Освіта – запорука суспільного розвитку

Література

План

Тема 7. Освіта в культурі людства

Лекція 6

Мета: сформувати уявлення про освіту як культурне надбання людства; показати її значення для розвитку людства в цілому та конкретної особистості; охарактеризувати стан та структуру освіти в сучасній Україні, її історичні корені.

1. Освіта – запорука суспільного розвитку.

2. Вищі освітні заклади нашої країни (становлення, розвиток).

3. Особливості сучасної вітчизняної вищої освіти.

4. Принципи функціонування освіти в Україні.

1. Бордовская Н.В., Реан А.А. Педагогика. – СПб.: Питер, 2000. – С. 62-86.

2. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки. – К.: Академвидав, 2003. – С. 284-300.

3. Столяренко Л.Д., Самыгин С.И. Психология и педагогика в вопросах и ответах. – Р-на- Д.: Фенікс, 2000. – С. 538-553.

Освіта є основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку кожного суспільства.

У процесі освіти людина засвоює набутки культури, не лише оволодіваючи інформацією в галузі науки, техніки, гуманітарного характеру, а й у вигляді таких особистісних якостей, як потреби, переконання, ідеали, мотиви тощо. Способи мисленнєвих дій, прийоми оперування інформацією, базу вмінь та навичок, необхідних для навчальної діяльності теж можна розглядати як культурне надбання.

Розвиток освіти і розвиток культури – процес двоєдиний. Адже, за визначенням Н. Бордовської та А. Реана, „освіта – це процес передачі накопичених поколіннями знань і культурних цінностей. Зміст освіти черпається й поповнюється із спадку культури та науки, а також із життя та практики людини. Тобто освіта є соціокультурним феноменом і виконує соціокультурні функції”.

До цих функцій належать:

· Уходження людини в світ науки і культури. Причому сьогодні мова йде про інтенсивний розвиток освітнього простору в масштабах усієї планети, з відповідним змістом та цільовими орієнтаціями.

· Соціологізація людини й забезпечення зв’язку між поколіннями. Освіта допомагає людині сформувати спосіб життя, властивий даному суспільству, засвоїти різні форми життєдіяльності (професійної, сімейної, соціально-політичної тощо), служить чинником розвитку духовного потенціалу особистості. Система освіти загалом утілює в собі стан, тенденції і перспективи розвитку суспільства, або відтворюючи та зміцнюючи наявні в ньому стереотипи, або вдосконалюючи їх.

· Освіта є механізмом формування суспільного і духовного життя людини й галуззю масового духовного виробництва. Гуманістична цінність освіти полягає в можливості розвитку пізнавальних і духовних потреб людини. У цілісній системі освіти всіх видів та рівнів відбувається накопичення і розвиток інтелектуального та духовно-морального потенціалу країни.

· Трансляція культурно-оформлених зразків людської діяльності .

· Розвиток регіональних систем і національних традицій.

· Освіта є тим соціальним інститутом, через який передбачаються і втілюються базові культурні цінності, цілі розвитку суспільства.

· Активне прискорення культурних змін і перетворень у суспільному житті і в окремій людині. В освітньому процесі педагоги створюють умови і вибирають такі засоби й технології, які забезпечують особистісне зростання тих, хто навчається, розвиток їхніх суб’єктивних якостей та проявів індивідуальності.

2. Вищі освітні заклади нашої країни (становлення, розвиток)

Культурний рівень держави значною мірою визначається тим, як для її громадян забезпечується можливість підвищення свого освітнього рівня, зокрема здобуття вищої освіти.

В Україні вищі освітні заклади мають багатовікову історію та традиції, що сьогодні набувають нового звучання, відображають нові реалії.

Українська вища освіта в контексті освіти європейської пережила тривалий і непростий період становлення, хоча певні несприятливі умови довгий час заважали її повноцінному розвитку. В період нової та новітньої історії він гальмувався головним чином двома факторами. Насамперед, розвиток освіти, зокрема вищої освіти, в тій частині України, що входила до складу Росії, відбувався в жорстких умовах абсолютної русифікації. В регіонах, які входили до складу Польщі, Австро-Угорщини, Румунії, здійснювалися, відповідно, полонізація, мадяризація, онімечення та румунізація українського населення. Останнє стосується й двох університетів Західної України – Львівського і Чернівецького. Іншим негативним чинником був постійний суворий нагляд колоніальних властей за діяльністю новостворюваних вищих шкіл. Обидва ці чинники виразно позначилися також на історичній долі Києво-Могилянської академії, ліквідованої як світський навчальних заклад у 1817 р.

Львівський університет (1661, 1784) – найдавніший із класичних українських університетів України. Час його заснування різні джерела подають по-різному. Існує думка, згідно з якою університет у Львові створено у 1661 році. Є інша точка зору, відповідно до якої Львівський університет остаточно заснований цісарським декретом від 21 жовтня 1784 року. Його структуру, як і в 1661 році, становили чотири факультети: теологічний, юридичний, музичний, філософський, а також повна гімназія. Університет наділявся такими ж правами, як і інші університети Австрійської держави. З 1805 року австрійська влада перетворила Львівський університет на ліцей як проміжний між середньою і вищою школами освітній заклад. 1817 року йому було повернуто колишній статус. Історична доля Львівського університету склалася так, що викладання в ньому велося спершу латинською, а згодом, понад 80 років, німецькою мовою. Українські впливи на той час були малопомітні. Тільки з 1848 р. розгорнулася боротьба за введення української і польської мов навчання. Після подій 1848-1849 рр. в університеті створено чотири українські кафедри на богословському відділі та кафедру української мови і літератури, діяльність якої тісно пов’язана з ім’ям її першого професора Якова Головацького (1848-1867) – визначного літератора, історика, етнографа і поета. До Першої світової війни Львівський університет мав чотири факультети: богословський, філософський, правничий та медичний. Із кінця ХІХ ст. розпочалася боротьба за створення самостійного окремого українського університету, формувалася громадська думка на захист ідеї заснування українського університету. Але на перешкоді стала Перша світова війна, і після окупації Львова польські власті скасували в університеті всі українські кафедри й доцентури. Правом вступу до університету користувалися лише ті, хто служив у польській армії або ж був польським громадянином.

Харківський університет (1805) – перший на території України, що входила до складу Російської імперії, – був відкритий наприкінці січня 1805 року. Відносно ліберальна політика, здійснювана в цей час російським урядом, сприяла відродженню української культури та освіти. І все це ж із самого початку він створювався як російський за характером університет.

Університет засновано з ініціативи відомого вченого, винахідника, освітнього та громадського діяча, українця за походженням, Василя Каразіна. Головною справою його життя стало заснування Харківського університету, професори і випускники якого зробили політичний внесок у справу національного відродження України. Своїми науковими дослідженнями, творчою працею вони сприяли розвитку науки і техніки, мови і літератури, піднесенню української культури. Університетські вчені видавали різні часописи, українські альманахи, етнографічні збірники, інші українсько- й російськомовні видання.

Київський університет (1834). Як свідчать документальні джерела, задум заснування університету в Києві виник ще в 1805 році, коли був відкритий Харківський університет. Проте здійснити цей проект тоді не вдавалося. Одним із його противників виявився і тодішній куратор шкіл Волинської, Подільської та Київської губерній – Тадеуш Чацький, який мав намір створити польський освітній заклад для Південно-Західної Росії у Кременці.

Відкриття Київського університету відбулося 15 липня 1834 року; спочатку в новому навчальному закладі функціонував усього один факультет – філософський. Він мав два відділення: історико-філологічне і фізико-математичне. Серед викладацького складу були польські, російські та німецькі професори, зокрема поляки – викладачі Кременецького ліцею, який був центром ополячення місцевого населення. Ректором нововідкритого Київського університету було призначено Михайла Максимовича (1804-1873), визначного вченого-природознавця, який до цього очолював кафедру ботаніки Московського університету. Водночас він був відомим істориком, фольклористом і письменником. Зусиллями цього видатного вченого Київський університет набув певних українських рис.

У 1835 році в університеті було відкрито юридичний, у 1841р. – медичний факультети.

Становлення Київського університету як навчального закладу відбувалося з великими труднощами. Навчальний процес у ньому неодноразово припинявся. Вже на 4-му році існування університету влада вирішила тимчасово закрити його. Причиною була участь багатьох студентів і професорів у польському визвольному русі.

Історичний досвід Київського університету переконує, що становлення і розвиток науки, культури і вищої освіти в Україні відбувався в гнітючій атмосфері цькувань та переслідувань російським самодержавством будь-яких виявів національного життя.

Одеський університет засновано 1 травня 1865 року як Новоросійський університет на базі Рішельєвського ліцею, що функціонував в Одесі з 1817 року. З початку свого існування університет мав у своєму складі історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний факультети. Документальні джерела свідчать, що ініціаторами відкриття Одеського університету були відомий російський педагог М.І. Пирогов, а також М.М. Могилянський та генерал-губернатор Строганов.

Передбачалося, що в Новоросійському університеті здобуватиме вищу освіту молодь південних губерній України, а також слов’янських народів балканських країн. У перший рік в університеті навчалося 139 студентів.

Чернівецький університет засновано у 1875 році з німецькою мовою викладання, але з самого початку його існування тут діяли кафедри української мови й літератури. В 1918-1920 рр. університет перетворено на румунський, скасовано українські кафедри, кількість студентів-українців різко скоротилася.

Після приєднання Північної Буковини до УРСР в 1940 році університет було реорганізовано. Кількість факультетів зросла до семи, а з 1995 року – до 13. У їх складі діяло понад 50 кафедр. При університеті працюють численні науково-дослідні установи. Університет має також видавничу базу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Спілкування, його функції, форми і засоби	\|	Основні категорії педагогіки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.