Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Урахування потреб особистості як умова соціально-педагогічної діяльності

Література

1. Андреева Г.М. Социальная психология. — М.: Аспект -Пресе, 1997. — 376 с.

2. Вульфов Б.З. Семь парадоксов воспитания. — М: Новая школа, 1994. — 78 с.

3. Москаленко В.В. Социализация личности (Философский аспект). — К.: Вища школа, 1986. — 199 с.

4. Рижков М.И. Теоретические основи педагогпки. — Ярославль, 1994.

5. Сухомпинский В А. Избраннме произведения: В 5 т. — К.: Рад. школа, 1979 - Т. 1. - 686 с.

Процеси, які зараз позначаються терміном «соціалізація», супроводжують людство з початку його існування. В усі часи різні ідеології, філософські теорії й соціологічні доктрини по фрагментах вибудовували логіку формування людини, акцентуючи увагу на якостях, важливих для конкретного історичного періоду. Водночас процеси глобалізації приводили до інтеграції наукового знання, активізували прагнення вчених знайти уніфіковані категорії, що відбивають багатогранність особистості. Такою категорією в суспільних науках, безперечно, є соціалізація, яка зосередила в собі увесь багатогранний процес «входження» людини до суспільства. Нині поняття «соціалізація» (лат. — суспільний) дедалі активніше використовується як універсальна наукова категорія в філософії, соціології, психології, політології, педагогіці тощо.

Що являє собою соціалізація як процес, що відображає «входження» людини до суспільства? З середини XX ст. найпоширеніше тлумачення соціалізації зводилось до процесу пристосування особистості до суспільства шляхом взаємодії з ним. Це фактично означало визнання людини як «гвинтика» в системі суспільних відносин. Така позиція цілком збігалася з тоталітарною ідеологію, яка панувала в ті роки в Радянському Союзі, а всі відомі концепції соціалізації того часу принципово не відрізнялися. Типовим для того часу є визначення соціалізації, яке наведено в праці І.С.Кона «Социология личности», де це поняття трактується як засвоєння індивідом соціального досвіду, певної системи соціальних ролей і культури. Згідно з такою концепцією людина стає особистістю, об'єктом і суб'єктом суспільних відносин, послідовно проходячи різні стадії соціалізації.

Соціалізація визначається як «процес, під час якого людська істота з певними особистісними задатками набуває якостей, потрібних для життєдіяльності». На відміну від близьких їй понять «розвиток» і «виховання» соціалізація охоплює процес і результати взаємодії індивіда із сукупністю соціальних впливів. У цілому для праць вітчизняних учених зазначеного періоду типовим є розгляд соціалізації як процесу становлення людини в її загальній формі, тобто виокремлення її зі світу тварин і вивчення подальшого процесу розвитку людства.

У вісімдесятих роках у визначенні поняття «соціалізація» розрізняють аспекти, істотні з точки зору соціальних контактів індивіда з оточуючими людьми і соціальними інституціями. З цих позицій до структури соціалізації відносять соціальне пізнання, оволодіння навичками практичної діяльності, інтерналізацію певних форм, позицій і ролей, вироблення ціннісних орієнтацій та установок, а також включення людини в активну творчу діяльність.

Починаючи з дев'яностих років усе активніше висловлюється думка про автономність людини в процесі соціалізації. Визнається право особистості на самостійне обирання тих чи інших цінностей й установок, при цьому особистість має орієнтуватися не лише на загальні регулятивні принципи середовища, а й на власні прихильності. У процесі соціалізації індивід відіграє як пасивну (засвоєння соціального досвіду, сприйняття цінностей та ін.), так і активну роль (вироблення певної системи орієнтацій, установок тощо). І хоча ця активність зосереджена лише на самовдосконаленні й не поширюється на середовище соціалізації, це є свідченням демократичних перетворень у суспільстві та розвитку вітчизняної наукової думки.

З урахуванням генезису в поглядах на соціалізацію особистості, що простежується протягом півстолітньої традиції ії вивчення, можна так визначити дане поняття. Соціалізація особистості — це процес засвоєння й активного відтворення людиною соціального досвіду, оволодіння навичками практичної та теоретичної діяльності.

Витоки становлення сучасних концепцій соціалізації слід шукати в західній соціології початку XX ст. Серед учених, які суттєво вплинули на розвиток соціалізаційної проблематики, треба назвати Г.Тарда, Г.Гітінгса; значний внесок у розвиток теорії соціалізації зробили Т.Парсонс, Е.Дюркгейм, Ч.Кулі, Дж.Г.Мід, Л.Колберг, Е.Еріксон, Дж.Коулмен, Ф.Найдгард, Н.Смелзер, Я.Щепанський та інші.

Базовими західними концепціями соціалізації є концепції Г.Тарда (1843-1904) та Г.Гітінгса (1855-1931). Перший порівнював суспільство з мозком, а основним його елементом вважав свідомість окремої людини. За Г.Тардом суспільство виникає там, де починається взаємодія індивідуальних свідомостей. центром цієї взаємодії стає ставлення нашого «Я» до інших «Я», їх невпинний (хоча часто непомітний) взаємний вплив. Основним механізмом такої взаємодії (соціалізації) виступає наслідування, регульоване суспільством через соціальні інститути — систему освіти і виховання, сім'ю, громадську думку тощо. У такий спосіб суспільство підтримує своє існування як цілісність, забезпечуючи розуміння індивідами своїх соціальних функцій.

Подальший імпульс соціалізаційна проблематика отримала в роботах американського соціолога Г.Гітінгса, який уперше ввів у науковий обіг поняття «соціалізація». Розглядаючи суспільство як особливим способом побудований організм, основним елементом життя якого є «усвідомлення роду», Г.Гітінгс вважав, що соціалізація як процес «розвитку соціальної природи чи характеру» людини відбувається як внаслідок стихійного впливу оточення, так і завдяки дії суспільства згідно із «свідомим планом». Такі впливи мають виховну спрямованість і покликані формувати в індивідів сукупні реакції, адекватні діям соціального середовища. Підсумком соціалізації, на його думку, є «плюралістична поведінка», що забезпечує взаєморозуміння та комунікацію людей і відповідає загальному «соціальному розуму».

Значний внесок у подальшу розробку концепцій соціалізації зробив Т.Парсонс (1902-1979). Його основна концептуальна ідея пов'язана з розумінням соціалізації як процесу інтеграції індивіда в соціальну систему шляхом інтерналізації загальноприйнятих норм. Індивід, згідно з Т.Парсонсом, «вбирає» в себе загальні цінності, що забезпечують формування потреби в слідуванні загальновизнаним нормам і стандартам поведінки. Соціалізація як навчання соціальним ролям — одна з найважливіших ідей про нерозривний зв'язок процесів виховання, навчання і соціалізації, підсумком яких має стати «засвоєння реквізиту орієнтацій для задовільного функціонування в певній ролі».

Взагалі послідовники американської соціологічної думки стосовно соціалізації вважають, що у цьому процесі індивід готується до відповідності вимог і очікувань інших членів суспільства в широкому діапазоні можливих життєвих ситуацій. Соціалізація містить набір агентів і механізмів, завдяки яким забезпечується соціально схвалювана поведінка та норми моралі. Нарівні з ідентифікацією, що розуміється як ототожнення себе з іншими, ключовим поняттям при описуванні процесу соціалізації часто обирають імітацію, що розуміється як усвідомлене прагнення дітей копіювати поведінку батьків і вчителів, які є для них взірцями.

На відміну від американської, французька соціологія розглядає соціалізацію як сукупність взаєморозумінь, взаємовідносин із суспільством, в які індивід вступає в процесі формування себе як особистості.

У цілому для зарубіжної науки характерним є прагнення вивчити вплив соціальної групи на індивіда, а індивіда на групу з метою з'ясування, що при цьому передається від одного до іншого.

Плідними також виявилися дослідження соціального середовища з виокремленням соціально-економічних і соціальних умов, а також сім'ї, школи і неформальних угруповань однолітків. Така диференціація дає змогу уточнити стадії соціального визрівання, особливості пристосування індивіда до різних елементів середовища.

Концепції соціалізації, розроблені вітчизняними вченими, вбирають у себе всі позитивні напрацювання зарубіжних учених, але певною мірою відрізняються від останніх. У XX ст. це було зумовлене ідеологічними чинниками, а зараз на дослідження процесів соціалізації впливають як усталені традиції вітчизняної науки, так і певна соціально-економічна атрибутика, яка супроводжує розвиток країн колишнього Радянського Союзу.

Вітчизняна психолого-педагогічна наука розрізняла три провідні напрями в соціалізаційній проблематиці. Перший — соціально-філософський — представлений у працях С.Батеніна, В.Москаленко, П.Паритіна, О.Пенькова, А.Харчева та інших. У межах соціально-філософських концепцій соціалізації смислотворчими поняттями виступають збереження й стабілізація суспільних відносин при їх засвоєнні, а також активний комунікативний вплив, у процесі якого відбувається апробація різноманітних соціальних ролей і формується автентичне соціальне «я».

Характерним для цього напряму є розуміння соціалізації, яке висловила відомий український вчений В.Москаленко. Авторка вважає, що поняття «формування особистості» відображає процес становлення й розвитку особистості з точки зору породження, складання, набуття довершеності й зрілості її особистісних рис, тоді як поняття «соціалізація» фіксує не тільки процес становлення й розвитку зрілих форм соціальності індивіда, а й їх модифікацію в ході включення особистості в систему нових зв'язків і залежностей» [3, с. 17].

Другий — соціально-психологічний: в його розробці брали участь Г.Андрєєва, Н.Андрєєнкова, С.Бєлічева, Я.Коломінський, І.Кон, О.Леонтьєв, М.Лукашевич, Р.Немов, А.Петровський та ін. Тут соціально-психологічні аспекти соціалізації означені в площині включення індивіда в різноманітні суспільні відносини, засвоєння й відтворення соціального досвіду і зв'язків, активного перетворення середовища.

Важливим досягненням цього напряму є розробка провідної ідеї щодо багатосторонності соціалізаційного процесу. Автор цієї думки Г.Андрєєва зокрема зазначала, що «соціалізація — це двосторонній процес, який містить, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків, з іншого — процес активного відтворення індивідом системи соціальних зв'язків за рахунок його активної діяльності, активного включення в соціальне середовище» [1, с. 276].

Третій — соціально-педагогічний, представниками якого є Б.Бім-Бад, В.Бочарова, Ю.Василькова, Б.Вульфов, О.Газман, Н.Лавриченко, І.Звєрєва, Н.Заверико, О.Мудрик, Л.Новикова, В.Петрищев, С.Савченко та ін.

До речі, у вітчизняній педагогіці одним із перших, хто звернув увагу на необхідність розробки не тільки загальносоціалізаційної проблематики, а й її педагогічного аспекту, був В.Сухомлинський. «На жаль, — писав він на початку 70-х років, — педагогічний аспект соціалізації досі не тільки не вивчається з належною глибиною й докладністю, але й не розглядається. А між тим, саме процес соціалізації є однією з найважливіших передумов формування виховної сили колективу» [5, с. 474].

Нині соціально-педагогічна проблематика охоплює питання цілеспрямованого впливу соціуму на особистість, різноманітності взаємодії особистості й колективу із соціальним середовищем, регуляції механізмів цієї взаємодії, відтворення досвіду попередніх поколінь у процесі саморозвитку особистості.

Особливістю соціально-педагогічного підходу є намагання розглядати соціалізацію як процес, який відображує хід соціального формування особистості в конкретному соціокультурному середовищі як формування конкретного соціального типу. В цьому випадку соціалізація являє собою надзвичайно складний і багатофакторний процес набуття індивідом людських властивостей і якостей, направленість яких визначається конкретною соціальною ситуацією.

З позицій соціально-педагогічного підходу важливо враховувати, що в ході соціалізації особистість активно включається в процеси самоперетворення, які проходять на тлі соціокультурного середовища, що змінюється. Ступінь її участі в цих змінах визначає темпи соціалізації, а направленість залежить від їх соціальної значущості. По суті, особистість тільки на перших етапах розвитку обмежена рамками первісного соціуму, згодом ідуть активні процеси його розширення, пошуку свого місця в ньому, корекції відносин, самоорганізації індивідуального простору.

Специфіка соціально-педагогічного підходу до вивчення процесів соціалізації виявляється також у тому, що в цьому разі виникає адаптаційний аспект. Так, Б.Вульфов розглядає соціалізацію як процес соціальної адаптації людини, реалізації здатності до побутового (фізичного), морального, соціального виживання в наявних, очікуваних або непередбачених обставинах, готовність обрати правильні способи існування, зберігаючи свою активну позицію [2, с. 16].

Адаптаційні мотиви також простежуються в іншого дослідника — М.Рижкова, який розглядає соціалізацію через призму соціальної адаптації й соціальної автономізації. Перша покликана забезпечити активне пристосування особистості до соціального середовища, друга — стійкість по відношенню до неї, реалізацію власної «Я-концепції» [4, с. 63].

Особливе місце серед досліджень проблем соціалізації займають праці, присвячені окремим напрямам соціалізації — статево-рольовій, політичній, етнокультурній та іншим, а також питанням ресоціалізації. Це дослідження Ю.Антоняна, В.Кудрявцева, Л.Столярчук, О.Бєлінської, Т.Стефаненко, Ю.Загороднього, СДанилова, С.Разуваєва, В.Павловського, В.Горенка та ін.

Відзначаючи змістовне розмаїття соціалізаційної проблематики, численність теоретичних підходів до її вивчення, ми змушені констатувати, що хоча на сьогоднішній день існує безліч концепцій соціалізації, але загальноприйнятої поки що немає.

Одним із перших описав соціалізацію як процес, що триває все життя, О.Г.Брім. На його думку, відмінність соціалізації дітей від соціалізації дорослих полягає в тому, що остання націлена на зміну поведінки в новій ситуації, тоді як у дітей акцент робиться на формуванні ціннісних орієнтацій. Крім того, дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати норми і сприймати їх критично, тоді як діти здатні лише засвоювати їх. І, нарешті, соціалізація дорослих допомагає їм здобути потрібні навички (часто конкретного характеру), а соціалізація дітей пов'язана більшою мірою з мотивацією.

Американський соціальний психолог Е.Г.Еріксон запропонував вісім вікових стадій, які дають змогу цілеспрямовано супроводжувати соціалізаційний процес, орієнтуючись на надання допомоги його учасникам.

Стадія І — вік немовляти. Основна проблема: Довіра чи Недовіра.

Стадія II — вік дитини від одного до двох років. Основна проблема: Автономія або Сором іСумнів.

Стадія Ш — діти від трьох до п'яти років. Основна проблема: Ініціатива або Почуття провини.

Стадія IV — молодший шкільний вік. Основна проблема: Старанність або Недбалість.

Стадія V — підлітково-юнацький вік. Основна проблема: Становлення індивідуальності (Ідентифікація) або Рольова дифузія.

Стадія VI — молоді роки. Основна проблема: Інтимність або Самотність.

Стадія VII — середній вік. Основна проблема: Продуктивність (творча) або Стагнація (творчий застій).

Стадія VIII (заключна) - старість. Основна проблема: Умиротворення або Відчай.

Загальний принцип, якому підпорядковуються відносини на різних стадіях, полягає в тому, що наявний найвищий рівень завжди залишається провідним, але може реалізуватися лише за допомогою рівнів, що лежать нижче, і в цьому від них залежить.

Стосовно розуміння механізмів соціалізації цей принцип на початкових етапах психічного розвитку дитини полягає в тому, що на перший план виступає механізм біологічного пристосування, завдяки якому відбувається становлення сприймань та емоцій дитини. У процесі подальшої соціалізації цей механізм трансформується, виконуючи інші завдання, реалізуючи вищі рівні діяльності, взаємодіючи з психічними та соціальними механізмами соціалізації. Іншими словами, міжрівневі дослідження мають вивчати багатоманітність форм реалізації механізмів соціалізації людини. Несхожість і різно-варіантність співвідношення цих механізмів у поєднанні з індивідуальною структурою особистості в кожному випадку пояснюють несхожість людей, що соціалізувались у схожих умовах.

Ключові слова: соціально-педагогічна діяльність, потреби

особистості, ієрархія потреб, розвиток дитини, урахування потреб дитини, біологічні, соціальні потреби, комплексне задоволення потреб, педагогічна просвіта батьків, соціально-педагогічна робота з сім'єю.

Література

1. Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте. — М.: Просвещение, 1968. — 464 с.

2. Ваховский Л.Ц. Западиоевропейская философия воспитания зпохи Просвещения. — Луганск: Альма-матер, 2000. — 292 с.

3. Вьиотский Л.С. Вопроси детской психологии. — СПб.: Союз, 2004. — 224 с.

4. Гельвеций К. О человеке // Сочинення: В 2 т. — Т. 2. — М.: Мьісль, 1974. - С. 5 - 568.

5. ГольбахП. Система природи // Избранньїе произведения: В 2 т. — Т. 1. — М., 1963. - С. 59-67.

6. Демичев В.А. Общественное бнтие и общественное сознание, меха-низмьі их взаимосвязи. — Кишинев, 1969. — 254 с,

7. Земсш М. Семья и личность: Пер. с польск — М.: Прогресе, 1986. — 160 с.

8. Коваль Л.Г., Зверєва ІД., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогіка / Соціальна робота: Навч. посібник. - К.: ІЗМН, 1997. - 392 с,

9. Коментар до Базового компонента дошкільної освіти в Україні: Наук.-метод. посібник / Наук. ред. О.Л.Кононко. — К.:, 2003 — 243 с,

10. Конвенція ООН з прав дитини: шляхи практичного застосування: Метод, рекомендації /Упоряд. Г.МЛактіонова та інші. — К: Наук світ, 2000. — 38 с.

11. Ліфарєва Н.В. Психологія особистості.: Навч. посібник. — К, 2003. — 240 с.

12. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы: Пер. с англ. — М.: 1999. - 425 с.

13. Милюкова Е. К вопросу о переживаний родительской любви // Сбор-ник науч. трудов: психологическое сопровождение личности в педагогичес-ком процессе. — Ч. 2. — Курган, 2002. — 196 с.

14. Мштйлов Н.Н. О потребностях человека, их возвышении и форми-ровании. — Челябинск, 1981. — 99 с.

15. Огірок С. Потреби і стимули як системоутворюючі фактори розвитку особистості ( на матеріалах педагогічної спадщини А.С. Макаренка та сучасних педагогів-новаторів): Дис.... канд. пед. наук: 13.00.01. — К, 2000. — 182 с.

16. Платон. Сочинения: В 3 т. — Т. 3. — Ч. 1. — М.: Педагогика, 1971. — С. 260-265.

17. Положение детей в мире (Раннєє детство) / Детский фонд ООН ШІСЕР. - 2001. - 112 с.

18. Становище дітей та жінок в Україні: Ситуаційний аналіз / ЮНІСЕФ; Укр. ін-т. соц. досліджень. — К., 2001. — 62 с.

19.Тих НА. Задачи воспитания личности в рамках детства и процесе формирования её потребностей // Доклад на совещании по вопросам психологам личности. - М.: АПН РСФСР, 1956. - С. 33-37.

20.Урунтаева ТА. Дошкольная психология: Учеб. пособие для студен-тов ередн. пед. учебных заведений. — 5-е изд., стереотип. — М.: Издательс-кий центр «Академия», 2001. — 336 с.

Соціально-педагогічна діяльність — це вид професійної або волонтерської діяльності, спрямований на створення умов найбільшого сприяння та психологічного комфорту в соціумі для духовного розвитку людини або групи людей, гуманізації їх стосунків, надання людині психологічної, моральної, фізичної, медичної та інших видів допомоги з метою гармонізації її життя. Становлення, розвиток і реалізація духовності людини, гармонізація та демократизація взаємин особистості та суспільства становлять основну мету соціально-педагогічної діяльності [8]. Таким чином, соціально-педагогічна діяльність не може не враховувати потреб людини як найважливіший чинник у процесі її становлення та розвитку. Урахування потреб особистості є дуже важливим аспектом соціально-педагогічної діяльності з різними категоріями населення, насамперед дітьми, молоддю та сім'єю.

Нині в Україні й в усьому світі спостерігається всезростаючий інтерес до такої не звичайної для вітчизняного суспільно-гуманітарного контексту проблеми, як потреби й права людини й особливо потреби й права дитини. Висунення її на передній план політичного, педагогічного й соціального життя зумовлене кількома причинами. Перша з них — рух української громади й відповідно суспільної думки До громадянського, відкритого, європейського суспільства. Ці питання всебічно обговорюються, стають предметом дискусій, обговорень широкого суспільного загалу, громадських асоціацій тощо. Друга, не менш важлива причина актуалізації цієї проблематики, — сучасне становище дітей в Україні. Статистичні дані свідчать, що дитинство в Україні знаходиться в кризовому стані [18]. Тому соціальний статус дитини, способи її життєдіяльності, стосунки з дорослими перебувають, хоча й не в центрі уваги суспільства, то принаймні усвідомлюються як проблеми, що потребують якнайшвидшого розв'язання.

Третя причина — це зміна останнім часом ставлення до дітей, культури дитинства, до внутрішнього світу малечі, її інтересів, потреб, запитів, побажань. Зараз усе більшого розвитку набувають дитиноцентричні, гуманістичні підходи, які захищають самобутність і неповторність дитинства. Це передбачає перегляд багатьох психолого-педагогічних аспектів розвитку дитини, діяльності інституцій щодо її виховання (включаючи й родину), а також засобів, методів і форм виховання.

Становлення й формування особистості починається з раннього дитинства. Тому питання врахування й задоволення потреб особистості, починаючи з самого початку життя, є особливо важливим аспектом соціально-педагогічної роботи з батьками, сім'єю як першим й основним середовищем розвитку особистості, де задовольняються її необхідні потреби — як фізіологічні, так і соціальні. Нині відповідальність за виховання та навчання дітей покладена на батьків значно більшою мірою, ніж на державу. Зростає роль сім'ї у задоволенні потреб особистості, і саме в цьому полягає її нова — соціальна функція.

Але, на жаль, не кожна сім'я готова виконати ці функції. Часом їй необхідна психологічна, моральна, правова, економічна, медична та інша допомога.

Національною Доктриною розвитку освіти в Україні проголошено пріоритет розвитку дитини як особистості, а Базовим компонентом у цілому визнано основні напрями педагогічної роботи, спрямованої на розвиток дитини як особистості. Сутність особистості становлять не стільки можливості дитини, її знання та навички, скільки потребово-мотиваційна сфера. Для уточнення цих позицій у Базовому компоненті дошкільної освіти введено поняття фонду «можу» й фонду «хочу». Основними складниками цих фонду є можливості дитини (знання, уміння, навички, здібності, звички) і потреби (бажання, прагнення, наміри, ставлення, плани). Також підкреслюється, що в ідеалі можливості належить задіювати, а потреби — задовольняти (принаймні, найголовніші, значущі для особистісного становлення) [9, с. 60].

У реальній практиці батьки та педагоги зазвичай дбають про розвиток можливостей дитини. Водночас незрівнянно менше, а по декуди навіть неприпустимо мало уваги приділяється розвиткові в перші шість-сім років життя фонду дитячого «хочу». Адже без належної уваги до потребово-мотиваційної сфери важко виховати особистість. Якщо фонд «хочу» не береться до уваги, ігнорується дорослими або взагалі заперечується, особистісне становлення дитини гальмується, розвиток стає однобічним [10].

Поняття «потреби» перебуває на межі низки наук, насамперед філософії, психології, фізіологи, соціології. Представники різних наукових дисциплін з давніх часів досліджують це поняття. Першим, хто звернувся до проблеми потреб, був давньогрецький філософ Платон. Він висунув ідею про неминучість конфлікту між потребами людини, з одного боку, і вимогами суспільства, умовами зовнішнього середовища — з іншого. Щоправда, домінантні потреби в Платона — це лише біологічні потреби людини: жадоба до їжі, пиття й продовження роду [16, с. 260-265].

Просвітники XVIII ст. були переконані в тому, що джерело соціальних потреб людини треба шукати в її біологічній природі. Остання, за словами К.Гельвеція, «за допомогою почуття голоду, жаги, холоду й спеки попереджує людину про її потреби й пов'язує безкінечну кількість задоволень чи страждань із задоволенням чи незадоволенням цих потреб... Такою вийшла людина з рук природи» [4, с. 447]. Французькі матеріалісти не мали сумніву, що багато потреб породжуються суспільством, але домінантними вони вважають природні потреби людини, які визначають її суспільне життя, вимагають його розвитку за «природними законами». «Ці закони, — писав П.Гольбах, — визначаються нашою природою, випливають з нашої сутності, з любові, яка прив'язує нас до життя, з нашого прагнення зберегти її, з непоборного потягу, який ми відчуваємо до всього корисного й приємного для нас, а також з нашої опади до всього, що для нас неприємне або шкідливе» [5, с. 97].

У другій половині XIX ст. значного поширення набули біологічно-соціологічні теорії, які ґрунтувалися на абсолютизації біологічного в людині. їх представниками були Е.Гартман, Ф.Ніцше й А.Шопенгауер.

Наприкінці XIX ст. для буржуазної філософії й соціології стає характерним урахування психологічних особливостей суспільного життя. Представники психологічного напряму або відкидали соціальну зумовленість потреб, або довільно трактували співвідношення біологічного й соціального в них.

Початок XX ст. був ознаменований виникненням нових шкіл у психології. Найбільш популярними стали три течії — біхевіоризм, гештальтпсихологія, фрейдизм та їх різновиди з префіксом «нео». Біхевіоризм (Д.Уотсон, В.Вундт, Е.Мах) убачав у людській поведінці відповідь на певні зовнішні подразники. При такому підході потреби, по суті, виключалися з мотивів діяльності. У найкращому випадку вважалося, що всі набуті реакції живого організму вкорінені в одній основній потребі (наприклад, харчовій). Однак уже в працях необіхевіористів (Е.Толмен, К.Халл, Н.Міллер та ін.) було здійснено спробу доповнити аналіз поведінки, розглянувши її в більш широкому мотиваційному аспекті. З цією метою було введено поняття «проміжних перемінних», під яким розумілась сукупність спонукальних чинників, які беруть участь у поведінці людини. До цих чинників було віднесено й фізіологічні потреби, що не відкидають й значення соціальних потреб у житті людини, визнаючи можливість їх зміни й розвитку.

На відміну від біхевіористів, представники гештальтпсихології (М.Вертгеймер, В.Келлер, К.Коффка) бачили в потребах безпосередні мотиви людської діяльності. Не відкидаючи впливу соціального середовища на людину, ролі навчання в її становленні, гештальтпсихології водночас уважали, що соціальному впливу підлягають не стільки самі потреби, скільки способи їх задоволення.

Як відомо, домінантні потреби людини З.Фрейд зводив до трьох основних інстинктів, які становлять основу Несвідомого («ід»): лібідо (статевий потяг), ерос (інстинкт життя), танатос (інстинкт смерті). Усі соціальні прояви життя, усі види соціальної діяльності є, за Фрейдом, результатом впливу цих інстинктів. Неофрейдист А.Адлер вважав, що людина формується в боротьбі з уродженим комплексом неповноцінності. У результаті вже в перші роки життя в людини формується потреба у «великому пориванні вгору», потреба в підвищенні, у перемозі. Це «прагнення до вищості» і є домінантною потребою, задоволення якої допомагає людині адаптуватися в соціальному середовищі [21, с. 162].

Інший неофрейдист Г.Саллівен у визначенні домінантних потреб виходив з того, що поведінка людини диктується «соціальним полем» — міжособистісними стосунками, в які індивід вступає від моменту свого народження. Першою домінантною потребою стає «потреба в ніжності». Вона становить, за Саллівеном, «сукупність напружень у дитині, зняття яких вимагає об'єднання з особистістю матері» і «є такою ж первісно притаманною, як потреба в спілкуванні» [23, с. 40]. Задовольняючи її, дитина тим самим реалізує іншу домінантну потребу — «потребу уникнути тривоги». Врешті-решт ці потреби дитини модифікуються в потребу максимального схвалення своєї поведінки з боку дорослих людей. Оцінки останніх і формують те, що прийнято вважати особистістю, — так звану «Я-систему» (уявлення людини про саму себе). Саллівен переконаний у тому, що сформована в дитинстві «Я-система» зберігається у своїх основних рисах у людини на все життя.

У психології й соціології 50-х — 60-х років XX ст. значного поширення набула теорія мотивації американського соціального психолога А.Маслоу. Його заслуга полягала в тому, що він одним із перших спробував вибудувати систему потреб особистості. При цьому в основу було покладено принцип ієрархії, внаслідок чого потреби особистості постали у вигляді п'ятиступеневих рівнів:

1. Фізіологічні потреби.

2. Потреба в безпеці й добробуті.

3. Потреба в любові (належності комусь).

4. Потреба в повазі.

5. Потреба в самореалізації (самоствердженні).

Згідно з теорією Маслоу, ці п'ять основних видів потреб формують певну ієрархічну структуру, яка як домінант визначає поведінку особистості. Учений стверджував, що потреби вищих рівнів не є мотивами для людини, доки не задоволені (хоча б частково) потреби нижчого рівня.

Коли людина народжується, народжуються й ці потреби. Маслоу вважає, що людина — це не тільки фізичне тіло, це й Розум, і Дух. І всі ці складові також мають свої потреби. Щоб відчути себе щасливим, треба задовольнити потреби в усіх цих сферах. Іншими словами, задоволення потреб має бути цілісним [12].

Принцип ієрархії, за А.Маслоу, полягає в тому, що потреби кожного наступного рівня стають актуальними для індивіда лише після того, як задоволені попередні запити. Заслуговує на увагу спроба А.Маслоу поділити потреби людини на первинні (вроджені) і вторинні (соціально набуті) й охарактеризувати процес заміни первинних потреб вищими.

За «ЕКО-теорією» американського психолога Альберфера, пропонується триступенева класифікація потреб особистості: 1) потреба в існуванні, 2) потреба у взаєминах (спілкуванні), 3) потреба в рості. Він виходив з того, що мало не кожна «потреба є вродженою якістю людського єства», а сама людина є передусім, продуктом біологічної, а не соціальної еволюції [22, с. 7].

Проблема потреб знайшла своє відображення в працях відомих психологів — Б.Ананьєва, Л.Божович, Б.Додонова, Г.Костюка, С.Максименко, В.Небиліцина, КПлатонова, П.Симонова, Ю.Шарова та ін. їх заслугою, зокрема, стало те, що саме психологічні дослідження потреб послужили підґрунтям для активної розробки цієї категорії соціологами, серед яких, насамперед, слід назвати Н.Іванчука, Є.Куделіна, А.Маргуліса. Заслуговують на увагу дослідження, в яких загальні питання теорії потреб сполучаються з розробкою проблем формування потреб і виховання особистості (Л.Божович, Л.Жиліна, А.Здравомислов, Р.Злотніков, Д.Кікнадзе, Н.Фролова та ін.). Останні роботи становлять безсумнівний інтерес для практиків-педагогів.

В науці існує безліч варіантів самого визначення поняття «потреби». Так, згідно з П.Мстиславським, В.Радаєвим, Б.Ракітським, є людина і є умови її життєдіяльності: їжа, одяг, житло, різноманітні матеріальні, духовні й соціальні блага, без яких людина не може існувати. Ці умови і є потребами.

М.Михайлов під потребою розуміє об'єктивний стан суб'єкта, який відбиває протиріччя між наявним і необхідним і спонукає його до діяльності з усунення цього протиріччя [14, с. 39].

В.Демічев вважає, що потреби — це «нужда соціального чи біологічного організму в певних параметрах внутрішнього й зовнішнього середовища, які сприяють його нормальній життєдіяльності й розвитку» [6, с. 27].

Г.Урунтаєва під потребою розуміє джерело активності суб'єкта, нужду в матеріальних чи духовних об'єктах, необхідних для його існування й розвитку [20, с. 330].

Незважаючи на те, що в сучасній філософській, психологічній і соціологічній літературі не склалось єдиного визначення поняття «потреба», можна виділити два основних момента, які в тій чи іншій комбінації присутні в кожному з визначень цієї категорії. По-перше, потреби виступають як нужда в чомусь, необхідному для підтримки життєдіяльності людини (особистості), по-друге, потреби стають стимулом активності, діяльності, що спрямована на досягнення тих чи інших цілей.

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що потреба — це стан, який стимулює організм до його розвитку й повноцінного функціонування.

Наявність тієї чи іншої потреби означає порушення рівноваги між організмом і середовищем. Якщо організм розглядати як систему, то нестача чи відсутність того, що необхідно для його нормального функціонування, породжує нестійкий стан цієї системи. Будь-який стан нестійкості супроводжується напруженням системи.

Незважаючи на значну увагу з боку фахівців до проблематики потреб, аспект потреб дитини та усвідомлення ролі потреб особистості на різних вікових етапах, а також значущості потреб у соціальному становленні особистості залишається поки що недостатньо розглянутим. Але не має сумніву в тому, що саме задоволення основних потреб у дитинстві має вирішальне значення для подальшого життя дитини, для всього процесу соціалізації.

Говорячи про потреби дитини, Н.Тих підкреслює: «Кожна жива істота з'являється на світ з низкою вже сформованих потреб і з деякими готовими механізмами, передбаченими для їх задоволення. Потреба новонародженого відразу ж виступає як внутрішній фактор, який справляє настільки багатоманітний і потужний вплив на його розвиток, що багатьом саме вони видаються «началом усіх начал» [19, с. 33-37].

Розглядаючи механізм формування потреб, С.Огірок звертає увагу на те, що «механіка» задоволення потреб може здійснюватися за такою схемою: пізнана можливість задоволення потреби — діяльність зі споживання — створення можливості для задоволення потреби не самим індивідом, а іншими — діяльність зі споживання. Така ситуація є закономірною в перші місяці й роки розвитку дитини, коли більшість можливостей для задоволення її потреб створюється батьками [15, с, 171.

Сім'я формує практично всю сукупність людських потреб. Батьки є першим соціальним середовищем розвитку дитини, яке забезпечує задоволення практично всіх її потреб, у тому числі потреби в любові й прихильності, у безпеці й захисті. Вивчення мотиваційної сфери дитини показало, що саме в сім'ї відбувається становлення ієрархічної системи потреб. Ця система вибудовується за принципом домінанти, тобто певні потреби набувають провідного значення ^и визначають собою інші групи потреб.

Оскільки дитина є біосоціальною істотою, основні складові, що визначають її потреби, мають охоплювати її основні рівні — біологічний (рівень організму) і соціальний (особистісний ).

До природжених біологічних потреб належать потреба в їжі, безпеці, сні; різні форми активності — фізична, перцептивна, емоційна. Упродовж усього життя людини вирішальне значення має комплексне, системне, цілісне задоволення потреб. Насамперед мають бути задоволені фізіологічні потреби, тобто потреби, необхідні для виживання та нормального функціонування організму (в їжі, воді, житлі, відпочинку тощо). Говорячи про фізіологічні потреби дитини, перш за все, треба зробити акцент на відповідному харчуванні, особливо в перші три роки. Цей період — основа майбутнього здоров'я, розвитку та зростання дитини. В наш час дуже велике значення приділяється грудному вигодовуванню. Перебуваючи поряд з матір'ю та отримуючи за потребою вигодовування груддю, дитина почувається захищеною. Тому в роботі соціальних служб медичних закладів, ЗМІ з молодими сім'ями й жінками важливим напрямом має стати розповсюдження ідеї про перевагу грудного вигодовування.

Потреба в безпеці та захисті (безпечне середовище існування) — це потреба у відсутності фізичних і психічних загроз з боку оточення й упевненості в тому, що фізіологічні потреби будуть задоволені в майбутньому. Перша й головна потреба малюка — потреба в безпеці. Тільки тоді, коли малюк почувається надійно захищеним, він може почати досліджувати світ навколо себе, пізнавати його, тобто розвиватися. Тому на перших етапах життя дитини важливим є такий компонент батьківської любові, як опіка.

Соціальні потреби — відображають почуття належності до чогось, відчуття, що тебе сприймають інші, почуття соціальної взаємодії, прихильності та підтримки (потреба в сім'ї, друзях, громаді, державі тощо). Серед домінуючих потреб дитини насамперед слід назвати потребу в любові й прихильності, тобто потребу в емоційному контакті. Потреба в батьківській любові — одна з найбільш сильних і тривалих потреб людини, її відчуває людина будь-якого віку, особливо в ранньому віці.

А.Лоуен зазначає, що нестача любові в ранні роки життя зумовлює емоційну недорозвиненість людини. Особистість, яка сформувалась у результаті депривації батьківської любові, характеризує почуття внутрішньої пустоти, пристрасне прагнення до контакту й близькості; їй притаманна потреба в тому, щоб про неї піклувались, яка ставить людину в залежність. Такі люди є особистістю незрілими [11].

Батьківська любов формує в дитини почуття безпеки, підтримує сприятливий стан її емоційно-чуттєвого світу, вчить моральній поведінці й у цілому виступає як джерело життєвого досвіду, необхідного дитині, яка росте. Від задоволення саме цієї життєво важливої потреби багато в чому залежить фізичний і психічний розвиток дитини, відчуття нею своєї захищеності. Почуття впевненості, безпеки приходить до дитини тоді, коли вона відчуває постійну турботу про себе, ніжність, ласку з боку дорослих. Як свідчать дослідження, діти, оточені з народження батьківською любов'ю, почуваються впевненими в житті, самостійними, вони уміють знаходити контакт з іншими людьми, легше спілкуються з ровесниками.

Батьки зазвичай відчувають потребу віддати свою любов дитині. Вони прагнуть стати для неї опорою, і це наповнює їх внутрішньою силою. При неможливості задовольнити потребу в отриманні батьківської любові дитина страждає сама, а разом з нею й ті, хто її оточує. Саме тому поведінка батьків має бути спрямована на створення в дитини впевненості в тому, що її люблять.

Батьківську любов можна уявити як творчість, вона є індивідуальною, складною, мінливою й суперечливою. У ній немає абсолютної норми, як немає й норми-ідеалу люблячого батька. Люблячі батьки можуть робити помилки, сумніватись у своїх почуттях до дитини, карати її, а не тільки піклуватися, приносити радість, задовольняти всі потреби дитини [13].

Материнська любов стає підґрунтям для виникнення довіри до світу, що необхідно для нормального психічного розвитку дитини і є основою для формування її ставлення до людей. Мати сприяє розвитку соціального інтересу в дитини. Контакт із нею є першим у житті дитини і справляє на малюка найбільший вплив. Завдання матері полягає у вихованні в дитини почуття співробітництва, прагнення встановлювати взаємозв'язки й товариські стосунки. В ідеалі істинна материнська любов — це любов, зосереджена на добробуті дитини.

Специфіка материнської любові полягає в її безумовному характері. Кожна людина відчуває потребу в безумовній материнській любові. Відсутність мат жнської любові призводить до негативних наслідків у процесі особистісного розвитку дитини: порушується її розумовий, фізичний, емоційний і соціокультурний розвиток. Дітей, позбавлених материнської любові, відрізняє емоційна холодність і нездатність відчувати любов і прив'язаність. Таким чином, батьківська любов — базове людське почуття, яке формується в процесі очікування й виховання дитини, ґрунтується на батьківському інстинкті й потребі дитини в любові й прив'язаності. Як бачимо, у батьківській любові присутнє і біологічне, і соціальне начало.

Задоволення біологічних потреб є важливим критерієм для сприятливого зростання й розвитку дитини, але потреби дитини — це не тільки необхідність у їжі, певних речах, умовах, навіть не с тільки в діяльності дитини, скільки в спілкуванні з нею. І чим менший вік дитини, тим більшою є потреба малюка в безпосередньому спілкуванні. Тільки через спілкування з близькими людьми можуть відбуватися соціалізація й індивідуалізація потреб дитини. Тому наступною важливою потребою дитини слід визнати потребу в спілкуванні з батьками, в їх активній присутності в її дитячому житті. Спілкування з дорослими взагалі й з батьками зокрема виступає найважливішим каналом соціалізації дитини, розвитку її внутрішнього світу. Спілкуючись, дитина пізнає світ, що оточує її, вчиться в ньому орієнтуватись, оцінювати.

Найчастіше батьки будують своє спілкування з малюком стихійно, несвідомо. А між тим, на кожному етапі дитинства існує оптимальна форма взаємодії з дитиною, яка найбільше відповідає її віковим особливостям. Знання таких форм допоможе батькам уникнути помилок у вихованні й навчанні дітей.

Потреба в спілкуванні є соціальною й за замістом, і за походженням. Ґрунтуючись на цьому, Л.Виготський робить висновок, що потреба в спілкуванні становить основу й рушійну силу всього подальшого психічного розвитку дитини [3]. Потреба ця виникає рано, приблизно під кінець першого місяця життя, й стає найважливішим чинником для засвоєння дитиною специфічно людських форм поведінки й діяльності.

Л.Божович на основі аналізу теоретичного та експериментального матеріалу доходить висновку, що інстинктивно-біологічні основи розвитку дитини не можуть забезпечити перетворення потреби в спілкуванні в соціальну й рушійну силу психічного розвита у. Отже, вона висуває гіпотезу, що такою первісною потребою є пізнавальна потреба [1].

На думку багатьох учених, пізнавальна потреба відіграє вирішальну (хоча до кінця ще не розкриту) роль у психичному розвитку людини. Перший, початковий рівень пізнавальної потреби — це потреба у враженнях. На цьому рівні індивід реагує, перш за все, на новизну стимулу. Потреба у враженнях становить фундамент пізнавальної потреби. Ця потреба, як і всі інші потреби, має органічну природу, але водночас відрізняється від власне органічних потреб суттєвими особливостями:

1. Вона пов'язана з позитивними, а не з негативними емоціями. Тут наявне прагнення до досягнення, а не до позбавлення чогось, що заважає нормальному існуванню організму.

2. Вона має перспективний характер: за самою своєю природою ця потреба є прогресивною, оскільки пов'язана з розвитком людського мозку, чому сприяє процес пізнавальної діяльності суб'єкта.

Якщо попередні потреби задоволені, виникає необхідність у потребах більш високого рівня — потреба в повазі, визнанні — таких, які забезпечують самоповагу й повагу з боку інших (потреба в усвідомленні своєї значимості та цінності для інших, позитивній самооцінці, особистих досягненнях, компетентності, майстерності, соціальному статусі, повазі, визнанні тощо). Потреба в повазі, визнанні також відіграє велику роль у становленні особистості дитини. У дітей сильно розвинене почуття власної гідності. Вони дуже люблять, коли їх поважають, доручають їм якісь справи. Віра у власні сили, впевненість у собі народжуються з поваги близьких і рідних людей. Як справедливо зауважила М.Земська, «дитина погано почувається, якщо до неї ставляться зневажливо й несерйозно, якщо її принижують, критикують і безперервно повчають... Коли батьки часто заявляють дитині, що вважають її дурною й нездібною, вона може дійсно відчути себе такою, а від постійної критики буде схильна відчувати свою неповноцінність» [7, с. 103].

Потреба у самовираженні — це потреба в реалізації своїх потенційних можливостей (потреба у творчості, в створенні чогось нового, оригінального, у реалізації себе як професіонала, в особистісному зростанні, розкритті власного творчого потенціалу тощо).

Відомий американський психолог Р.Сірс вивчав стосунки батьків і дітей. У контексті теорії навчання Р. Сіре головну увагу приділяв впливу батьків на розвиток дитини. На його думку, практика виховання дітей визначає природу дитячого розвитку. Ґрунтуючись на результатах своїх досліджень, він виступає за просвіту батьків: кожний з батьків краще виховуватиме своїх дітей, якщо буде більше знати; важливо, як і наскільки батьки розуміють практику виховання своїх дітей.

Одним із завдань педагогічної просвіти батьків на сучасному етапі є допомога їм у формуванні в дітей життєвих навичок. Для цього необхідна цілеспрямована освіта стосовно потреб дітей і можливості формування в них уміння задовольняти ці потреби самостійно чи за допомогою батьків.

Одночасно з проблемою потреб у наукових дослідженнях розглядаються й права дитини. Під правами дитини маються на увазі чітко окреслені, установлені принципи, положення, закони, які регулюють її життєдіяльність у суспільстві. Права дитини нині закріплені у відповідних міжнародних документах, які підписала й Україна. Це, насамперед, Конвенція про права дитини, в якій підтверджені основні положення щодо прав дитини: «Першоосновою людського розвитку є виживання, захист, зростання і розвиток дітей» [10]. Даний документ зобов'язує країни докладати зусиль для комплексного задоволення потреб дітей. У спеціальній доповіді ІЖІСЕР «Становище дітей у світі» зазначається, що «кожна дитина повинна мати найкращий можливий початок життя». Оскільки ранні роки є періодом великих змін у житті дитини і справляють тривалий вплив, забезпечення прав і задоволення потреб дитини має розпочинатися з найпершого дня життя [17].

Виходячи зі сказаного, доходимо висновку, що фізіологічний розвиток дитини, її здоров'я, досвід, харчування, інтелектуальне, емоційне та соціальне зростання відіграють життєво важливу роль у загальному розвитку особистості. Тому батькам треба приділяти особливу увагу такому аспекту, як потреби дитини, оскільки від задоволення всіх необхідних потреб, починаючи з першого дня народження, залежить те, як буде розвиватися дитина. Саме тому було б доцільно спрямувати соціально-педагогічну роботу з сім'єю на тих, хто здійснює догляд за дитиною, допомогти їм оволодіти тими навичками усвідомленого батьківства, які їм необхідні для підтримки здорового й цілісного розвитку особистості — розвитку, який відбувається при відповідній повазі до потреб і прав дитини.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Нормативно-правове забезпечення діяльності соціального педагога

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.