Українська філософія другої половини XIX ст.

Університетська філософія в Україні.

Філософія Г.С. Сковороди

Григорій Савич Сковорода - однин з найвидатніших українських філософів, представник Просвітництва, педагог, поет, мандрівний філософ-проповідник. Головними творами ,що презентують його філософськи погляди, були «Басня Езопова», «Розмова п`яти подорожуючих про істинне щастя в житті» та ін.

Основоположною ідеєю Сковороди став винайдений ним закон елімінації важких справ – "те, що потрібно, не важко, а те , що важко - не потрібно". Цей закон є прикладом пошуку засад принципів філософії , що можуть привести людину до щастя. Розвиток практичної філософії став головною метою філософствування Сковороди.На філософському дискурсі мислителя позначилися просвітницькі цінності тогочасного суспільства. Основним предметом його інтересу були релігія та мораль.

Одна з перших моделей світобудови філософа Сковороди містить його концепцію "двох натур" , згідно з якою весь світ, що оточує людину , має "дві натури" - зовнішню, видиму (матеріальну) й внутрішню, невидиму (Бог). Натури перебувають у певному взаємозв`язку , взаємозалежності, що впливає на розвиток світу загалом.

Одночасно з теорією двох натур Сковорода розробляв теорію "трьох світів". Остання мала дати відповідь на питання про сутність предметів та явищ світу. Згідно з нею ,уся дійсність поділяється на три світи – "макрокосмос" (природа), "мікрокосмос" (людина) й "світ символів" (Біблія). Кожний з цих світів водночас складається з "двох натур" - видимої та невидимої, внутрішньої (духовної, Божої) та зовнішньої ("тварної", "створенної", матеріальної).

Серцевиною філософії Сковороди є його етика як шлях людини до щастя , розуміння добра і зла , сенсу людського існування. Філософ вважав, що людина може досягнути щастя або самостійно, або за допомогою інших людей. Але в будь-якому разі головною умовою його досягнення стає відповідність потребам внутрішньої натури, виявом чого є спорідненість праці. Інакше кажучи , людина повинна узгодити душевні бажання з можливістю їх реалізації в об’єктивній дійсності.

Філософія Г. Сковороди є оригінальним поєднанням ідей античної та західноєвропейської філософії, вона зосереджується на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці.

Наприкінці XVIII-XIX ст. Україна стала на шлях подолання залишків феодального суспільства та формування капіталістичних відносин. Цей період віддзеркалювався філософською думкою, що отримала назву університетська філософія. Початок ХІХ ст. позначився в житті України суттєвими змінами, пов’язаними з переходом українських земель під владу Росії і русифікацією. Але, незважаючи на несприятливі умови, протягом ХІХ ст. на території України діяло п’ять осередків філософського життя: Київ, Львів, Харків, Миколаїв, Одеса.

У ХІХ ст. в інтелігентських колах Російської імперії помітним явищем стає поширення ідей німецької класичної філософії. Проте захоплення німецькою філософією мало виразно окреслені різні акценти в Росії та Україні. Кумиром російської інтелігенції був інтерес до всезагально-універсалістських інтенцій гегельянства, які особливо імпонували універсалістсько-тоталітарному спрямуванню російської ментальності. В Україні перевага віддавалася Канту, Фіхте й особливо Шеллінгу, чиї ідеї більше відповідали романтично-екзистенціальному змісту українського менталітету.

Проте навіть гегельянці – в Україні вони були репрезентовані здебільшого професорами Київського університету Орестом Новицьким і Сильверстом Гогоцьким – апелювали головним чином до містично-екзистенціальних мотивів філософії Гегеля. Гогоцький і Новицький, автори фундаментальних праць з історії філософії. Гогоцький створив першу в Російській імперії філософську енциклопедію. Філософи цінували насамперед істоико-філософську концепцію Гегеля, в якій, за словами Гогоцького, „нарешті зводяться до однієї загальної системи знання минулого”. Водночас мислителі критикували Гегеля за раціоналістичне спрямування його філософської системи, оскільки найцінніший зміст духовного світу „живе в переконаннях серця”, а не в „поняттях розуму”.

І все ж у захопленні ідеями німецької класичної філософії в Україні першість належала не Гегелю. Так, великої популярності набули лекції запрошеного до Харківського університету професора Єнського університету Йогана Батіста Шада, який у своєму курсі поєднував кантову етику, фіхтеанську ідею тотожності суб’єкта й об’єкта та філософію „одкровення” Шеллінга.

Закарпатець Петро Лодій, будучи професором Львівського, а потім Краківського університетів, одним з перших ознайомився з працями Канта. Переїхавши до Петербурга, він з університетської кафедри знайомить із філософією Канта студентство. Так само знайомить петербурзьку публіку з шеллінгіанством Данило Кавунник-Велланський, який працював професором Петербурзької військово-медичної академії. Послідовником Шеллінга був і відомий український вчений, перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Максимович цікавився проблемами історії, літератури й особливо українським пісенним фольклором. На матеріалі порівняльного аналізу українського пісенного фольклору з російським Максимович робить цікаву спробу дослідження відмінностей між українською та російською ментальністю. Ці дослідження Максимовича мали в подальшому певний вплив на творчість М. Гоголя та М.Костомарова.

Памфіл Юркевич – автор своєрідної філософської концепції, т. зв. „філософії серця”. Як інші українські філософи, П.Юркевич так само зображає реальність плюралістичною, що складається з трьох сфер: а) „ноуменального світу”, ідеального царства „вічної правди”; б) реального світу, що є царством розумних істот; в) феноменальног світу – примарного існування тілесності. Активна взаємодія цих трьох світів і становить гармонію цілого світу. Проте гармонійна взаємодія світів не означає їх повної „прозорості”. Насамперед це стосується реального світу розумних істот. Звичайно ж, оперуючи ідеями, розум пізнає буття істот розумних, але, будучи сферою загального, він принципово не може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на запитання: „Що являють собою розумні істоти?”, він неспроможний відповісти на запитання: „Хто вони?”. Непроникливою для розуму, „голови” глибиною особистісно-індивідуального є серце. Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж становить основу неповторності й унікальності людської особистості. Тим-то в серці й творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести з загальних законів. Звичайно, розум управляє, планує, диригує, але серце – породжує.

П. Юркевич вважав, що серце, крім того, що є центром духовності особи, є джерелом як діяльності, так і конкретного вчинку. Результати розуміння оточуючого світу отримують перевірку на істинність і можливість подальшого практичного використання під час проходження їх через серце. Крім того, із серцем пов`язана свобода волевиявлення. Вільне серце є необхідною умовою адекватного розуміння навколишнього світу з його подальшим осмисленням на рівні думки.

На думку філософа, моральний розвиток людства розпочинається в серці з певного почуття до інших людей , які можуть принести в людські відносини любов, дружбу й співчуття. Таким чином, любов, дружба, співчуття стають загальнолюдським фундаментом, на основі якого людство може отримати гідне існування і щастя.

Як відомо, в 1850 році в університетах Росії було припинено викладання філософії. Коли ж через десять років поновили, з‘ясувалося, що лише П.Юркевич був єдиним на всю імперію професором, достатньо філософськи підготовленим, щоб обійняти без попереднього зарубіжного відрядження університетську кафедру в Москві. Головними творами, що репрезентують його філософські погляди, були «Ідея», «Матеріалізм і завдання філософії, «З науки про людський дух» та ін.

У другій половині XIX ст. коло філософської проблематики значно розширилося. Насамперед на філософську думку України неабиякий вплив мали ідеї революційних соціал-демократів, значного поширення набувають натуралістично-позитивістські вчення, представлені ідеями анархічного суспільства М. Драгоманова, творчістю С. Подолинського та М. Павлика. Друга чверть – середина ХІХ ст. позначені в Україні початком розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження. Аналогічні процеси відбувалися в інших слов`янських народів. В Україні розробку філософії української національної ідеї започатковують члени Кирило-Мефодіївського товариства – таємної політичної організації, створеної в грудні 1845 р. у м. Києві, вона проіснувала до березня 1847 р. Товариство ставило собі за мету створення федерації вільних слов`янських республік. Серед його членів – М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченкота ін..

Започаткована кириломефодіївцями розробка філософії української національної ідеї була продовжена представниками громадівського руху, серед яких особливе місце належить М.Драгоманову, І.Франку, О.Потебні.

Михайло Драгоманов – талановитий публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ. Центральною у світоглядній позиції М.Драгоманова є ідея поступу, спрямованого на здійснення ідеалів лібералізму та соціалізму. Проте М.Драгоманов проти централістського республіканства. Його соціалістичний ідеал – добровільна організація гармонійно розвинених особистостей, анархістське суспільство. Шлях до такого ладу – федералізм. Поза рамками конституційного федералістичного принципу державного устрою немислима для М.Драгоманова соборна, єдина і вільна Україна, в якій має місце широке волевиявлення як громадських, так і особистих інтересів і де переважають не вузько партійні, а загальнолюдські інтереси. У федерації він убачав можливість демократичного вирішення національного питання, соціального визволення народу. М.Драгоманов засуджував спроби ідеалізувати минуле українського народу, зокрема історію українського козацтва, і виступав проти притягування різних фактів національної історії до чиїхось поглядів. Різницю у поглядах, думках він не вважав причиною підриву національної єдності.

Іван Франко – поет, драматург, вчений і політичний діяч. У своїх соціально-філософських пошуках І.Франко звертався до марксизму, але він не прийняв російський варіант соціалізму, його класовий підхід, убачаючи в ньому не тільки позитивні сторони, але й певні небезпеки. Соціалістичні ідеї І.Франка базуються переважно на етичному підґрунті, оскільки саме етика вчить людину бути людиною, веде до "узгодженої праці всіх людей".

І.Франко категорично відкидав існування держави за соціалізму, бо в ній обов`язково виникає привілейований прошарок управлінців, які узурпують владу в своїх інтересах; не сприймав він також і марксистську ідею диктатури пролетаріату.

І. Франко мав свій погляд на українську національну ідею. Він вважав, що створення суспільного ідеалу українського народу неможливе без швидкого розвитку культурного життя України, без власних шкіл, письменства, освіти і науки, розвитку української мови. І.Франко спостерігав за перехідним характером своєї епохи і передбачав, що зміни, які визрівають у надрах старих імперій, будуть глобальними і що подальша доля України цілком залежатиме від того, наскільки вона сама як колективний суб`єкт виявиться здатною до самостійного історичного життя, до того, аби так довго підготовлювана "хвиля високого підйому" не поглинула Україну, черговий раз витіснивши її в безвільне та непродуктивне позаісторичне буття.

Філософська думка України після 1917 р. пережила історичні випробування. Її основними творчими центрами виявились Харків та Київ. Соціально-політичні та економічні перетворення спонукали до змін у філософській культурі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Філософська думка в Києво-Могилянській академії.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.