Історична довідка

Перші люди на території сучасної України з'явилися в епоху раннього палеоліту, в так звану ашельську добу, понад 900−800 тис. років тому. Однак, народження українського етносу пов’язують із виникненням трипільської культури (IV−III тис. до н. е.), коли ще й слов’ян як окремої спільноти не існувало Її створили, на думку вчених, місцеві племена неолітичної доби та прийшлі з Балканського півострова. Трипільці, розселившись на більшій частині Правобережжя України, були першими і найдавнішими хліборобами. На сьогодні відомо близько тридцяти трипільських протоміст, що були економічними, громадськими, військовими та культовими центрами. На першому етапі будівництва деякі з них мали лише сім жител, згодом були відкриті поселення пізнього етапу розвитку, що налічували понад 2700 споруд. Український народ зберіг свою спорідненість зі своїми пращурами, а саме: розписування хат, печей, коминів, геометричні та рослинні орнаменти, що використовуються й досі у килимарстві, гончарстві, різьбленні, вишивках, писанках.

Наступними яскравими культурами ранньозалізного часу були скіфська та сарматська, а їх носії визначали характер етнокультурної історії великих територій. На теренах між Дністром, Західним Бугом та Дніпром виникають найдавніші племінні союзи та ранні держави. Наймогутніші з них − Скіфія, Кіммерія, починаючи з VII ст. до н. є. − античні міста Північного Причорномор'я, які принесли на територію України основні досягнення грецької цивілізації у всіх сферах людської діяльності: економічній, соціальній, культурній.

Найбільший інтерес становить І ст. н. є. − період, безпосередньо пов'язаний з історією східного слов'янства, багатовіковий розвиток якого спричинився до формування українського народу. З виникненням зарубинецької культури (II ст. до н. є. − І ст. н. є.), засновниками якої були прийшлі праслов'янські, а можливо, праслов'янсько-балтські племена, центр слов'янського етногенезу перемістився у межиріччя Вісли і Дніпра.

Археологічні джерела фіксують тісний, наростаючий культурний зв'язок між слов'янськими групами, що населяли Волинь, Подністров'я, Подніпров'я та поступову уніфікацію їх матеріальної та духовної культур. Це, очевидно, свідчить про економічну і політичну консолідацію слов'янських племен венедів між Дністром і Дніпром, формування на цій основі єдиної етносоціальної одиниці.

Початок формування слов'янських культур припадає на другу половину V ст. У слов'ян завершується розпад первіснообщинного ладу і починається розвиток соціально-класових відносин у їх початковій формі − військової демократії. Тоді складаються великі міжплемінні союзи слов'ян, на основі яких, на рубежі VIII−IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося державне утворення «Руська земля». Бурхливе зростання міст, розвиток хліборобства, різноманітних ремесел, активна торгівля з Візантією, арабськими країнами та Європою, військові походи руських князів сприятливо впливали на формування давньоруського народу. Численні міста стали осередками високорозвиненої матеріальної та духовної культур, зокрема літератури, монументальної архітектури, живопису.

Рубіжною подією стало проникнення християнства, що приходило на зміну язичницьким віруванням руських племен і було офіційно прийнято Володимиром Великим 988 року. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності (певний час співіснували кирилиця та глаголиця), а також літератури, давні пам'ятки якої написані церковнослов'янською мовою. У середині XI ст. з'явилися перлини давньоруського зодчества − Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи будівель, елементи розпису балканських художників і давньоруської дерев'яної архітектури, деякі романські традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів древньоруські майстри запозичили технічні прийоми цегляної і кам'яної кладки стін.

Татаро-монгольська навала середини XIII ст. стала причиною затяжного економічного, культурно занепаду українських земель. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість, на тривалий час було припинено будівництво. Центром тогочасної духовної культури залишалися православна церква.

Із занепадом Київського і Чернігівського князівств головним осередком розвитку української культури було Галицько-Волинське князівство, створене в 1199 p. (проіснувало до 1340 p.). Галицько-Волинська архітектура органічно поєднувала візантійсько-київську просторову композицію з елементами західноєвропейського романського стилю, що підтверджує наявність пілястр, груп напівколон, аркатурних поясів тощо. На жаль, архітектурних пам'яток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато. З монументальних будівель Львова можна назвати Миколаївську хрестовокупольну церкву з півкруглою апсидою, П'ятницьку церкву, згодом перебудовану, а також костьол Хрестителя. До княжого періоду належать і такі шедеври архітектури Галичини та Волині, як: білокам'яні храми в Перемишлі, церква Пантелеймона в Галичі (близько 1200 р.), Святоіванівський собор у Холмі, Спаський монастир поблизу Самбора, (тепер Старий Самбір). На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли.

В культурі стає помітним західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.

Із підписанням Люблінської унії у 1569 році українські землі опинилися під володінням Речі Посполитої. Позиція соціальної еліти в нових умовах була неоднозначною. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури, мови, традицій, православної віри і сприймали польську.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво − самобутній суспільний стан, який сформувався в XV−XVI ст. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання − створити незалежну українську державу. Вже у травні 1648 p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б. Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648−1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. У ті ж роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Розвиток української культури даного періоду безпосередньо пов'язаний з зародженням бароко − стилю у європейському мистецтві ХІV−ХVІІІ ст. На Україні бароко заявляє про себе могутнім акордом золотих бань київських соборів; контрапунктом планів у панорамі монастирів Чернігова, Новгород-Сіверського, Полтави; експресивною пластикою Львівської скульптури; потужним декоративним потенціалом української гравюри, високою метафізикою поезії; збуреною промовною патетикою полемістів; драматичним живописом, авантюрною бентежністю козацької душі.

Так в українському зображальному мистецтві другої половини ХVІІ та початку ХVІІІ ст. виникає значна школа гравюри (Д. Галятовський, І. Щирський, І. Мігура, Г. Левицький та ін.). В архітектурі даного періоду посилюється використання позолоти, що відзеркалює кінематику буття, створюється поліфонія золотих бань соборів, яка дозволяє виразно, на блискучому фоні, розкрити драматургію бігу хмар, майоріння сонячних бликів чи мерехтіння дощу.

Важливою тенденцією барокового мистецтва на Україні стає героїзація зображуваних образів.

У кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20 % площі) і Російською (80 %) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. Тобто на рубежі XVIII−XIX ст. у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. У XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства − національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

В архітектурі XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення − головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення). У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму − Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса.

У другій половині XIX ст. стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса − нештукатурена цегельна кладка).

Подальший розвиток української культури та боротьба за національну державність відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. На першому етапі національну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Другий етап − це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами. Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 − на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

З початком ХХ ст. українське мистецтво розвивається у руслі соцреалізму, що був проголошений єдиним дозволеним художнім методом. З гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку − в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні − Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові − Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство імені Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні − православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, наприклад, капела бандуристів у США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.).

У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х рр. XX ст., трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову.

На рубежі 80−90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демократизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Вперше були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до ринкових економічних відносин.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності України. Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави. Україну визнали понад 130 країн світу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розвиток економіки країни, транспортне сполучення	\|	Львівська область

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.036 сек.