Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Етика як наука про мораль

Етика як наука про мораль;

Щастя.

Свобода,

Добро,

Благо,

Ідеал,

Етика,

1.2. чеснота (доброчесність),

1.3. золоте правило моральності,

1.5. цінності,

1.8. обов'язок,

1.9. сумління,

1.10. совість,

1.12. доброчесність,

1. Вхідна інформація

Дистанційний курс призначений для самостійного вивчення навчальної дисципліни «Етика і Естетика». Змістовний модуль «Етика» курсу Культурологія («Етика і Естетика») має на меті знайомство з етикою як філософською наукою. Вивчення Етики як філософії моралі є ключовим для розуміння етики як особливої галузі філософських наук, допомагає формуванню системи знань по історії етики, сучасним концепціям теорії етики, а також освоєнню основних понять і категорій.

Але вивчення етики також має на меті осмислення моралі як феномену людської культури, як того, що надає людині спроможність бути людиною за будь яких обставин, як того, що є синонімом людяності, людськості, тобто того, що є ознакою людини як такої, незалежно від того, чим ця людина займається і як реалізує себе в житті і професії.

Тобто вивчення етики не лише залучає сучасну молоду людину до дослідження моральної історії людства у вигляді теоретичної інформації, а й припускає безпосереднє її освоєння як основи наступної самостійної моральної творчості, усвідомлення сенсу буття і власного місця в житті з точки зору практичної реалізації моральних цінностей, принципів та ідеалів добра у відношенні до іншої людини, суспільства, природи, культури, професії.

Починаючи знайомство з курсом «Етика і Естетика», важливо згадати все те, що відомо про історичні долі світової, європейської, вітчизняної культури і про стан розвитку сучасної культури з шкільних курсів історії, літератури, світової художньої культури, курсів «Історія України» та «Всесвітня історія», «Людина і суспільство» і інших, а також змісту матеріалу тих гуманітарних дисциплін, що вивчалися на першому і другому курсах Академії. Наприклад, для студентів економічних спеціальностей – це такі дисципліни як «Філософія», «Релігієзнавство», Логіка», «Політологія і Соціологія», «Історія економічних вчень», «Історія Української культури».

2. Зміст теми.

2.1. Поняття «етика», його походження і основні значення;

2.2. Походження етики в культурі Давньої Греції;

2.4.Специфіка моралі. Найвищи моральні цінності;

2.5.Структура етики як науки.

2.1. Поняття «етика», його походження і основні значення.

Етика – це філософська наука, наука про людину. Сфера етичного – невід'ємне надбання людської культури, одна з найбільш давніх форм життєдіяльності людини, пов'язана з реалізацією «людського» в людині. В етиці втілене все те, що в сукупності вказує на первинність духу над природою, на властиву людині як такій здатність розрізняти добро і зло, здійснювати вільний моральний вибір і поступати морально. Можна припустити, що потреба в осмисленні відношення людини до світу з точки зору добра і зла існує стільки, скільки існує сама людина, і саме тому неможливо визначити, коли власне з'явилася подібна потреба, коли людина усвідомила сама себе як істота, що морально поступає.

Загальновідомо, що найдавніші тексти, перші письмові свідчення людства, які дійшли до нас, свідчать про те, що моральна проблема з незапам'ятних часів була однією з ключових тем роздумів людини, незалежно від того, де, коли, в який час вона жила, до якої культури належала, які були її переконання і погляди на світ.

У цих давніх письмових пам'ятках ми знаходимо основне коло моральних уявлень людини, міркування про те, що існує добре, хороше і погане, недобре, дозволене і недозволене, про добру і злу вдачу людини, про те, що люди можуть поступати добре або погано, у відповідності або невідповідності з релігійними заповідями або культурними нормами. Такий зміст перших відомих нам етичних проблем, сформульованих в історії людської культури. Проте цей прадавній етап існування етики можна назвати донауковим або протонауковим, оскільки етичні погляди ще не стали предметом наукового дослідження, не виділилися в окрему сферу людських знань, не аналізувалися як певна система світоглядних уявлень.

У якості самостійного напряму філософських шукань етика виникає значно пізніше – в I тис. до н.е. Так, в першій половині тисячоліття, в старогрецькому епосі, зокрема, у Гомера, ми зустрічаємо поняття «ήθος» («этос»), від якого Арістотелем був утворений згодом термін «етика» (1.1.)для позначення філософської науки про людину і людські «чесноти» (1.2.).

(1.1.) Етика - наука про мораль, що досліджує систему моральних цінностей, виявляючи фундаментальні, граничні засади справедливих, розумних та осмислених дій в сумісному житті людей.

(1.2.) Чеснота (доброчесність) – поняття моральної свідомості. Слугує узагальненою характеристикою позитивних стійких моральних якостей особистості, вказуючи на їх моральну цінність з позиції реалізації добра. Протилежне поняття - порок.

Старогрецьке походження терміну етика не є свідченням того, що і сам феномен виникає в межах однієї давньогрецької цивілізації, в одному єдиному культурному центрі. Етика з'явилася практично одночасно, в різних, незалежних культурах, у той період історії, який був названий в 20 сторіччі періодом «осьового часу» людства. Звідси ми можемо говорити про те, що етичне знання виникає:

1) в Палестині VIII – Ш вв. до н.е. – у вченні старозаповітних мудреців Ісайї, Ілії, Осії і інших пророків, предметом проповіді яких стає моральний стан богообранного народу, викриття його моральних вад, злочинів, падінь як наслідків порушення заповідей Божественного морального Закону;

2) в Давній Індії VI – V вв. до н.е. – в брахманічних і буддійських вченнях про дхарму і карму, згідно з якими кожен вчинок людини, як добрий, так і поганий, не проходить без наслідків і визначає стан наступного народження;

3) в Давньому Китаї V – IV вв. до н.е. – у вченні Конфуція про людяність як одну з головних доброчесностей людини, що відрізняє «благородну людину» від «низької», і вченні даосов про «Дао» – Закон, що визначає шлях руху всіх речей у всесвіті, і розуміється, у тому числі, як закон моральний;

4) в Давній Греції V – IV вв. до н.е. – як одна з основних складових частин філософії («любові до мудрості»), що розглядає зв'язок між Всесвітом (макрокосмосом) і людиною (мікрокосмосом), Вищим Логосом (Розумом, що впорядковує світ) і розумом (логосом) людини, що йому вона спроможна підпорядковувати своє життя, бажання і вчинки.

Незважаючи на різне культурне походження, підвалини, що становлять світоглядний фундамент прадавніх етичних систем, виявляються близькі одна до одної. Про це свідчить, зокрема, властива етичним вченням старовини, ідея існування загального єдиного морального космічного закону, згідно з яким існує і Світ-всесвіт, і природа, і людина як її органічна частина, і суспільство. А також – загальна для різних релігійно-філософських систем ідея про те, що відношення людини до світу визначає відношення світу до людини, що знайшла своє втілення у знаменитому «золотому правилі моральності» (1.3.).

(1.3.) Золоте правило моральності – відомо з найдавніших часів, зустрічається в багатьох давніх культурах в тому чи іншому вигляді. Найбільш відомо у формуліровці з текстів Святого письма, зокрема з Євангелія від Луки (6, 31) і Євангелія від Матвія (4, 15). Сутність його може бути виражена у негативній формуліровці: «не роби другим того, чого не бажаєш собі», або у позитивній: «поступай з другими так, як бажаєш, щоб поступали з тобою».

Очевидно, що з прадавніх часів до сучасності основу етики утворюють уявлення про протилежність добра і зла, про здатність людини розрізняти хороше і погане і здійснювати свідомий вибір між ними, що реалізується як моральне або аморальне поступання. Етика дозволяє побачити людину такою, якою вона є, побачити те, що знаходиться за гранню видимого, пізнати «внутрішню людину». Її цікавить все те, що має відношення до сенсу людського існування, до пізнання сутності людини, її вчинків і того, що є їх внутрішньою потаємною причиною.

Ця особливість предмета етики визначається і тією парадигмою значень, що були історично притаманні старогрецькому слову «ήθος» (етос). До виникнення власне терміна «етика», в епічних поемах Гомера «Іліада» і «Одисея», що датуються VIII ст. до н.е., воно вживалося в значенні «людське житло», «дім», «житло худоби». Самим давнім автором, що використав це слово в моральному сенсі, був Гесіод (VII ст. до н.е.). У поемах «Теогония» і «Роботи і дні» він веде мову про житло, а також про устої богів і людей. Викладаючи міф про прекрасну Пандору, створену богами у відплату людям за те, що вони скористалися вкраденим вогнем, Гесіод нагадує про те, що всередину цього «подарунка» вкладена підступна вдача.

Тим самим, зауважимо, що спочатку слово «ήθος» вживалося в просторовому значенні. Воно означало влаштований людиною світ його життєбуття, житло, будинок, тобто те місце, де людина почувала себе добре, була захищеною, огородженою від зовнішньої небезпеки, «свій» простір, який протилежний до «чужого», ворожого.

Наступна група значень пов'язана з поведінковими характеристиками людини. Звідси поняття «етос» вказує на вдачу, характер людини, дії людей, спосіб поведінки, а потім і образ думок і почуттів, пов'язаний з поведінкою і вчинками, що можуть бути позитивно або негативно оцінені.

Також поняття «этос» було пов'язане з якісною оцінкою природи якого-небудь явища, воно вказувало на стійкі, незмінні його характеристики.

Безумовно, у давніх міфах і епічних поемах ще не може йти мова про існування етики у власному сенсі, але швидше про втілення уявлень про моральне, що увійшли у самосвідомість культури. Вони знайшли своє втілення в міфологічних образах, правилах, нормах поведінки, закріплених в афоризмах, прислів'ях і приказках, переданнях, що увійшли до скарбниці усної народної творчості будь якого із народів світу, і стали своєрідним підґрунтям становлення етики.

У міфах давалися позитивні і негативні зразки поведінки у вигляді епізодів з життя богів, героїв і антигероїв («трикстерів»), а також своєрідні пояснення походження тих або інших устоїв і культурних досягнень. Невипадково прадавні етичні системи склалися в тих культурах, в яких надавалося особливе значення збереженню священних і канонічних текстів: Вед, епічних поем «Махабхарата» і «Рамаяна» в Індії; «Книги пісень» і «Книги переказів» в Китаї; Святого письма «Танаха» в Палестині, епічних поем Гомера і Гесіода у еллінів. Упродовж багатьох віків ці тексти переписувалися, заучувалися і слугували джерелом моральних уявлень і життєвих орієнтирів.

За часів язичництва, спроба пізнати долю, суть сьогодення, привідкрити завісу, що пов'язує або відокремлює сучасність від минулого і майбутнього, поклала початок формулюванню різноманітних правил життєвої мудрості. З цієї практики виник феномен пророцтва (від греч. «προφήτης» – «пророк»). Так, у барвистій, а іноді туманній формі оракули (у Греції – жерці культу бога Аполлона) прокреслювали зв'язок між можливими діями людей і вірогідними наслідками цих дій. У практичному сенсі ці пророцтва були порадами – словесними вказівками, який вибір варто зробити в певній життєвій ситуації. Вважається, що типізація і узагальнення таких порад і започаткували особливий жанр усної народної творчості: прислів'я і приказки.

Багато повчальних висловів традиція приписує легендарним «семи грецьким мудрецям», що жили в VI ст. до н.е., а також Піфагору, який, за переказами, першим став називати себе не мудрецем, а «філософом», тобто другом, любителем Вищої Мудрості – Софії. Зміст даних правил – мудрих життєвих порад свідчить про ті моральні проблеми, що хвилювали тоді людину і торкалися його стосунків:

1) з самим собою («З молодості в старість бери припасом мудрість, бо немає надбання надійнішого» (Біант));

2) з іншими істотами, що розділялися за мірою досконалості на богів і демонів, могутніших і досконаліших, ніж людина; людей, тварин і рослин. Так, Піфагор наказував «богів шанувати вище ніж демонів, героїв вище ніж людей, і з людей найвище батьків».

Найбільшу увагу в давнину приділяли стосункам людини з богами і іншими людьми. При цьому відношення до інших людей, у свою чергу, розглядалися як ієрархічні. По відношенню до рівних собі – друзів або ворогів – рекомендувалося, наприклад: «Не лихословь на ближнього, щоб не почути таке, чому сам не порадієш» (Хілон).

Існували правила, що стосувалися відношеннь між поколіннями, головним чином, батьками і дітьми: «Чим підтримав ти своїх батьків, такої підтримки чекай і від дітей» (Фалес).

У відношенні між правителем і підданими радилося: «Карай не лише за провину, але і за наміри» (Периандр).

Про суть відношеннь між чоловіком і жінкою, чоловіком і дружиною збереглося таке повчання: «З дружиною при чужих не леститися і не сваритися: перше – знак глупості, друге – сказу» (Клеобул).

В усіх культурах подібні правила життєвої мудрості отримали відповідне іменування. У грецькій мові – це «канон». Спочатку цим словом позначалася пряма палиця, яка використовувалася для вирівнювання тих або інших поверхонь при будівництві споруд. Пізніше – всякий зразок і правило взагалі. Словесне формулювання такого зразка або правила дістало назву афоризма (від греч. «αφορίζω» – «встановлювати межу», «визначати»).

У латинській мові аналогічного значення набув термін «norma» (норма). Рух від приватних правил до узагальнених викликав до життя термін «максима» як словесне вираження вищої, найзагальнішої норми, що встановлюється людиною для самого себе. У римської культурі вміння коротко формулювати максими було з віками доведено до досконалості.

Тенденція до узагальнення універсальних принципів життєвої мудрості пов'язана в історії з численними варіантами формулювання вже згаданного «золотого правила моральності», що його можна розглядати як своєрідну квінтесенцію вираження морального відношення людини до людини, як синоним людяності. Як вже було сказано, різні спроби сформулювати його ми знаходимо в історії мудрості різних народів, зокрема і кожної з чотирьох культур – центрів становлення етики.

Одне з самих давніх приписується Фалесу: «Саме краще життя, це коли ми не робимо самі того, що засуджуємо в інших». У Китаї аналогічне правило зустрічаємо в конфуціанських текстах: «Чого я не бажаю, щоб інші робили мені, того ж я бажаю не робити і іншим» («Лунь-юй», V, 12). У старозаповітній книзі Товіт воно звучить ще лаконічніше: «Що ненависно тобі самому, того не роби нікому» (Тов. 4,15). У дещо іншому ракурсі вимога моральної рівності людей висвічується в буддійської «Дхаммападі»: «Як він повчає іншого, так нехай поступає і сам» (ХП, 159).

Простота, прозорість і переконливість «золотого правила моральності» спонукала багатьох мислителів надавати йому унікальне значення – зробити його універсальним етичним принципом (від лат. «principium» – «початок») – таким положенням, від якого, як деякого початку, можна вивести зміст усіх інших. Проте інші філософи таке тлумачення ролі «золотого правила моральності» заперечували. Вони вказували на те, що практичне життя людини не перекривається стосунками між рівними істотами, до яких і закликає золоте правило, а включає і стосунки нерівності.

Інші філософи-этики, не задовольнившись жодним з згаданих формулювань, намагалися запропонувати своє визначення універсального морального правила. Німецький філософ XVIII ст. М. Мендельсон надав йому наступної форми: «Роби свій власний внутрішній і зовнішній стан, а також стан свого ближнього, у відповідній пропорції, настільки досконалим, наскільки можеш». І. Кант назвав вищий принцип моральності категоричним імперативом: «Поступай так, щоб максима твоєї волі мала силу загального закону». А. Шопенгауер знайшов простішу формулу: «Нікому не роби шкоди і допомагай усім, наскільки можеш». Т. Липпс зосередив увагу не на іншій людині, а на відношенні до самого себе: «Внутрішньо завжди поступай так, щоб залишатися вірним самому собі».

2.2. Походження етики в культурі Давньої Греції

Етика виникла як зустрічний рух міфологічних образів богів і героїв, з одного боку, і порад, що стосуються корінних життєвих питаннь, з іншою. Науковий статус вона знаходила шляхом сходження від часткового до загального:

– від одиничного образу до цілісної картини світу, в якій безліч образів пов'язані один з одним;

– від окремої поради (заборони чи наказу) до універсального принципу або до системи взаємопов'язаних правил – кодексу.

У Давній Греції особливу роль в систематизації міфологічних уявлень зіграли поеми Гесіода, який, зокрема, в «Теогонії» – космогонічній поемі про походження світу, розглядає його виникнення як ланцюг породження одних богів іншими. Гесіод спробував об'єднати численних персонажів античного міфу в цілісну картину загального зв'язку богів через їх родинні стосунки і зародження Космосу з Хаосу. Встановлення родинних зв'язків між богами було одночасно уточненням переважаючого характеру їх діяльності, своєрідної божественної вдачі. Окрім Гесіода були і інші систематизатори міфів, але плоди їх зусиль дійшли до нас фрагментарно.

Аналогічний шляхом йшла і філософія. Перші філософи від Фалеса до Демокрита займалися фізикою: прагнули зрозуміти єдність природи (греч. «φύσις» – «природа») як походження усіх речей і явищ із загальної першооснови. Архаїчна філософія зв'язала в єдине ціле усі раніше виділені нами рухи думки :

– від різноманітності природних явищ до «αρχή» («архэ»), першооснови всього сущого;

– від різноманіття порад до єдиного етичного принципу.

До цих двох з часом додалося третє – рух думки, за допомогою якого вона осягає саме себе: зв'язок слів в реченні, реченнь в мові і думок в судженні. Так поступово склалися три основні частини грецької філософії: фізика, етика і логіка (діалектика). Окремі автори, зокрема Платон і його послідовники, вважали самостійними і четверту частину – теологію як вчення про божественне.

Єдність всіх частин філософії була обумовлена тим, що закони природи і правила життя усвідомлювалися по аналогії з граматичними правилами мови. Це ясно видно на прикладі грецького слова «ряд», «член ряду» - «στοίχεϊον» («стойхейон»), яке спочатку відносилося до букв, а потім до стихій – елементів, з яких складаються усі природні речі (земля, вода, повітря і вогонь). Отже, природні елементи пов'язані один з одним так само, як букви в словах і реченнях, а вчинки у вдачі. Єдність природи і этоса також очевидно виявляється, наприклад, у філософії Эмпедокла, що вчив про те, що існуючий світ – від найдрібніших частинок до небесних тіл – підкоряється періодичним коливанням двох різноспрямованих космічних сил: Любові і Ворожнечі.

Становленню етики як самостійної науки сприяло її поступове відособлення від інших філософських наук в Давній Греції. Спочатку, подібно до інших наук, вона існувала в цілісній єдності еллінської філософії як універсальної мудрості, що включає знання про усе. Її специфікація почалася з відособлення фізики, логіки і етики усередині цілісного корпусу філософського знання. Практично одночасно з цим відбувається розподіл предметів етики і риторики. Щоб віднайти самостійність етики, філософії знадобилося усвідомити корінну відмінність этосу від природи (φύσις) «фізиса» і осмисленого розумного істинного слова (λόγος) «логосу».

Відділенню вчення про вдачу від філософії природи помітно сприяли грецькі софісти (V ст. до н.е.); розмежування вдачі і уміння говорити (риторики) стало можливим багато в чому завдяки зусиллям Сократа і Платона.

Само слово «етика», утворене від «ήθος» (этосу), ввів в обіг в IV ст. до н.е. Арістотель, класик античної філософії і її геніальний систематизатор. Етика як практична наука про людські доброчесності відрізняється у нього від теоретичних (споглядальних) наук фізики і метафізики, з одного боку, і від поетичних наук граматики, риторики і діалектики – з іншого. Теоретичні науки вивчають те, що існує незалежно від людської діяльності або, як виражається Арістотель, не може бути іншим, ніж воно є. Поетичні і практичні науки спрямовані на те, що може змінюватися зусиллями людини. При цьому поетичні науки вивчають те, що людина створює сам: речі, споруди, художні твори, практичні, – те, що він створює в собі самому і у своєму житті. Головна відмінність моральної поведінки, що має відношення до практичних наук, від творчості полягає в тому, що речі створюються людьми не заради самих цих речей, а заради чогось іншого; а на відмінність, моральні вчинки мають цінність самі по собі.

Архітектор будує будинок не заради самого будинку, а для того, щоб у ньому могли жити люди. Моральна людина здійснює добрий вчинок не заради чогось іншого, а заради самого цього вчинку, оскільки саме в ньому втілюється прагнення людини до добра.

Основними видами практичної філософії Арістотель вважав управління своїми пристрастями, управління господарством і управління державою. Отже, до практичних наук у нього відносено власне етику, економіку (від «οικος» (ікос) – «будинок», «домогосподарство») і політику (від «πόλις» (поліс) – «місто–держава»).

У Арістотеля економіка і політика ще тісно переплетені з етикою, але в подальшому розвитку європейської культури під сильним впливом християнства і – менш відчутним – інших ідейних течій усвідомлюється істотна різниця між моральністю, економікою і політикою.

Християнська середньовічна релігійна етика з її «мудрістю не від світу цього» і установкою на «внутрішню людину», з її прагненням до духовного вдосконалення і Спасіння як вищої мети, відкрила просту істину, а саме те, що прагнення до багатства і влади мало сумісні із збереженням моральної цілісності і душевної чистоти.

Новий час (XVII - XIX вв.) в європейській культурі знову зблизив етику з економікою і політикою, але заперечував її генетичний зв'язок з релігією. Процес відособлення етики від будь якого знання досяг в критичній філософії І. Канта, який наполягав на тому, що етика є автономною незалежною сферою, тому він проводив різкі розмежувальні лінії між етикою і теологією, етикою і психологією, а також етикою і філософією права.

У XX ст., коли процес диференціації наук набув особливо принципового характеру, найзначнішим стало відособлення двох наук про этос: етики і этологии. За етикою залишилася та область морального, що пов'язана із специфічно людською поведінкою. До нової науки этологии відійшли ті форми поведінки, що є загальними для людини і тварин.

Стосунки етики з іншими науками не є статичними, раз і назавжди даними. Вони істотно змінюються в часі і в просторі, з переходом від одного типу культури до іншого.

Як стало зрозумілим з вищесказанного, свій предмет етика не отримує готовим і повністю визначеним, але створює його у взаємодії з іншими філософськими науками: відокремлюючи, завойовуючи собі свою територію або захищаючи придбану область від чужих посягань. Предметом етики виступає мораль, або, що практично одне і те ж, моральність. Усі ці терміни: «етика», «мораль», «моральність», мають однакове походження, бо всі вони утворені від поняття «ήθος»(этос). Різниця тільки в тому, що термін «мораль» виник через латинське посередництво.

На латинську мову «ήθος» був переведений як «mos» (мос), і саме від нього римський філософ Марк Тулій Цицерон утворив слово «moralis» («моральний», «моральний»), назвавши етику «моральною філософією».

В більшості випадків поняття «моральність» і «мораль» вживаються як взаємозамінні. Деяка відмінність в їх змісті пов'язана з тим, що етика визначала свій предмет у взаємодії з фізикою і логікою. З цієї причини в природній мові склалася тенденція називати той зміст, який розташовується ближче до природи людини, моральністю, а то, яке тісніше пов'язане із словом, логосом – мораллю. Для словесного повчання більше підходить вираження «читати мораль»; для способів поведінки, що закріпилися в житті і здійснюваних «на заклик серця», точнішим є термін «моральність».

В цілому ж у сучасній етиці поняття мораль, моральність можуть бути визначені по-різному. Наприклад, деякі вчені пропонують аксіологічну трактовку поняття «мораль», визначаючи її як систему найвищих цінностей, на яку орієнтовано моральну поведінку людини. Ще за часів радянської школи етики моральність або мораль визначали як особливу форму соціальної свідомості і регуляції людської поведінки. Ряд філософів пропонують так званий нормативний підхід, визначая мораль як систему норм, правил, принципів людської поведінки. А інші автори акцентують методологічний аспект, визначаючи етику як спосіб відношення людини до світу з точки зору принципового протиставлення добра і зла.

Звідси необхідно приймати до уваги те, що в сучасній філософії етику, тобто філософію моралі або моральну філософію визначають як вчення про мораль, як форму теоретичного усвідомлення морального життя. Тобто відношення між етикою і мораллю приблизно такі, як відношення між мовознавством і мовою, правознавством і правом.

В давньої Греції традиція розрізняти «етику» і «этос» виникла у зв'язку з поширенням переконання, що справжня або вища моральність доступна тільки мудрецям, тим людям, що присвятили усе життя прагненню до мудрості і самовдосконалості. В Елладі таких людей називали «σόφος» («мудрець») або «φιλόσοφος» («філософ», любитель мудрості), в Індії – «риши» («мудрець») і «гуру» («вчитель»), в Китаї – «цзы» («мудрець») або «жу» («вчений»), в Палестині – «наби», (пророк, що надихається Божественним Духом), або «рабі» – вчитель.

Фактично питання про відмінність моральності і етики зводиться до питання, наскільки моральність усвідомлюється як система поглядів.

Існує припущення, що етика виникає тоді, коли виникає ідея про те, що моральному протилежне не лише аморальне, але і внеморальне – те, що може бути байдужим з моральної точки зору. Тому саме у цьому контексті мораль починає усвідомлюваться як особливий вимір людського життя, як особлива система орієнтації у світі, це і виступає необхідним світоглядним підгрунтям для генези етики як науки.

Этична людина відрізняється від звичайної моральної людини цілеспрямованим пошуком зв'язків між різними елементами моральної свідомості і поведінки. Звідси, звичайно, не слідує те, що кожен этик у своєму способі життя перевершуватиме звичайну моральну людину. Знання того, як влаштована і як діє мораль, само по собі не забезпечує високоморальної поведінки. Але в гармонії з піднесеною спрямованістю душі воно істотно допомагає власному вдосконаленню.

Перетворенню поглядів на вдачу в етику сприяла ще одна важлива, але не завжди помітна обставина: а саме те, що можна назвати особливою напругою моральної думки. Така напруга складається завдяки зіткненню, як правило, двох, а іноді більшої кількості різних, протиставлених один одному підходів до розуміння суті морального життя. Виявляється, що виникненню етики передувала боротьба протилежних моральних позицій. Критично відбиваючись одна в одної, протилежні моральні концепції усвідомлюють себе до такої міри, що з'ясовують свої власні підстави і системні зв'язки.

Якщо звернутися до чотирьох культурних центрів, де почався рух етичної думки, ми легко виявимо там подібне протистояння. В Давній Індії – це боротьба між релігійними течіями, що визнають священний авторитет Вед (брахманізм, індуїзм) і що заперечують його (джайнізм, буддизм). У Давньому Китаї – це конфуціанство, що робить акцент на штучних, культурних формах поведінки, і даосизм, що визнає лише свободний природний шлях речей. В Палестині – це конфлікт між законнічеством, з його концепцією зовнішнього буквалізму і юридізму у виконанні Божих заповідей, і пророческим рухом, що наполягає на чистоті серця як основі морального життя.

В культурі еллінів етика як напрямок філософських пошуків виникла на тлі гострої полеміки між софістами, що відстоювали ідеї релятивізму у етиці, тобто наполягали на відносності добра і зла, і Сократом, що затвердив об'єктивність і непохитність існування ідеї добра як незалежної духовної реальності. У полемічній суті етики виражається могутня творча сила моральності; здатність піднятися над своїми власними переконаннями, піддати їх критиці і знайти шляхи до самовдосконалення. У XX ст. Т. Адорно назвав етику «неспокійною совістю моралі», мораллю, яка «соромиться сама себе за свій моралізм».

2.5. Специфіка моралі. Найвищі моральні цінності

З першого погляду мораль виглядає як система правил поведінки: по відношенню до інших людей, до суспільства, до самого себе чи до навколишнього світу. У будь-якому випадку вони формулюються наказовим способом: вказують не на те, що є, існує, а на те, як повинно бути. Властивість моралі вимагати певної поведінки називається імперативністю (від латин. imperative – повелевати), тобто обов’язковістю моральних вимог для кожної людини.

Моральні норми не містять рецептів на усі випадки життя, вони носять узагальнений світоглядний характер. На відміну від звичаю, який регламентує усі деталі поведінки, або права, що прагне сформулювати свої вимоги гранично чітко і строго, мораль вказує загальний позитивний напрямок морального поступання, що його індивід конкретизує, стосовно ситуації. Гранично узагальнена вимога моралі одна: роби добро!

Моральні вимоги мають всепроникливий характер: немає такої сфери людського існування, де мораль не «діє», немає такого явища в житті, що не підлягало б моральній оцінці. Ця особливість також відрізняє мораль від звичаю і права, що мають локальне поширення і регулюють цілком певні сфери стосунків.

Для підтримки моралі немає спеціальних громадських установ, це неінституціональна регуляція. Тоді як для підтримки правопорядку є відповідні органи: прокуратура, міліція, суд, – в моралі цю функцію бере на себе громадська думка і совість людини. За великим рахунком зовнішній контроль в моралі неможливий, бо моральний вибір – це самостійний свободний вибір, що за нього свідомо відповідає сама людина, поступаюча морально.

Моральні вимоги мають особистісну форму, тобто це ті вимоги, що звернені особистістю до самої себе. Вони мають змогу реалізуватися, коли стають внутрішними власними свідомими переконаннями людини. Тому моральна вимога формулюється як «я повинен» (а не «ти повинен», як зазвичай говорять люди, звертаючись один до одного).

Структуру моралі розглядають як складену з декількох елементів. З часів Арістотеля існує традиція виділяти такі составні моралі як «моральна свідомість» і «моральний вчинок». Сучасна етика додає до них ще і «моральні стосунки». Таким чином, мораль – це:

а) моральна свідомість – ідеї, поняття, норми, принципи, ідеали, святині;

б) моральна діяльність – вчинки, що вони породжені моральними мотивами (структура морального вчинку);

в) моральні стосунки – будь-які стосунки, що вони є реалізацією моральних вимог (стосунки до себе, до іншого, до сім'ї, до праці, до Батьківщини, до природи і так далі).

Моральна свідомість оперує поняттями і категоріями, які і утворюють його структуру. Цінність – це поняття, що виражає значущість, яку щось має для нас. Усі поняття моралі мають ціннісний аспект. Вищі моральні цінності – це поняття, що виступають основою морального життя в цілому, і репрезентують засадничі ідеї морального світогляду. Так у світогляді як системі уявлень верхні рівні моральної свідомості (а такими і є цінності, ідеали, святині) визначають зміст і сенс простих форм моральних вимог, що презентується тими поняттями і категоріями, що визначають сутність моралі.

Ідеал (1.4.)(від франц. іdual, лат. idealis – вид, образ, ідея) – взірець, дещо досконале, вища мета прагнень. Цим словом, з одного боку, називають вищий ступінь цінного або найкращого, завершений стан будь-якого явища.

(1.4.) Ідеал – поняття моральної свідомості, що визначає образ морально досконалої особистості як найвищого взірця. У філософсько-етичному розумінні ідеал – це також те, що вказує на кінцеву мету морального виховання і самовдосконалення людини, мету прагнень. Вперше у європейської культурі у повному сенсі репрезентовано в християнської моралі у образі Христа як Боголюдини, як вищого взірця досконалої особистості.

В специфічно етичному змісті ідеал – це, по-перше, найбільш загальне, універсальне, і, як правило, абсолютно моральне уявлення про благе і належне, по-друге, образ досконалої особистості, а також досконалості у відносинах між людьми або – у формі суспільного ідеалу – такий устрій суспільства, що забезпечує цю досконалість.

Цінність (1.5.), як позитивна або негативна значущість об'єктів навколишнього світу для людини, групи, суспільства в цілому, що визначається не самими їх властивостями, а їх залученням до сфери людської життєдіяльності, інтересів і потреб, соціальних відносин; одночасно є критерієм та способом оцінки цієї значущості, що виражені у моральних принципах і нормах, ідеалах, установках, цілях. Цінності – те, що почуття людей диктують признати найважливішим, що стоїть над усім і до чого потрібно прагнути, споглядати, ставитися з повагою, визнанням. У своїй поведінці, у прийнятті рішень, у судженнях людина орієнтується на ті чи інші цінності. Найважливіші для індивіда цінності визначають його «систему координат» – систему ціннісних орієнтацій.

(1.5.) Цінність - поняття моральної свідомості, що визначає позитивну або негативну значущість певних явищ реальноств, сенс яких визначається суб’єктивно, наявними уявленнями, інтересами і потребами людини, а також те, що може мати для людини об’єктивний зміст, як те, що задає сенс існуванню самої люддини як такої.

Наявність багатьох людських потреб і способів відчуття обумовлює існування різноманіття оцінок: те, що для одного має велику цінність, для іншого – малу або взагалі ніякої. З формальної точки зору цінності поділяють на позитивні і негативні (малоцінність, відсутність цінності) , на відносні і абсолютні, на суб'єктивні і об'єктивні. За змістом розрізняють речові цінності, логічні, етичні й естетичні цінності: приємне, корисне і придатне; істина, добро, прекрасне. Цінності можна умовно поділити на два типи. По перше, це цінності, що слугують самоствердженню людської особистості і визначені наявними потребами людини. По друге, це цінності, що духовно вдосконалюють, оновлюють, внутрішньо збагачують, відроджують людину у новії якості. В сучасній літературі їх називають «вищими», «культурними», «смисложиттєвими», «самоцінностями».

Зазначимо також те, що цінності можуть розрізнятися за змістом, наприклад: насолода, користь, слава, влада, безпека, краса, істина, добро, щастятощо. Цінності також можуть поділятися на позитивні і негативні: насолода–страждання, користь–шкода, слава–ганьба, влада–підвладність, безпека–небезпека, краса–потворність, істина–неправда, добро–зло, щастя–нещастя тощо. Існує традиція розрізняти цінності практичні і духовні.

В етиці найвищу ступінь серед основних найголовніших ціннісних понять займає поняття блага. Благо (1.6.) є метою діяльності й потреб людини одночасно. Воно є своєрідним мірилом цінності предметного світу й діяльності людини. При цьому в історії етичної думки сформувалось два протилежних розуміння суті блага. З світоглядних позиції «лівих» поглядів сенс блага полягає у злиденності, в рамках якої тільки й можлива загальна рівність людей. В «правому» таборі вважають, що благо – це багатство, яке звільняє людину в її залежності від природи та інших людей, робить її вільною.

(1.6.) Благо – світоглядне поняття, що визначає певну цілісну якість ставлення людини до дійсності, пов’язаного з визначенням позитивної цінності буття взагалі.

Добро (1.7.) і зло – найбільш загальні поняття моральної свідомості, метапоняття, категорії етики, що характеризують позитивні і негативні моральні цінності.

(1.7.) Добро – як поняття етичної свідомості визначає моральне значення вчинку; як етична категорія – найзагальніше поняття, що об’єднує усю сукупність позитивних моральних норм й вимог, що пред’являються до людини.

Історичний процес формування цих понять був процесом становлення і розвитку самої моралі. Зміст добра і зла обумовлений ідеалом моральної досконалості: добро – це те, що наближує до ідеалу, зло – те, що віддаляє від нього. В історії існувати різні думки стосовно того, до чого повинна прагнути людина, щоб досягти досконалості, цим і обумовлюється концептуальне різноманіття у трактовках добра і зла. У залежності від нормативного змісту, що вкладався в уявлення про ідеал, добро і зло трактувалися як щастя і нещастя, насолода і страждання, користь і шкода, що відповідає обставинам і суперечить їм.

Добро – це інтегральний зміст усієї сукупності моральних вимог, свого роду цілісний образ того, що моральність узагалі вимагає від людини.

Добро – це основна моральна цінність. Добро не є «добром по відношенню до будь-чого». Особистість не є ні доброю, ні злою, її етична цінність полягає скоріше в тому, щоб обирати добро. Етично цінним («добрим») є вчинок того, хто віддає перевагу добру в будь-якій конкретній ситуації.

Зло – не протилежність добра, воно постає як «антиблаго» у світоглядному сенсі. Зло – це все те, що позначається як негативне, що руйнує, шкодить, перешкоджає реалізації позитивного змісту буття, його призначенню, що загрожує умовам і засобам виживання, фізичному і духовному розвитку людини.

Моральне зло має місце тоді, коли негативні явища і процеси постають як наслідки свідомого вибору і воле визначення людини. Тобто, моральне зло – це зло, що його людина свідомо обирає. Осмислення причин вибору зла, осягнення таємниці походження зла – є однією з найактуальніших проблем етики, філософії, теології на протязі багатьох століть.

У сучасній етиці існує думка про існування двох різновиді, двох «протоформ» зла. Перша з них визначається прагненням панувати над світом, іншими людьми, використанням їх, що завдає шкоди, руйнує або призводить до їх загибелі. Друга – пов’язана з таким підпорядкуванням людини зовнішнім обставинам або своїм власним нахилам, що веде до деградації особистості, руйнування його людських якостей, фізичних або духовних.

Перша – проявляється у ворожнечі, ненависті, гніві, жорстокості, агресії, насильстві. Друга – у низьких нахилах, пристрастях, у потуранні своїм слабостям, у легкодухості, боягузтві.

У історії етики існувало також складне питання, щодо визначення сутності зла. Згідно з однією концепцією – зло визначалося як анти добро, протилежність добра, його заперечення або руйнування, тобто зло розуміється як порушення порядку, гармонії, і є відхиленням від добра. Згідно з іншим підходом – зло розумілося як те, що є проявом існування особливої самодостатньої реальності, тобто субстанції зла, що володіє буттєвими характеристиками, і виступає як виток злої сили або волі, що прагне реалізуватися у світі.

Конкретизуючи змістовно поняття добра і зла, слід зазначити, що добро реалізується у подоланні відокремленості, розрізненості, відчуженості між людьми і встановленні взаєморозуміння, злагоди, людяності у відносинах між ними, і у таких людських якостях, що у всі часи їх вважали моральними, доброчесними, позитивними.

Наслідування моральних цінностей сприймається людиною як обов'язок. Невиконання обов'язку сприймається як провина і переживається в докорах і муках сумління. Моральні цінності є імперативними (обов'язковими), причому не просто імперативними, а імперативними безумовно, а це означає, що їх необхідно наслідувати не тільки за певних обставин, а завжди. Ними потрібно керуватися у відносинах з усіма людьми, а не тільки з обмеженим колом родичів, друзів, колег і співвітчизників. Моральні імперативи, як і утверджені ними моральні цінності, мають надситуативний і безособовий, тобто універсальний характер.

Обов'язок (1.8.)– внутрішнє переживання, що виступає як само-примушування, усвідомлення необхідності діяти і будувати своє буття у відповідності до потреб, що виходять з етичних цінностей. Таким чином, обов'язок є усвідомленням особистістю безумовної необхідності виконання того, що заповідається моральним ідеалом, що співвідноситься з ним. Обов'язок людини – прямувати шляхом доброчинності, робити добро іншим людям в міру можливостей, не припускати у собі порочності, протидіяти злу.

(1.8.) Обов’язок – моральна категорія, позначає моральну вимогу, що відповідає загальним уявленням про належне. Позначає моральне усвідомлення належного, здійсненя якого постає перед особою як її нагальне практичне завлання.

Вимоги обов'язку є самоцінними. Це виражається не тільки у тому, що людина виконує обов'язок безкорисливо, демонструючи тим самим свою незалежність від наданих ззовні норм і правил, але й в тому, що, виконуючи обов'язок, вона затверджує його пріоритетність стосовно страху, насолоди, особистої користі, слави тощо. У виконанні морального обов'язку виявляється автономія особистості. Наслідуючи закон, людина не потребує зовнішнього примушування, і, виконуючи моральну вимогу, вона ставиться до неї так, наче вона встановлена нею самою. Всі обмеження, що людина добровільно покладає на себе, і дії, котрі вона здійснює для виконання вимоги, мають моральний смисл за умови, що вона діє, будучи упевненою у своїй правоті. Відсутність зовнішнього примусу не означає відсутність примусу взагалі: закріплення доброчинності всупереч страху, насолоді, користі, славі – це закріплення себе – доброчинною всупереч собі – лякливою, такою, що тішиться, корисливою, марнославною людиною.

Сумління (1.9.) як усвідомлення моральної відповідальності за свою поведінку перед оточуючими людьми, суспільством є ще одним важливим чинником моральної свідомості людини. Сумління – відображення здатності людини здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати самооцінку власних вчинків.

(1.9.) Сумління – моральна категорія що відображає усвідомлення людиною своєї відповідальності за поведінку перед самим собою, оточуючими людьми, суспільством.

Совість (1.10.)людини відрізняється від іншого контрольного механізму свідомості – сорому – тим, що вона по суті не залежить від думки оточуючих, у той час як сором відображує усвідомлення людиною своєї (а також близьких людей) невідповідності деяким прийнятим нормам або очікуванням оточуючих і, таким чином, провини. В даному випадку рішення, дії і оцінки співвідносяться не з думкою або очікуваннями оточуючих, а з обов'язком. Совість потребує бути чесним навіть за умов, коли ніхто не зможе проконтролювати тебе, коли таємне не стане явним, коли про можливу твою нечесність не узнає ніхто.

(1.10.) Совість – здібність людини відчувати та розуміти моральний сенс своєї поведінки, свій обов’язок й відповідальність перед суспільством.

Доброчесність (1.11.)- позитивна моральна якість, висока моральність; постійна спрямованість волі на те, що з точки зору моралі є добром; в свою чергу вона сама є моральним благом і етичною цінністю. Чесність, щедрість; великодушність, співчування - це доброчесність, а нечесність, жадібність, байдужість - це пороки. Порок (вада) - важка, гідна осуду вада, ганебна якість; розпусна поведінка. Порочний - це значить аморальний, підвладний пристрастям, особливо таємним.

(1.11.) Доброчесність - позитивна моральна якість, висока моральність; постійна спрямованість волі на те, що з точки зору моралі є добром; в свою чергу вона сама є моральним благом і етичною цінністю.

Питання про свободу (1.12.) – це одне із так званих вічних «проклятих» питань філософської і етичної думки. Це питання, з якого починається етика. Більше того, деякі філософи саму етику визначають як «вчення про духовну свободу», розглядаючи тим самим свободу як засадничу (метакатегорию) етики. (Наприклад, так вважав М. Бердяєв) Не дивлячись на те, що свобода дійсно є тим, що і відрізняє людину від усіх інших природних істот, і тим, що складає безперечну цінність людського існування, поставляючи його над природною «необхідністю», її теоретичне обгрунтування представляє значну складність.

(1.12.) Свобода – одне з ключових понять етики, може бути визначено як спроможність поступати свободно, згідно зі своєю свободною волею, необмеженною по своєї суті, що припускає, у свою чергу, необмежену відповідальність людини за все, що нею робиться.

Крім того, питання про свободу представляє і практичну проблему. Адже поза свободою неможливі моральні вчинки, оскільки вони за визначенням здійснюються згідно з вільним вибором людини. Проте, якщо свобода у людини є, це припускає можливість вільного вибору як добра, так і зла. Чи не означає це те, що і наявність, і відсутність свободи в якомусь сенсі згубні для морального самовизначення?

У історії філософсько-етичної думки існують дві крайні точки зору на цю проблему:

1) фаталізм, згідно з яким усе у світі має однозначні причини і наслідки, а тому людські вчинки зумовлені силами, що знаходяться поза нашою владою (Богом, богами, роком, фізичними законами і т. д.).

2) волюнтаризм (від слова «воля»), згідно з яким людина абсолютно вільна від будь яких зовнішніх чинників в моральному виборі і повинна поступати, виходячи лише з своєї автономної сутності як вільно волящої істоти.

Етика прагне розрішити одвічну антиномію свободи і необхідності, визначаючи моральну свободу як діалектичну єдність моральної необхідності і вільного вибору. Ось чому в історії етики свободу деякі європейські мислителі визначали як «пізнану необхідність» (Б. Спіноза, Г. Гегель та ін.).

З точки зору більшості мислителів-этиків, вибір добра являє собою морально вільний вибір, а вибір зла – це завжди результат несвободи людини. Під зовнішнім тиском або тиском власних пристрастей людина нехтує моральними цінностями заради антицінностей. Тому етика постійно попереджає про те, що свідомий вибір зла – це шлях до моральної несвободи, шлях в нікуди, шлях людини до рабства (або своїм власним пристрастям, або зовнішнім обставинам).

В історії етики ми зустрічаємо традицію розрізняти, принаймні, два типи моральної свободи

Перша – це свобода «від», «негативна» свобода, що припускає розуміння свободи як звільнення від будь якої зовнішньої залежності. Зазвичай так зрозуміла свобода, – це може бути, наприклад, свобода від авторитету батьків чи вчителів, думки навколишніх, нехтування громадськими, культурними, релігійними настановами.

Друга – це свобода «для», позитивна свобода, що виходить із усвідомлення того, навіщо дана людині моральна свобода, для чого вона буде використана. Це наявність свободи робити те, до чого, по суті, покликана людина як духовна істота.

Якщо «свобода від» – це, найчастіше, свобода від моралі, то «свобода для» – це свобода морального вибору добра, сфера особистої моральної творчості. Моральна свобода, що так розуміється, дозволяє людині «тут-і-тепер» реалізувати себе в конкретному моральному вчинку.

Свобода – можливість людини діяти у відповідності до своїх інтересів і цілей, спираючись на усвідомлення об'єктивної необхідності. Оскільки свобода є необмеженою по своїй суті, вона повинна передбачати етику, щоб зробити людей необмежено відповідальними за все, що вони роблять і дозволяють робити іншим.

В межах морального сприймання світу вироблено розуміння свободи як самовладання. Воля тлумачиться як вільна через опанування свавілля. В сфері права не - підкорення особистої волі загальній волі, що виявляється в суспільній дисципліні, що в першу чергу підтримується державним законодавством. В епоху Нового часу афористичне визначення свободи дав відомий філософ Б.Спіноза. Він вважав, що людина є одночасно й причиною, й наслідком усього, а отже свобода – це пізнана нею необхідність.

Образно не висловлено в англійському прислів'ї «Свобода мого кулака обмежена кінчиком чужого носа»; в ній мова іде про свободу взагалі: свобода однієї людини обмежена свободою іншої. В моралі така правова формула переосмислюється як особисте моральне завдання: «Я обмежую власне свавілля, виконуючи свій обов'язок: дотримуючи права інших, не допускаючи несправедливості відносно інших, сприяючи їх благу».

Якщо основні моральні поняття відображують універсальні або загальнозначущі характеристики моралі, то ідеящастя (1.13.)має свою специфіку. Через поняття «щастя» фундаментальний зміст моралі отримує визначеність особистої життєвої мети. Питання про щастя – це не просто питання про те, як бути успішним, задоволеним або навіть доброчинним. Щастя – поняття моральної свідомості, стан людини, що відповідає внутрішній задоволеності власним буттям, повноті і усвідомленості життя.

(1.13.) Щастя – стан морального задоволення власним життям, відчуття його повноти й осмисленості.

Природа щастя суперечлива, тому його практичне досягнення натрапляє на істотні перешкоди, а роздуми про нього утворюють ряди антиномій.

З одного боку, у філософії одна з прадавніх традицій говорить про те, що щастя є наслідком морального способу життя. Сам творець етики, Арістотель, вважав, що її мета – навчити людину, як стати щасливим завдяки доброчесності. Цим вважається, що тільки хороша, моральна людина може бути щасливою. З іншого боку, з прадавніх часів існує думка про те, що щастя іноді не залежить від моральних заслуг людини, а надається Долею, Роком, або Богом як особливий дар.

Інша концепція, що її появі ми також зобов'язані античним мислителям, полягає в тому, що щастя залежить від розумного влаштування життя людини. Оскільки людина – істота розумна, то і людське щастя – це наслідок розумного життя, а інтелектуальні досягнення є необхідним компонентом щастя. Хоча, з іншого боку, цій концепції протиречить інша, згідно з якою щастя – це ірраціональний стан, якому надлишок розуму може тільки зашкодити.

Згідно з третім підходом, щастя – це те надбання, що його не вистачає в житті, тому його потрібно «шукати», «добувати» активними зусиллями. З іншого боку, існує давня традиція, що також йде від античності, трактувати щастя як відсутність втрат, свободу від страждань, і уміння насолоджуватися тим, що маєш.

Можна трактувати щастя і як своєрідний підсумок життя людини. Давні греки навіть вважали, що про те, чи була людина щасливою, можна судити тільки після його смерті. Щастя є задоволеність життям в цілому. Проте найчастіше ми зустрічаємо розуміння щастя як моменту життя, актуального переживання щасливої «миті», в скороминущому характері якого ми переконуємося на особистому досвіді.

З одного боку, щастя припускає деяке об'єктивне положення або сукупність речей, що свідчать про щастя. З іншого боку, щастя – це завжди суб'єктивне переживання, екзистенціальна подія, що її неможливо вимірювати за допомогою будь яких кількісних показників щастя.

Проблема сенсу життя породжена особливим характером людського буття як індивідуального буття-до-смерті. Усвідомлення своєї кінцевості спонукає людину замислитися про сенс такого швидкоплинного і ныбито безглуздого існування, тому «боротьба за сенс» – одне з головних завдань етики.

Вирішення проблеми сенсу життя починається з відповіді на питання: чи володіє земне людське життя самостійною цінністю? В історії етичних вчень склалися два підходи, згідно з якими відповідь на поставлене питання буде діаметрально протилежною.

Перший з них можна визначити філософським поняттям іманентний. Згідно з ним, земне життя має цінність саме по собі і в будь якому сенсі, бо навіть деякі часткові її сторони дуже привабливі. Призначення людини полягає в тому, щоб активно використовувати відпущений термін для залучення до цих морально цінних аспектів дійсності. Іманентна підхід ґрунтується на переконанні, що сенс життя – в самому житті, в її реальних проявах. Слід тільки визначити, які саме прояви життя надають йому моральної сутності.

а) гедоністична етика виходить з того, що сенс життя полягає в задоволенні, в насолоді життям (в античності так вважали представники школи киренаиків). Подібний оптимістичний погляд на речі особливо властивий молодості. Проте з часом частіше всього виявляється скороминущий характер задоволень, а також їх руйнівна дія.

б) евдемоністична етика виходить з того, що сенс життя полягає в досягненні щастя, що осмислюється як реалізація найважливішої мети існування людини.

в) утилітаристська етика виходить з того, що сенс життя полягає в отриманні індивідуальної користі (егоїстичний вибір) або досягненні загальної користі заради суспільства (альтруїстичний варіант).

г) соціологічна етика виходить з того, що сенс життя полягає в успішній діяльності в суспільстві (марксистська етика, «теорія розумного егоїзму»). Ця ідея може бути представлена як реалізація індивідуальних моральних настанов в системі громадських відношень, або реалізована як революційне перетворення соціуму в ім'я «кращої моралі».

Другий підхід, що його можна визначити як трансцендентний або метафізичний, виходить з того, що земне життя не має і не може мати автономної самостійної цінності. Для людини земне існування є або випробуванням, або часом виховання чи морального вдосконалення, а може і часом полону, тобто тим часом, що наближає або віддаляє людину від вічності, від життя поза життям. Тим самим, сенс життя задається в таких вченнях (релігійних чи філософських) деякою вищою (трансцендентною) реальністю, будь то Бог, Всесвіт, або деякий Вищий Розум чи Свідомість:

а) релігійна етика базуються на тому, що сенс життя задається Богом, створившим світ. Якщо Творець усього сущого передбачив сенс кожного елементу створеного ним світу, то завдання людини – усвідомити своє божественне призначення, спрямовуючись до Бога як вищого сенсу буття. Звідси осягнення сенсу стає можливим завдяки вірі.

б) філософські вчення інтерпретують трансцендентний сенс життя як заданий деяким об'єктивним ідеальним законом існування. В ролі такого закону (принципу) може виступати Дао (у даосизмі), «Ідеї» у Платона або «Абсолютна ідея» у Г. Гегеля. Пізнати його можливо за допомогою розуму, завдяки прагненню до мудрості і самовдосконалення.

Таким чином, вищі моральні цінності, такі як сенс життя, свобода, щастя – ренрезентують ідеї, що організують моральний світ особистості в цілому і постають визначальними для її життя. Тому кожна людина повинна визначатися щодо них самостійно, адже зрозуміло, що ціннісний вибір має особистісний, навіть інтимний характер.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	ЛЕКЦІЯ №7

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.03 сек.