• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Внутрішні елементи

Зупинимося на внутрішньому строєві книги, пов’язаному із зібраною в ній значною за обсягом текстовою та зображальною інформацією.

Якщо уважно приглянутися до розміщення тексту на книж­кових сторінках, то можна відразу зауважити, що в цілому він просторово організований. Передусім впадають в око поділені різними заголовками на частини чи виділені різними шрифтами окремі частини тексту. При дуже прискіпливому огляді сторінок можна помітити очевидну ієрархію їх як основних і допоміжних. Між ними простежується ритмічно організований ряд художніх, графічних елементів. Певна логіка розміщення «прочитується» і в системі подачі ілюстрацій.

Таким чином, перед нами постає видання з єдиною, ціль­ною, закономірно побудованою не лише зовнішньою, а й внут­рішньою структурою.

Основна частина — це головний елемент змісту всієї книги, який складається власне з авторського тексту, поділений на ло­гічно завершені і співмірні за розмірами структурні підрозділи. Він потребує особливо ретельної праці і автора, і редактора-ви- давця.

Передусім ідеться про правильний вибір системи членуван­ня текстів на ієрархічно підпорядковані частини. Іншими сло­вами, належить вибрати оптимальне співвідношення головних блоків і роздрібнення їх на невеликі за обсягом підрозділи, дба­ючи при цьому не про механічний поділ, а про логічно вмо­тивовану структуру самого тексту, залежно від змісту і характеру викладу самого матеріалу. У виданні це відтворено через систему рубрик і підрубрик.

Загальновідомо, що роздроблення тексту на окремі частини, позначення цих частин заголовками відповідної рубрикації полег­шує читання книги, спрощує читачеві пошук потрібного фраг­мента тексту, сприяє виділенню головного і другорядного, систе­матизує в цілому роботу з книгою.

Проте слід пам’ятати, що не кожен авторський оригінал при­датний для поділу його на ряд взаємно підпорядкованих частин. Це залежить від ряду факторів. Серед них: обсяг видання, його вид за цільовим призначенням, авторська концепція викладу матеріа­лу. Скажімо, у виданнях творів художньої літератури, публіцисти­ки поділ тексту на окремі підзаголовки не завжди є доцільним. Од­нак і в цьому випадку досвідчений редактор може творчо підійти до структурування авторського оригіналу, згрупувавши запропо­новані автором у довільній формі твори в окремі блоки, об’єднані спільною темою або проблемою.

Службова частина (апарат видання) складає передусім на­працьований історичним досвідом і регламентований певними нормами, стандартами тієї чи іншої країни мінімум уніфікованих інформаційних даних, які вміщуються на початкових і прикінце­вих сторінках книжкового видання з метою його ідентифікації як усередині країни, так і за кордоном.

Кількість таких сторінок залежить від характеру видання і кон­цепції оформлення книги. Йдеться передусім про її вихідні відо­мості. Сюди ж можна віднести також зміст, подачу якого українські видавці, за прикладом зарубіжного книговидання, останнім часом активніше переносять з кінця на початок книги, а також колон­цифри, колонтитули, що розміщуються по тексту видання.

Оскільки йдеться про важливі службові елементи внутрішньої структури книги, які визначають обличчя всього видання, рівень культури видавництва, то цю частину, яку в радянському книго­знавстві традиційно називали апаратом видання, варто розглянути в окремій темі.

Вступна частина — це додатковий до основної частини текст або кілька текстів, підготовлені за ініціативою видавництва чи ав­тора для повнішого і глибшого сприйняття читачем пропонова­ного видання.

У яких випадках виникає доцільність, а то й необхідність, виокремлення вступної частини видання? їх декілька. Звернемо увагу на головні:

• раритетність видання, повернення його читачеві з колиш­ніх спецсховів або після віднайдення в архівах;

• перевидання, обумовлене незадоволеним читацьким по­питом чи внесеними автором (видавництвом) змінами, уточнен­нями, доповненнями;

• перше видання популярного серед масового читача чи надто важливого з наукової точки зору твору в перекладі з іншої мови;

• ювілейне або поліпшене щодо художнього оформлення чи поліграфічного виконання видання, спонукане ювілеєм авто­ра, неординарною в житті країни, регіону чи навчального закла­ду подією;

• неповторність твору з точки зору форми та змісту;

• актуальність твору в конкретному часовому вимірі, для чіт­ко визначеної читацької групи чи певного регіону.

Є ряд й інших випадків, коли вступна частина видання ви­являється цілком доречною й логічно вмотивованою. Скажімо, у випадках, коли слід звернути увагу читача на принципи відбору й спосіб укладання текстів, їх призначення, їх відмінність від по­передніх видань подібної тематики чи одного й того ж автора, на особливості використаних джерел, побудови покажчиків тощо. Видавець чи редактор, які ставляться до підготовки кожного свого чергового видання як особливого і які хочуть бачити його в роз- матому морі друкованої продукції неповторним, завжди можуть знайти підстави почати змістову частину не з першої сторінки авторського оригіналу, а з тексту, який йому передуватиме.

У цілому не існує якихось правил, що регламентують пере­лік обов’язкових складових цієї частини побудови книги. Це за­лежить і від автора, і від видавця, і від теми, проблематики та виду самого видання. Так, у виданнях художньої літератури вступна частина може бути цілком спрощеною. Натомість, у наукових виданнях — складнішою, повнішою. Які ж складові вступної час­тини? Умовно до цієї частини можна віднести такі складові зміс­тової побудови книги:

• передмова;

• вступна стаття;

• історико-біографічний нарис.

Передмова — складова вступної частини видання, яка орієн­тує читача у змісті, структурі та призначенні видання, звертає увагу на його особливості. Розрізняють передмови за авторською належністю. Творцями їх можуть бути автори, редактори, упоряд­ники, перекладачі, провідні фахівці з проблематики, якій присвя­чене видання, або відомі політики, діячі культури, науки, освіти. Звідси й різні варіанти назв передмов — «Від автора», «Від редак­тора», Від упорядника», «Від видавництва», «Від перекладача». Коротко зупинимося на змістовій насиченості одного з видів пе­редмов, скажімо, «Від видавництва». Його інформаційний привід

— прагнення видавництва привернути особливу увагу читача до причини появи чи засад такого видання. Це може бути: представ­лення нового видавничого проекту; обґрунтування причини по­яви другого видання, його відмінностей від попереднього; пред­ставлення організацій або меценатів, які прилучилися до реалізації цього проекту; коротке цільове звернення до читача з конкретною пропозицією, проханням чи закликом.

Різновидом передмови виступає поширене нині у видавничій практиці переднє слово. Єдина відмінність у тому, що про авто­рство такого тексту зазначається. З коротким переднім словом час­то виступає відомий, знаний уже спеціаліст з тієї галузі знань чи проблематики, якій присвячена книга. Це може бути також керів­ник установи, галузі (у відомчих виданнях), авторитетний політик, митець, учений, державний діяч (у виданнях масового попиту, ювілейних, подарункових), який, зрештою, високо поціновуючи нову книгу, образно кажучи, ніби благословляє її в світ.

таке представлення значно підвищує імідж видання, тому ви­давці, готуючись до оприлюднення суспільно значущих проектів, заздалегідь дбають про запрошення високоавторитетного автора до переднього слова. Будь-який із видів означених вище передмов покликаний налаштовувати читача на зацікавлене й небайдуже читання книги, тому однією з найголовніших вимог, яка вису­вається до і’х написання, — лаконічність, жвавість стилю і наявність у поданій інформації елементів, які б могли відразу заінтригувати потенційного покупця чи користувача такої книги. Створення ці­кавих передмов стає особливо складним завданням не лише для авторів, а й для видавців. Обсяг передмов, як правило, невеликий — здебільшого це одна-дві сторінки, рідше — кілька сторінок.

Вступна стаття — складова вступної частини видання, голо­вне завдання якої — дати читачеві більше доступно написаного нового, аналітичного матеріалу, що допоможе краще, глибше зрозуміти твір, суспільно-політичні умови його створення і жи­тейську долю його творця. Автором вступної статті, як прави­ло, виступає відомий у цій галузі знань спеціаліст. Він ґрунтовно розглядає життєвий і творчий шлях автора книги, фахово аналі­зує твір, звертає увагу на його позитивні сторони й недоліки. Такі статті особливо доречні, коли готуються до друку твори, засклад- ні для сприйняття читачем або неоднозначні у трактуванні кри­тиків журнальних варіантів, що були опубліковані напередодні появи цієї книги в світ. Обсяг вступної статті коливається залеж­но від обсягу самої книги, її проблематики і призначення — від половини до трьох видавничих аркушів.

на відміну від вступної статті, історико-біографічний нарис є більшим за обсягом і самостійним твором. Його проблемати­ка часто виходить за межі означеної праці, що публікується. Тут менше аналізується сама праця, але значна увага звертається на історичне, суспільно-політичне тло, умови формування світог­ляду автора, ретроспективу його життя і творчості. Такий еле­мент вступної частини міцно закріпився у наукових виданнях по­пулярних міжвидавничих серій «Літературні пам’ятки України», «Пам’ятки історичної думки України». Скільки складників вступ­ної частини може бути у конкретному виданні? Чіткої регламента­ції в цьому питанні немає. Видавнича практика засвідчує широке поле спільної творчості авторів, видавців і редакторів. Скажімо, у першому томі 50-томного академічного видання творів Михайла Грушевського, яке здійснює від 2002 року львівське видавництво «Світ», є кілька елементів вступної частини: дві передмови («Від редакційної колегії», «Від видавництва»), один історико-біогра­фічний нарис («Творча спадщина М. С Грушевського і сучас­ність») та одна вступна стаття («Політична публіцистика Михай­ла Грушевського»).

Історико-біографічний нарис стосується більше розкриття маловідомих сторінок життя і творчості видатного українсько­го історика, а вступна стаття — проблематики власне першого тому. Інший принцип формування вступної частини виробило видавництво «наша культура і наука», випускаючи в світ спіль­но з Фундацією імені митрополита Іларіона (Огієнка) чергові томи видавничого проекту «Запізніле вороття» з рукописних і друкованих видань канадських архівів. Кожен випуск проекту по­чинається з передмови «Від Фундації...» (коротке ознайомлення читача з історією повернення твору в Україну, акцент на засади видання) та ґрунтовної вступної статті про новинку першодруку.

Важливо також наголосити на місці розташування та візу­альному виділенні вступної частини видання. Зазвичай її елемен­ти розміщуються відразу після титульного аркуша і набираються шрифтом іншої гарнітури, відмінної від основної частини. Якщо передмова невелика за обсягом, нерідко її верстають на іншу ши­рину рядка (частіше — вужчу) або із зміненими від основної час­тини пробілами між рядками.

Заключна частина — це підготовлений за ініціативою ви­давництва чи автора додатковий до основної частини текст або кілька текстів, які доповнюють її зміст, тлумачать, узагальнюють окремі положення, допомагають читачеві повніше і глибше зро­зуміти текст в усьому його обсязі і в контексті із суспільно-полі­тичним тлом.

Сюди входить кілька складових тексту книги. їхня кількість, як і у вступній частині, залежить від виду видання та прагнень видавця й автора зробити його повнішим, зручнішим для ко­ристувача.

Складовими заключної частини книги є:

• післямова;

• примітки;

• коментарі;

• додатки;

• покажчики різного виду;

• глосарій (перелік основних термінів);

• списки використаної літератури, архівних та інших джерел;

• двомовні словники термінів і понять;

• список скорочень і умовних позначень.

Кожна з цих складових потребує короткого коментарю. Зна­чення терміна післямова зрозуміле: це завершальний, заключний акорд до змісту всієї книги. Отож, і вміщується він наприкінці ви­дання. Ця складова книги має деякі спільні ознаки з передмовою (вступною статтею): тут також зібрано додатковий, здебільшо­го аналітичний, матеріал про сам твір, його автора, суспільно- політичне тло тощо. Однак відмінність у тому, що післямова має інше завдання: подати додатковий матеріал читачеві, який уже ознайомився з твором, склав про нього свою думку. Таким чи­ном, якщо передмова готує читача до сприйняття нового твору, формує наперед думку, допомагає розібратися в деяких складних перипетіях сюжету, то післямова здебільшого доповнює пред­ставлену книгу новою інформацією, яка могла бути невідомою чи недоступною авторові.

Примітки є стислою, лаконічною довідкою до того чи ін­шого слова, яке може бути незрозуміле читачеві. Здебільшого йдеться тут про слова іноземного походження, діалектизми чи архаїзми, які вживають герої твору чи сам автор. Часом є потре­ба робити короткі примітки до авторських скорочень, абревіатур чи образних (переносних) висловів.

На відміну від приміток поява коментарів обумовлюється необхідністю детального й розгорнутого тлумачення окремих фрагментів авторського тексту, певних подій, явищ, персонажів. Розрізняють текстологічні, літературно-історичні, лінгвістичні, видавничі коментарі. У текстологічних коментарях ідеться про історію створення тексту, його цензурування, редагування. У лі­тературно-історичних — увага зосереджується на художніх особ­ливостях твору, його темі та ідеї, місці в літературному процесі; тут уточнюються або розшифровуються з позицій сьогодення певні історичні події чи конкретні особи, маловідомі читачеві деталі побуту.

Лінгвістичні коментарі передбачають аналіз особливостей мови та стилю автора, повідомлення читачеві про принципи і міру редакторського втручання в текст. Видавничий коментар обов’язково акцентує увагу читача на відомостях про першу пуб­лікацію твору, про особливості наступних перевидань.

Нерідко видавці нової генерації, не відчуваючи принципо­вої різниці в цих поняттях, під заголовком «Примітки» вміщують розгорнуті текстові пояснення і, навпаки, під «Коментарями» по­дають лише короткі уточнення до слів. Практика книговидання засвідчує, що примітки здебільшого не виносяться до заключної частини книги і подаються на тих сторінках, де знаходяться по­яснювальні слова (їх ще називають посторінковими). Коментарі ж здебільшого відокремлюються від тексту книги і подаються в заключній її частині.

Наприкінці багатьох книжкових видань, залежно від особ­ливостей їх змісту та потреб читача, подаються додатки. У науко­вих, навчальних виданнях це можуть бути малодоступні для ко­ристувача книги різноманітні документи, нормативні акти, карти чи таблиці; у виданнях художніх творів (переважно багатотом­них, академічних) — варіанти текстів, окремі редакції; додатком до основної частини тексту може бути блок ілюстративного матеріалу. їхнє призначення цілком конкретне — доповнити, збагатити книгу такими матеріалами, які не введені до основної частини, але мають до неї безпосереднє відношення за змістом чи проблематикою.

Важливою складовою заключної частини книги є покаж­чик. Покажчик — це своєрідний путівник для читача, який спро­щує пошук наявних у книзі різноманітних даних — термінів, імен, дат, географічних назв, документів, ілюстрацій тощо із вказівкою конкретних сторінок, на яких вони зазначені в тому чи іншому контексті по всьому виданню.

Видавнича практика виробила різні види покажчиків, най­поширенішими серед яких є: предметні, іменні, тематичні, географічні. В іменний виносяться практично всі прізвища, імена і псевдоніми, міфологічні істоти, дійові особи, які згаду­ються в тексті. Предметний покажчик зосереджує увагу читача на поняттях, термінах, назвах, що визначають проблематику і зміст видання. Географічний покажчик, відповідно, — населені пункти, країни, річки, гори. Залежно від виду видання в ньому можуть додаватися різні покажчики. Скажімо, у мистецьких ви­даннях доречними будуть покажчики ілюстрацій; у наукових

—таблиць, діаграм; в історичних — архівних документів. У ви­даннях з історії літератури, журналістики чи видавничої справи не обійтися без покажчиків творів, періодичних видань, друка­рень, книг. Є ще покажчики абревіатур, символів, формул.

Система покажчиків є важливою і корисною заключною частиною будь-якого видання. Але особливо цінна вона в довідкових, наукових, науково-популярних, нормативних, нав­чальних виданнях. Тобто в книгах, тексти яких призначені для частого і вибіркового користування. За принципом розміщення тексту переважна більшість покажчиків будується в алфавітно­му порядку. Хоча може подаватися і в хронологічному та сис­тематичному. Компонування наприкінці тексту книги окремої групи малозрозумілих слів з коротким поясненням їхнього зна­чення або перекладом з іншої мови отримало назву глосарія.

Поширений останнім часом у видавничій лексиці, цей термін походить від латинського glossarium, що означає слов­ник, зібрання слів, які потребують пояснення. Здебільшого цей елемент заключної частини книги готується у виданнях текстів античної доби, богослужбових книг або стародавніх писемних пам’яток.

Не можна уявити сьогодні переважної більшості про­фесійно зорієнтованих видань без уміщення в окремому блоці бібліографічного опису використаної літератури і джерел. Ця складова заключної частини книги виконує важливу довідкову й інформаційну функції і потребує особливо ретельного став­лення видавця до оформлення. Бібліографічний опис здійс­нюється у відповідності до затверджених у кожній країні видав­ничих стандартів і передбачає обов’язковий перелік головних ідентифікаційних характеристик: ім’я автора, назва твору, місце і рік видання, кількість сторінок чи конкретну сторінку, на яку робиться посилання в тексті. У видавничій практиці, залежно від виду видання і його призначення, застосовують повний і скорочений бібліографічний опис літератури.

Двомовні словники термінів і понять, як також і список скорочень і умовних позначень, ретельно і грамотно підго­товлені видавництвом, завжди засвідчують культуру видання, прагнення видавця зробити книгу зручною і корисною для ко­ристувача.

Список рекомендованої літератури:

1. Книга: Энциклопедия / Редкол.: И. Е. Баренбаум, А. А. Беловицкая, А. А. Говоров и др. — М.: Большая Российская Энциклопедия, 1998. — 800 с.

2. Мильчин А. Э. Культура издания, или Как не надо и как надо делать книги: Практическое руко­водство. — М.: Логос, 2002. — 224 с.

3. Мильчин А.Э., Чельцова Л. К. Справочник изда­теля и автора: Редакционно-изд. оформление кни­ги. — М.: ОЛМА-Пресс, 2003. — 800 с.

4. Настольная книга издателя / Е. В. Малышкин, А. Э. Мильчин, А. А. Павлов, А. Е. Шадрин. — М.: Аст; Олимп, 2004. — 811с.

5. Сава В. I. Основи техніки творення книги: Навч. посібник. — Львів: Каменяр, 2000. — 136 с.

6. Тимошик М. С. Видавнича справа та редагуван­ня: Навч. посібник. — К.: Наша культура і наука, 2004. - 224 с.

7. Энциклопедия книжного дела / Ю. Ф. Майсурадзе, А. Э. Мильчин, Э. П. Гаврилов и др. — М.: Юристъ, 1998. — 536 с

Читайте також:

1. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
2. Азот, фосфор, біогенні елементи та їх сполуки, органічні речовини
3. Аналіз внутрішніх ризиків
4. Базові елементи управління проектом
5. Будова й основні елементи машини
6. В.Винниченко – голова і генеральний секретар з внутрішніх
7. Валідація НАССР- отримання об'єктивного доказу того, що елементи НАССР-плану результативні.
8. Валовий внутрішній продукт
9. Валовий внутрішній продукт — це сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резиден­тами країни за рік.
10. Взаємодія органів публічної влади з органами внутрішніх справ
11. Види валютних систем та їх елементи
12. Види і структура внутрішніх правовідносин у приватних аграрних підприємствах кооперативного і корпоративного типів.

Переглядів: 2554