких cклaдaєтьcя змicт деpжaвної cлужби.

Пpинципи деpжaвної cлужби об’єктивно:

· визнaчaють cутнicть деpжaвної cлужби, її нaйвaжливiшi pиcи;

· виcвiтлюють зaгaльний хapaктеp упpaвлiнcької, ноpмо-пpоектної оpгaнiзaцiйно pозпоpядчої, конcультaтивно-доpaдчої тa iншої дiяльноcтi деpжaвних cлужбовцiв;

· вcтaновлюють зaкономipноcтi в cиcтемi оpгaнiзaцiї тa функцiонувaння деpжaвної cлужби;

· обумовлюють знaчущicть, зaконнicть i cоцiaльну цiннicть пpaвовiдноcин, що виникли у cиcтемi деpжaвної cлужби;

· вiддзеpкaлюють об’єктивнi зв’язки, що виникaють у cфеpi деpжaвно-cлужбових пpaвовiдноcин;

· зaкpiплюють згaдaне у ноpмaх пpaвового iнcтитуту деpжaвної cлужби. [36]

До конcтитуцiйних пpинципiв cлiд вiднеcти тaкi:

· пpинцип cлужiння нapоду Укpaїни;

· пpинцип веpховенcтвa Конcтитуцiї Укpaїни тa зaконiв нaд iншими ноpмaтивно-пpaвовими aктaми;

· пpинцип пpiоpитету пpaв i cвобод людини i гpомaдянинa;

· пpинцип демокpaтизму i зaконноcтi;

· пpинцип гумaнiзму тa cоцiaльної cпpaведливоcтi;

· пpинцип єдноcтi деpжaвної влaди;

· пpинцип подiлу зaконодaвчої, виконaвчої тa cудової влaди;

· пpинцип piвного доcтупу гpомaдян до деpжaвної cлужби;

до зaконодaвчих пpинципiв cлiд вiднеcти:

· пpинцип позaпapтiйноcтi деpжaвної cлужби,

· пpинцип позaконфеciйноcтi деpжaвної cлужби, тобто вiдокpемлення pелiгiйних об’єднaнь вiд деpжaви. [37]

Система класифікації посад є важливим інструментом функціонування інституту державної служби. Назвемо лише основні її переваги:

1. Визначення професійних вимог, обов'язків, обсягу повноважень та відповідальності службовців.

2. Встановлення критеріїв для рівнів оплати праці.

3. Встановлення ієрархічних рівнів між різними категоріями службовців.

4. Стимулювання покращення ефективної діяльності службовців через можливість службового просування та матеріального забезпечення.

5. Упорядкування структури державної служби.

6. Створення стандартної термінології для функцій управління персоналом.

7. Захист службовців від політичних і персональних впливів при вступі на роботу, зміні політичної чи персональної кон'юнктури та визначення рівня їх матеріального забезпечення.

За статтею 25 Закону «Про державну службу» основними критеріями класифікації посад вважаються: організаційно-правовий рівень органу, який приймає на роботу; обсяг і характер компетенції на конкретній посаді; роль і місце посади в структурі державного органу. Встановлюються такі категорії посад службовців:

перша категорія - посади голів державних комітетів, що не є членами Уряду України, голів інших центральних органів державної виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України, Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, представників Президента України в областях, містах Києві та Севастополі, перших заступників міністрів, перших заступників голів державних комітетів, що входять до складу Уряду, керівників Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України та інші прирівняні до них посади;

друга категорія - посади заступників керівника Адміністрації Президента України, заступників керівника Секретаріату Верховної Ради України, заступників керівника апарату Кабінету Міністрів України, керівників структурних підрозділів Секретаріату Верховної Ради України, секретаріатів постійних комісій Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, апарату Кабінету Міністрів України, радників та помічників Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України, заступників міністрів, заступників голів державних комітетів, які входять до складу Уряду, перших заступників, заступників голів комітетів та інших центральних органів державної виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України, першого заступника Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, перших заступників глав обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

третя категорія - посади заступників керівників структурних підрозділів, завідуючих секторами, головних спеціалістів, експертів, консультантів Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України і апарату Кабінету Міністрів України, заступників Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, заступників глав обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, представників Президента України в районах, районах міст Києва та Севастополя, начальників управлінь, самостійних відділів у складі міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади та інші прирівняні до них посади;

четверта категорія - посади спеціалістів Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України і апарату Кабінету Міністрів України, заступників начальників управлінь, самостійних відділів (підвідділів) міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади, керівників управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

п'ята категорія - посади спеціалістів міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, заступників представників Президента України в районах, районах міст Києва та Севастополя, заступників керівників управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, спеціалістів апарату цих адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

шоста категорія - посади керівників управлінь, відділів, служб районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, спеціалісти управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

сьома категорія - посади спеціалістів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь і відділів та інші прирівняні до них посади.

Передбачений в даній статті перелік посад щодо тієї чи іншої категорії не є вичерпним. Кабінету Міністрів України надається право відносити посади державних службовців, не перелічених у данній статті, до відповідної категорії. Як правило, з цього питання Урядом видається відповідне розпорядження.[38]

Встановлюються такі ранги державних службовців:

- службовцям, які займають посади, віднесені до першої категорії, може бути присвоєно 3, 2 і 1 ранг;

- службовцям, які займають посади, віднесені до другої категорії, може бути присвоєно 5, 4 і 3 ранг;

- службовцям, які займають посади, віднесені до третьої категорії, може бути присвоєно 7, 6 і 5 ранг;

- службовцям, які займають посади, віднесені до четвертої категорії, може бути присвоєно 9, 8 і 7 ранг;

- службовцям, які займають посади, віднесені до п'ятої категорії, може бути присвоєно 11, 10 і 9 ранг;

- службовцям, які займають посади, віднесені до шостої категорії, може бути присвоєно 13, 12 і 11 ранг;

- службовцям, які займають посади, віднесені до сьомої категорії, може бути присвоєно 15, 14 і 13 ранг.

Положення про ранги службовців затверджується Кабінетом Міністрів України. Ранг службовцю присвоюється відповідно до займаної посади, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи.

Ранги, які відповідають посадам першої категорії, присвоюються Президентом України. Ранги, які відповідають посадам другої категорії, присвоюються Кабінетом Міністрів України, крім рангів, що присвоюються державним службовцям, які є працівниками Апарату Верховної Ради України. Ранги, що відповідають посадам другої категорії, державним службовцям - працівникам Апарату Верховної Ради України присвоюються Головою Верховної Ради України. ( Частина п'ята статті 26 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2374-IV (2374-15) від 20.01.2005 ). Ранги, які відповідають посадам третьої - сьомої категорій, присвоюються керівником державного органу, в системі якого працює державний службовець.

Отже, виходячи с вище сказаного, мі можемо зробити висновок, що встановлення категорій і рангів державних службовців дає змогу ефективністі державної служби, стабільності кадрів, оскільки дозволяє вирішувати багато питань, пов'язаних із підготовкою, добором і розстановкою кадрів, їх перепідготовкою, підвищенням кваліфікації, просуванням по службі, оплатою праці і пенсійним забезпеченням. Добре розроблена система кваліфікації посад державних службовців, що базується на системі заслуг, сприяє призначенню на посади найбільш підготовлених для цієї діяльності спеціалістів. Водночас класифікаційна схема посад державних службовців України потребує подальшого вдосконалення з метою уніфікації, приведення її у більшу відповідність із змінами, що відбуваються в суспільстві та тими системами, які функціонують в інших країнах.

Державним службовцям у разі виходу на пенсію при наявності стажу державної служби не менше 10 років виплачується грошова допомога в розмірі 10 місячних посадових окладів.[39]

Державна політика у сфері державної служби визначається Верховною Радою України. Процес організації державної служби пов'язаний зі встановленням правового статусу конкретної посади, способів заміщення посад на державній службі та умов вступу на неї, а також підготовкою, добором і розстановкою кадрів державних службовців, зарахуванням їх на посади.

Державний службовець має право:користуватися правами й свободами, що гарантуються Конституцією та законами України;

брати участь у розгляді питань і винесенні в межах їхніх повноважень рішень;

одержувати від державних органів, підприємств, установ та організацій, органів місцевого й регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їхньої компетенції;

на повагу особистої гідності, справедливе й шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

вимагати затвердженого керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця;

на оплату праці залежно від посади, яку він обіймає, рангу, що йому присвоюється, якості, досвіду і стажу роботи;

безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення;

на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;

вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;

захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та в судовому порядку. Конкретні обов'язки і права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються в посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їхньої компетенції.[40]

3. Державна кадрова політика.

Не дивлячись на всі ці пільги, держаним службовцям приходиться не легко, ось наприклад, вони повинні знати Кодекс державного службовця.[41] Компютерна грамотність просто необхідна,[42] також існую центр підвищення кваліфікації державних службовців[43], а також в цьому ріці було створенно нову систему підготовки державних службовців в Україні.[44]

Упpaвлiння деpжaвною cлужбою здiйcнюєтьcя з метою пpоведення єдиної деpжaвної кaдpової полiтики, cтвоpення гapaнтiй функцiонувaння оpгaнiв деpжaвної влaди вiдповiдно до iнтеpеciв деpжaви нa бaзi визнaчених Конcтитуцiєю й зaконaми Укpaїни пpинципiв, зaбезпечення дiяльноcтi деpжaвних cлужбовцiв у оpгaнaх деpжaвної влaди. [45]

Упpaвлiння деpжaвною cлужбою хapaктеpизуєтьcя тaкими ознaкaми:

· це — пpaктичнa дiяльнicть, пов’язaнa з визнaченням оcновних нaпpямiв pозвитку тa pеaльного функцiонувaння вciх елементiв iнcтитуту деpжaвної cлужби;

· це — функцiя оpгaнiв деpжaвної влaди, якa виконуєтьcя в певних оpгaнiзaцiйно-пpaвових фоpмaх i pеaлiзуєтьcя cпецiaльно cтвоpеними cтpуктуpaми;

· оcновною метою упpaвлiння є зaбезпечення доcягнення цiлей, виконaння зaвдaнь i функцiй деpжaви;

· упpaвлiння ґpунтуєтьcя нa пpинципaх зaконноcтi, пpозоpоcтi, пiдпоpядковaноcтi вищим оpгaнaм деpжaвної влaди i поcaдовим оcобaм нижчих зa оpгaнiзaцiйно-пpaвовим cтaтуcом оpгaнiв
i деpжaвних cлужбовцiв, єдноcтi оcновних вимог, що виcувaютьcя до деpжaвної cлужби, cтaбiльноcтi деpжaвної cлужби. [46]

Пpоходження деpжaвної служби здiйснюється в чaстинi оpгaнiзaцiї пiдбоpу кaдpiв, пpосувaння (пеpемiщення) по службi тa умов пpипинення деpжaвної служби.

Тpaдицiйно видiляють нaступнi стaдiї (aбо етaпи):

1) пpийняття нa службу;

2) пpосувaння по службi;

3) пpипинення служби.

Пpоходження деpжaвної служби зaвжди починaється iз вступу нa деpжaвну службу. Pозpiзняють зaгaльнi тa спецiaльнi вимоги, дотpимaння яких є необхiдним для вступу нa деpжaвну службу тa її пpоходження. Зaгaльнi вимоги пов'язaнi пеpедусiм iз пpaвовим стaтусом осiб, зокpемa, гpомaдянство Укpaїни. Також не можуть бути обpaними aбо пpизнaченими нa посaду в деpжaвному оpгaнi тa його aпapaтi особи, якi визнaнi у встaновленому поpядку недiєздaтними; мaють судимiсть, що є несумiсною iз зaйняттям посaди; у paзi пpийняття нa службу будуть безпосеpедньо пiдпоpядковaнi aбо пiдлеглi особaм, якi є їх близькими pодичaми в iнших випaдкaх, встaновлених зaконaми Укpaїни[47]. Спецiaльнi вимоги висувaються до особи в зaлежностi вiд сфеpи деpжaвної служби тa конкpетного виду посaди, нa яку особa пpетендує. Тaкi вимоги стосуються piвня освiти, квaлiфiкaцiї, фaхової пiдготовки, стaну здоpов'я, пpоходження випpобувaльного теpмiну aбо стaжувaння, необхiдностi пеpевipки нa допуск до деpжaвної служби, стaжу pоботи, нaявностi вчених ступенiв тa звaнь тощо.

Ст. 13 Зaкону Укpaїни "Пpо деpжaвну службу" встaновлює вимоги до осiб, якi пpетендують нa зaйняття посaди деpжaвного службовця тpетьої - сьомої кaтегоpiй, подaння зa мiсцем мaйбутньої служби вiдомостi пpо доходи тa зобов'язaння фiнaнсового хapaктеpу, в тому числi i зa коpдоном, щодо себе i членiв своєї сiм'ї.

До cиcтеми оpгaнiв упpaвлiння деpжaвною cлужбою входять:

1)Paдa по pоботi з кaдpaми пpи Пpезидентовi Укpaїни як його конcультaтивно доpaдчий оpгaн;

2)Кaбiнет Мiнicтpiв Укpaїни.

3)Головне упpaвлiння деpжaвної cлужби Укpaїни;

4)Кaдpовa cлужбa оpгaну деpжaвної влaди. [48]

Оpгaни упpaвлiння деpжaвною cлужбою здебiльшого виконують функцiї деpжaвної cлужби. Водночac функцiї деpжaвної cлужби — це, головним чином, вплив деpжaвної cлужби нa pозвиток деpжaви i, як нacлiдок, зaбезпечення добpобуту cуcпiльcтвa, якому й cлужить caмa деpжaвa.

Організація та проведення атестації включає такі етапи:

1. Підготовка кадровими службами:

· пропозицій щодо складу атестаційних комісій (непарної кількості, від 5 до 11 осіб), термінів та графіків проведення атестації

· списків державних службовців, які підлягають атестації

· необхідних для атестації документів: атестаційного листа чергової та минулої атестації, бланка щорічної оцінки

2. Затвердження кількісного та персонального складу атестаційних комісій, термінів, місця проведення атестації, графіку її проведення наказом (розпорядженням) керівника державного органу. За цим рішенням керівника державного органу до роботи в комісіях можуть залучатися незалежні експерти (наукові працівники, психологи, професіонали, представники системи навчання державних органів та інші спеціалісти). Оцінка експертами якостей державного службовця не може бути домінуючою, а враховується як один із аргументів, що характеризує державного службовця.

3. Підготовка керівниками структурних підрозділів апарату державних органів службової характеристики на кожного державного службовця, який підлягає атестації, що подається до атестаційної комісії не пізніше ніж за тиждень до проведення атестації, і проведення характеристики з ним співбесіди. На керівників структурних підрозділів характеристики готують заступники керівника державного органу.

4. Проведення атестації. На засідання комісії запрошуються працівник, який атестується та його керівник. Якщо працівник не з'явився на засідання комісії без поважних причин, комісія має право провести атестацію за його відсутності. Рішення комісії приймається стосовно кожного працівника, який атестується, простою більшістю голосів членів комісії. Голосування проводиться на закритому засіданні.

5. Узагальнення та аналіз результатів атестації головою атестаційної комісії і кадровою службою державного органу. Остаточне прийняття рішення за наслідками атестації керівником державного органу і видачу відповідного наказу (розпорядження), в якому зазначаються всі державні службовці, які проходили атестацію, з відповідними рішеннями щодо них, що можуть мати форму таких висновків: відповідає займаній посаді, відповідає займаній посаді за певних умов (здобуття освіти, проходження стажування, набуття відповідних навичок, підвищення кваліфікації тощо), не відповідає займаній посаді.

Атестація — це діяльність, яка розкривається у повному обсязі лише при ефективному функціонуванні механізму атес­тації протягом всіх її етапів:

—підготовка атестації;

—проведення оцінки та здійснення контролю за діяльністю
службовців;

—прийняття рішень відповідним керуючим органом або ке­рівником за результатами атестації;

—реалізація рекомендацій атестаційних комісій по вдоско­наленню праці службовців та всієї адміністрації в цілому;

—вирішення виникаючих спорів, які пов'язані з проведен­ням атестації та її результатами;

—підведення підсумків атестації;

Лекція 15 на тему: «Оцінка ефективності державного управління.»

Питання:

1. Поняття ефективності в державному управлінні: види та критерії виміру.

2. Соціальна результативність функціонування органу державної влади та посадової особи.

1. Поняття ефективності в державному управлінні: види та критерії виміру.

На відміну від приватного управління, коли на рівні приватного підприємства співвідношення результатів у вигляді отриманих доходів та витрат підприємства відображає ефективність його функціонування та управління, в управлінні державою вимір його ефективності є складнішим процесом. Це обумовлено наступним:

- державне управління є системне явище, що відображає не тільки економічні відносини (як це проявляється на приватному підприємстві), а й соціальні, політичні, екологічні, психологічні та інші сторони людської діяльності;

- на результативність державного управління впливають не тільки об’єктивні, а й суб’єктивні чинники, вимір величини впливу яких наука ще не розробила точних критеріїв;

- результативність державних управлінських рішень залежить від наявних в країні обсягів ресурсного забезпечення, що в сучасних умовах дефіциту ресурсів набуває особливого значення;

- на ефективність виконання державних управлінських рішень також впливає й дія таких інституційних чинників, як ментальність, традиції, релігія, образ життя;

- ефективність державного управління залежить від поведінки членів суспільства, яка визначається в кожній країні рівнем економічної культури, національною психологією та довірою до населення до державних органів управління; м

- на ефективність державного управління також впливають такі чинники, як наукова достовірна визначеність цільових пріоритетів суспільного розвитку, макроекономічне прогнозування та програмування, адекватності стратегічних рішень динаміці економічних показників розвитку національної економіки.

Багатогранність та складність прояву державного управління, що охоплює всі сторони людської діяльності, й визначає системну вимірність його результативності. З огляду на означене, результативність державного управління поділяється на наступні види:

- економічна ефективність, що вимірюється системою макроекономічних показників функціонування національної економіки;

- соціальна результативність, що відображає динаміку суспільного добробуту населення та соціальної гармонії;

- екологічну безпеку та сталість суспільного розвитку, що відображає надійність, перспективність, гарантованість та безпечність розвитку в довгостроковій перспективі;

- політичну стабільність,як опосередкованого критерію ефективності державного управління, який функціонально визначає інші (економічну, соціальну та ін.) сторони людської діяльності.

До критеріїв економічної ефективності державного управліннянеобхідно віднести наступні макроекономічні показники: ВВП на душу населення, співвідношення цін на товари споживання та заробітної плати, відношення зовнішнього та внутрішнього боргу держави до ВВП країни, показники наявного економічного потенціалу країни та ресурсного забезпечення, національний доход, конвертованість національної грошової одиниці тощо.

Соціальна результативність державного управління,як показник діяльності держави, має комплексний характер та вимірюється на трьох організаційних рівнях:

- загальна соціальна результативність державного управління;

- результативність функціонування інституційних суб’єктів державного управління;

- результативність діяльності управлінських органів і посадових осіб.

До критеріїв загальної соціальної результативності державного управління слід віднести:

- рівень продуктивності праці, співвіднесений зі світовими параметрами за її відповідними видами;

- рівень життя населення порівняно зі стандартами розвинутих країн;

- індекс людського розвитку, який було розглянуто в попередніх лекціях;

- соціальна гарантія та рівень споживання соціально незахищених верств населення ( пенсіонерів, інвалідів тощо).

Результативність функціонування інституційних суб’єктів державного управліннявизначається цілеспрямованістю, узгодженістю, комунікативністю та мобільністю управлінської системи. що забезпечує діяльність державних органів управління.

2. Соціальна результативність функціонування органу державної влади та посадової особи.

Від ефективності функціонування органу державної влади та конкретної особи залежить загальна соціальна результативність державного управління та економічна ефективність. Вимір ефективності органу державної влади визначається системою оцінки його діяльності та визначення його функцій. Слід пригадати, що кожен орган державного управління є самостійним суб’єктом та об’єктом управління, займає відповідне місце в системі ієрархії державного управління, наділений відповідною компетенцією, уповноваженнями та відповідальністю, які повинні відповідати його цілям , змісту та функціям, що покладаються на нього з боку держави.

До основних критеріїв, що визначають ефективність органу державного управління слід віднести.

По-перше, це співвідношення витрат держави на утримання даного органу державної влади до корисного результату, який цей орган приносить суспільству. Це так званий нормативний підхід до виміру ефективності, вимір якого на рівні державного управління є досить складним та неоднозначним, Так, наприклад, якщо витрати держави на утримання податкової адміністрації вищі ніж сума податкових надходжень до бюджету, то в цьому випадку утримання податкової адміністрації є збитковою. Аналогічним чином можна оцінити діяльність інших державних організацій, хоча дуже складно.

По-друге, до критеріїв ефективності необхідно віднести дотримання законності рішень і дій органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб.

По-третє, критерієм соціальної результативності є сила управлінських впливів з боку державного органу управління на населення. Вимір цього впливу можна визначити через оцінку системи управлінських актів (рішень, вчинків, дій і т.д.) у відповідності до вимог цілеорієнтації, організації та нормативного регулювання керованими об’єктами.

По-четвертє, управлінські рішення та поведінка посадових осіб повинна бути адекватною до потреб та інтересів життя людей, відображати їх запити та бути націленими на підвищення добробуту.

В-пяте, прийняття управлінських рішень повинні бути узгодженими та сприйнятними, і не повинні викликати збурення.

В-шосте, соціальної результативності органу державного управління є міра забезпечення в рішеннях і діях органу і його посадових осіб престижу держави, її іміджу, що стверджує довіру з боку як населення так і інших держав.

До принципів ефективного функціонування органу державної влади слід вілнести:

- своєчасність прийняття рішень;

- доступність до отримання суспільної послуги;

- зручність, яка передбачає врахування інтересів та потреб одержувача суспільних послуг;

- відкритість, тобто наявність та доступність інформації про склад та процедуру отримання суспільної послуги.

- повага до одержувача послуги (ввічливість, готовність допомоги з боку посадової особи);

- професійність, передбачає належний рівень кваліфікації працівників органу державної влади.

Оцінка результативності державного органу управління передбачає:

1. Аналіз технології розробки та затвердження програми діяльності органу державного управління.

2. Аналіз бюджету органу державної влади.

3. Експертиза функціональної та організаційної структури органу державної влади відповідно до цілей, функцій та масштабів.

4. Аналіз ресурсного, в тому числі інформаційного та кадрового забезпечення.

5. Проведення поточного контролю використання бюджетних коштів у відповідності до нормативів та цілей.

6. Оцінка основних показників щодо надання суспільних послуг органом державного управління.

7. Проведення громадського оцінювання діяльності органу державного управління.

Лекція на тему: «Антикризове державне управління та розвиток суспільства » .

Питання, які виносяться на лекцію:

1. Державне та регіональне управління в контексті трансформаційних та кризових явищ.

2. Визначення пріоритетів стабілізації розвитку економіки та державне управлінське забезпечення.

3. Запровадження режиму економії в діяльності органів державної влади.

4. Створення сучасного нормативно-правового, наукового та інформаційного забезпечення системи державного управління

1. Державне та регіональне управління в контексті трансформаційних та кризових явищ.

Система державного управління повинна враховувати соціально-економічне становище, в якому знаходиться суспільство. Розрізняють наступні види суспільного стану та розвитку: стабільний, кризовий та трансформаційний. На сьогодні суспільний розвиток України перебуває одночасно в стані трансформації (завершення суспільних реформ) та в стані фінансово-економічної кризи, що відповідно й накладає відбиток на ефективність державного управління.

Криза — це переломний етап у функціонуванні будь-якої системи, на якому вона піддається впливу ззовні або зсередини, що вимагає від неї якісно нового реагування. У найбільш загальному виді кризові явища, обумовлені впливом зовнішніх і внутрішніх факторів (невизначеності), класифікуються за наступними основними причинами їхнього виникнення:

• непередбачені події, що раптово настали, у зовнішнім середовищі (зміна політичної ситуації в державі, зміна податкового законодавства й цін, коливання валютного курсу й т.д.);

• зміни відносин суб'єкта керування з його контрагентами; • зміни всередині суб'єкта керування;

• зміни, що відбуваються завдяки науково-технічному прогресу, результатом чого є формування нових підходів, поглядів і орієнтирів.

Ступінь передбачуваності кризових явищ і ситуацій залежить від факторів, які умовно діляться на дві групи:

• зовнішні фактори, що не залежать від суб'єкта керування (важко піддається оцінці політика держави відносно формування економічної інфраструктури, пріоритети в розподілі державних замовлень і т.п.);

• внутрішні фактори, що залежать від суб'єкта керування (недолік фінансових коштів на модернізацію устаткування, низький рівень кваліфікації кадрів, недостача джерел достовірної інформації й ін.).

Необхідність запровадження державного антикризового управління суспільством може обумовлена наступними чинниками:

- загостренням політичної кризи як у відносинам з іншими країнами так і внутрішньою політичною нестабільністю;

- соціальним зубожінням населення, що може призвести до опортуністичної поведінки населення, паралічу господарського життя, різкого падіння платоспроможного попиту населення, й відповідно до скорочення споживання, до зниження потреб виробництва;

- настанням економічної кризи, наслідком якої є інфляція, безробіття, диспропорції, банкрутство підприємств тощо;

- техногенними кризами, стихійними лихами та іншими форс мажорними обставинами макроекономічного масштабу.

Кожний із зазначених чинників може спричинити необхідність розробки екстрених заходів держави, що й означає запровадження антикризового державного управління.

Наприкінці ХХ сторіччя криза перетворилась на універсальний стан і субстанцію світу, що непомітно спричинила трансформування цінностей людей, а значить не є новим поняттям або явищем.

З початку 2008 року й до сьогодні Україна перебуває в стані глибокої трансформаційної та економічної кризи, що ускладнює розробку дійових заходів в державному управлінні. В трансформаційній та економічній кризі знаходяться й інші пострадянські країни. В Україні криза реального сектору була однією з найвідчутніших у світі. За підходом до здійснення антикризових заходів в регіоні СНД можна виділити три групи країн.

Перша - Азербайджан, Узбекистан та Туркменистан, на які світова рецесія не мала суттєвого впливу (приріст ВВП у Туркменістані у 2009 році склав 15,2%, у двох інших країнах було також забезпечено зростання цього показника ). Причинами цього були незначне включення їх економік у світові фінансові процеси.

Друга - Молдова, Вірменія, Таджикистан та Киргизстан, для яких характерна систематична кризова ситуація, довгострокова нестабільність національної економіки та висока залежність від зовнішньої допомоги. Криза особливо жорстко вплинула на ці країни, які не мали необхідних ресурсів для подолання її негативного впливу на подальше погіршення у них загальної економічної ситуації. Для збереження економічних показників хоч би на існуючому низькому рівні ці країни вже отримали й сподіваються на наступні кредити міжнародних фінансових інституцій – МВФ, Світового банку, Азіатського банку розвитку (Вірменія, Киргизстан, Таджикистан ), а також розраховують на фінансову допомогу з боку Росії (Вірменія, Таджикистан ).

До третьої групи належать Білорусь, Казахстан, Росія, а також Україна, які крім Білорусі ( падіння ВВП за три квартали 2009 року – всього на 0,3% ) також суттєво постраждали від світової кризи – за такий же період ВВП Росії впав на 11,8, України – на 15,9% із дещо меншим падінням цього показника у Казахстана. В якості позитива можна відзначити таку характерну рису державного управління в цій країні, як широке впровадження ринкових елементів до національної економіки із збереженням важелів централізованого впливу на її функціонування, що особливо виявляється в процесі перетворення «сировинної» на «обробну» структуру народногосподарського комплексу.

До основних форм прояву кризи слід віднести наступне.

1. Кризу моралі.Поразки і невдачі одних країн, перемоги та успіхи інших пов’язані, на нашу думку, з головним – рівнем духовності, рівнем культури, рівнем освіченості, рівнем інтелігентності. Іншою живильною силою кризи став гедоністичний мотив споживання, що підігрівався іпотечним та споживчим кредитуванням населення. Теоретично стимулювання споживання дозволяє вирішити проблему надвиробництва, тобто відставання темпів зростання попиту від темпів зростання капіталу. В умовах глобалізації ця проблема розв’язувалась не лише в межах економічних кордонів країни, а й за рахунок зовнішнього розширення ринків збуту. Додамо дещо інше. Близько мільярда населення світу голодує. Близько мільярда страждає від ожиріння. Виявляється на планеті вже 1011 мільярдерів. Співвідношення доходів найбагатших і найбідніших верств населення в деяких країнах виглядає наступним чином: у Китаї – 7:1, у країнах ЄС – 5-7:1, в Японії – 4,3:1, в Україні – 30:1. Товаром стає не лише продукція матеріального виробництва, а й духовні цінності.

2. Криза зовнішньоекономічної діяльності.Україна здійснює політику економічного співробітництва з 207 країнами. До 2006р. сальдо зовнішньої торгівлі мало позитивне значення, тобто експорт перевищував імпорт. Нині ситуація дещо інша. Mінусове сальдо торгівлі товарами упродовж останніх років (2007р. – 7,2 млрд. дол. США; 2008р. – 13,5 млрд. дол. США, 2009р. – 5,73 млрд. дол. США) свідчить про активізацію товарообігу явно не на користь нашої держави.

3. Криза управління. Маємо четвертого президента й 15-й уряд. Попередні результати – не втішні. Якщо у 2008р. ВВП в Україні на душу населення дорівнював 3,9 тис. дол. США, то в 2009р. – 2,5 тис. дол. США. В Білорусі цей показник був на рівні 5,1 тис. дол. США, Казахстані – 6,9, Росії – 8,9, Польщі – 11,1.

Вихід України зі світової економічної кризи, яка розпочалася ще у 2008 р. і поширилася на українську економіку, передбачає обґрунтування відповідних пріоритетів економічної (управлінської) діяльності держави. Для цього, безумовно, потрібно скористатися світовим досвідом антикризової діяльності держави. До особливостей, що відображають характер трансформаційних перетворень, стан української економіки та її місце у світовому господарстві, соціальне становище населення необхідно віднести наступне.

1. В Україні ще не звершенні трансформаційні перетворення, а тому і не відпрацьовані економічні методи регулювання економіки подібно тому, як це ми спостерігаємо у розвинутих країнах з ринковою економікою.

2. Технологічний базис України значно відстає від розвинутих країн (панування 3-го і 4-го технологічних укладів).

3. Структура української економіки глибоко деформована. Дві основні причини цього явища: 1) економіка України після розпаду СРСР залишила сліди тодішньої, пристосованої до умов єдиного народногосподарського комплексу, спеціалізації; 2) українська влада протягом всіх років незалежності так і не забезпечила комплексний розвиток національної економіки, не захистила вітчизняного виробника, допустила різке скорочення і занепад ряду галузей, що забезпечують споживчі потреби населення (легка промисловість, виробництво цукру, тваринництво тощо).

4. Малопотужність капітало-інвестиційної бази, що постійно гальмує інвестиційний процес та технологічне переозброєння економіки України.

5. Обмежений в країні сукупний попит як результат багаторічного заниження заробітної плати, гальмування малого бізнесу, низької прибутковості багатьох підприємств і цілих галузей.

6. Великий та багаторічний дефіцит державного бюджету України.

7. Низька конкурентоспроможність українських товарів.

8. Нераціональні зовнішньо-економічні зв’язки України, що проявляються в її імпортозалежності, незбалансованому платіжному балансі, незбалансованих валютно-фінансових операціях та великому державному боргу.

9. Наявність масштабного тіньового сектору економіки.

Незважаючи на спільність кризових проблем між постарадянськими країнами , кожна з них виробляє власні підходи до формування тактики та стратегії державного антикризового управління економікою. Стратегія має передбачати комплекс заходів, забезпечених необхідними ресурсами (кадровими, матеріальними, фінансовими, інформаційними), визначенням термінів, умов виконання, а також тих, хто, за що, яким чином (морально і матеріально) і перед ким нестиме відповідальність за свої дії. Йдеться про успішно діючий організаційно-економічний механізм управління стратегією.

Висновок. Сучасна криза економіки має культурно-соціальну природу. Причини означеної кризи, а, відповідно, і механізми її подолання необхідно шукати в самій людині та культурі – загальній, економічній. Цей аспект у змісті кризи країнової економіки ще малодосліджений.

2. Визначення пріоритетів стабілізації розвитку економіки та державне управлінське забезпечення.

Економічна система України занадто уразлива в сучасному глобалізованому світі. У числі першочергових завдань - процеси забезпечення стійкого економічного розвитку. Головне завдання дослідження - розробка механізмів регулювання економічних процесів на макро- та мікрорівнні з урахуванням стратегічних аспектів розвитку країни.

Вироблення пріоритетів економічного зростання має спиратися на пошук і закріплення країною свого місця у світовому поділі праці, здійснення структурних зрушень з метою створення та просування на внутрішній і зовнішній ринки вітчизняних високотехнологічних виробів, машин та устаткування, різноманітних товарів і послуг для задоволення потреб людини й суспільства в основних сферах життєдіяльності. Завдяки цьому залежність від сировинного експорту, яка зумовлює прив`язку до імпортних енергетичних джерел, має послабитися, а такі фактори економічного розвитку, як трудовий, освітній та науковий потенціал нації , - активізуватися, структури економіки України та розвинутих європейських країн - зблизитися, що є основою економічної інтеграції нашої країни в Європейський Союз.

Значним недоліком заходів уряду в царині виходу із кризового стану економіки є недостатність їх концептуального обґрунтування. Визначення основних пріоритетів державного управління у цій сфері має здійснюватися на основі виробничої концепції, а не розподільчої. Це означає активну підтримку державою реального сектора економіки.

Стабілізаційні дії урядів країн світу призвели до масованого перерозподілу відповідальності за дестабілізацію фінансової системи на рахунок більшості суспільства, платників податків. За оцінками ОЕСР сумарні витрати на підтримку банківського сектору склали $11 трлн., за оцінками аналітичної компанії Grail Research вартість всіх фінансових програм держав світу з подолання кризи складає $13 трлн., зокрема витрати на фінансове оздоровлення банків і компаній склали $3,6 трлн., стимулюючі програми — в $9,4 трлн. У країнах "Великої двадцятки" витрачено в середньому більше 30% ВВП на підтримку фінансового сектора (вливання коштів, гарантії, бюджетні позики, придбання активів, забезпечення ліквідності) [49].

Глобальна фінансова криза виявила вади ринкового механізму та стимулювала пошуки способів корекції ринків шляхом активізації регуляторної діяльності державних інститутів, використання широкого арсеналу інструментів та механізмів, в тому числі і фіскальних, як на національному, так і глобальному рівнях фінансової системи.

Характерними тенденціями на українському ринку праці стають збільшення масштабів неповної зайнятості, поширення часткового безробіття, неоплачуваних відпусток з ініціативи адміністрації, зростання обсягів заборгованості з виплати заробітної плати.

Антикризові заходи на ринку праці треба здійснювати у комплексі з іншими заходами регулювання розвитку економіки. Потребують уваги такі протиріччя на ринку праці:

– дефіцит гідних робочих місць (гідні умови праці та її оплати);

– надмірна й необґрунтована диференціація заробітної плати за видами економічної діяльності (галузями) та відповідно до складності виконуваної роботи;

– нестача кваліфікованих робітничих кадрів;

– тіньова зайнятість;

– дисбаланс між розвитком ринку праці і ринку освітніх послуг;

– неефективність соціального захисту на ринку праці;

– низька зацікавленість населення у загальнообов’язковому соціальному страхуванні (низька якість соціальних послуг, обмежений розмір соціальних виплат);

– неефективність пенсійного забезпечення як чинник підтримки зацікавленості у тіньовій зайнятості;

Переосмислення традиційних концепцій державного антикризового управління в умовах глобалізації приводить до таких висновків:

1. Глобалізація висуває підвищені вимоги до суспільного сектору, в орбіту якого втягуються так звані міжнародні суспільні блага.

2. Глобалізація підвищує вимоги до якості інституційного середовища при ослабленні національної держави, доля авторитарних режимів не є наперед визначеною.

3. Під впливом глобалізації у західних суспільствах відбувається демонтаж концепції та практики «держави добробуту», на зміну якій, на думку деяких дослідників, має прийти «держава загальної праці» або «держава реальної праці».

4. Вплив глобалізації на окремі країни визначається комплексом суперечливих факторів, у тому числі. місцем нації-держави у міжнародному поділі праці, позицією щодо міжнародної системи законодавства, взаємовідносин з основними міжнародними організаціями.

5. Процеси інтеграції і децентралізації виступають дієвим інструментом держави, що створює умови для визрівання інтернаціоналізованих циклів відтворення як плацдарму для прориву до світового доходу.

Пріоритетними для національних систем антикризового управління виступають такі функції держави:

- визначення і реалізації стратегічних національних інтересів, формування національної моделі соціально-економічного розвитку;

- сприяння інституційним змінам, спрямованим на утвердження загальноцивілізаційних засад соціально орієнтованого устрою ринкового господарства;

- підвищення національної конкурентоздатності, стимулювання інноваційного розвитку, «вирощування» підприємств – національних лідерів, конкурентоспроможних на світових ринках;

- захисту національної безпеки, попередження фінансової спекуляції, контролю над ключо­вими ресурсами та галузями економіки;

Антикризова система управління економікою в умовах глобальних ризиків покликана виконувати роль формуючої, креативної сили, спрямовуючого вектора соціально-економічних трансформацій. Вона повинна задавати необхідні параметри для успішної самоорганізації, саморозвитку національної економіки і суспільства трансформаційного типу, інтеграції в глобальну систему світового господарства з урахуванням стабільного забезпечення добробуту і безпеки громадян.

3.Запровадження режиму економії в діяльності органів державної влади.

У цій дилемі криється пояснення нестабільності економічного розвитку України, де споживання розширювалося випереджаючими розвиток темпами. Якщо взяти до уваги зловживання споживчим кредитуванням населення, а також непропорційність розподілу доходів в Україні, то можна вести мову про вимивання необхідного для розвитку капіталу суспільством споживання. Цей процес знайшов відображення у підвищенні в національному господарстві ролі секторів, які обслуговують споживчий попит, сфери послуг, а також гіпертрофованому імпорті, який не може знизити навіть девальвація національної валюти.

Кризовий стан економіки багатьох країн світу, в т.ч. високорозвинутих, змушує уряди вдаватися до “жорсткої економії” бюджетних коштів, “урізання” зарплат в державному секторі, скорочення багатьох соціальних програм, збільшення податкового тиску на підприємницький сектор. Однак такі непопулярні методи виходу з кризи часто не сприймаються громадськістю, викликають протести у пересічних громадян, що змушує уряди шукати більш “гуманних” способів підвищення ефективності роботи державного сектора та стимулювання ініціатив приватного. До такої “панацеї”, на наш погляд, можна віднести модель приватно-державного партнерства. В світовій практиці виділяють дві принципово різні підходи у сфері відносин держави і приватного бізнесу, зокрема, й на умовах партнерства (так зване Public Private Partnerships чи державно-приватне партнерство (ДПП)).

Форми ДПП дуже різноманітні. Більш того, необхідно відзначити, що можливі і практично реалізуються самі різні комбінації базових правових і організаційних принципів.

Основними формами державно-приватного партнерства є наступні: концесії; контракти; угоди про розділ продукції; договори оренди; договори лізингу; спільні підприємства (участь в капіталі).

В Україні, державно-приватне партнерство повинне стати одним із стратегічних напрямів розвитку і модернізації об'єктів сучасної інфраструктури. Враховуючи досвід зарубіжних країн, для застосування ДПП - проектів можна рекомендувати наступні галузі:

1. Транспортна інфраструктура. Україна - найбільший транспортний вузол Європи, через який проходять міжнародні вантажні і пасажирські потоки. Транспортний комплекс включає всі види перевезень: морські, річкові, залізничні, автомобільні, авіаційні і трубопровідні.

В першу чергу необхідно налагодити обмін досвідом і налагодження контактів в сфері ДПП. Тут потрібно відзначити декілька напрямів:

- перше це співпраця із зарубіжними спеціалізованими організаціями по питаннях ДПП;

- друге, це співпраця з міжнародними організаціями такими як Всесвітній банк, Європейський банк реконструкції і розвитку, спеціалізовані організації ООН, такі як Європейська економічна комісія, Комісія по праву і міжнародній торгівлі;

- третій напрям, це співпраця з консалтинговими компаніями, які мають значний досвід в царині ДПП.

По-друге, опрацювання світової практики реалізації партнерства держави і бізнесу в різних сферах, з пошуком оптимальної моделі, яка може бути використана при формуванні партнерських відносин в Україні.

По-третє, завдання Держави в сфері впровадження ДПП це: законодавче закріплення механізмів ДПП; реалізація пілотних проектів ДПП; створення відповідних державних інститутів.

По-четверте, широка інформаційна підтримка ДПП – конференції, круглі столи, залучення ЗМІ до роз’яснювальної роботи щодо переваг які дає застосування механізмів ДПП при реалізації інфраструктурних проектів.

Основний принцип концепції моделі партнерства держави і приватного сектора (в англомовній літературі – Public Private Partnership, РРРs) полягає в тому, що держава визначає, яких публічних послуг та суспільної інфраструктури вона потребує, а приватні інвестори висувають конкретні пропозиції, що в найповнішій мірі повинні відповідати інтересам держави. Вирішення конкретного завдання в рамках державно-приватного партнерства покладається на того з партнерів, який може це зробити з більшою ефективністю.

Особливості, притаманні різним галузям суспільної інфраструктури (капіталомісткість, ризиковість, технологічна складність), визначають ступінь участі та рівень зацікавленості приватного сектора у державно-приватному партнерстві. Оскільки приватний сектор зорієнтований на прибутковість, то модель РРРs неможливо застосовувати у секторах, де важливою є суспільна безпека, управління – витратне, а послуги – малопридатні для продажу. Так, проекти з надання послуг водопостачання, будівництва доріг, мостів і телекомунікацій є інвестиційно привабливими для приватних інвесторів з огляду на їх порівняно швидкий термін окупності, рентабельність та “ефект масштабу”. Державно-приватне партнерство у сфері освіти, охорони здоров’я є також можливим, проте, з огляду на специфічність цих послуг, їх велику “суспільну вартість”, наявність суттєвих трансакційних витрат на “проходження” дозвільних державних процедур, не достатньо мотивує потенційного інвестора до вкладання коштів саме в такі проекти. Що ж стосується таких суспільних благ, як поліція, оборона, заклади пенітенціарної системи, пожежна охорона, парки і заповідники, музеї і бібліотеки, то їх фінансування, переважно, здійснюється через державний бюджет і вони знаходяться у державній власності, оскільки є не лише малоприбутковими, але й виконують важливі суспільні функції.

Брак ресурсів державного бюджету, а також значні інституційні зміни у більшості галузей державного сектору змушують уряди багатьох країн передавати їх бізнесу у довгострокове використання, залишаючи за собою право регулювання та контролю. Так, за період 1987-2004 рр. у Великобританії з’явились державно-приватні партнерства у таких інфраструктурних секторах, як залізничні дороги – 51%, охорона здоров’я – 11%, мости і автостради – 9%, освіта – 7%, оборона – 6%, поліція і тюрми – 3%, інші – 13% від загальної кількості проектів.

Наразі Україна не потребує масштабної фінансової підтримки Заходу. Адже за оцінками експертів, українці тримають 40 млрд. дол. за кордоном і ще 10 – 20 млрд. дол. – на руках[50] Для ефективного розвитку промисловості, і насамперед переробної, нам необхідні західні технічні та управлінські ноу-хау. На першому етапі перетворення промисловості їх зазвичай надають країні провідні західні компанії шляхом внесення прямих іноземних інвестицій чи створення спільних підприємств.

За даними авторитетного видання Harvard Business Review (HBR) загальна вартість всіх фінансових програм країн світу, направлених на подолання кризи складає 13 трлн. дол. Вартість антикризових заходів України в 2009 році оцінюється на рівні 10,4% ВВП 2008 р. (біля 99 млрд. грн.)[51] [6]. Аналіз даних Harvard Business Review (HBR) свідчить, що високий показник співвідношення витрат на фінансове оздоровлення до номінального ВВП означає збільшення терміну економічного відновлення країни. Адже програми фінансового оздоровлення, по суті, зводилися до підтримки банківського сектору центробанком чи грошової допомоги уряду “депресивним” галузям і не мали інвестиційного характеру.

В умовах сьогодення заходи з боку держави, що сприятимуть детінізації неформальної економіки, а відтак залученню до легальної економіки додаткових ресурсів, вкрай необхідних для реанімації економіки у посткризовий період повинні здійснюватися за такими напрямками:

- створення паритетних умов для функціонування різноманітних форм підприємницької діяльності за рахунок послаблення фіскального тиску на функціонування легальної економіки, створення переваг, що стимулюють мотивований перехід тіньової діяльності на легальні засади.

- запровадження на певний період режиму легалізації державного нагляду та контролю за підприємницькою діяльністю;

- стимулювання попиту на робочу силу, насамперед за рахунок розширення малого підприємництва та державне регулювання пропозиції робочої сили на ринку праці;

- запровадження легалізації (амністії) доходів, отриманих унаслідок приховування від надмірного оподаткування, за умови якщо вони не мають кримінального підґрунтя.

У зв’язку з необхідністю подолання криз в Україні на сьогодні здійснюється адміністративна реформа, метою якої скорочення державного апарату та підвищення його дієвості. З метою підвищення дієвості антикризових заходів необхідно запровадити ефективний контроль за використанням державних коштів та ефективну координацію зусиль на всіх рівнях державної влади.

4. Створення сучасного нормативно-правового, наукового та інформаційного забезпечення системи державного управління

Відзначимо, що в нашій країні у жовтні 2008 року прийнятий Закон України «Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслідкам фінансової кризи та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», а потім ряд інших державних актів. Однак, прийнятими рішеннями не вдалося виразити глибинні потреби розвитку вітчизняної економіки у кризовий період. Держава не торкнулася таких принципових проблем, як створення робочих місць за рахунок громадських робіт, впровадження системи жорсткого контролю над використанням і економією ресурсів, наведення порядку у кредитуванні, дотриманні законів ринкового ціноутворення, структурної перебудови економіки та ін.

З огляду на жорстку синхронізацію бізнес-циклів усіх економічно розвинутих країн з американським, кризові явища, які розпочались на іпотечному ринку США, набули згодом характеру глобальної економічної кризи, результатом якої стала рецесія практично всіх національних економік. Залежність України від світової фінансової системи стала ключовою причиною поширення кризових явищ на національне господарство.

В даному контексті аналіз досвіду антикризового управління США відіграє важливе значення для розробки національних напрямків антикризової політики, спрямованих на мінімізацію негативного впливу фінансової кризи та відновлення економічної активності в Україні.

1. Ключовим елементом національної антикризової програми США (Financial Stability Plan) став комплекс заходів, спрямованих на стабілізацію ситуації на фінансових ринках [1, c.11].

2. Першочерговим антикризовим заходом у фінансовій сфері стало зниження центральними банками облікової ставки, а отже, перехід до управління економікою через збільшення обсягу грошової маси, інструментом якого є широкомасштабне скуповування державних цінних паперів як спосіб розблокування кредитних ринків.

3. Надання допомоги фінансовому сектору базувалася на принципах строковості та захисту інтересів платників податків [2, c.42-43].

4. У жовтні 2008 року в період піку фінансової кризи урядом США було підписано Надзвичайний акт економічної стабілізації 2008 р. (The Emergency Economic Stabilization Act of 2008), основною метою якого є стабілізація і відновлення фінансової системи, а також підтримка потоку кредитів, необхідних для економічного зростання [3].

5. В рамках Надзвичайного акту економічної стабілізації прийнятоПрограму позбавлення від проблемних активів (The Troubled Assets Relief Program), за якою передбачалося створення фонду в сумі $700 млрд., кошти якого спрямовувалися на викуп проблемних активів фінансових установ. В рамках Актувиділяють також наступні програми:

[1] Державне управління : Навч. посіб. / А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко; за ред. А.Ф. Мельник. – 2-ге вид., випр. і доп. – К. : Знання, 2004. – 342 с.

[2] Фома Аквінський був першим просвітителем нашої доби (від народження Христа) , хто заклав підвалини не схоластичного, а наукового пояснення реального світу завдяки використанню вчення древніх філософів.

[3] Держава, як суспільна організація, по своїй сутності була створена в першу чергу як соціальний інститут, направлений на забезпечення життєдіяльності людей.

[4] В соціально-економічній науці можна навести приклади двозначного трактування сутності категорій, які вживаються для пояснення суспільних явищ. Так, зокрема, можна стверджувати одяг заробітна плата є доходом, як і доходи це також заробітна плата у вузькому розумінні. В той же час, доходи людей включають не тільки заробітну плату, а й проценти, дивіденди, ренту тощо.

4 Геродот. История в девяти книгах. - Л., 1982 с. 164-166

[5] Пухтецька А.А. Європейський адміністративний простір і принцип верховенства права: монографія / А.А. Пухтецька; відп. ред. В.Б. Авер’янов. — К.: Вид-во «Юридична думка»,2010.-427с.-14с.

[6] Дорошенко Д. “Історія України”. - К., 1992. - т. І-ІІ. – с. 524.

[7] Григонис Э.П., Григонис В.П. Конституционное прaво зaрубежных стрaн. – СПб., 2002. – С. 85.

[8] Джеймс Л., Мартин Дж. Все возможные миры. – М.: 1988. – С. 517-518

[9] Романюк С.А. Політика регіонального розвитку в Україні: сучасний стан та можливості. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – с. 3.

[10] Осауленко О., Карпов В. Регіональна статистика в системі державного управління // Командор, 2002. - №1. – С. 3.

[11] Управління регіональною економікою: навч. посіб. / Т.О. Стеценко, О.П. Тищенко –К.: КНЕУ, 2009. – 471 с. (с. 9-10).

[12] Топчієв О. Теоретичні основи регіональної економіки. – К.: Вид-во УАДУ, 1997. – С. 10.

[13] Дмитриченко Л. И. Государственное регулирование экономики: методология и теория. — Донецк: УркНТЭК, 2001. — 329с. (С. 4)

[14] Богиня Д., Волинський Г. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. – 1999. - № 5. – С. 12-21. (С. 12)

[15] Мочерний С.В., Ларіна Я.С., Устенко О.А., Юрій С.І. Економічний енциклопедичний словник: У 2 т. Т.1 / За ред. С.В. Мочерного. – Львів: Світ, 2005. – 616 с. – С. 155.

[16] Офіційний сайт Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України: www.dfp.gov.ua

[17]Яценко В., Вінер М. В епіцентрі пенсійної реформи - Латвія, Угорщина та Польщa // Україна: аспекти праці. - 2000. -№3. - С. 35-38.

[18] Розгорнуте обґрунтування необхідності соціальної орієнтації ринкової економіки Мюллер-Армак подав у доповіді 1973 р., присвяченій 25-річчю початку економічної реформи на засіданні Aktionsgemeinschaft der Sоzialen Marktwirtschaft – Товариства ініціаторів соціальної ринкової економіки.

[19] . Мельник А.Ф. – Деpжaвне pегулювaння екoнoміки. – К.: Знaння, 2004. – 358 c.

[20] . Мельниченкo О.А. Бідніcть: пoняття тa визнaчення cтaтуcу // Актуaльні пpoблеми деpжaвнoгo упpaвління: Зб. нaук. пp. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2006. - Вип. 1 (23). - С. 48-56.

[21] . Мельниченкo О.А. Бідніcть: пoняття тa визнaчення cтaтуcу // Актуaльні пpoблеми деpжaвнoгo упpaвління: Зб. нaук. пp. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2006. - Вип. 1 (23). - С. 48-56.

[22] . Пpo деpжaвні coціaльні cтaндapти тa деpжaвні coціaльні гapaнтії: Зaкoн Укpaїни. – http://zakon.rada.gov.ua/

[23] . Пpo зaйнятіcть нacелення: Зaкoн Укpaїни з дoпoвненнями. - http://zakon.rada.gov.ua/

[24] . Михacюк І., Мельник А. – Деpжaвне pегулювaння екoнoміки. – Л.: Укpaїнcькі технoлoгії, 2003. – 494 c.

[25] . Спікеp П. - Сoціaльнa пoлітикa : теopії тa підхoди. – К.: Фелікc, 2004. – 400 c.

[26] Зaкон Укрaїни. Основи зaконодaвствa Укрaїни про зaгaльнообов'язковe дeржaвнe соцiaльнe стрaхувaння вiд 14 сiчня 1999 року № 16/98-ВР.

Постaновa Кaбiнeту Мiнiстрiв Укрa

Читайте також:

1. Грошові кошти — готівка, кошти на рахунках у банку та депозити до запитання.
2. Друге питання. Елементи та ознаки складу злочину
3. Друге питання. Одиничний злочин як складовий елемент множинності злочинів. Види одиничних злочинів.
4. Друге питання. Структура суспільних відносин і визначення механізму заподіяння шкоди об'єкту злочину
5. Друге питання. Суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність) як обов’язкова ознака об’єктивної сторони.
6. Експертиза вогнепальної зброї вирішує ідентифікаційні та неідентифікаційні питання.
7. Запитання.
8. Запитання.
9. Запитання.
10. І Питання. Етнопсихологія як галузь наукових та психологічних знань
11. ІІ Питання. Предмет етнопсихології
12. ІІІ Питання. Звязок етнопсихології з іншими науками

Переглядів: 946