Ключові терміни та поняття

РЕАЛІЗМУ» В ЛІТЕРАТУРІ ТА МИСТЕЦТВІ В 30-і РОКИ

КРИТИКА ТАК ЗВАНОГО «СОЦІАЛІСТИЧНОГО

· „соціалістичний реалізм”

· „розстріляне відродження”

· адміністативно-директивне керівництво

· „класово – ворожі”

інструменти

Найхарактернішою рисою культури України в 30-і роки була її всеохоплююча ідеологізація. Основним змістом так званої культурної революції більшовицька партія вважала утвердження марксистського світогляду, подолання впливу несумісних з ним ідеологій. Монополізувавши право на істину, сталінське керівництво нав'язало суспільству вкрай збіднене розуміння культури, звівши все багатство і різноманітність її функцій до обслуговування політичних цілей ВКП(б). Ця обставина згубно вплинула на культурні процеси в Україні, надзвичайно ускладнивши і спотворивши їх.

В квітні 1932 р. постановою ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» були ліквідовані літературно-художні об'єднання (як націоналістичні організації) і створено єдину Спілку письменників України (1934 р.). З того часу літературний процес повністю опинився під контролем партійних чиновників. Всі письменники в своїй творчості повинні були дотримуватися принципу «соціалістичного реалізму», який в 30-і роки зводився до художнього коментування сталінських «теоретичних положень», прославлення радянської дійсності. І ті, хто не вмів, або не хотів цього робити, піддавався репресіям.

Не сприйнявши вимоги «соціалістичного реалізму», після арешту талановитого прозаїка, поета і драматурга М. Ялового, зрозумівши невідворотність переслідувань діячів української культури, покінчив життя самогубством М. Хвильовий. Були репресовані О. Досвітній, О. Вишня (1933 р.), розстріляні Г. Косинка, Д. Фальківський, глухонімий поет О. Близько (1934 р.), загинув в таборах ГУЛАГу М. Зеров — один з найяскравіших письменників післяжовтневого періоду (1935 р.), розстріляний М. Семенко (1937 р.). «Розстріляне відродження» — це 500 письменників, що жили і працювали на Україні, але не «схилилися» перед тоталітарною системою, відкинувши принцип «соціалістичного реалізму».

Але українське слово, українська література продовжувала існувати в деформованому, спотвореному вигляді. Більшовицький режим намагався використати авторитет літератури для зміцнення своєї влади над Україною: публікувалися твори П. Тичини, М. Рильського В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка, П. Панча, Ю. Яновського, І. Ле, Н. Рибака, Ю. Смолича та ін. Але це була особлива література — жорстокі життєві реалії (насильницька колективізація, голодомор 1932—1933 рр., інші злочини тоталітарного режиму в Україні) залишалися поза її увагою. Письменники змушені були без щонайменшого натяку на критику зображувати радянську дійсність, прославляти «вождя народів», «турботливого батька дітей» тощо. В 1933 році, в розпалі голодомору, П. Тичина написав «Партія веде». Прославленню Сталіна присвячена його збірка (1940 р.) «Сталь і ніжність», подібне до цього уславлення вождя було і в творчості Бажана, Сосюри, Рильського та інших талановитих поетів тієї трагічної пори. Це була своєрідна данина тоталітарному режимові під гаслом «соціалістичного реалізму», яку майстри слова змушені були платити за саму можливість творити й виживати, щоб ці страшні сторінки Істрії донести до прийдешніх поколінь.

Схожі процеси відбувалися й у мистецтві: театрі, музиці, кіно, живопису, графіці, скульптурі тощо. Сталінізм згубно відбився на творчості багатьох майстрів цих різноманітних напрямів мистецтва. Був арештований за звинуваченням в націоналізмі, відправлений в табір і там загинув Лесь Курбас; репресовано талановитого художника М. Бойчука, а школу його молодих послідовників розгромлено. Десятки і сотні інших талантів, що не пристосувалися до системи адміністративно-директивного керівництва, переслідувалися або стали жертвами репресій.

В своєму прагненні встановити тоталітарний контроль над культурним життям України і направити його в річище «соціалістичного реалізму» ідеолого-репресивна машина не обійшла і народну творчість, що завжди була основою національного мистецтва.

30-і роки виявилися особливо трагічними для українського кобзарства та лірництва. Кобза та бандура були оголошені «класово-ворожими» інструментами, оскільки вони «орієнтували музичний фронт на часи гетьманів і козацької романтики». Спроба за допомогою партійних агітаторів «зорієнтувати» народних співців на прославлення більшовицьких порядків в Україні виявилися безуспішними. Кобзарі і лірники співали про те, про що думав кожний: про жахливу долю народу, про голодомор, про насилля й жорстокості; нагадували піснею своїм землякам про героїзм, про втрачену свободу, про романтику часів козаччини.

Трагічна розв'язка наступила в грудні 1934 року: в Харків, на заключний етап Республіканської олімпіади було доставлено майже 300 кобзарів та лірників, майже всіх їх (це були люди переважно похилого віку, багато сліпих, інвалідів) арештували й розстріляли. Після цього наступила черга національних самодіяльних та професіональних колективів — капел та ансамблів бандуристів. Залишилися одиниці, «ідеологічні якості» яких не викликали сумнівів.

Незважаючи на всю складність і суперечливість умов 30-х років, культурний процес в Україні не згасав, а продовжувався. Ціною великих труднощів розвивалися обезкровлені українська література, та мистецтво, а значить зберігалася можливість їх відродження у майбутньому.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ключові терміни та поняття	\|	Ключові терміни та поняття

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.