Ключові терміни та поняття

РУХ АНТИНАЦИСТСЬКОГО ОПОРУ В УКРАЇНІ В 1941—1942 рр.

· рух опору

· радянський партизанський рух

· національно-визволний рух

· Легіон українських націоналістів

· „Поліська Січ”

· „армія без держави”

· боротьба на два фронти

· Українська національна Рада

· підпілля

У міру виявлення справжніх намірів окупаційних властей, які встановили на окупованих землях «новий порядок», в Україні наростав опір населення. Яскравим виявом його став партизанський рух, що вбивче діяв на моральний стан німецьких солдат.

На початку війни перші виступи в тилу ворога були нечисленними і неорганізованими. За донесеннями із штабу вермахту в Україні рух радянських партизан не був дуже активним аж до квітня 1942 р.

Які ж причини слабкості партизанського руху в початковий період війни? У 20-ті — 30-ті роки радянське воєнне керівництво вважало, що в разі ворожого вторгнення в тилу агресора необхідно організувати партизанську війну. Але в кінці 30-х років, коли почала домінувати наступальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території, всі підготовчі роботи було згорнуто, а розмови про партизанську війну розцінювалися як прояви поразництва.

Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням, вже в ході Великої Вітчизняної війни. Легендарний партизанський ватажок С. Ковпак згадує у своїх мемуарах, що тільки в липні 1941 р. згідно з партійним рішенням стали формуватися партизанські групи. На початковому етапі партизанського руху гостро відчувався дефіцит кадрів, яким було завдано відчутного удару в ході репресій 1937— 1938 рр. Нове покоління партизанських лідерів сформувалося вже в ході радянсько-німецького збройного протистояння.

Поспіхом організовані уже в ході війни, партизанські загони і підпільні групи були не достатньо організовані і підготовлені для роботи в тилу у ворога; зброя, боєприпаси, медикаменти загонам постачалися епізодично; з початку війни не було координаційного центру, який би керував великою кількістю загонів і диверсійних груп (на початку війни їх нараховувалося понад 3 тис.).

Намагаючись мобілізувати всі сили на боротьбу з ворогом, радянське керівництво вирішило підняти партизанський рух на більш високий рівень, перетворити його у всенародний рух. ЗО травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху. Через місяць було сформовано Український штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем. На кінець 1942 р. опір народних месників набрав сили і ворожий тил вже розхитували великі, добре озброєні і керовані з центру рейдові з'єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова.

В 1941—1942 рр. була створена і діяла розгалужена мережа підпільних партійних і комсомольських організацій.Вже в червні—вересні 1941 р. діяло 685 таких організацій. Підпільники таврували дії окупантів проти населення, розповідали про події на фронтах, вчиняли диверсії, займалися саботажем на підприємствах, транспорті, зривали поставки сільськогосподарської продукції, відправку молоді в Німеччину. В історії війни надовго залишаться подвиги молодих підпільників «Партизанської Іскри» в с. Кримка на Миколаївщині, в м. Сталіно (тепер Донецьк) „Молода гвардія” , у Ніжині та ін.

Складовою частиною руху опору в тилу фашистських загарбників після невдалої спроби ЗО червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії частини ОУН та Української Повстанської армії (УПА).

Напередодні вторгнення німецьких військ в СРСР націоналістичний рух був суттєво розколотий на два крила: помірковане на чолі з А. Мельником (ОУН-М) та революційне на чолі з С. Бандерою (ОУН-Б). Обидві організації ставили перед собою одну й ту ж мету — незалежність України, проте шляхи її досягнення, тобто політичні орієнтири, тактика, принципи в ОУН-Б та ОУН-М суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні національного питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена в результаті національної революції, в ході якої розраховувати можна лише на власні сили українського народу. Не виключалася навіть можливість боротьби з Німеччиною. Проте з наближенням нападу Німеччини на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на гітлерівців. Така еволюція позиції Бандери пояснюється не зміною поглядів, а, очевидно, намаганням використати максимально всі фактори, що могли сприяти становленню української державності. ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів «Нахтігаль» і «Роланд», чисельність легіону була 600 солдат. Ситуацію, що склалася між ОУН-Б і керівництвом третього рейху, влучно охарактеризував О. Субтельний: «...кожна сторона прагнула використати іншу у власних, часто протилежних цілях». Німці планували використати ці українські частини для каральних експедицій на окупованій території; Бандера ж вбачав в них ядро майбутньої національної армії незалежної держави та засіб поширення впливу ОУН-Б.

З початком бойових дій Німеччини ОУН-Б перейшла до рішучих акцій: ЗО червня у захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели Українські національні збори в будинку «Просвіти», які ухвалили Акт про відновлення Української держави. Було обрано державне правління на чолі з Я. Стецьком, соратником Бандери. Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою: Бандеру, Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано й відправлено до Берліна. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави, Бандера півтора року провів у берлінській в'язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенхаузен та Оранієнбург.

ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вірнопіданна позиція ОУН-М була зафіксована А. Мельником у листі Гітлеру 6 липня 1941 р., де він клявся пліч-о-пліч з німецьким вермахтом воювати проти «більшовицького варварства». І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена у третьому рейсі, і вони отримали повну свободу дій. ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію тощо. Вже в жовтні 1941 р. було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величкіським як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду. Але всі ці спроби, спрямовані на відновлення української держави, суперечили планам Гітлера, тому вже в серпні—вересні 1941 року пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. В результаті ОУН пішла у підпілля.

Поряд з цим йшло формування Української Повстанської Армії. Ще в серпні 1941 р. Тарас Бульба-Боровець, який не був членом ОУН, організував нерегулярне формування української міліції. Воно називалося «Поліська Січ» і діяло на території Полісся та Волині. Спочатку січовики боролися із залишками Червоної Армії. Коли ж німці спробували в кінці 1941 року розпустити це формування, бульбівці перейшли до партизанської боротьби. «Поліську Січ» було перейменовано на УПА, яка почала вести бойові дії на два фронти — проти більшовиків і проти фашистів.

Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942 р. За рішенням бандерівського проводу ОУН у Галичині формувалися численні «похідні групи» з активістів організації для проведення пропагандистської роботи серед населення східної та південної України. Було створено чимало підпільних організацій ОУН, що викликало занепокоєння німецьких властей. Опорні пункти бандерівський рух мав в містах Києві, Вінниці, Полтаві, Харкові, Сталіно. Бандерівський рух мав багатьох прибічників і ставав дедалі ворожим німецьким властям. Бандерівське підпілля було настільки розгалужене й активне, що завдавало клопоту гестапівцям навіть на території «третього рейху». В одному з документів СД повідомлялося, що гестапо провело арешти членів ОУН у Берліні, Лейпцігу, Ганновері, Празі, Відні, Данцігу та ще в 14 містах «рейху», затримавши 210 підпільників, що вели пропагандистську роботу й розповсюджували матеріали переважно антинімецького змісту. Метою підпільної діяльності була боротьба за незалежну Україну.

Хоча загальний політичний курс ОУН—УПА залишався старий і знаходив вираз у формулі «Проти імперіалізмів Берліна і Москви», наближення лінії фронту до західноукраїнського терену змусило змінити тактику. Стосунки між бандерівцями та окупантами не рідка в цих умовах набувають характеру взаємосприяння з огляду на спільну загрозу з боку Червоної Армії.

З а п и т а н н я:

1. Які форми народної боротьби в тилу ворога в усіх регіонах окупованої України Ви знаєте?

2.Назвіть молодіжні організації, які в роки війни чинили спротив окупантам?

3. Яка організація відіграла роль «третьої сили» в умовах окупаційного режиму?

4. Чому ОУН—УПА називають «Армією без держави»

5. На що розраховувала ОУН,проголошуючи Українську державу?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ключові терміни та поняття	\|	Ключові терміни та поняття

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.048 сек.