І.Кант - основоположник німецької класичної філософії

Одним з найбільших розумів людства, основоположником німецької класичної філософії є Імануїл Кант(1724 - 1804), саме він стояв біля витоків філософії Новітнього часу.

Не тільки у філософії, а й у конкретній науці Кантбув глибоким, проникливим мислителем. Розроблена ним гіпотеза походження Сонячної системи з гігантської газової туманності дотепер є однієї з фундаментальних наукових ідей астрономії. Крім того, він висунув ідею розподілу тварин по одній ознаці їхнього можливого походження, а також ідею родинного походження людських рас.

Філософські погляди Канта істотно мінялися в міру його духовного розвитку. Якщо до початку 80-х рр. ХVІІІв.його цікавили головним чином природничонаукові питання, то потім - метафізичні, загальнофілософські проблеми буття, пізнання, людини, моральності, держави і права, естетики, тобто всієї системи філософії.

Про буття і пізнання.Кант вважав, що рішенню таких питань філософії, як проблеми буття людини, душі, моралі і релігій, повинне передувати дослідження можливостей людського пізнання і встановлення його границь. Необхідні умови пізнання закладені, відповідно до Канта,у самому розумі і складають основу знання. Вони і додають знанню характер необхідності і загальності. Але вони ж суть і не перехідні границі достовірного знання. Відкидаючи догматично-логічний прийом пізнання, Кант вважав, що замість нього потрібно взяти за основу інший — метод критичного філософствування, що полягає в дослідженні прийомів самого розуму, у розчленовуванні загальної людської здатності знання й у дослідженні того, як далеко можуть простиратися його границі. Кант розрізняв сприймані людиною явища речей і речі, так як вони існують самі по собі. Ми пізнаємо світ не так, як він є насправді, а тільки так, як він нам являється. Нашому знанню доступні тільки явища речей (феномени), що складають зміст нашого досвіду: світ пізнається нами тільки у своїх виявлених формах. У результаті впливу "речей-для-нас" на органи почуттів виникає хаос відчуттів. Ми приводимо цей хаос у єдність і порядок силами нашого розуму. Те, що ми вважаємо законами природи, насправді є зв'язок, внесений розумом у світ явищ, тобто наш розум пропонує закони природі. Але світові явищ, відповідає незалежна від людського пізнання сутність речей - "речі-в-собі": абсолютне пізнання їх неможливе. Вони для нас тільки ноумени, тобто зрозуміла, дана в досвіді сутність. Кантне розділяв безмежної віри в сили людського розуму, називаючи цю віру догматизмом, в принциповій обмеженості людського пізнання він вбачав визначений моральний зміст: якби людина була наділена абсолютним знанням, то для неї не було б ні ризику, ні боротьби при виконанні морального боргу.

Кантбув переконаний, що ідеї простору і часу людині відомі раніше сприйнять. Простір і час ідеальні, а не реальні, тобто це особлива, самостійна реальність. Почуттєві враження зв'язуються між собою за допомогою суджень, в основі яких лежать категорії, тобто загальні поняття, а вони, по Канті, суть "чисто логічні" форми, що характеризують тільки рої мислення, а не його предмет. Категорії дані людині до всякого досвіду, тобто апріорі.

У своєму вченні про пізнання Кант велике місце відводив діалектиці: протиріччя розглядається їм як необхідний момент пізнання. Але діалектика для Канталише гносеологічний принцип, вона суб'єктивна, тому що відбиває протиріччя не самих речей, а тільки протиріччя розумової діяльності. Саме тому, що в ній протиставляються зміст знань і їхня логічна форма, предметом діалектики стають самі ці форми.

У логічному аспекті теорії пізнання Кантввів ідею і термін "синтетична сила судження",що дозволяє нам здійснити синтез розуму і даних почуттєвого сприйняття, досвіду.

Кантввів уяву в теорію пізнання, назвавши це коперніканським переворотом у філософії. Наші знання — не мертвий зліпок речей і їхніх зв'язків. Це духовна конструкція, зведена уявою з матеріалу почуттєвих сприйнять і каркаса апріорних логічних категорій. Допомогу уяви людина використовує в кожній ланці своїх міркувань. До своєї характеристики людини Кант додає - це істота, наділення продуктивною здатністю уяви. Але будучи великим конструктором, уява не всемогутня. Логічний каркас категорій, по Канті, апріорний.

Трансцендентальнафілософія це, по Канті, не теорія "вроджених ідей", оскільки в такому випадку вони були б позбавлені пізнавальної сили. Людина, що приступає до пізнання, уже має сформованими до нього пізнавальні форми. Кант розрізняє апріорне і апостеріорне (на основі досвіду) походженні понять і категорій. Оба ці джерела дозволяють уяві і мисленню здійснювати пізнання сущого.

У своїй теорії пізнання Кантчасто розглядає і власне антропологічні проблеми. Він виділяє в пізнанні такий феномен духу, як трансцендентальна апперцепція, тобто єдність свідомості, що складає умову можливості всякого пізнання. Ця єдність є не результат досвіду, а умова його можливості, форма пізнання, що корениться в самій пізнавальній здатності. Кант відрізняв трансцендентальну апперцепцію від єдностей характеризуючих емпіричне „Я” і складного комплексу станів, що складається у відношенні свідомості до нашому „Я” як його центрові, що необхідно для об'єднання всього різноманіття, даного в досвіді й утворюючому змісті всіх переживань „Я”. Це геніальна ідея великого мислителя:

Кантасправедливо критикують за те, що він відмовляється визнати адекватність нашого знання речам. Відповідно до Канта, ми знаємо тільки явища — світ речей самих по собі нам недоступний. При спробі осягнути сутність речей наш розум впадає в протиріччя. Варто сказати, у міркуваннях Канта є частка правди, тому що пізнання і справді невичерпне. Це нескінченний процес усе більш і більш глибокого проникнення в об'єктивну реальність, а вона нескінченна. Але це не дає підстави відривати світ явищ від світу "речей-у-собі". Між ними немає непрохідної прірви. Нехай навіть, по Канту, форми і створюються цілком творчістю духу, усе-таки важко допустити, щоб предмети, до яких постійно застосовуються ці форми, не замальовували їх у свій власний колір. Адже тією чи іншою мірою сутність "речі-в-собі" так чи інакше висвічується в явищі, При цьому ми не повинні забувати, що наші знання, при всій їхній глибині, все-таки в цілому відносні.

Скрупульозно розробляючи свою концепцію "речі-в-собі", Кантмав на увазі, що в житті виду, у нашому відношенні до світу і людини є такі глибини, такі сфери, де наука неспроможна. Прикладом цього є, зокрема, поведінкові акти людини, його вчинки, що відповідають принципові детермінації, причинної залежності. Але, по Канті людина живе в двох світах.

З одного боку, він частина світу, де усе детерміновано, де характер людини визначає схильності, пристрасті й умови, у яких він діє. Але з іншого, крім цієї емпіричної реальності в людини є ще надчуттєвий світ "речей-у- собі", де неспроможні привхідні, випадкові, незбагненні імпульси, що не передбачаються у самої людини ні збігом обставин, ні тим, що диктує волі моральний борг. Звідси Кант робить висновок: воля і є і її немає. Таке протиріччя Кант іменує антиномією волі. Він говорить і про інші антиномії, наприклад про антиномії кінцевого і нескінченного. У результаті він дійде висновку: Бог — "абсолютно необхідна сутність". Щиро вірити в Бога — значить бути добрим, значить бути взагалі істинно моральним.

Про кінець усього сущого.Коли Кантові було 70 років (цей вік він вважав своїм творчим розквітом), він написав статтю в "Берлінському щомісячнику" (червень 1794 р.), зазначивши, що читати її "смутно і смішно". У той час, можливо, це було "і смішно", а от нині — це не смішно, а смутно і повинно бути попередженням для всього людства. Ця стаття — зразок іронічної і меланхолійної філософської публіцистики, що має в наш час особливу актуальність і глибокий моральний зміст.

Ідея кінця всього сущого породжена в міркуваннях не про фізичну, а про моральну сторону справи. У статті говориться про кінцеву мету людського буття, або, скоріше, про долю всього людства. Якщо ця мета виявляється недосяжною, то в очах простих людей "створене буття втрачає зміст, як спектакль без розв'язки і задуму". По іронічній, але прозорливій думці Канта, кінець усього сущого може бути троякого роду:

1) природним, відповідним моральним цілям божественної мудрості;

2) надприродний — під впливом причин, нашому розумінню недоступних;

3) протиприродний, котрий "ми викличемо самі внаслідок неправильного розуміння кінцевої мети".

На закінчення необхідно підкреслити, що Кант уплинув на розуми всього мислячого людства: багато філософських напрямків і шкіл так чи інакше сходять до нього. Його ідеї, піддаючи постійному осмисленню і переробці, продовжують своє плідне життя. Геній цього мислителя, виражений у його творах, — це такий храм духу, повз якого не проходив і не може пройти жоден з тих, кому дорога мудрість. И.В.Ґетевловив у антиноміях Канта "шахрайську іронію", з яким Кантто переконує читача в чому-небудь, то призиває взяти під сумнів свої ж положення. Ґете говорив і так: коли прочитаєш сторінку Канта, почуваєш, що ввійшов у світлу кімнату.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.026 сек.