Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Тема: Становлення і розвиток соціологічної науки

Лекція №2

В результаті вивчення цього розділу ви повинні:

- вміти пояснити основні передумови виникнення соціології як самостійної галузі наукових знань;

- пояснити сутність концепції О.Конта, а також роль позитивізму в подальшому розвитку соціології;

- показати основні етапи становлення і розвитку соціології;

- знати основні сучасні соціологічні теорії;

- знати основні етапи розвитку соціологічної думки в Україні.

Незважаючи на те, що соціологія як наука, порівняно з іншими науками, вважається молодою науковою галуззю знань, соціологічна думка зародилась значно раніше того періоду, коли соціологія отримала загальне визнання французький філософ Огюст Конт став “батьком” соціологічної науки. Історію соціології зазвичай розподіляють на 3 великі етапи: протосоціологічний, академічний (класичний) і новітній, або сучасний.

Перший етап – протосоціологічний – починається від античної доби і продовжується до початку ХІХ століття, включаючи в себе античний, середньовічний, періоди Відродження і Просвітництва.

Античний період розвитку протосоціологічних знань охоплює час від 1 тис років до н.е. – ІV ст. н.е. Найхарактерніші особливості цього періоду – політико-соціальне вчення Єгипту, Індії, Китаю, Риму, Греції, що відображали основні риси ранніх типів суспільств, які прийшли на зміну первісним суспільствам. Вже тоді з’явились патріархальні натуральні господарства, державна форма власності на землю, спільне землеволодіння. Тогочасна політична і соціальна думка розвивалась на основі релігійно-міфологічної свідомості і обожнювання влади. Але вже на цьому етапі поступово починають нагромаджуватись знання про суспільне життя, формуються теорії права, моралі, держави, суспільства. Ще в античну епоху поряд з емпіричними соціальними дослідженнями з’являються спроби створення соціальних теорій, що мають місце у творчості Демокріта, Платона і Аристотеля.

Роздумуючи над проблемою людини і держави Платон (427 – 347 до н.е.) вважав, що більшість людей не можуть наблизитись до досконалості, тому ідеальна держава повинна створюватись не заради людини, а в інтересах самої держави. Основне зло суспільства того часу Платон вбачав у людському егоїзмі, закоріненому в комерціалізації людських відносин. Тому людська жадоба, корисливість, свавілля підривають стабільність суспільства, через що воно починає хворіти і потребує лікування. Отже, його бачення взаємовідносин людина – держава було на користь держави, тобто не держава повинна існувати для людини, а навпаки – людина для держави. Подібна схема діяла в Радянському Союзі, в часи соціалізму, в період існування радянської системи влади. Платон також стверджував, що людина являє собою соціальну тварину.

Значний внесок у розвиток соціологічної думки вчення про державу і суспільство вніс учень Платона – древньогрецький філософ – Аристотель (384 – 322 до н.е.). Згідно з його вченням держава є об’єднанням родових громад і жодна держава не мислима без панів і рабів. Проте, всупереч своєму вчителю Платону Аристотель виступав прихильником приватної власності і вважав, що держава повинна створюватись для людини, а не навпаки.

В період середньовіччя, що починається з Vст. н.е. і продовжується до ХVІІІ ст відбувались суттєві соціальні зміни типології суспільств але головним джерелом знань про світ, природу, людину, суспільні відносини стає релігія, яка не лише поглинула наукову думку, а і поставила її собі на службу.

В період епохи відродження в розвитку соціологічної думки окреслюється три етапи: гуманістичний (середина XIV – XV ст), неоплатонівський (середина XV – перша третина XVIст), натуралістичний (середина XVI – початок ХVIIст).

Натуралістичний етап характеризується пожвавленням інтересу до соціально-політичних вчень Платона, Аристотеля, Цицерона.

Так, англійський філософ і юрист Томас Мор (1478 - 1535) у своїй праці “Утопія” основною причиною пороків буржуазної держави (в ту пору в Англії вже зароджувалась буржуазія) вважав приватну власність і зумовлені нею соціальну нерівність та суперечності в суспільстві. Його ідеальне суспільство мало базуватись на суспільній власності і обов’язковій праці для всіх. Найвища цінність такого суспільства – людина і її здоров’я.

Італійський філософ Томазо Кампанелла був близький до поглядів Томаса Мора. Його ідеальне суспільство мало базуватися також на відсутності приватної власності, а держава - “місто сонця” – це суспільство з общинним характером зв’язків.

Аналогічну концепцію (соціального утопізму) сповідував і англієць Франсуа Бекон (1561 - 1626), який вважав, що люди повинні об’єднуватись за принципом справедливості, тобто “не робити іншому того, чого не бажаєш собі”, а не за законами.

Серед видних філософів протосоціологічного періоду епохи Відродження слід назвати також італійця Ніколо Макіавеллі, творця німецької реформації Мартіна Лютера, англійського філософа Томаса Гобса, французів – Шарля-Луі Монтеск’є, Вольтера, Жан-Жака Руссо, засновника класичної німецької філософії Іммануіла Канта (1724 - 1804), а також німецького філософа Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля.

2. Класичний чи академічний період у розвитку і становлення соціології безпосередньо пов’язаний з іменами таких видатних вчених як французький мислитель К. А. Сен-Сімон, О.Конт, Е Дюркгейм, англієць Герберт Спенсер, німець Карл Маркс та інших. На початку ХІХст набувають розвитку емпіричні соціологічні дослідження. Саме тоді вперше почали застосовувати науку і науковий підхід для розуміння соціальних явищ на відміну від релігійного підходу, який переважав до цього. Багато вчених і соціальних реформаторів в цей час пов’язують свої надії на вдосконалення суспільства саме із появою науки про нього. Вони вважали, що існують якісь об’єктивні закони розвитку суспільства, так само як фізичні чи біологічні закони, про які людство тривалий час не знало. Якщо ж вдасться відкрити ці закони, то люди зможуть впливати на розвиток суспільства подібно тому, як можна вплиати на перебіг фізичних процесів. Французький мислитель Сен-Сімон запропонував вивести науку про людину на рівень знань, які ґрунтуються на спостереженні і зайнятися “встановленням послідовних рядів фактів”. Він виробив концепцію «соціальної фізіології» і зробив перший крок до вивчення суспільних явищ як елементів цілісного організму. Саме методологічні розробки Сен-Сімона сприяли формуванню позитивізму, як напряму в філософії та соціології. Головним завданням позитивізму (від латинського positivus – заснований на досвіді, фактах) було відмовитись від абстрактних міркувань про суспільство.

Але родоначальником позитивізму вважається Огюст Конт, який спочатку був домашнім вчителем математики, а потім секретарем у Сен Сімона. Основна наукова праця О. Конта “Курс позитивної філософії ”. Основним методом дослідження соціології Конт вважав спостереження. О. Конт поділив соціологію на дві частини: соціальну статику, що розглядає суспільство, як єдине ціле і вивчає умови його існування і закони функціонування та соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін і закони розвитку суспільних систем. О. Конт виділив три стадії розвитку пізнавальної діяльності і суспільної свідомості людей: теологічну, метафізичну і позитивну.

На теологічній стадії пізнання домінує релігійна міфологія, коли життя людей пояснюється впливом надприродних сил.

На метафізичній стадії домінує дослідне знання про явища світу і життя людей,але через недостатній розвиток науки ці явища є досить абстрактні.

На позитивній стадії на зміну теологічним і метафізичним підходам приходять наукові дослідження законів довкілля і життя людей.

Ідеї О.Конта були поглиблені і уточнені уже після його смерті англійським філософом і соціологом Гербертом Спенсером (1820 - 1903). Він, як і О.Конт, поклав в основу свого світорозуміння принцип еволюції розвитку суспільства і природи. Герберта Спенсера вважають засновником органічної школи в соціології. Він вбачав аналогію між біологічною і соціальною еволюцією, між живим організмом і суспільством. Принципова ж відмінність заключалася в тому, що в живому організмі структурні елементи існують заради цілого, а в суспільстві – навпаки. Зацікавившись теорією виживання і природного відбору Чарльза Дарвіна, він застосував концепцію виживання найсильніших до соціального світу. Цей підхід отримав назву соціального дарвінізму. Йому також належить вчення про соціальні інститути суспільства, як систему установ, які закріплюють нормативне регулювання відносин і контролюють поведінку членів суспільства.

Цікаво, що аналізуючи соціально-політичну ситуацію кінця ХІХ ст. в своїй праці “Від свободи до рабства” Герберт Спенсер передбачив, що соціалізму уникнути не вдасться. Але він буде найсильнішим нещастям, найбільшим злом, який будь-коли переживало людство, оскільки завершиться найрізкішою формою деспотизму. Вірною і справедливою видається і його думка стосовно вибору правителів народом. Він писав, що помиляються ті, хто думає, що мудрий і добрий правитель може бути обраний народом, у якого «самого не має ні доброти, ні розуму», маючи на увазі, що ці якості можуть бути присутні лише певному індивіду, а не народній масі в цілому.

На вдміну від О.Конта і Г.Спенсера, які були прихильниками еволюційного шляху розвитку суспільства, відомий німецький економіст і філософй К.Маркс (1818 – 1883) підтримував революційний шлях реформування суспільства. Він же є засновником теорії соціального конфлікту. Згідно з його теорією кожне суспільство поділяється на 2 основні класи: експлуататорів (власників засобів виробництва) і експлуатованих – робітників.

Він виділив 5 основних соціально-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну. Перехід від однієї до іншої формації відбувається завдяки зростанню економічних суперечностей, які вирішуються шляхом класової боротьби. Він вважав, що революції – це локомотиви історичного розвитку суспільства. Маркс також вважав, що економічна основа суспільства є вирішальним фактором, який визначається способом виробництва матеріальних благ, і що саме буття визначає свідомість, а політичні ідеології, право, релігія, освіта становлять надбудову суспільства. Незважаючи на те, що не всі його погляди на суспільство є об’єктивними і не всі погоджуються з висновками його революційного вчення, вплив Маркса на соціологію є відчутним і сьогодні, а його соціалізм тепер трактується як державний капіталізм.

Важливу роль в становленні і розвитку соціології відіграв також французький соціолог Еміль Дюркгейм, який був же і першим професором соціології у Франції. Його найбільш відомі праці: “Правила соціологічного методу”, “Самогубство” отримали велике визнання. В основі вчення Дюркгейма – концепція соціологізму, згідно з якою об’єднуючись у групи, люди відразу починають підпорядковуватись певним правилам і нормам, які Е.Дюркгейм називає “колективною свідомістю”, а соціальні явища, що породжені колективними діями індивідів він називав “соціальними фактами”.

Роль соціальних фактів у поведінці людей він продемонстрував на прикладі таких вчинків, як самогубство, яке на перший погляд носить суто індивідуальний характер, а насправді це результат соціальних відносин, і тих очікувань і тих процесів, які виникають в суспільстві і в результаті спілкування людей.

Е.Дюркгейм показав, що до самогубства більш схильні люди, у яких менше соціальних зв’язків і, які є менш захищеними, ніж інші. Це – самотні поодинокі люди, інваліди, військовослужбовці, атеїсти та деякі розчаровані індивіди. Відтак, самогубство є соціальним явищем, а не суто індивідуальною проблемою окремої особистості. Тому ріст самогубства є показником неблагополуччя в суспільстві.

Значний вплив на розвиток соціології мало також вчення німецького соціолога Макса Вебера (1864 - 1920). На відміну від О.Конта і Е.Дюркгейма, М.Вебер вважав, що закони суспільства є принципово відмінними від законів природи. Макс Вебер вважається засновником “розуміючої соціології”, що вимагає від дослідника вивчення внутрішніх суб’єктивних мотивів, намірів, прагнень людей, котрі вступають у соціальну взаємодію. На думку Вебера природні речі повинні бути пояснені, а суспільні процеси зрозумілі людині. Макс Вебер є засновником економічної та політичної соціології. Він рішуче виступав проти революційних методів перетворення суспільства та вибудував еволюційний шлях запровадження раціонального бюрократичного типу управління, що засноване на засадах порядку, дисципліни, чіткої регламентації норм і правил суспільної і особистої відповідальності.

Яскравим представником новітнього або сучасного періоду соціології є також П.Сорокін – російсько-американський вчений, внесок якого в соціологію ототожнюється з внеском Коперніка у природознавство. Він вважається найвизначнішим соціологом ХХ ст. У 20 роки ХХ ст. П.Сорокін був висланий з Росії і в подальшому він успішно працював соціологом в США. Поєднуючи мікро та макро соціологію П.Сорокін створив теорію соціальної стратифікації та соціальної мобільності. П.Сорокін написав ряд праць з соціології екстремальних ситуацій: війни, революцій, бідності, голоду. Він підкреслює небезпеку та ризики, які несуть соціальні революції суспільству. Говорячи про майбутнє людства, він приходить до висновку, що воно не за капіталізмом чи соціалізмом, а за змішаною чи інтегральною системою суспільного ладу, що поєднує більшість позитивних цінностей та звільниться від негативних явищ кожного типу суспільств (соціалістичного й капіталістичного).

Сучасні соціологічні теорії представлені різними школами і течіями, про які ми вже частково говорили. Це:

1. Теорія структурного функціоналізму . ЇЇ засновником є американський вчений Толкотт Парсонс (1902 - 1979). Основні його праці: “Структура соціальної дії”, “Соціальна система”, “До загальної теорії дії”. Згідно з його теорією реальність, тобто суспільство, організоване логічно і раціонально, а основним завданням соціальної системи повинно бути досягнення рівноваги. Суспільство в рівновазі означає суспільство без конфлікту, в якому кожен виконує свою функцію і свою роль. Для цього суспільство, як системи, повинно відповідати 4 вимогам, які позначаються як теорія AGIL, що означає: adaptation (пристосовування), Gool (ціль), Integration (інтеграція), latency (підтримання взірців). Адаптація трактується таким чином, що кожне суспільство повинно пристосовуватись до свого оточення і навпаки індивіди до суспільства. Ціль – кожне суспільство повинно мати свої цілі та засоби для їх досягнення. Інтеграція – означає, що кожне суспільство повинно підтримувати свою єдність шляхом соціального контролю індивідів та задоволення потреб та інтересів членів суспільства. Підтримання взірців – прагнення до підтримання рівноваги і позитивних результатів. Цю функцію здійснює культура, яка дає суспільству систему знань і ідей, а також забезпечує систему моральних норм і правил. Між іншим Т.Парсонс передбачив розпад Радянського Союзу при аналізі перспектив модернізації радянського суспільства.

2. Теорія соціального конфлікту - її засновником, як уже зазначалось в попередньому матеріалі, є К.Маркс, який вбачав суть конфлікту в першу чергу між 2 антагоністичними класами – власниками капіталу і робітниками. Сучасні теоретики теорії конфлікту, не акцентуючи увагу на конфлікті між суспільними класами, надають не менш важливе значення конфліктам між расовими, етнічними, релігійними та статевими групами. Так, американський соціолог Л.Козер вважає, що конфлікт притаманний будь-якому суспільству і відіграє не тільки деструктивну, а і стабілізуючу роль, а конфлікт із зовнішнім ворогом сприяє згуртованості суспільства. А Ральф Дарендорф німецько-британський соціолог – вважає, що конфлікти всюдисущі, бо люди: мають і будуть мати різні інтереси стосовно панування і підпорядкування в суспільстві. Інша справа, що у демократичному суспільстві переважають раціональні способи їх вирішення.

3. Теорії мікрорівня (мікросоціології). Соціологи цього напрямку вважають, що в центрі уваги суспільства повинні перебувати масові соціальні процеси, масова свідомість, поведінка індивідів, їх взаємозв’язків в малих групах.

4. Символічний інтеракціоналізм - засновником цієї теорії є американський соціолог і соціальний психолог Джордж Герберт Мід (1863 - 1931). Символічний інтеракціоналізм базується на твердженні, що інтеракція, тобто, взаємодія є головним чинником у суспільному процесі. Все інше: соціальний світ, навколишнє середовище, та і сам індивід є похідним від взаємодії індивідів. Все це відбувається з допомогою символів, якими є мова, жести, письмо, знаки. Суспільство прихильники цієї теорії тлумачать як колективну діяльність, а не як соціальну структуру, тому ігнорують роль соціальних інститутів, держави, влади, тощо.

5. Етнометодологічна теорія . Її засновники австрійський соціолог Альфред Шютц та американський соціолог Гарольд Гарфінкель. Вони не вважають цінності, норми, вірування та інші суспільні значення незмінними елементами соціального оточення індивіда, а люди самі повинні домовлятися як поводити себе у різних ситуаціях. Вони закликають соціологів вивчати не те, що сказано, а те як це сказано і в якому контексті.

Тепер перейдемо до розділу:

Основні етапи розвитку соціологічної думки в Україні

У її розвитку можна виділити 3 основні етапи:

1-ий – з кінця 70 років ХІХ ст. до 1918року.

2-ий – від 1918 до кінця 80-х років ХХ ст.

3-ій – з кінця 80-х років до наших днів.

Перший етап розвитку Української соціології, насамперед, пов’язаний з іменами Михайла Драгоманова, Сергія Подолинського, Михайла Грушевського, Богдана Кістяківського. Для першого етапу характерним є те, що українська соціологія перебувала під впливом Західної соціологічної думки і, що українські вчені не були фаховими соціологами, а вивчали соціологічні проблеми як окремі теми суспільного життя. Але Михайло Драгоманов одним із перших в українській і російській соціально-політичній думці сформулював основні ідеали розвитку громадянського суспільства, яке мало складатися з вільних економічно і соціально забезпечених індивідів та поєднувати в собі приватні й колективні інтереси, розв’язуючи суперечності між ними на засадах взаємоповаги, діалогу та компромісів. Він є фундатором політичного соціалізму в Україні.

Михайло Грушевський у 1919 р у Відні заснував український соціологічний інститут, викладав курс генетичної соціології, підготував основну працю “Початки громадянства” (генетична соціологія). Вважав, що рушійною силою суспільства є змагання, а основним чинником історичного процесу є народ.

Богдан Кістяківський вчився в Берлінському університеті під керівництвом відомого німецького соціолога Г.Зімеля. Велику роль у суспільстві відводив культурі, яка є визначальною для розвитку суспільства.. Багато уваги він приділяв соціології права, вважаючи, що тільки право може зцементувати суспільство.

В’ячеслав Липинський (1882 - 1931) увійшов в історію соціології, як фундатор державницької школи, за що його називають українським Вебером. Політика – це постійна боротьба, тому основними категоріями політичної боротьби за Липинським є сила, влада, воля.

Він автор теорії спадкового гетьманату як найкращої форми правління для України. Історія, за Липинським, твориться не за об’єктивними ознаками, а згідно з інтересами соціальних груп, зусиллям еліт, які створюють держави та нації. Еліта є головною рушійною силою суспільства, а головні її ознаки – сила і авторитет. Він виділяє власну типологію еліти, як охлократичної (не має класового характеру), класократичний – існують суспільні класи, що володіють засобами виробництва, демократичної, яка формується з людей різних поглядів і переконань, необмежених релігією. Демократична еліта не спроможна створити раціональну державу, а створює лише монархію. Історія за Липинським – це зміна політичних режимів і циркуляція еліт.

Насамкінець, назвемо ще одного видатного українського представника соціології другого періоду – Миколу Шаповала, який після падіння Директорії емігрував до Праги, де 1924 р створив Інститут громадознавства, пізніше його було перейменовано в Український соціологічний інститут. Його праці: “Загальна соціологія”, “Українська соціологія”, “Соціологія українського Відродження” та ін. Він вважав, що структурними елементами соціологічного знання є: загальна соціологія, що вивчає загальне в соціологічних процесах і соціальних відносинах; соціографія – яка описує соціальні явища в конкретних історичних умовах і соціотехніка, яка пропонує конкретні програми розвитку і керівництва суспільством.

Головним завданням соціології він вважав вивчення причини зв’язків між соціальними явищами та процесами, а на суспільне життя найбільш впливають такі чинники, як космічні (клімат), біологічні – зовнішні (тваринний і рослинний світ) та внутрішні (інстинкти та свідомість), психічні – знання, вірування, почуття, ідеї, соціальні – розподіл праці.

Специфічним чинником і суб’єктом діяльності, а також системи відносин є індивід. Особистість – це сукупність якостей та соціальних ролей. Як відомо, з кінця 20-х початку 30-х років ХХ ст в Україні встановлювався тоталітарний режим, а марксизм-ленінізм остаточно утверджуються як ідеологічна основа радянського і, відповідно, українського суспільства. Це призвело до певного розгрому соціології і її занепаду. Соціологічні дослідження, що оперували точними фактами, були не потрібні радянській владі, оскільки не співпадали з реальними фактами “завоювань соціалізму”. Соціологічні установи, які існували до 1918 – 1920 рр були ліквідовані і до 1990 року не було жодної самостійної соціологічної установи чи жодного факультету соціології у ВНЗ. Українські соціологи, які збереглися, працювали в еміграції за кордоном.

Третій етап розвитку української соціології розпочався з часу проголошення України незалежною державою. В 1993, як уже говорилося, у ВНЗ запроваджується вивчення соціології, як обов’язкової навчальної дисципліни, а також створюються державні й комерційні науково-дослідні інститути, центри, заклади, які забезпечують суспільство соціологічною інформацією, проводить соціологічні дослідження. Це, в першу чергу Інститут соціології АН України “Соцінформ”, “Українська перспектива”, Центр ім. Розумкова і багато інших про які ми більш детально будемо говорити на семінарських заняттях.

 


Читайте також:

  1. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
  2. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
  3. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
  4. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
  5. АГД як галузь економічної науки
  6. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
  7. Адміністративно-територіальний устрій та соціально-економічний розвиток
  8. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
  9. Акцентуація характеру – перебільшений розвиток певних властивостей характеру на шкоду іншим, в результаті чого погіршуються відносини з оточуючими людьми.
  10. Б. Обчислювальні науки
  11. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. особливості побудови банківської системи в Україн
  12. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.




Переглядів: 1463

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Структура та функції соціології. | Порядок списання посуду, обладнання і інвентарю.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.032 сек.