Проблемна інституційна характеристика президентства та парламентаризму
Державний устрій України
З прийняттям Конституції України 1996 року наша країна вступила в новий етап державотворчого процесу. В Основному Законі Україна визначається як правова, демократична, соціальна держава з унітарною формою державного устрою, яка поділена на 27 територіально-адміністративних одиниць, серед них Автономна Республіка Крим, 24 області та міста Київ і Севастополь з особливим статусом.
1. Загальна характеристика інституту президентства
3. Парламентаризм як форма представницької влади
2. Моделі президентської влади
4. За і проти бікамералізму в Україні
Загальна характеристика інституту президентства
Інститут президентської влади з’явився внаслідок природнього розвитку демократичних форм державного устрою. У країнах з республіканською формою правління головою держави є президент, якого обирає певна частина суспільства на конкретний період. Він має широкі фактичні повноваження, оскільки поєднує у своїх руках функції голови держави, а в певній частині країн – і голові уряду.
Посаду президента вперше введено Конституцією США у 1787 р. Американці мали на увазі інститут президента, як перший серед рівних.
Більшість країн світу, де існує республіканська форма правління обрали інститут президента тому, що:
По-перше, президент втілює в собі голову держави. У його руках, сконцентровано свідому і творчу базу виконавчої бази;
По-друге, президент є символом єдності певної державної цілісності. Символ цей відіграє важливу роль;
По-третє, повноваження і компетенції президента залежать від певного порядку політичних сил у суспільстві, традицій кожної країни, від рівня політичної культури народу, усталених конституційних норм;
По-четверте, компетенції президента регульовано законодавчими інститутами влади, а його функціональну діяльність зведено до виконання технічних управлінських функцій, але не політичних;
По-п’яте, президентська влада має визначений правовий статус, що виявляється у різних формах. Серед них виділяється перш за все правовий інститут вето, який призначено для підтримування “конституційного балансу” між президентом і законодавчими інститутами влади.